Тісту — хлопчик з чарівними пальцями

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Мосьє Трунадіс сидів біля свого столу. До нього знову повернувся трубний голос, і він кричав у три телефонні трубки водночас. Зразу видно — людина заклопотана до краю.

— Так буває завжди, коли десь спалахує війна, — сказав він Тісту. — І в нас у Мірепуалі стає роботи невпрогорт.

Справді, вранці заводський гудок гув удвічі довше, і робітників ішло вдвічі більше. Дев’ять димарів так Диміли, що геть закоптили небо.

— То я прийду, коли ви трохи звільнитесь, — мовив Тісту.

— А ти хотів щось спитати?

— Я б хотів знати, де саме спалахнула війна.

Мосьє Трунадіс устав, підвів Тісту до величезного глобуса, крутнув його й тицьнув пальцем десь посередині.

— Бачиш пустелю? То це тут.

Тісту вгледів па пальцем мосьє Трунадіса рожеву цятку, схожу на цукерку-горошок.

— А чому війна почалася саме там?

— Це дуже легко зрозуміти. Річ у тім, що пустеля — нічия.

«Нічия», — подумки повторив Тісту.

— …але правобіч живе народ Вазі, а лівобіч — Батан.

«Вазі.. Ватан .»

— …то одною дня Вазі оголосили, що хочуть заволодіти пустелею; Ватан відповіли, що й вони цього хочуть. Вазі стали правобіч, Ватан — лівобіч. Вазі послали телеграму Ватан і запропонували їм забиратися геть. Ватан по радіо об’явили, що вони забороняють Вазі розпоряджатися. Тепер їхні армії на марші, і тільки-но вони зустрінуться — почнеться війна.

— А що ж там таке є, в тій рожевій цятці… тобто в пустелі? Сади? — спитав Тісту.

— Ні, адже це пустеля! Нічого немає, саме каміння.

— То вони за каміння хочуть воювати?

— Вони бажають заволодіти тим, що під ним.

— Під пустелею? А що там?

— Нафта.

— А навіщо їм нафта?

— Бо вона конче потрібна для війни.

Тісту вже знає: мосьє Трунадіс пояснює так заплутано, що годі збагнути. Він заплющив очі, аби зосередитись.

«Отже, Вазі й Ватан починають війну за нафту, бо нафта необхідна для війни».

Тісту розплющив очі.

— Та це ж безглуздя! — вигукнув він.

Вуха мосьє Трунадісові запалали.

— Тісту, ви знову хочете схопити нуля?

— Ні. Я над усе хотів би, щоб Вазі й Ватан не воювали.

Цей вияв сердечної доброти трохи пом’якшив гнів мосьє Трунадіса.

— Звичайно, ніхто б не хотів, аби була війна, — знизав він плечима. — Всі б воліли жити в мирі та злагоді. І все ж вона завжди десь точиться…

«Що робити? — думав тим часом Тісту. — Торкнутися великими пальцями рожевої цятки?»

— А далеко ця пустеля?

— На півдорозі звідси до протилежного краю землі.

— Отже, до Мірепуаля війна не докотиться?

— Хто його знає. Завжди відомо, де починається війна, але ніколи невідомо, де вона закінчиться. Вазі можуть покликати на допомогу якийсь великий народ. Ватан попросять помочі в іншого. І два великі народі підуть війною один на одного. Це й називають поширенням конфлікту…

«Отже, війна — це щось подібне до страшного пирію, який повзе й обплутує всю земну кулю. . Які ж рослини здатні його перемогти?» — напружено думав Тісту.

— А тепер ти підеш зі мною на завод, — мовив мосьє Трунадіс. — Побачиш, який він є, коли працює на повний хід. Це буде справжній урок.

Він прокричав кілька розпоряджень у три телефони й вийшов разом із Тісту з кімнати.

На заводі хлопчика перш за все оглушив шум. Гупали молоти, гурчали машини, мов мільйон дзиг. Щоб тебе почули, треба було кричати на повний голос — навіть мосьє Трунадісові.

Тісту також засліпили іскри, що бризкали звідусіль; розпечена сталь лилася по землі широкими вогненними струменями.

А люди на тлі всього цього видавалися маленькими й чорними.

Після сталеплавильного цеху мосьє Трунадіс повів Тісту до складального й токарного цехів; хлопчик побачив, як виробляють рушниці, кулемети, візки, ваговози. Адже батьків завод випускав усе для війни — зброю та боєприпаси.

Потім зброю ретельно пакували — з такими пересторогами, наче то була порцеляна.

Нарешті мосьє Трунадіс показав Тісту дві великі гармати, довгі, мов соборські вежі. Вони лисніли так, мовби їх вишмарували маслом.

Гармати, зависнувши на ланцюгах, повільно пливли в повітрі, потім їх обережно поставили на причепи Довжелезних ваговозів.

— Завдяки цим гарматам Мірепуаль забагатів! — з гордістю вигукнув мосьє Трунадіс. — Вони можуть одним пострілом знищиш чотири таких будинки, як твій.

«Отже, — подумав хлопчик, — один гарматний постріл — і в чотирьох Тісту немає домівки, в чотирьох Каролюсів — сходів, у чотирьох Амелі — кухні. Через гармати втрачають свій сад, свою країну, свою ногу чи когось із кревних… Неймовірно!»

А молоти гупали й гупали, а ковальські горни жевріли дедалі яскравіше.

— За кого ви, мосьє Трунадісу? — сиитав Тісту, підвищивши голос, бо за гуркотом його не було чути.

— Себто як?

— Я питаю: за кого ви в цій війні?

— За Вазі!

— А мій батько?

— Теж!

— Чому?

— Бо вони з давніх-давен — наші вірні друзі.

«Так і має бути: якщо на твоїх друзів нападають, справедливо буде допомогти їм».

— Отже, ці гармати йдуть до Вазі? — спитав Тісту вголос.

— Тільки та, що правобіч. Та, що лівобіч, — до Ватан.

— Чому до Ватан? — обурено вигукнув Тісту.

— Тому, що вони теж підходящі клієнти.

«Отже, одна мірепуальська гармата стрілятиме проти іншої мірепуальської гармати, і вони знищать сади і Вазі, і Ватан!»

— Оце і є комерція, — докинув мосьє Трунадіс.

— Але ж вона жахлива, ваша комерція!

— Що таке? — перепитав мосьє Трунадіс» нахилившися до Тісту.

— Я кажу, що ваша торгівля жахлива, бо…

Дужий ляпас спинив його на півслові. Конфлікт міжВазі й Ватан сягнув аж до щоки Тісту…

«Оце так! За те, що я просив пояснень, що висловив свою думку, — дістав ляпаса! А якби я пхнув колючку тобі в штани, що б ти на це сказав? — думав Тісту, дивлячись на мосьє Трунадіса повними сліз очима. — Так, так, колючку або й цілий будяк!»

Тісту стиснув пальці, аж раптом йому сяйнула думка…

Урок, річ певна, на цьому закінчився. Тісту дістав подвійного нуля. Мосьє Трунадіс розповів батькові про розмову з Тісту, і батько дуже засмутився. Як! Його Тісту, що одного чудового дня має стати спадкоємцем і господарем Мірепуальського заводу, не має ні хисту, ані охоти керувати таким чудовим підприємством!

Завод працював не зупиняючись, бо гармат було треба силу-силенну. Всеньку ніч над дев’ятьма димарями спалахували червоні омахи. Цього вечора батько, якому ніколи навіть було пообідати — він пильнував роботу цехів, — дуже здивувався. Його Тісту прибіг на завод і неквапом походжав біля ящиків із зброєю, залазив на візки, нахилявся до моторів, снував між великими гарматами.

«Молодець Тісту! — подумав батько. — Видно, хоче виправити свій подвійний нуль! Отже, не все ще втрачено!»

Тісту справді був як ніколи поважний і заклопотаний.

Скуйовджені кучерики стирчали в усі боки. Щомиті він сягав до кишені й витягав якісь папірці.

«Певне, записує, — радів батько. — Аби тільки він не прищикнув собі пальців, засовуючи їх у кулемет. Ні він таки розумний хлопчина!»

Але ви вже здогадалися — батька чекали дивовижні несподіванки ..