Тісту — хлопчик з чарівними пальцями

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Буває така тиша, від якої прокидаються. Цього ранку Тісту скочив з ліжка, бо великий гудок на заводі мовчав. Тісту підійшов до вікна. Завод не працював. Дев’ять димарів не диміли.

Тісту побіг у сад. Мусташ читав газету, що було не в його звичці.

— А, це ти! — вигукнув він — Добра, добра робота, не гріх і похвалити. Зроду б не подумав, що ти на такездатен!

Мусташ сяяв з утіхи. Він пригорнув Тісту й поцілував його. А потім додав — трохи сумно:

— Я вже нічого не можу тебе навчити. Ти вже знаєш стільки, скільки і я, але ти підеш далі.

Тісту, радий та веселий, побіг до стайні.

— Чудово! — шепнув він на вухо поні Гімнастові. — Я зупинив квітами війну!

Гімнаст, здавалося, й трохи не здивувався.

— Між іншим, — промовив він, — в’язка білої конюшини мені теж не завадила б. Дуже вона мені смакує на перший сніданок. А на лужку її щодалі меншає. Потурбуйся цим при нагоді.

Тісту сторопів. Не тому, що Гімнаст говорив — це не була несподіванка, — а тому, що поні знав про його чарівні пальці!

«Добре хоч, що Гімнаст ні з ким, опріч мене, ніколи не розмовляє», — промайнуло Тісту в голові. Замислений, повернувся вій додому.

В Осяйному Домі все було не так, як завжди. Не так яскраво блищали вікна. Амелі не наспівувала біля плити своєї улюбленої пісеньки. Служник Каролюс не глянсував поруччів. Мати вийшла до їдальні, але навіть не торкнулася своєї кави з молоком.

Батько не пішов на завод. Він сидів у великій залі з мосьє Трунадісом. Обидва, власне, не сиділи, а бігали, натикаючися один на одного. А розмова їхня скидалася на громові перекоти.

— Руйнація!.. Ганьба!.. Безробіття!.. — волав батько.

— Змова!.. Саботаж!… — гучною луною вторив мосьє Трунадіс.

— О! Мої гармати, мої чудові гармати! — відгуку, вався батько.

Тісту, стоячи на порозі, не важився мовити слова.

«Он які вони, ці дорослі, — думав він. — Мосьє Трунадіс твердив, що весь світ проти війни, але що вона — неминуче зло, якого ніхто не годен одвернути. Мені пощастило перепинити війну; тож вони б мали радіти з цього, а вони сердяться».

Аж тут батько, штовхнувши плечем мосьє Трунадіса, вигукнув нестямно:

— О! Попався б мені до рук той негідник, що посіяв квіти в моїй зброї!

— О! Попався б він мені! — підхопив мосьє Трунадіс.

— А може, ніхто в тім не винен, може, це якась надприродна сила.

— Треба провести розслідування.

Тісту, як ви знаєте, був сміливий хлопчик. Він одчинив двері, зайшов до зали, став на килим під кришталевою люстрою навпроти дідусевого портрета й, набравши в груди повітря, сказав:

— Це я посіяв квіти!

І заплющив очі, чекаючи ляпаса. Але, не дочекавшися, розплющив. Що ж він побачив! Батько стояв в одному кутку зали, Трунадіс — у іншому. Вони дивилися на Тісту, але, здавалося, не бачили його. Може, вони не почули або не збагнули того, що він сказав?

«Вони мені не вірять!»

І Тісту заходився розповідати про свої подвиги.

— Квіти в бідняцьких кварталах — це я! Квіти у в’язниці — це я! Ковдра з барвінку для хворої дівчинки — я! Баобаб для левів — я!

Батько й мосьє Трунадіс і досі стояли закляклі.

«Вони гадають — я брешу!»

Тісту підступився до дідусевого портрета й приклав великий палець до гармати, на яку спирався шановний засновник мірепуальського заводу. Полотно затремтіло, і з гарматного дула виткнувся паросток конвалії. Мить — і він пустив листочок, тоді другий, а тоді білі дзвіночки.

— Бачите, — мовив Тісту. — Мої великі пальці — чарівні.

Він сподівався, що мосьє Трунадіс почервоніє, як жар, а батько збіліє, мов стіна. Але вийшло навпаки: лице батькові запалало, і він упав у крісло, а мосьє Трунадіс, блідий, як крейда, осунувся на килим.

І Тісту, дивлячись на них, зрозумів: вирощувати квіти в гарматах — значить неабияк псувати життя дорослим.

Він вийшов із зали, так і не діставши ляпаса, — незаперечний доказ того, що мужність завжди винагороджується.