Тісту — хлопчик з чарівними пальцями

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

В лікарні, куди мосьє Трунадіс повів Тісту ближчим часом, хлопчик познайомився з хворою дівчинкою.

Мірепуальська лікарня завдяки щедрості батька Тісту була чудова — простора, чиста, добре обладнана. В широкі вікна лилося сонце, високі стіни сяяли білістю. Тісту навіть сподобалось у лікарні. Але водночас він відчув… Як би вам пояснити? Відчув, що тут десь причаївся сум.

Доктор Модівер, який відав лікарнею, був чоловік розумний і дуже добрий на вдачу — це відразу впадало в око. Тісту видалося, що він трохи схожий на Мусташа Щоправда, він носив окуляри в черепаховій оправі, і в нього не було вусів. Хлопчик сказав про це.

— Нічого дивного, — відмовив доктор Модівер. — Адже й Мусташ, і я — обидва ми піклуємось про життя; Мусташ — квітів, я — людей.

Але піклуватись про людське життя куди важче, ніж про життя квітів Тісту небавом це збагнув. Бути лікарем — це безнастанно боротися з недугами. Адже вони першої-ліпшої миті готові увійти в людину, а міцне здоров’я — вийти з людини. До того, недугів — тисячі, а здоров’я — одне. Недуга ховається, як може, аби її не розпізнали, натягає розмаїті машкари. Тож треба її виявити, розкрити, загнати в глухий кут і знищити. Водночас лікар мусить повернути хворому здоров’я й невсипуще пильнувати, щоб воно вже не втекло.

— Ти коли-небудь хворів, Тісту? — спитав доктор Модівер.

— Ні, зроду не хворів.

Справді, доктор пригадав, що його ніколи не кликали до Тісту. У його матері часто боліла голова; батько вряди-годи слабував на шлунок; служник Каролюс якось узимку занедужав на бронхіт. А Тісту не хворів ніколи. Від дня свого народження він не знав ні вітряної віспи, ні ангіни, ні навіть легкої нежиті. На диво міцне здоров’я мав цей хлопчик!

— Ну, Тісту, ходімо, покажу тобі лікарню, — сказав доктор Модівер та й повів хлопчика до кімнати, де готували маленькі рожеві пілюлі від кашлю, жовту мазь од виразок, білий порошок од пропасниці. Потім показав кімнату, де людей просвічують і бачать, куди сховалася недуга. Побував Тісту і в залі з дзеркалами на стелі. Тут робили хворим операції.

«Сюди не пускають горя, отже все має бути тут веселим, радісним, — думав Тісту. — Чому ж я відчуваю сум? І де той сум ховається?..»

Доктор Модівер прочинив ще одні двері. Тісту побачив у ліжку дівчинку.

— Посидь трохи біля цієї дівчинки, — сказав доктор Модівер, — а потім зайдеш до мене.

— Добрий день, — мовив Тісту до дівчинки.

Вона видалась йому дуже гарненькою, але надто блідою. На подушці розсипалися чорні кучері. Вона була майже однолітка з Тісту.

— Здрастуйте, — відказала дівчинка ввічливо, але не повернула голови.

Вона пильно дивилася на стелю.

Тісту сів біля ліжка.

— Доктор Модівер сказав мені, що твої ноги не ходять. А відколи ти тут, тобі краще?

— Ні, — відповіла дівчинка, не відриваючи від стелі очей. — Але це байдуже.

— Чому?

— Тому, що мені нікуди йти.

— А в мене є сад, — мовив Тісту, аби тільки щось сказати.

— Який ти щасливий! Якби в мене був сад, може, і я б схотіла одужати — щоб гуляти там.

Тісту вмить згадав про свої чарівні пальці. «Квіти — ось що могло б її втішити…»

Він спитав ще:

— І тобі не нудно?

— Не дуже. Я дивлюся на стелю й лічу щілинки.

«Квіти! Якомога більше квітів! — не покидала Тісту думка. — Троянди, маки, жовтеці, стокротки, нарциси, барвінок!»

— Але ти не почуваєшся нещасливою?

— Щоб знати, щасливий ти чи ні, треба спершу бути щасливим. А я від народження хвора.

Аж тепер Тісту збагнув: сум, що його він відчув у лікарні, ховається саме в цій кімнаті, в душі хворої дівчинки.

І його теж облягла журба.

— Тебе навідують?

— Аякже. Вранці, до сніданку — сестра, яка міряє температуру; потім — доктор Модівер. Він дуже добрий, ласкаво розмовляє зі мною, дає цукерки. Після другого сніданку інша сестра приносить пілюлі, а після обіду заходить ще інша — вона робить дуже болючі уколи. А потім з’являється мосьє в білому і каже, що мені вже ліпше. І так щодня. А я тим часом дивлюся на стелю: вона хоч не каже неправди.

Дівчинка говорила, а Тісту ходив круг її ліжка. «Щоби ця дівчинка одужала, — думав він, — треба збудити в ній бажання бачити завтрашній день. Квітка, яка розпукується на стеблині, пишно квітує, певно, могла б їй допомогти. Адже це справжнє диво — ріст квітки Одного чудового дня показується пуп’янок, тоді він випускає один пелюсточок, схожий на малесеньку жабку, ще через день-два — розкриває всі пелюстки. Чекаючи цього, дівчинка забуде про свою недугу…»

І Тісту торкався пальцями узголів’я, нічного столика, ковдри, підлоги.

— Я певен — ти одужаєш, — промовив він нарешті.

— Ти віриш?

— Так, так, от побачиш! На все добре!

— На все добре, — відказала дівчинка ввічливо. — Який ти щасливий, що в тебе є сад! — знову зітхнула вона.

Доктор Модівер чекав на Тісту за величезним блискучим столом, захаращеним грубезними книгами.

— Ну, хлопче, про що ти довідався сьогодні? — спитав він. — Що ти скажеш про медицину?

— Як на мене — медицина безсила, аби вилікувати людину від печалі І ще одне: щоб видужати, треба мати бажання жити. Хіба немає таких пілюль чи порошків, які вселяли б надію?

Доктор Модівер дуже здивувався з такої мудрості.

— Ти своїм розумом дійшов до найпершої заповіді, яку має знати кожен медик, — мовив він.

— А друга?

— Щоб добре лікувати людей, треба дуже їх любити.

Доктор Модівер пригостив Тісту цукерками й поставив йому в щоденник хорошу оцінку.

Але ще дужче здивувався доктор Модівер наступного дня, зайшовши до хворої дівчинки.

Дівчинка сяяла щасливою усмішкою: вона прокинулась серед моря запашних квітів. Навколо нічного столика росли нарциси; усю ковдру вкривав блакитний бар вінок; густа трава буяла на килимку. Ліжко обрамляли троянди, які щомиті випускали нові пуп’янки й пишні квітки.

Дівчинка вже не дивилася на стелю; вона милувалася на квіти.

Того ж вечора її занімілі ноги почали ворушитись. Вона полюбила життя.