Тісту — хлопчик з чарівними пальцями

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Клопіт — тоскна думка, що заходить у голову раннього ранку і давить усенький день. Клопіт знайде яку завгодно шпарину, аби проникнути до кімнати. Він прослизає поміж листям з вітром, влітає верхи на пташиних головах, біжить телефонними дротами.

Цього ранку клопіт у Мірепуалі мав назву: «Не такий, як усі».

Навіть сонце не важилося сходити. «Надто це сумно — розбудити сьогодні Тісту, — сказало воно собі. — Тільки-но він розплющить очі — одразу згадає, що його вирядили із школи…»

Тож сонце притьмянило своє сяйво і послало на землю ледь-ледь помітні промені, ще й оповило їх туманом.

Але клопіт ховає у себе в мішку безліч різних ка^верз і пнеться зі шкури, щоб його помітили. Цим разом клопіт прослизнув у головний заводський гудок.

І всі в Осяйному Домі почули, як гудок гув:

— Не такий, як усі-і-і! Тісту не такий, як усі-і-і!.

Отже клопіт проник і до кімнати Тісту.

«Що зі мною трапилося?» — спитав себе хлопчик. Зарився лицем у подушку, але заснути не міг. Це ж треба — спати в класі па уроках і не спати у власному ліжку!

А тим часом куховарка Амелі бурмотіла, розпалюючи плиту:

— Наш Тісту не такий, як усі? Чн таке чувано? В нього дві руки, дві ноги… То чого ж?..

А тим часом служник Каролюс, завзято глянсуючи поруччя, приказував:

— Наш Тісту не такий, як усі! Нехай це хтось мені скаже, авжеж, мені!

Каролюс розмовляв з ледь помітним іноземннм акцентом.

Конюхи й жокеї в стайні шепотіли:

— Не такий, як усі, наш любий хлопчик… Невже це правда?

А що коні здатні прилучатися до турбот людей, то восьмеро чистокровок і собі нервували — билися в перегородки, натягали повіддя. На чубчику Красуні-Кобилиці посивіли три волосини.

Тільки поні Гімнаст жував собі сіно, анітрохи не хвилюючися.

І всі, геть усі питали себе: що ж тепер буде з Тісту?

Але, як ви самі розумієте, найдужче клопоталися тим батько й мати Тісту.

Батько зачісувався перед дзеркалом, але не відчував при цьому звичної втіхи.

Мати зронила сльозу в каву з молоком.

— Коли він спить на уроках — як же його вчити? — мовила вона до чоловіка.

— Неуважність не може бути невиліковною хворобою, — відповів той.

— В усякому разі бронхіт небезпечніший, ніж задумливість, — докинула мати.

— Але ж Тісту повинен вирости мужчиною! — сказав батько.

Вони якийсь час посиділи мовчки. «Що робити, що робити?» — думав кожен.

Батько був чоловік розумний та рішучий. Адже керівництво гарматним заводом гартує душу. До того, він дуже любив сина.

— О! Я придумав! — заявив він трохи згодом. — Тісту не може вчитися в школі — отже, до школи він більше не піде! Його присипляють книги — не треба книг! Ми винайдемо для нього нову систему навчання, раз він не такий, як усі діти. Він навчатиметься, розглядаючи зблизька предмети та явища, що їх має знати. Йому покажуть каміння, сади, поля; розкажуть, як живе місто, як діє завод. Життя — найкраща школа! І ми скоро побачимо, які будуть наслідки!

Мати дуже зраділа, почувши батькові слова. Вона навіть пожалкувала, що не має більше дітей, яких можна було б навчати за цією чудовою системою.

Тісту, любий, тобі пощастило! Не треба більше наспіх ковтати бутерброди, тягти на спині ранця, сідати за парту, на яку хилиться голова, носити в щоденнику нулі. Для тебе починається нове життя…