Таємниця козацького скарбу

Розділ 10

Голосів було два.

Один — хрипкуватий, другий — скрадливий. Хрипкуватий чоловік говорив голосніше. Аби чути його скрадливого співбесідника, доводилося нашорошувати вуха. А в тому, що вони підслуховують справді важливу розмову, ніхто з хлопців сумніву не мав. Бо для чого ж тоді Галці було б ховатися від цих чоловіків…

— Чого ми сюди приперлися? — прогудів хрипкий.

— Бо мені здається, що ти зі мною граєшся, — відповів скрадливий.

— Нема мені чого більше робити! Кажу ж тобі: поки що задачка не піддається.

— Тоді якого дідька ти сюди зачастив?

— А ти що — стежиш за мною? Якого біса?

Трійця обережно визирнула в дверний отвір.

Усі кімнати першого поверху виходили в залу, тож їм було чудово видно все, що там відбувається. Тільки поки що нічого не відбувалося. Просто посеред порожньої зали стояло двоє чоловіків. Той, кому належав хрипкуватий голос, нічим не вирізнявся. Звичайний собі дядько, в тенісці, спортивних штанях, сандалях та рогових окулярах. Зате його скрадливий приятель вигляд мав доволі лиховісний: на голову нижчий від хрипкого, довге волосся, кудлата борідка, і весь у чорному. Чорні кросівки, чорні джинси, чорна сорочка з довгим рукавом, не дивлячись на спеку, чорні окуляри.

Скидалося на те, що з цих двох чорний і є головний.

Вмощуючись зручніше, Богдан забрав з-під коліна камінець.

Зашурхотіло.

Усі троє встигли заховатися за мить до того, як чоловіки зреагували на шум і повернули голови.

— Що там таке? Наче є хто… — сторожко поцікавився скрадливий голос.

— А, нікого там немає. Хіба собака забіжить або щурисько, — заспокоїв його хрипкий.

— Може, ти вирішив позбутися мене і привів сюди якихось своїх спільників? — підозри скрадливого дедалі менше подобалися друзям. — А що, місце справді тихе, безлюдне, навіть, кажуть, прокляте. Хто тут мене шукатиме?

— Послухай, не мели дурниць. Хочеш — давай глянемо, що там ворушиться!

«Не треба», — подумки благав Данило. Галка затулила рота рукою. Богдан показав рукою в бік вікна: втекти вони завжди встигнуть. Він навіть приготувався до стрибка.

— Добре, забули, — скрадливий голос заспокоїв не лише чоловіка в окулярах, а й компанію в кімнаті. — Може, там і справді нікого нема. Нерви, нерви… Берегти їх треба. Ми ще не розбагатіли, а вже не довіряємо один одному.

— Я тобі довіряю, — буркнув хрипкий.

— Я теж хочу вірити тобі, — почулося у відповідь. — То для чого ти сюди ходиш?

— Ключа шукаю.

— Якого ключа? Тут давно нічого не замикається.

— Не розумієш ти. До нашої загадки ключа. Я ж точно знаю: все воно з цим будинком пов’язане. І булава десь тут, не міг старий хитрун її в іншому місці заховати. Ось і приходжу сюди думати. Може, осяє…

— Хай тебе швидше осяває, — у скрадливому голосі звучала погано прихована погроза. — Не забувай, розумнику: спробуєш мене обдурити, щось приховати — розмова коротка.

— Ага. І сам будеш загадки розгадувати. Обережно, чоловіче, собі ж гірше зробиш, — хоч хрипкуватий голос звучав упевнено, Данило зрозумів: чоловік в окулярах побоюється чорної людини.

— Гаразд. Полякали одне одного — досить. Розходимося. Зустріч як завжди.

Данько ризикнув — знову визирнув зі схованки. Чоловік у чорному саме виходив із будинку. Трохи потупцявши, за ним вийшов і чоловік у окулярах.

Коли вони зникли, хлопці почекали ще кілька хвилин, а тоді обступили Галку.

— Давай, розказуй, чому ти від них ховалася, — звелів Данило.

— Чому ми від них ховалися? — поправив його Богдан. — І про що вони тут взагалі мололи?