Таємниця козацького скарбу

Розділ 6

— Чому це? — перепитав Данило, намагаючись вивільнити руку.

— Ти чого за всіх вирішуєш? Тепер через тебе доведеться самим до нечистої сили лізти!

— А що ми мусили говорити? Що боїмося? — нарешті Данько вивільнив руку і пом’яцкав, де боліло. — Дурню, тепер синець буде!

— Це тільки дівчатка з кісками синців бояться. Хлопця вони прикрашають.

— Ну так себе і прикрась! — почав гарикатися Данько.

— Уже є, — Бодя обережно торкнувся маківки. — Не синець, а гуля вже росте, наче гриб після дощу.

Данило раптом глянув на друга підозріло.

— Слухай, а чого це ти раптом про дівчинку з кісками згадав? Сподобалась? Чи, може, з її страусом помиритися хочеш?

Богдан знітився і навіть почервонів. Таким Данько його ніколи не бачив. Отже, правда: чимось йому те худе дівчисько таки сподобалось. Подумав так і несподівано подумки вилаяв себе. Ніяке не «худе дівчисько»: цікава дівчинка, і кіски їй пасують.

Ой! Данило мотнув головою, проганяючи ганебні думки. З друга сміється, а сам туди ж: папуаску зі страусом побачив і заспокоїтися не може. Навіть перелякався: раптом Бодя помітив його боротьбу з самим собою?

Ні, обійшлося. Той так само думав про своє, не звертав на Данька уваги.

— Ну їх, тих страусів, він знову почухав гулю. — Давай краще про привидів.

— Привидів не буває, — впевнено сказав Данило. — Тут уже можеш мені повірити.

— Бувають, — уперто торочив Богдан. — Я по телевізору бачив.

— Ти, Бодя, не привидів бачив, а те, що тобі показали і про що розказали, — спробував пояснити йому Данило. — Люди вигадують різне і самі вірять у власні вигадки. Ось і тутешня шпана: вигадали собі казочку про будинок із привидами і всіх нею лякають. Поки ніхто не довів, що привидів там нема, різні наївняки думатимуть, що вони там є.

Друзі рушили назад. Деякий час мовчали, потім Богдан запитав:

— Ну, а нам що робити?

— А що — піти завтра вночі туди, посидіти там годинку, нехай всі заспокояться.

— Ти так просто про це говориш! — обурився Бодя. — Я, наприклад, не кожної ночі по будинках із бабаями ходжу. Тому не знаю, як треба поводитись. Може, хреста взяти з собою, розп’яття, як у кіно про вампірів… І перехреститися, коли якась мара на тебе посуне.

— Я тобі ось що скажу: привидів не буває, а ось мара посунути може, — Данило говорив цілком серйозно.

— Це як?

— А побачимо. Сьогодні справді вже пізно, а завтра давай вдень туди гайнемо, все добряче роздивимось, а заодно і план дій виробимо.

— Я так розумію, що в тебе вже щось у голові таке склалося, — припустив Богдан.

— Ти дуже правильно розумієш, — кивнув Данько. — Я вже приблизно уявляю, що на нас там чекає. Ось тільки ще не зовсім розумію, як із цим боротися. Тому давай справді відкладемо це до завтра.

Бабуся Віра зовсім не здивувалася, коли рибалки повернулися не просто без риби, а й без вудочок. Посміялася з них трошки, потім нагодувала смачнющими голубцями з молодої капустки, з яких Данило ледь впорав один, а Богдан — чотири, і потім допізна дивилися телевізор — для одного дня вражень сьогодні було доволі.

А на ранок повставали, поснідали, пішли прогулялися на річку, скупалися, і близько полудня пішли дивитися на те, що називали будинком із привидами.

Йти довелося довгенько, аж на інший кінець містечка. Тому, щоб не вештатись вулицями, Данило запропонував піти за течією річки. Це трохи довше, але так піша прогулянка буде приємніша і прохолодніша — цього дня на вулиці сонце пекло, як скажене. Гирло річки повертало в лівий бік, друзі трималися берега, огинаючи містечко, поки нарешті перед їхніми очима відкрився знаменитий маєток.

Колись це явно була багата і велична споруда. Побудували її трохи далі від містечка, на невисокому пагорбі. Однак висоти пагорба вистачало, аби складалося враження, що будівля з колонами височить над річкою.

Коли друзі підійшли ближче, то побачили, що від колишньої величі мало що залишилося.

Неподалік паслися коні, трошки далі попасали сумні корови. Довкола будівлі валялося безліч коров’ячих «млинців», чого справжній господар ніколи б не допустив. Хлопцям доводилося дивитися під ноги, щоб не запаскудити взуття. Зблизька колони та стіни виявилися облупленими, вікна зирили порожніми віконницями, величезні старі двері були старанно забиті грубими дошками і обписані різними дурнуватими написами.

— Знаєш, а я повірю, що тут ночами гуляють привиди, — мовив Богдан, мимоволі стишуючи голос. — Хто тут жив?

— Тато розповідав, що ці землі за заслуги були колись подаровані козацькому полковнику Лиховію, — охоче відповів Данило, так само за прикладом друга переходячи на майже шепіт. — Він і збудував тут перший маєток, який почав розростатися. Потім, коли цариця Катерина козаків притисла, Лиховій відправив усю свою родину за Дунай, а сам лишився залагоджувати деякі справи. Та дали про себе знати старі рани. Полковник тяжко захворів і, за чутками, поховали його десь тут, недалеко від містечка. А землі ці згодом були переписані якимось дворянам, котрі вірно служили цариці. Ну, а далі — революція, панів вигнали. Ось тобі і вся історія.

— Нічого особливого, — стенув плечима Богдан. — Чому ж після того, як панів вигнали, тут ніхто не жив?

— Ти запитай щось легше, — відмахнувся Данило. — Я, коли чесно, сам дуже мало знаю, тато знає більше. Вернемось додому — у нього й розпитаєш.

— І він скаже, чий привид ховається всередині? — гмикнув Бодя. — Я тобі без нього скажу. Знаю я, звичайно, ще менше за тебе. Тільки чув, що козаки були дуже багаті. Не всі, правда, але полковник явно не бідував. І заховав десь глибоко у підземеллі свої скарби. А привид тепер їх охороняє. Ось і маєш.

— Нехай так і буде, — змирився Данило. — Подобається тобі така казка — будь ласка, я не проти.

Підійшовши до сліпої віконної пройми, друзі обережно зазирнули всередину.

Чи дитяча кімната тут була, чи кабінет, чи спальня для гостей — лишалося тільки гадати. Вона виявилася доволі простора, зяяла лункою порожнечею, була всіяна якимись уламками, битим камінням, у кутку валялася брудна шмата. Дверей тут не було, тому з місця, звідки хлопці зазирали, чудово проглядалася внутрішня частина покинутого маєтку.

Очевидно, за цією кімнатою була якась зала. Може, колись вона освітлювалася сотнями свічок, і там навіть давали бали і гості танцювали під живу музику вальси.

— Гу-гу! — гукнув усередину Богдан.

Луна справді відбилася десь попереду, повторивши це «гу-гу» навіть двічі. Бодя знову гукнув — і знову луна відповіла йому. Спершись руками на край підвіконня, він підтягнувся, переліз усередину, допоміг залізти Данилові.

Потім повільно обійшли порожній будинок. Тут навіть дихалося інакше, хоча по розтрощених часом та людьми кімнатах із високими стелями гуляли протяги навіть серед спекотного літа. Це й не дивно, адже маєток стояв серед поля, та ще й на пагорбі, а отже продувався всіма вітрами.

Якби Данило вмів добре малювати, він намалював би величезне півколо — центральну залу маєтку, від якої розходилися майже однакові за розміром кімнати. До найдальшої з них вів невеличкий коридорчик, і Данько припустив — тут колись була кухня і так звана людська — кімната для прислуги. Хоча колись він гуляв у околицях занедбаного маєтку з татом, і той розповів: челядь жила у флігелі, на дворі, але він не зберігся. Зате дерев’яні сходи, що вели з кухні на горище, збереглися і виявилися ще досить міцні.

Поставив Богдан ногу на першу сходинку — нічого, витримала, тільки рипнула. Обережно піднявся нагору, потягнув на себе старі двері, котрі трималися на чесному слові. З горища дихнуло пилюкою, щурами і ще чимось неприємним. Та Богдан усе ж пройшов туди, прогрібаючи рукою пасма павутиння. Сонячне світло проникало сюди крізь дірки в даху, але, крім порожнечі, на горищі нічого не було.

— Страшно тут уночі, — мовив Данило, і собі залазячи на горище.

— Ну? Побачив, що хотів?

— Можна й так сказати, — відповів Данько.

Йому зробилося лячно, і він поспішив спуститися вниз. Бодя посунув за ним, вони знову обійшли всі кімнати і нарешті Данило вирішив повертатися назад.

І коли вже підійшли до вікна, через яке залізли, — вклякли на місці. Над підвіконням неприязно хиталася тонка страусяча шия.