Таємниця козацького скарбу

Розділ 8

Бабуся Віра міцно спала.

Годинник на стіні нацокав одинадцяту вечора. Отже, пора.

Вислизнув Богдан з-під ковдри, натягнув джинси, засунув ноги в кросівки, вдягнув завбачливо приготований ще з вечора темний легенький светр. Тіснуватий виявився светрик, бо Даньків — той відшукав светра серед своїх речей, залишених у бабусі, і переконав друга вдягти саме його.

Аби не грюкати дверима, Богдан виліз через прочинене вікно і переліз через паркан. Тиша стояла навкруги, лише цикади де-не-де потріскували і голосно дзижчали біля вух господарі тутешніх ночей — комарі.

Боявся Бодя, що заблукає, але нічого — дорогу поночі знайшов швидко. Коли наблизився до річки, нічні звуки поповнилися кумканням жаб. На темно-синьому небі висів круглий місяць, а розкидані по небу зорі сяяли на диво ясно. Та все ж, підходячи до будинку з привидами, на душі в Богдана було трохи маркотно. І місячна ніч, і тиша — все це дуже зручно для нечистої сили. І хоч як відганяв хлопець від себе такі думки, вони ще міцніше засідали йому в голові.

О! А ось і вони — привиди. Правда, злякався Богдан лиш на мить, бо впізнав ці темні постаті, що відділилися від стіни. Усі шестеро тут: Льонька, Валік, Гоблін Два, Юрко Космонавт і Просто Юрко, Князь Олег та Ігор Харитон. Зосереджені, надто вже серйозні, і, як запідозрив Бодя, теж чогось бояться.

— Молодець, — промовив Гайдамака. — Думали, не прийдеш.

— Ви думайте менше. Важке це для вас заняття, — відповів Богдан.

— Чого це ти раптом образити нас вирішив? — здивувався Льонька. — Ти на свого боягуза друга краще ображайся. Готовий?

— Чого ж, давайте.

— Отож, умови такі, — діловито заговорив Гайдамака. — Ти заскакуєш усередину і на одному місці не сидиш — ходиш там кругом. Ми оточимо будинок з усіх боків, аби ти не надумав через якесь вікно втекти. Ось годинник, — він кивнув на Харитона, і той показав Боді наручний годинник із циферблатом, що світився в темряві. Коли почуєш: «Можна», вважай, що ти пройшов випробування. Але якщо надумаєш вистрибнути раніше, ніж за годину — суши весла і зливай воду, ти програв. Приймається?

— Нормально, — погодився Богдан. — Можемо починати?

— Вперед, коли справді не боїшся, — погодився Льонька.

Звичним уже стрибком Бодя заскочив на підвіконня, перекинув ноги всередину і зник у темряві.

Коли зробив перший крок усередину будинку, відчув страх, який він так довго й наполегливо від себе відганяв. Усередині йому все захололо, навіть ноги відмовилися ходити.

— Спокійно, — сказав сам собі Богдан. — Привидів не буває. Немає їх — і все, — і, щоб остаточно прогнати жах, повторив уголос: — Немає!

Луна відгукнулася. Тільки вночі, у суцільній темряві вона звучала якось інакше, ніж удень. Тоді вона сприймалася наче дружнє перегукування, такою собі веселою грою. А зараз звучала лиховісно, наче пророчила біду і неприємну зустріч.

Мотнувши головою і відганяючи дурні думки, Богдан поволі рушив уперед. Зайшов у порожню залу, знову гакнув, ніби дражнячи луну, і, коли викрикнув так разів зо три, перестав боятися. Зовсім. Навіть відлуння не видавалося йому таким уже зловісним і моторошним.

Цікаво, скільки часу минуло? Він обійшов залу по колу, потім — ще раз, навіть почав собі наспівувати щось під носа. Звикнувши до неї, Богдан звернув у першу ліпшу кімнату і там, уже зовсім нічого не боячись, відбив на засипаній різним брудом підлозі гопачок-степ. Ха, налякати його надумали! Нічого в них не вийде!

— Ха! — крикнув Бодя, піднявши голову до стелі, наче змагаючись із луною. — Ха! Ха! Ха!

І раптом у відповідь почувся новий звук, від якого кров ніби застигла в жилах:

— У-у-у! Гу-у-у! А-а-а!

Звідки він линув, Богдан ще не зрозумів. Тільки вкляк на місці, боячись поворухнутися.

— А-а-а! У-у-ух-у! О-о-о!

Луна відбивала ці звуки по всьому будинку, і що далі, то більше переконувався Богдан: це не просто крики — це стогони. Комусь дуже боляче, і хтось стогне. Але чи буває боляче привидам? їм було боляче колись, і тепер він чує цей віковічний стогін…

Вікна великої кімнати, куди зайшов Богдан, виходили на місяць, і сріблясте сяйво освітлювало її. І тут, просто в місячному сяйві, хлопець побачив, як темрява у дверному отворі починає оживати, ворушитися… і просто з неї на нього посунуло щось сіре й страшне.

Крик застряг у Богдановому горлі.

Але раптом почувся інший крик, такий самий гучний і точно не з того світу.

Не може бути — це кричав привид, який щойно сунув на Богдана. Навіть не кричав — верещав з величезного переляку. Наче існувало в цьому світі те, що може налякати нечисту силу. Та ще й так настрашити, що вона заволає людським голосом. До того ж дуже знайомим.

Репетуючи людським голосом, мара кинулася навтьоки. Аж тепер Богдан нарешті побачив, чого вона так перелякалася. На привида насувалося щось біле і таке саме страшне. Воно не стогнало й не гуло, а рухалося за привидом стрибками і ось-ось мало його наздогнати. Несподівано привид упав. Біла примара нависла над ним, махаючи крильми, і тут на неї полетіла темна машкара.

Тепер привид перетворився на хлопчачу постать, і та постать рвонула до найближчого вікна, вилетіла з нього з криком і гепнулася, наче жаба, на траву. Біла примара так само стрибнула на підвіконня і завмерла, освітлена сріблястим сяйвом місяця. А Богдан, не довго думаючи, й собі вистрибнув з будинку.

І ось що він побачив: від стіни відповзав на смерть переляканий Льонька Гайдамака, до якого на крик збіглася вся його ватага. Побачивши білу примару на підвіконні, хлопці нажахано завмерли.

— Досить уже! — крикнув Богдан, і примара миттю перетворилася на Данила Ланового, замотаного в біле простирадло бабусі Віри. У руці він тримав ще одне простирадло — це ним накривався Льонька, вдаючи привида. А потім кинув простирадло, рятуючись від іншого привида, якого зовсім не чекав тут побачити.

Данько вже не міг стримувати реготу, і регіт цей звучав дзвінко і щиро. Його не доводилося витискати з себе, як це робила Гайдамаччина ватага нині вдень. Не втримався й Бодя — теж почав сміятися.

— Ну, то хто з нас нечистої сили боїться? — запитав, заспокоївшись, Данько і присів на підвіконня.

Нічого не відповів Гайдамака. Що тут скажеш, коли оце щойно у всіх на очах ганебно тікав від замотаного в простирадло Данила та ще й верещав при цьому, наче недорізаний. Куди й подівся грізний ватажок — зірки світили на пощипану ворону.

— Не дуйся, ти сам винен, — миролюбно заговорив Данько. — Це ж дуже просто: раз комусь пропонують перебути в будинку з привидами, отже, збираються по-справжньому лякати. Ну, це як Кімната Жахів у Луна-парку, розумієте?

Там постійно стовбичить опудало мертвяка з ножем, вимазаним червоною фарбою. Без таких опудал атракціону не буде. А у вас тут свій атракціон. Ось ми й вирішили спочатку подивитися, куди ви нас тягнете і що нас може тут чекати.

— Ага, — підхопив Богдан, ступаючи ближче. — Це все Данько придумав — обстежити будинок і прикинути, де можна заховатися і звідки може вилізти перевдягнений привид. У тому, що мене лякатимуть, ніхто навіть не сумнівався. Що нам лишалося? Тільки налякати того, хто буде лякати нас. Аби вас зовсім заспокоїти, ми вирішили придумати, що Данько забоявся і зовсім не прийде. Так ніхто не спитає, де він.

— Я просто раніше прийшов, — озвався Данило. — Загорнувся в бабусине простирадло і тихенько в дальньому темному кутку сидів на кухні. Почув чиїсь замогильні стогони і вирішив: усе, пора. То як, сподобалася вистава?

Льонька Гайдамака підвівся, обтрусився, і, не дивлячись ні на кого, буркнув:

— Ідіть ви к чорту…

— Ми до нього й прийшли! — сказав Данько. — Ось вам приказка: не шукайте чорта — він сам вас знайде. То як, мир?

— Та ми наче й не сварилися, — буркнув знову Льонька. — Коли ви про рибу — ловіть собі спокійно.

— Чорт з нею, з тією рибою! — махнув рукою Данько. — Краще нам без риби помиритися. Ну, забули?

Він перший простяг руку. Завагавшись лише на мить, Льонька Гайдамака потиснув її.

Зараз, серед ночі, біля закинутого панського маєтку хлопці навіть не могли собі уявити, як скоро згодиться їм нова дружба.