Таємниця козацького скарбу

Розділ 17

Знайшли друзі Гайдамаку з компанією там, де й завжди — на березі річки.

Лежала компанія у повному складі на піщаному березі, засмагала і явно нудилася. Побачивши Данила з Богданом, ватага насторожилася, а Льонька навіть неквапом піднявся назустріч.

— Здоров, — привітався Данько миролюбно.

— І вам не хворіти, — буркнув у відповідь той. — Рибу ловити прийшли?

— Ну її, ту рибу! — махнув рукою Данило. — Нам би з тобою переговорити. Сам на сам.

— А в мене секретів нема, — З викликом, підкреслено голосно заявив Льонька.

— Зате в нас є, — втрутився Богдан. — Давай на пару слів. Поміч твоя потрібна.

Стенувши плечима, Гайдамака неквапом підійшов до вчорашніх ворогів. Вони відійшли трохи далі вбік, і Данило відразу почав:

— Нам би з дідом твоїм познайомитись.

— О, а це ще для чого? — щиро здивувався Льонька.

— Хочемо поговорити з ним. Він же, кажуть, уеі місцеві легенди знає. А нам, гм, для школи треба, ось…

— Ха! — реготнув Льонька. — Бачиш, он там цап пасеться, травичку скубе? Йому розкажеш! Не нада нас дурить!

— Де ж ми тебе дуримо? — поцікавився Данило.

— Поки що не знаю. Тільки умова в мене така: я вас до діда, так і бути, заведу, але послухаю, про що ви з ним говорити будете.

Перш ніж Данило устиг щось сказати, Богдан простяг Льоньці руку:

— Годиться! По руках! Але до діда йдемо негайно!

Простягнену руку Гайдамака потиснув і побіг за одягом. Данило тим часом невдоволено зиркнув на Богдана.

— Ти для чого йому пообіцяв?

— А що? Думаєш, він щось допне? Так швидше домовимось.

— Дивись, — зітхнув Данило і, коли наспів Льонька, друзі пішли за ним.

Жив старий Гайдамака недалеко від невеличкого міського краєзнавчого музею — так на роботу ходити ближче. На онука зиркнув суворо, на Данила з Богданом недовірливо. «Ще б пак, — подумав Данько. — На Льоньку в містечку люди хрестяться, З ким він ще дружбу водитиме? З такими, як сам».

Ось, діду, це до тебе. Справа в них якась, — сказав Льонька і підштовхнув до нього хлопців, а сам відійшов на кілька кроків назад і з непритаманною йому скромністю сів на табуретку.

Тим часом друзі встигли роззирнутися. Уся дідова кімната була картинами старовинними завішана. Переважно портрети пишних чоловіків у дорогому вбранні. Зрозумів Данило — це козацька старшина. А в кутку, просто над кріслом, у якому сидів з великою старовинною книжкою на колінах дід Гайдамака, висіла картина з зображенням красивого будинку. Одразу й не впізнати його, але Данило миттю збагнув — такий вигляд мав маєток полковника Лиховія в часи свого розквіту.

— Чиї будете? — суворо запитав дід.

— Я — баби Віри Ланової онук, Данило. Це мій друг Богдан. З Києва ми.

Після цих слів прикрашене пишними вусами дідове обличчя відразу перестало бути таким суворим. Воно розпливлося в посмішці, і став він раптом дуже схожий на діда Панаса, казкаря, про якого тато дуже багато Данькові розповідав і навіть на фотографії показував.

— Отже, Миколи Ланового синок? Розумний чоловік, знаю і поважаю. Сідайте, хлопці. Не думав, що в мого бусурмана такі друзі. Ну, сідайте, кажіть.

Скосувавши очі на Льоньку, якого при слові «друзі» справді пересмикнуло, Данило підсунув до себе клишоногого стільця і примостився на ньому. Поруч на іншому стільці вмостився Богдан.

— Бабуся Віра сказала, що краще за вас про панський маєток ніхто не знає. А нам у школі задали… ну… щось типу твору написати… — повторив свою історію Данило.

— Бачте, згадали! — пробурчав дід. — Тепер не тільки у школах про історію починають говорити. А колись же… А, ну їх! — відмахнувся він, наче від мухи: — То що саме вам цікаво?

— Можливо, є в панського маєтку якась своя таємниця чи загадка, ще не розгадана?

— Аякже! Тільки в нас її всі, кому треба, знають! — розвів дід руками. — І Микола, батько твій, теж сто разів її чув. Правда, серйозно її ніхто не сприймає. У привидів частіше вірять.

За їхніми спинами гмикнув Льонька. Тільки дід не звернув на це уваги, захопився:

— Історія, хлопчики, дуже проста. Тому, що складна — отак буває. Служив, бачте, старий козацький полковник Іван Лиховій Україні вірою і правдою. Ось він, — показав господар на один портрет, з якого суворо дивився пан у гаптованому золотом жупані та з масивною шаблюкою в руці. — Мало портретів збереглося. А художники любили його малювати. Бо, до всього іншого, був козацький полковник не лише мужній вояка, а й освічена людина. Довелося йому колись побувати в турецькому полоні. То він там шахи освоїв і навіть свободу собі виграв!

Уявляєте, хлопці: зіграв з турецьким пашою сім партій. Якби програв скарали б на горло. Але він виграв — і став вільний! Ось так… Коли з полону повернувся — золоту булаву з рук самого гетьмана отримав. Не якась там позолота: щире золото. Переплавили цілий казан турецьких золотих монет, аби її зробити.

Почувши ці слова, друзі перезирнулися. Немировський з Туманом теж згадували тоді про якусь булаву. Невже про цю саму? Богдан мимоволі стиснув кулаки, а в Данька — у того аж дух забило. А дід тим часом вів далі:

— Час ішов. Відкозакував своє полковник Лиховій, оселився тут і збудував родовий маєток. Двоє дітей у нього народилося — Петро й Павло. Тільки коли цариця Катерина почала козацькі вольності скасовувати, молодий Павло вирішив за Дунай разом з батьком іти, а Петро, старший за нього, зрадив і погодився цариці служити. Не витримав лихої звістки старий Лиховій: раптово зліг і вже не піднімався. Знав, що помирає. Та перед смертю вирішив зрадника покарати. Усе своє золото синам заповів, поділив багатство порівну. Тільки Павло свою частку отримав, а Петро міг її дістати лише після того, як знайде, де хитромудрий батько ту бочку золотих червінців заховав. А в бочку, до речі, старий полковник і золоту булаву поклав. То ото, значить, перед самою смертю прикликав він до себе обох синів і сказав старшому: «Спадщина твоя лежить під королем. А знайти її допоможе грамота». Щоб зовсім заплутати зрадника, сказав: усе зберігається у братових паперах. Невдовзі старий помер. Поховали його, як і заповідав, на рідній землі. Тільки не збереглася могила — війська цариці багато козацьких могил із землею зрівняли.

Тут старий Гайдамака замовк і почав неквапом натоптувати люльку пахучим тютюном.

— Ну… і що далі? — не витримав Данило.

— А що далі? — дід розкурив люльку. — Зовсім утратив спокій Петро-зрадник. Брат йому маєток залишив, цариця титул дала, землі пожалувала, кріпаків. Але ж без грошей залишив Петра рідний батько! Та це ще півбіди: бо який же він пан без знаменитої батькової золотої булави? Тут чоловік наче збожеволів — почав козацький скарб шукати. Для цього навіть заліз у борги, знайшов лихих людей, аби відшукали Павла в чужих землях і папери в нього викрали. Так усе й зробили, як наказано. Тільки нічого в тих паперах не було. Та й самих паперів — грамотка, на якій вірші написані. Так і сяк Петро ту грамоту перечитував, до віщунів і ворожок ходив — усе марно. Не пішла йому зрада на користь. Так і помер, заповівши дітям перед смертю свої борги і батьківську таємницю. Звідки я про це знаю? — хитро примружив дід око, наче читаючи думки зачарованих історією хлопців: — Понад сто років тому був тут один грамотний чоловік. Записував подібні історії, навіть книжку видав: «Староукраїнські тайни» називається. Там, серед іншого, і родову таємницю Лиховіїв описав. Була така книжка в панів Лиховіїв. Потім десь загубилася, тоді знайшлася десь і в нашому музеї зберігалася. Ну, а далі її в Київ, до історичного архіву передали. Ніби на реставрацію, тільки там вона й зосталася. У нашому музеї, коли чесно сказати, у ті часи важко було старовинні книги зберігати. Тепер можна, а тоді…

Він ладен був розповідати ще, але Данило акуратно, наскільки міг, розмову закруглив. Попрощалися з дідом сердечно. Коли йшли, він уже й на Льонька свого суворо не зиркав. Пообіцяли, звісно, заходити ще. Потім із Льонькою, який так нічого й не второпав, попрощалися.

А тоді — вперед, додому. Бо все тепер у них складалося у доладний пазл.