Таємниця козацького скарбу

Розділ 7

Друзі позадкували і наштовхнулися на облуплену стіну.

Страус тим часом не проявляв особливих ознак нападу. Він просто дивився на своїх вчорашніх кривдників і не збирався відходити від вікна. Богдан штовхнув Данила ліктем у бік.

— Погнали на той бік, через інше вікно втечемо.

— На три-чотири! — крізь зуби відповів Данько.

За кілька секунд він гарикнув: «Три-чотири!» — і вони чкурнули через дверний отвір, перетнувши залу впоперек. Луна від їхніх кроків відбивалася під стелею. Засапавшись, вони увірвалися до якоїсь кімнати, Бодя навіть уже скочив на підвіконня, коли р-раз — стрибнув назад. А з того боку знову вистромив свою голову всюдисущий Футбол.

Крутнувшись на п’ятах, хлопці помчали до іншої кімнати, знову у протилежний бік будинку. Цього разу страуса під вікном не було. Богдан перший скочив на підвіконня — і побачив унизу під будинком Галку. Ті ж самі зухвалі кіски в різні боки стирчать, ті ж самі шорти, а головне — руки вона тримає в кишенях і дивиться на нього так, ніби все це показують по телевізору у розважальній програмі. Права нога, майже до чорного засмагла і взута в сандалету, притискає до трави футбольний м’яч — улюблену іграшку її дивного друга.

— Чого ви тут стрибаєте? — спитала Галка, примруживши одне око. — У вас забавка така?

— Дивись, бо зараз стрибну і до кісок твоїх дотягнуся, — буркнув Богдан.

— Справді? — щиро здивувалася Галка. — Може, спробуєш?

Саме вчасно нагодився Футбол. Страус виступив з-за рогу поважним кроком, підійшов до дівчинки і став біля неї, випнувши груди.

Богдан думав лише якусь мить, зістрибнув униз і як міг близько підійшов до зухвалого дівчиська. У Києві дівчата собі такого не дозволяють. Але ж у Києві вони не беруть собі в охоронці страусів. Песик у кращому випадку, та й того приручити можна.

Футбол витягнув шию, загрозливо заклекотав, клацнув дзьобом. Бодя завбачливо лишився стояти там, де стояв. Чомусь йому здалося, що Галка не збирається цькувати його страусом. Так і є: дівчинка забрала ногу з м’яча, буцнула його, і страус, тут же прийнявши пас, помчав копати м’яча на рівне поле.

З вікна обережно визирнув Данило. Махнувши йому рукою, Богдан гукнув:

— Почекай поки що. Я скажу, коли можна, і побачивши, що друг слухняно зник з вікна, з притиском спитав Галку: — Ти що, стежиш за нами?

— Хе, — презирливо скривила кутик рота дівчинка. — Було б дурної роботи… Нема мені чим себе зайняти. Ми тут гуляємо, ясно тобі. Просто Футбольчик чужих за кілометр чує. Ось і побіг сюди.

— Скажи, а оці страуси — вони всі такі?

— Поняття не маю, — Галка знизала плечима, від чого її кіски кумедно гойднулися. — Може, це якийсь страусячий феномен. Його тут ловили, хотіли в лабораторії вивчати. Думаєш, зловили? Він як рвонув від дядьків із Києва — тільки курява знялася. А я сказала: не буду його підманювати. Мама з татом заступилися, ну і Футбольчика поки що лишили в спокої. А ви, я чула, теж щось досліджуєте?

— З чого ти це взяла? — підозріло запитав Богдан.

— Ну як? Ви ж учора заклалися з Льонькою і тепер прийдете сюди вночі привидів лякати. Правда?

— Нічого собі! — не стримався Богдан. — Тебе ж при розмові не було?

— Дуже мені ваші хлопчачі дурниці треба! — пирхнула Галка. — Тільки тут у хлопців забавок мало. Льонька повадився всіх сюди посилати. І всі лякаються.

— Бачиш, ми ж не злякалися, — Богдан гордо глянув на неї.

— Поки що не бачу. Подивлюся завтра, як ви з двору баби Віри носа не виткнете. Страшно вам буде й соромно через те, що злякалися.

— А давай так, — несподівано для себе сказав Бодя, навіть дивуючись власним думкам. — Завтра зранку ми на цьому місці зустрінемось і я тобі розкажу, як воно було і що я бачив.

Галка примружила очі.

— Гаразд. Прийду завтра. Послухаю, як брехатимеш, — мовивши так, дівчинка засунула два пальці до рота і від різкого свисту Богданові задзвеніло в вухах. На цей посвист знову висунувся Данило — що, мовляв, за дивина. Виявляється, Галка так свого друга-страуса гукала. Той примчав негайно, буцаючи перед собою м’яча. Галка ляснула в долоні, удар, стрибок — і ось вона вже тримає м’яч у руках.

Від такого видовища хлопці мимоволі пороззявляли роти. А дівчинка, переможно труснувши кісками, пішла геть. За нею підстрибом подався й Футбол.

Данько нарешті вистрибнув з будинку, перехопив погляд, яким Бодя проводжав дівчисько, гмикнув і сказав ніби між іншим:

— Якщо ти не забув, у нас інші справи сьогодні, — і, бачачи, що друг не квапиться зважати на його зауваження, смикнув його за рукав: — Чуєш?

— Та все я чую, — зітхнув Богдан. — Кажи, що ти там надумав…

— Нічого особливого. Просто я передумав іти сюди вночі…

По обіді Льонька Гайдамака зі своєю командою чекав, як і домовлялися вчора, на тому самому місці біля річки, де вони мало не побилися. Дуже здивувалися хлопці, коли до них підійшов лише Богдан.

— Ну? — поцікавився Льонька.

— Що «ну»? — перепитав Бодя.

— А друг твій де?

— А не буде друга, — в тон йому відповів Богдан.

Ватага перезирнулася між собою.

— Ти якийсь скупий на слова, — зауважив по тому Гайдамака. — Що у вас там сталося? Злякався, чи що?

— Саме так він і просив тобі передати, — кивнув Богдан. — Він справді злякався і нікуди вночі не піде. Вдень — будь ласка. Ми з ним навіть ходили туди сьогодні. На горище лазили. Каже: треба — на горищі годинку посиджу, але не вночі. Якщо цього досить — Данько готовий.

— Та-ак, — простяг Льонька, кидаючи переможний погляд на свою команду. — А сам, значить, не прийшов, аби це сказати? Тебе прислав?

Богдан розвів руками.

— Що можу сказати? Боїться пацан.

— А ти не боїшся?

— Може, й боюся, — зізнався Богдан. — Тільки ще не знаю. Готовий за двох там відсидіти. Дві години серед ночі в будинку з привидами — годиться?

— Ні. Не годиться, — відрубав Гайдамака. — Але щоб чесно все було, ми голосувати будемо. То як, бандо, зарахуємо йому це? Хто «за»?

Жодна з п’яти рук не піднеслася вгору.

— Клас! Хто проти?

Проти були всі, включно з ватажком.

— Бачиш? — не стримав знущальної посмішки Льонька. — Не приймається. Отож будеш відповідати тільки за себе. А другові своєму так і скажи: з вудкою щоб його від завтра тут не бачили. Боягузів нам не треба. Все ж чесно?

— Чесно, — погодився Богдан, знайомий з вуличними законами.

— Отак. Ще оце йому передай.

Зігнувши ноги в колінах і спершись на коліна руками, Гайдамака голосно і глузливо зареготав. Ніби по команді решта хлопців прийняли ту ж саму позу і на диво злагодженим хором так само зареготали.

Богдан мовчки дивився на них і було йому зовсім не смішно.

Додому він повертався так замислено, що й не помітив, як із кущів за ним вийшов страус. У нього теж було щось на умі: він неквапом чвалав за хлопцем, довів через усе містечко до хати бабусі Віри, самовдоволено підстрибнув, збивши порох на землі, і повернув назад.