Таємниця козацького скарбу

Розділ 24

— Так я й знав, — роздратовано та з нотками глибокого суму в голосі мовив Данило.

— Заспокойся, — мовив ззаду з темряви Богдан. Не все ще втрачено. Хоч би хто тут копав і хоч би коли тут копали, все одно ніхто нічого не викопав. Бо й Туман, і цей твій дядько Сашко далі щось шукають.

— І то правда, — тепер у голосі Данила знову звучала надія. — Підвал відкритий для всіх. І спробувати шукати тут скарби може кожен, хто чув про їхнє існування. Але ж навряд чи наші конкуренти розшифрували вірша, еге ж? Тато про грамотність дядька Сашка завжди зі сміхом говорив. Туман теж на сильно грамотного не тягне…

— Отже, — зробив висновок Богдан. — Скарб у підвалі, але не в землі. Нехай хоч сто людей вірша розшифрують — золото все одно не знайшли, інакше б тепер не шукали. А де ще може бути діжка з золотом? У стіні замурована?

— Хто його знає… Присвіти-но…

Данило почав обережно рухатися вздовж мурованої стіни і натискати на кожен камінець. Результату не було, і Данько швидко втомився. Та підвал, на щастя, був не лише неглибокий, а й неширокий. Промацавши стіни з одного краю до іншого, Данько зітхнув. Якщо тут і є тайник, то хіба замурований. Прихилився він до холодного каменю, руки опустив.

Невже невдача?

Богдан так не думав. Не хотів думати — і край. Тепер він пройшовся уздовж стіни, присвічуючи ліхтариком, і зупинився біля дальнього кутка.

— Ти це бачив?

— Що? — байдуже запитав Данько.

— Ось тут якісь значки вибиті. Цифри, букви…

— Мало що на стінах надряпають…

— Не скажи! Копали тут, наче кроти. Це — правда. А ось писати щось, дряпати «Тут був Вася» ніхто не хотів. Навіщо, коли не видно нічого. Мабуть, цифри і букви видряпані на стіні давно. Глянь, так і є!

Оживився Данило, підійшов до Богдана. Щоправда, в кутку на камінні, яким мурували стіни, хтось глибоко вкарбував незрозумілі на перший погляд позначки. Запасливий Данько поліз у кишеню курточки, дістав клаптик паперу й шматок олівця і попросив Бодю присвітити. Потім провів пальцем по напису, а тоді старанно переписав усі значки та цифри. Подивився, що вийшло, і нічого не зрозумів:

Б. Ка6 Тb3 Сс2 Кf1 Пf3

Ч. Кf4

— Знову шифровка, — розчаровано протяг над його вухом Богдан.

— Зате, думаю, остання в цій історії, — промовив Данило. — Можу тобі точно сказати і водночас засмутити: корона на будівлі — не той король. Грамота дала підказку, це правильно. Але в підвалі не скарб лежить, а лише точна вказівка, де він захований насправді. А ми дякувати повинні всім, хто тут копався. Бо інакше ми самі копали б і дулю з маком викопали. То ми просто змушені були інші варіанти шукати.

— Це ти, розумнику, рученьки склав, — не втримавшись, підкусьнув його Бодя. — Тільки ж нам від цього набору цифр та карлючок не легше. Тут голову ще більше ламати доведеться.

— Чекай-чекай… — зупинив його Данько. — Не так усе складно. Пам’ятаєш, чим знаменитий був козак Лиховій? — і, не дочекавшись відповіді, сказав сам: — Він добре в шахи грав. І своє життя й свободу в турецького паші виграв! Знаєш, що це? Шахи! Звичайна шахова задачка! Лишається розв’язати її — і все, скарб у наших руках!

— Ну, а якщо там буде не діжка з золотом, а чергова задачка? — пробурчав Богдан. — Так можна й до старості шукати.

— А мені здається, що це вже пряма дорога до скарбу, — впевнено мовив Данько. — У заповіті ясно сказано: знайдеш підказку під королем — золото твоє. Все, йдемо звідси.

Він акуратно переписав значки зі стіни на папірчик, сховав його в кишеню і хлопці вибралися з вологого підвалу. Навіть зітхнули з полегшенням, коли знову опинилися серед похмурих стін маєтку, але на землі, а не під землею.

Не встигли зробити кілька кроків, як Данило зупинився і ляснув себе по лобі:

— От чорт!

— Що таке? — спитав Бодя.

— Лопату бабусину забули…

— О-хо-хо-о, — почухав потилицю Богдан, озирнувся на непривітну та незатишну темряву маєтку. — Хто піде?

— Та хай їй грець! — махнув рукою Данько. — Колись заберемо, удень, коли не так…

Він не договорив, завбачливо ковтнувши слово «страшно». Однак Богдан усе зрозумів і не заперечував. Боягузом він не був, тільки тут — справді особливий випадок. Тому вони вирішили швиденько вертатися додому — тут і без лопати є чим зайнятися.