Таємниця Золотого Будди

1

Дорогу до Еренбергів Красл знав. Ще як їхав сюди поштовою каретою, за кілька кілометрів перед Сваговом він звернув увагу на їх замок. Тоді ж подумав, що треба відвідати старого генерала Еренберга, свого першого роботодавця. Колись його посилали з притулку до цього старого шляхтича, який ще за дійсної служби майже зовсім осліп. Красл читав йому газети, вірші, романи. Власне, було однаково, що він там читав, оскільки Еренберг спав. Друковане слово — бачив він його чи чув — незмінно присипляло старого. Оживав він тільки, коли чув щось про бої. А їх на рахунку в генерала було не так вже й багато. Ще за молодих років він програв свою єдину сутичку під Сольферіно, а вже після того він брав участь у боях тільки під час маневрів. Краслові він платив, як справжній шляхтич. І ще давав йому завжди шоколаду. Обіцяв місце в своєму полку, гарнізон в Італії і золоті еполети. Але поки Красл закінчив школу, сліпий генерал вже був на пенсії.

І досі вчитель пам'ятає, що в старого графа завжди говорили про його єдину донечку, маленьку красуню графиню, котру молодий читець ніколи не бачив і може саме тому уявляв як найпрекрасніше в світі створіння. Отож і сьогодні його вело до замка скоріше бажання побачити свій дитячий ідеал, ніж якісь там детективні міркування. Тим більше, що поява графині тільки заплутувала справу… Здавалось-бо вже, що винуватцем може бути лише Ганка або якийсь інший агент Риссіга, і раптом з'являється новий потенціальний злочинець. Та ще й з таким романтичним мотивом: хоче знищити невірного коханця! Ревнощі, мабуть, дуже часто бувають причиною злочину. Хоча в цій галузі покластися на власний досвід учитель і не міг, — але вдома на селі він був свідком дечого схожого на це.

До замка він дістався вже завидна. Це була не якась там імітація на зразок фальшивого готичного палацу Риссіга, а справжня старовинна споруда, що виросла тут не тільки раніше за сваговську фабрику, а й раніше, ніж сам Свагов. Селище, мабуть, заснували служники і ремісники, яких привабила сюди літня резиденція шляхтичів. Красл ще з дитинства знав, що Еренберги — старі шляхтичі, в родоводі яких є навіть рицарі-хрестоносці.

Брама була кована, важка, іржава. Спочатку він стукав кулаком, але ніхто не озивався. Нарешті побачив дверний молоток. Він схопив і кілька разів щосили грюкнув до брами, аж посипались з молотка трухляві тріски. Очевидно, до цієї брами не стукали вже багато років.

— Генерале! Пане граф! Графине! — волав Красл, полохаючи тишу навколишніх лісів, але в замку ніде й не рипнуло. Вчителеві не лишалося нічого, як чекати. Він присів біля маленьких ворітець поряд із брамою, сперся на них, щоб нікого не проґавити, і заснув.

Збудили його діти з гірських селищ, що проходили повз нього, поспішаючи до школи в Свагові. Вони голосно віталися з ним, пам'ятаючи ще його візит до школи, коли він був представлений їм як пан учитель. Красл змушений був підвестись і люб'язно відповідати, оскільки вже ці карапузи так виховано поводили себе. Ледве вони пройшли, Красл знову почав калатати до брами. Цього разу спробував навіть ногами.

Нарешті прочинилися маленькі дверцята в стіні, в кількох метрах праворуч. У них з'явився лакей у лівреї. Старому було років сімдесят. Красл передбачливо встромив черевик між дверима і порогом.

— Мені треба негайно поговорити з генералом. У дуже важливій для нього справі. Я поспішаю! — крикнув він лакею. Той, не розуміючи, кліпав очима.

— З ким?

— З генералом фон Еренбергом, — крикнув учитель ще голосніше.

— Я добре чую, — образився, мабуть, дідок. — Але його світлість вже сім років як померли! — В очах у нього виступили сльози, він шморгнув носом.

— Тоді проведіть мене до графині.

— Вона нікого не приймає, — нахмурився лакей.

— Але мені треба з нею поговорити. У мене до неї важлива справа. Дуже важлива!

— Я перекажу їй. Що передати?

— Ні, я мушу говорити з нею особисто. Передайте, — що йдеться про Золотого Будду…

Нарешті йому пощастило зовсім відчинити двері. Дідок відсахнувся.

— Так не можна! — запротестував він. Лише тепер можна було побачити, що на ньому був тільки ліврейний піджак, залатаний на спині. Штани він носив прості з сурової тканини, як у селян, а взутий був у дерев'яні черевики. Однак рухався він на диво швидко. Цього разу втекти Краслові не пощастило. Дідок випередив його і вже готувався забарикадувати вхід до будинку, але, на щастя, клямка була тут відірвана, і він мусив відступити аж до темного коридора, стіни якого пліснява розмалювала химерними орнаментами. Лакей весь час намагався відштовхувати Красла, потім припинив свої спроби зовсім і лише піднімав руки, наче показуючи, щоб той ішов геть. Він був схожий на розлюченого півня, який хоч і козириться, але все-таки відступає. Так вони пройшли весь коридор. У кінці дідок зупинився біля різьблених дверей і постукав у них.

— Хто там? — почувся глибокий жіночий голос.

— Пробачте, світлість, візит.

— Я нікого не приймаю.

— Скажіть їй, що я приятель її батька, — підказав учитель стиха.

— Приятель вашого батька…

— Я не приймаю. — Мабуть, ця жінка була в полоні меланхолії, як ті казкові принцеси. Але Красл відчував у собі набагато більше відваги, ніж Гонза[9].

— Скажіть їй, що в мене є відомості про Золотого Будду!

У сусідній кімнаті щось впало. За хвилину знов почувся голос графині, цього разу більш схвильований.

— Я нічого не знаю…

— Про ті списки, що вона хотіла купити, заради яких тричі була у вдови Бреттшнайдер, про ті списки з фабрики Риссіга! — Лакей усе чисто переказав далі. Слух у нього і справді був непоганий. Цього разу графиня відповіла негайно.

— Це брехня!

Красл уже не втримався. Спершись на одвірок, він закричав прямо до оздоблених дверей:

— Я щойно розмовляв з пані Бреттшнайдер, ви в неї двічі були. Якщо вам потрібні ці списки, мусите мене прийняти. — Але з кімнати тепер чутно було лише якийсь грюкіт, наче хтось там перекидав меблі. Раптом почувся той самий жіночий голос. Це був повний розпачу вигук. Двері відчинилися, і на порозі з'явився фабрикант барон Георг Риссіг молодший.

— Дякую вам, Красле, — сказав він, силкуючись зав'язати галстук. — Ви мій ангел-охоронець. Я вас зроблю директором. Ходімте. — Він міцно вхопив учителя за плече і повів до дверей. Сили в нього було більше, і Красл мусив підкоритися. Лакей залишився біля дверей кімнати, звідки було чути плач і зойки.

У лісочку поблизу маленьких ворітець чекала карета із заспаним служником.

— Ця дівка досі удавала з себе мою коханку! Кожне слово, кожен поцілунок були фальшивими. — Барон, сидячи в кареті, утирався хусткою, наче хотів стерти усі сліди поцілунків графині. — Погодилась навіть, щоб відвести очі, на моє одруження. Я мушу взяти багату дочку одного фабриканта з Брно. Розумієте, придане, — мовив він Краслові довірливо. — А вона тим часом лихо кує проти мене, знищити хоче. Тепер ви бачите, чим тільки не мусить жертвувати людина, коли в неї на шиї маєток. На раба перетворюється людина, на останнього раба своїх підприємств. Отож, розумієте, чому я Альбіні заздрив!? А тепер швиденько: які списки вона вимагала, де вони?

Над усе Краслові хотілося б зараз утекти. Але як і куди! Він сидів у кареті поряд з фабрикантом, Георг міцно тримав його за руку. Вчитель навіть не знав, куди той його везе. Цю прогулянку вчитель пам'ятатиме до самої смерті. Треба було як слід обдумати свій візит, наперед усе розпитати в околиці про графиню. А тепер маєш: не думаючи, сунув голову левові до пащі. Але здаватися не можна. І залякати себе він не дасть.

— Вам краще знати, де вони. Адже у вас усе в порядку. Вчора ви мене переконували в цьому.

— Прошу вас, чоловіче, ви все ще думаєте, що я ваш ворог? Золотого Будду я вам показав чи ні? А документів у моїх фабриках і канцеляріях багато. Ви ж знаєте, що мені не однаково, якщо вони губляться. А коли вже Павлата був такий злодій, то він міг, крім Будди, і ще щось украсти. Але я нічого не знаю і чую оце вперше. Тому й питаю вас. Чуєте, вчителю, ви не такий уже й недотепа, як я спочатку думав. Давайте об'єднаємось. Матимете вдосталь і часу, і грошей, я вмію бути щедрим, коли треба. Досить вже мене підозрювати. Хіба ви не бачите, що я й сам у небезпеці? Що мене навіть власна коханка підступно хоче знищити?

Він мав рацію. Списки і Будда — різні речі. Про зраду графині барон, очевидно, не знав. А тим більше про Вальтера. Красл розповів йому про візит пані Бреттшнайдер.

— Ну, й знайшла вона щось?

— Сумніваюсь. Думаю, що прийде вона до Танвальда з порожніми руками. Але чи пошле тепер туди графиня свого Вальтера? — Фабрикант замість відповіді висунувся з віконця.

— До Танвальда! — гукнув він кучерові. Учитель посунувся на сидінні. — Ви ж не боїтесь, я думаю? Не люблю ходити околясом. Мушу сам переконатися. Пав-лата, видно, був небезпечний тип. Ще до вчорашнього дня я думав, що його вбили випадково. Тільки бозна-яку він гру вів, бозна-кого хотів перехитрити. Розумієте, вчителю, запеклих ворогів маю я на цім світі. Панове Браун і Паудермаркер з Манчестера не знати що віддали б, аби дізнатися про мої виробничі секрети. Їхні ж тканини я виробляю краще і дешевше, ніж вони самі. Я їх уже витиснув з усього нашого континенту і навіть з Південної Америки, зрозуміло? Отож, не дивно, що вони цікавляться моїми виробничими секретами і документами.

— Цей Вальтер, кажуть, говорить з чужим акцентом, — згадав Красл. — Але щоб він їхав сюди з самої Англії…

— Чом би й ні? А чого, думаєте, я колись їздив до Англії? І теж видавав себе за ірландця. Це не так підозріло. Знаєте що, вчителю? Я до вас в учні хочу проситися. Поїдемо до Танвальда разом.

Так вдруге Красл став спільником Риссіга. Принаймні так здавалось.

2

Якби не карета барона, вчасно він туди не дістався б. Тільки яке ж роздоріжжя треба шукати? Цього вчитель не знав. Фабрикантові урвався терпець, кучер, був розлючений. Гонили коней до Танвальда, наче, на бігах, а тепер об'їжджають довкола містечка і оглядають по одному всі перехрестя.

— Мабуть, вони зустрінуться на якійсь старій дорозі, що нею вже не їздять. Не буде ж цей Вальтер домовлятися з тією жінкою десь посеред шляху, — вирішив, учитель.

Нарешті, вони й справді знайшли такий шлях, що скоріше був схожий на багно, хоч кілька днів уже не дощило. Вони зупинились і на роздоріжжя добиралися пішки. Там вже стояла пані Бреттшнайдер із сумкою. На Красла вона дивилася з обуренням. Вважала це зрадою.

— Та ви не бійтесь, — заспокоював її фабрикант. — Учитель тут не винний! Я теж не хочу перешкоджати вам у вашій комерції. Хотів би тільки подивитись цьому Вальтерові в обличчя. — Проте від удовиці не відходив. Очевидно, ще чогось чекав. — Ну, а списки її пані знайшла? — запитав нарешті.

— Авжеж. Ото б я чекала тут на вас, поки ви вилізете із своєї карети, аякже. Коли б у мене були ваші списки, за якими така гонитва. Що я вам сестра-жалібниця? Якщо я вже тут стою і базікаю з вами, можна було б додуматись, що нічого в мене немає.

Навіть баронові не під силу було вгамувати цю балакучу жінку, і він покірливо пішов до ближчих чагарників, попросивши вчителя, щоб той відправив карету до Танвальда.

Але тільки-но Красл передав його наказ, тільки-но карета рушила з місця, як на повороті з'явилася бричка. Обидва екіпажі тільки дивом не зіткнулися, бричка, щоб об'їхати карету, звернула з дороги на поле. Не встиг Красл схаменутися, як вже почув над собою жіночий голос:

— Здрастуйте, вчителю. Що ви робите в Танвальді?

Красл підвів голову. В бричці поруч з кучером сиділа… стара пані Риссіг і, не криючись, дивилася в бік перехрестя. Красл від несподіванки не спромігся зразу відповісти. Якщо баронова мати їде по списки, значить вона також причетна до убивства, значить вона також винна. Стара пані з порядної лікарської родини: її все-таки ніхто й ніколи не наважився б підозрювати.

— А що ви зволите шукати тут, мадам? — якнайчемніше запитав Красл тремтячим голосом.

— В Танвальді у мене є знайомий бібліотекар. Час від часу я його відвідую, а повертаюся до Свагоса завжди цим шляхом. Він хоч і незручний, і навіть довший, зате набагато романтичніший, — мовила стара дама. — Якщо хочете, я вас підвезу, — запропонувала вона люб'язно.

— Дякую!

Невже вона схоче затриматись на перехресті? — Красл обернувся і побачив, що там уже помітили неочікуваний візит. Барон навіть вискочив із своєї схованки, а вдовиця заганяла його назад до чагарників. Стара пані Риссіг нібито й зовсім не помічала свого сина.

— Чому? До речі, ви вже прочитали книгу? — Красл не знав, про яку книгу йдеться. — Ту, що я вам подарувала.

— Так, звичайно прочитав, — тепер він згадав, що та книжка залишилась в кареті.

Вона декламувала ці віршики, наче святе письмо, тим часом коні нетерпляче фиркали, а фурман довбався в носі.

— Зрозуміли, вчителю?

— Боюсь, що ні, — зітхнув Красл, намагаючись відгадати, яку мету поставила собі ця жінка, збити його з пантелику чи прикинутись дурненькою. І взагалі він її майже не слухав, аж поки вона раптом не сказала:

— Я знала, що для вас це буде занадто важко. Ця строфа є основою всього буддизму. Наступного разу я вам дам почитати Золотого Будду, його легше зрозуміти…

— Кого? — вигукнув учитель.

— Золотого Будду, це відома книга про буддизм, тільки я, мабуть, комусь вже дала її читати, ніяк не можу знайти її у своїй бібліотеці. Та ви легко дістанете її в Празі. Вийшла вона у Хунгердта в Лейпцігу торішньої осені. Вона, щоправда, дорогенька, але окупиться. Знайдете там мудрощів на все життя… Ідемо, Ганс! — наказала стара пані.

— Скільки коштує ця книжка? — вигукнув ще Красл навздогін.

— Здається, чотири гульдени… — почув у відповідь, але баронеса вже була далеко. Через перехрестя проїхала не зупиняючись. Удовиця мусила відскочити вбік. Зрештою, це могло бути і випадковістю, можливо, стара пані і справді їхала від танвальдського бібліотекаря. Або вона така хитра, що не схотіла навіть зупинитися на роздоріжжі, і, щоб відвернути підозру, базікала про дурниці. Красл підійшов до перехрестя нещасний, розгублений. Тепер він вже нікого не наважувався підозрювати.

— Чув я про Золотого Будду, — кинув він удовиці ущипливо. — Це книга про буддизм. Видав її Хунгердт торішньої осені в Лейпцігу, кажуть, вона пропала з бібліотеки пані Риссіг. Коштувала вона чотири гульдени.

— Але цей Вальтер обіцяв мені десять тисяч! — уперто повторювала ліберецька вдова. — А графиня Еренберг віддала б, мабуть, свій останній маєток…

— Найімовірніше обидві вони збираються стати буддистами, — сказав учитель і пішов до барона, який куняв у лісочку.

— Нікого? — прокинувся він, ледь зачув кроки. Учитель помітив у руці в нього пістолет.

— В кого це ви збираєтесь стріляти?

— Я мушу весь час бути при зброї. Мечі тут на кожному кроці загрожує небезпека. Хіба ви ще самі не пересвідчилися в цьому? — Фабрикант спокійно заховав пістолет. до кишені піджака. — Ні на кого не можу тут покластись.

Учитель присів біля нього на мох. Чути було, як співають птахи, зозулька кує, як шумить ліс. На перший погляд — мир і спокій. Кілька чоловік вийшло до лісу на прогулянку. Хто б міг подумати, що вони йдуть по кривавому сліду? Хто б міг подумати, що й птахи вбивають один одного, що круки за голоду викльовують зайцям очі, що дерева ростуть так високо тільки тому, щоб мати більше світла, ніж їх сусіди? Учитель роздумував про закони природи. Чи буде так вічно? В лісі, на полі і в селах та містах? Чи може людина взагалі погодитися з таким життям? Той вірш все-таки засів, мабуть, у нього в пам'яті. Але як не напружував він свою пам'ять, не міг точно його пригадати. Час минав, сонце давно вже повернуло з півдня, а барон чомусь ставав дедалі нетерплячішим. Вдовиця Бреттшнайдер на роздоріжжі спокійно присіла в рівчаку і почала їсти. Одна вона ні про що не забула. Взяла з собою яєчка і шматок сала. Вчитель раптом відчув страшний голод.

— Вина тільки в неї не вистачає, — зітхнув Риссіг. — І нам оскому набиває.

«Все-таки не марно я прогулявся, — подумав про себе Красл. — Принаймні побачив голодного фабриканта. А це нині справжня рідкість».

4

Приблизно годині о другій пополудні повернулася Риссігова карета. Всі вже начекалися досхочу. Фабрикант запропонував підвезти також пані Бреттшнайдер.

— Ну, де ж він подівся, оцей ваш чужинець із своїми десятьма тисячами? А мені щось здається, що він вам тільки приснився.

— Найімовірніше довідався, що ми нічого не знайшли, — сказав Красл.

— Яким це чудом? Він, напевно, прийде, — не втрачала надії пані Бреттшнайдерова. Всі троє спроквола йшли до карети, коли раптом з-за повороту з'явився вершник на вороному коні. Красл насамперед звернув увагу на його біляву чуприну. Риссіг за звичкою схопився за пістолет, пані Бреттшнайдер стисла свою сумку, і залишилися отак стояти втрьох посеред дороги. Вершник під'їхав до них і спритно зіскочив. Тільки тепер його впізнали.

— Графиня, — тільки й могла промовити вражена вдова.

— Ти? — Барон був здивований не менше.

— Я мушу тобі пояснити… Шукаю тебе по всій окрузі. У Танвальді я старосту підняла. — Графиня справді була красунею. Хоч під очима в неї вже з'явилися перші зморщечки, але фігура в неї й досі була пружна, міцна, ставна, риси обличчя правильні, наче в грецької богині. — Я мушу тобі пояснити…

— Пояснюй оцій тітці, яка чекає тебе вже кілька годин, дорога пані Вальтер. Де ж ти хотіла, вибач мені, дістати десять тисяч, біднице? Так ти, значить, надумала знищити мене?

Графиня удавала, наче нічого не розуміє.

— Не знайшли ми нічого, ваша світлість, — промовила вдовиця. Риссіг розсміявся.

— Тому що я нічого не втрачав. Руки в тебе короткі до мене, шляхетна пані. Вам я будь-коли зможу показати своє місце. І зруйную зовсім. За все це я знищу тебе, зрозуміла? Від розпачу в річку стрибнеш, дівко… — І, не говорячи більше ні слова, поспішив до карети. Потім згадав, що обіцяв ще декого підвезти, і покликав обох властолюбним жестом.

Графиня все ще стояла на роздоріжжі з непроникним, гордим обличчям, тримаючись за гриву вороного. У своє виправдання вона не сказала жодного слова. Не таким уявляв собі вчитель підступного злочинця.