Таємниця Золотого Будди

1

Лише тепер Красл зрозумів, для чого, власне, вирядив його сюди доктор X. Певно, менш за все йшлося про пам'ятник. Якби справді було так, навряд чи його викликали б телеграмою, навряд чи забезпечили б довідкою про удаване перебування в лікарні. Очевидно, в доктора були свої міркування щодо цієї історії, і він послав сюди Красла, який, безперечно, менш, ніж будь-хто інший, міг викликати підозру. Мабуть, у Празі також здогадувались, що це було вбивство.

Красл, щоправда, ніколи в житті не мав справи із злочинами. В селі під Болеславою лише одного разу хтось покрав кури та ще кілька раз ображені чоловіки піднімали сокиру на своїх невірних подруг, але в обох випадках далі галасу не пішло. І раптом він опинився перед такою серйозною справою, раптом змушений буз викрити обставини досить-таки дивного і таємничого вбивства. Красл взагалі був швидше страхополохом, ніж сміливцем. У сирітському притулку він відзначався зразковою поведінкою, а вона, як правило, є властивістю тих, що трусяться перед начальством. Німців, звичайно, він не любив. Ще з дитинства пам'ятав, як мусив ходити до переповненої чеської школи, в той час, як німецьких дітей було по двоє на весь клас. Бився з ними від дитинства. А пізніше, коли потрапив у Празі до товариства патріотів, навчився свою зненависть умотивовувати. Від страти чеських магнатів на Старомєстському майдані і аж до вбивства крамаря Павлати, в усьому він вбачав лише німецьке свавілля і кривду. Він, власне, був патріотом від зненависті.

А тут ще в Ліберці переконався, що робітникам тутешньої фабрики Риссіга живеться краще, ніж чехам у Свагові. Робочий день у них тривав лише десять годин, вони мали свою власну кухню і навіть притулок для дітей, наглядачеві якого платив сам Риссіг. Хоч люди здавались такими ж зголоднілими, як і в його рідному селі, та все ж мали деякі пільги, які, певно, мусили якось відкупити в цього шкуродера. Авжеж, у Свагові фабрикант також розподіляв хліб серед робітників по талонах, але це власне був ще один спосіб обдурювання: люди діставали з його складів збіжжя набагато гірше, ніж деінде, і головне — дорожче. Зате Риссіг, звичайно, мав прибутки, оскільки найбільший з усього краю млин належав йому. В Ліберці кожний міг вільно купувати хліб, де хотів.

Шойя довелось Краслу шукати аж під Єштєдом, у невеличкому сільці. Вдома він застав лише старого Шойя.

— Син у в'язниці, — посміхнувся старий, показавши беззубі ясна. — Уже всьоме. Цього разу сидить у самому Відні. Забрали його в січні.

— Не може бути! Адже він був у Свагові під час страйку.

— На час сваговського страйку він уже два місяці сидів за гратами!

«Але це значить, що Альбіна брехала!» — подумав про себе Красл.

— А ви можете підтвердити це? — запитав він.

Старий Шой спохмурнів, схилився над столом і якусь хвилину копирсався в папірцях.

— Звольте, вашець… — мовив напівглузливо. І показав вирок, усе як годиться, чорним по білому. — Він ще допоміг нам виграти страйк, аж тут його і засадили. За підбурювання. — Він знов посміхнувся. — Наче він мав кого підбурювати? Хіба що Риссіга? Адже за конституцією ми тепер маємо право на створення спілок. І якщо ми маємо бажання заснувати робітничу спілку, то хіба це злочин? Чи, може, ви також прийшли вивідати дещо про соціал-демократів?

— Ні, — сказав Красл, сідаючи, і витер спітніле чоло. — Я з празької газети. Мене цікавить зовсім інше. — «Гадаєш, я так і повірю, ніби всі привілеї, що їх тут мають робітники, є наслідком діяльності соціал-демократів, а не звичайнісінької солідарності німців, наслідком боротьби, а не слухняності». — Я хотів лише дізнатись, чи не зустрічався ваш син з нашим співробітником Вінцентом Павлатою?

На старого це ім'я не справило ніякого враження.

— Павлата? Сюди багато чехів приходило. Пам'ятаєш Павлату? — гукнув він до жінки, яка десь поряд доїла козу. Вона також не пригадувала. — Ні, такого тут не було, навіть останнім часом, коли син чимало стрічався з чехами. Це також дошкуляло панам, — додав старий. — Настрій у них одразу пропадав, коли бачили, що робітникам пощастило порозумітись. А хіба ж ми не ближчі, скажіть, один до одного, ніж до фабрикантів?

— Не знаю, — підвівся Красл. — Я не робітник. — Він трохи поправив свій білий комірець. — Прощавайте. — І пішов назад до Ліберця.

Тепер він знав напевно: Альбіна або помилилась, або ж усе вигадала. Шой не міг посваритися з Павлатою під час страйку, тому що його взагалі не було у Свагові. Отже, це був якийсь інший німець або ж усе не вигадка Альбіни, яка не хоче когось виказати. Але кого і чому? І взагалі, чому вона цілими днями лежить в постелі, наче нежива? Чому їй з усього села ніхто не допоможе? Красл згадав, як ще за його молодих років сусіда допомагав у всьому сусідові. Після смерті його батьків у селі не лишилося жодної домівки, де б він не побув хоч кілька день, поки його не забрали до сирітського притулку. І скрізь за ним ходили, як за рідним. Альбіна, власне, також тепер осиротіла. І хоч би зайшов хто до сироти. Дивно.

До Свагова було далеченько. Повертаючись назад, Красл вирішив, що досить з нього цього клопоту. Треба віддати Альбіні гроші на пам'ятник або ще краще — замовити десь разом з нею цей пам'ятник. Цілком скромний — звичайний кам'яний хрест, а на ньому вибити ім'я. «Щось інше Павлатові не годилося б — міркував собі Красл. — Звичайний пам'ятник. А потім повернуся до Праги і розповім усе докторові. Нехай він далі розбирає, у нього більше знайомих, він компетентніша людина, ніж я, звичайний учитель. Так не довго ще й у халепу якусь ускочити».

Але спробуй поручитися за себе, коли йдеться про якусь загадку. Людина від самого народження — цікаве створіння. Її завжди приваблюють таємниці. Діставшись до Свагова, Красл не пішов до заїзду відпочивати. Непомітно для себе опинився біля будинку Павлати. Була вже ніч. Не хотілося нікого турбувати. Але бабка з будинку навпроти й досі сиділа біля вікна. Мабуть, вона від нього ніколи не відходить.

— І правда, що ні. У мене ж обох ніг немає. — І бабка показала на спеціальний стільчик, сидіння якого сягало майже рівня підвіконня. — Машина відібрала.

— То на цій вулиці, мабуть, і мишеня не прослизне, щоб ви його не помітили? — запитав Красл з хвилюванням у голосі. — А під час демонстрації, коли тут зібралося багато людей, ви також тут були?

— Ну, звичайно. Коли вже не могла піти разом з ними, то хоч звідси кричала. Адже ніг оцих мене на Риссіговій фабриці позбавили. І хоч би гульден мені за те подарували.

Дивно: бабка кричала на весь голос, розчинивши вікно, сиділа собі спокійно, певно, від самого початку стрілянини, і нічого з нею не трапилось. А Павлату вбило крізь замкнуті віконниці.

— Чуєте, — почав Красл півголосом. — Чуєте, тіточко, а ви не бачили, щоб хтось виходив від Павлати під час тої стрілянини?

Бабка посміхнулася.

— Пробачте, звідти? Та ж той боягуз зранку забарикадувався, наче кінця світу чекав. Базікало нещасне, скільки людей в селі йому вірило, скільки людей слухало його, як патера в костьолі, і раптом заховався, ніби якийсь мільйонер. Це вже божа воля була, то сам архангел Гаврило спрямував ту сліпу кульку, що порішила його.

— То ви не бачили нікого? Двері і віконниці були весь час замкнені?

— Авжеж. Доки Альбінка не вискочила звідти і не закричала, що він помер. Але тут уже мертвих було й без нього багато. І їх треба було поховати як слід… — Бабка враз стала серйознішою, змахнула сльозинку, голос у неї надломився.

— Дякую вам, — Красл швиденько попрощався і поспішив до заїзду. На сьогодні вже досить було з нього сліз.

2

Біля столу його вже чекав староста.

— Так ми знайшли вашу могилку, пане вчителю. — Сьогодні він був набагато щирішим і добрішим, ніж учора. — Пробачте, але я мав підозру, що ви не з газети, а з поліції. Ходять до нас сюди різні провокатори. Мабуть, у Празі, в поліцейському управлінні, думають, ніби у нас тут існує якась революційна організація, що готує заколот, аби їм усім глотки поперерізати. Але нічого такого в нас немає, запевняю вас.

— А чому мене? — запитав учитель, замовляючи собі на вечерю горохову кашу з м'ясом.

— Тому, що ви також могли так подумати. Людей у цьому краї згуртовує біда. Якби вони мали можливість принаймні раз у день добре попоїсти, хоча б ось як ви зараз, не було б ніяких заколотів і побоювань. Скажіть про це тим панам у Празі, може, вони послухають, коли їм розповість вчена людина.

— Для цього в мене аж занадто мало прав, — посміхнувся Красл. Каша раптом застряла у нього в горлі. Він згадав виснаженого беззубого Шойя з Ліберця, і м'ясо йому здалось надто жирним.

— Скажіть, пане старосто, а чи не було у Павлати тут у селі ворогів?

— У Павлати? — здивовано перепитав староста. — Вороги? — Він запитливо подивився на господаря, який, стоячи під обшарпаними оленячими рогами, стирав порох з пляшок.

— Друзів у нього, правда, не густо було, — мовив той. — Він тільки про себе й думав. І ніколи не грав, боячись програтись, пива навіть нікому з сусідів не поставив… А сам же весь час говорив про єдність, про те, що треба один одному допомагати. Кінець кінцем люди зрозуміли це так, що він хотів, аби допомагали йому.

— А чи не сварився він з ким-небудь? Ніхто не хотів його позбутися?

— Та ні. Де вже там, — заспокоював його староста.

— В нашому селищі бандитів немає, пане вчителю, — сказав господар сердито, стукнувши склянкою об стойку. Коли цей здоровило хмурився, він і сам скидався на бандита. — Що б там у Празі не писали в газетах, а люди у нас порядні.

— Але ж учитель наша людина, він же сваговський, народився тут, правда? — І староста знов почав говорити про ту могилу. Брався навіть провести Красла до могили його батьків прямо зараз.

— Вночі? — здивувався вчитель.

— Хіба ви боїтесь? Іншим разом я не можу, а самому вам важко буде шукати по цвинтарю. Я, пане вчителю, працюю з ранку до пізньої ночі. А цвинтар тепер переповнений. У нас на фабриці працюють люди аж із Саксонії, хто б це їх посилав у трунах додому?

Красл заплатив, господар ще щось промимрив, і вони вийшли. Лише надворі, йдучи темною вулицею, староста заговорив відвертіше.

— Бачте, я не хотів нічого говорити при ньому, це трохи неврівноважена людина, не любить, коли йому заперечують. Жінка від нього, втекла, із сином вони, кажуть, до крові б'ються. У Павлати справді був такий ворог тут у селі. Це — Голан. Ярек Голан.

— Не пам'ятаю такого.

— Ще б пак, адже це ще парубок, тільки-но з війська повернувся. І взагалі він не тутешній. Приїхав сюди з тими моравськими селянами, що оселилися на горі близько Велетенського верху. І тільки трохи обдивився, як почав упадати за Павлатовою дочкою. Ну, так той, вірите, дідьком дивився — ревнивець він страшенний, та й дівчина ж одна тільки й доглядала хату. Вийде заміж, і тато лишиться сам. Двічі він викидав його з хати, тричі застукав на побаченні з дочкою. Кажуть, що він з Голаном дуже полаявся, навіть погрожували один одному. А втім, чого тільки люди не набалакають, аж лячно бува… Тепер нам ліворуч, цвинтар майже в лісі. Ви ж не забули ще?

— А де цей Голан мешкає?

— У борській в'язниці.

— Як це?

— Та він же був одним з керівників страйку. Засадили його враз, того ж дня. Рік і два місяці дістав лише тому, що ніяких доказів проти нього не мали. А могло бути гірше. Свідків підкупили. Один якийсь з фарбарні, кажуть, триста гульденів одержав. Та він вибовкав це ще до суду. Проте Голана засудили, а про підкуплених свідків взагалі ніхто й не згадав. Такий це був суд.

— Значить, його не було в перших лавах демонстрантів?

— Чому?

— Бо він лишився живий, мабуть, був десь позаду.

— Може й так. Сам я був у самісінькому хвості, але його ніде не бачив.

— Він, напевне, наглядав за всією процесією. Найімовірніше, що він когось переконував у кінці колони або сховався там, коли почалася стрілянина. Так, мабуть, і було. Отже, пане старосто, дякую красненько, але я завтра сам знайду могилу своїх батьків. У мене є ще деякі важливі справи в селі.

І Красл зник у пітьмі. Староста, збентежений, лишився на місці.

— Але, вчителю… — мовив.

Тільки того вже не було.

3

Красл поспішав до будиночка Павлати. Раптом він подумав, що забув про одну важливу деталь: якщо Паз-лату вбито навмисно, вбивця повинен був знати, що будуть стріляти, повинен був розраховувати на те, що постріл з його пістолета зіллється із стріляниною біля фабрики. А Голан це, безперечно, знав. Авжеж, він не чекав, що солдати кинуться обніматися з демонстрантами. Якщо він хотів позбавитись Павлати, демонстрація була для цього ідеальною нагодою. Але як він вибрався з хати? Яким шляхом він утік? Це питання гонило Красла до будиночка Павлати. Ворітьми Голан пройти не міг, його б помітила бабка з вікна навпроти. Отже, мусив він тікати через сад, а там Альбінка відв'язувала собаку. Лишається тільки один шлях — через бічну стіну, що відокремлює будиночок від саду. Але це був високий двометровий мур, посипаний угорі уламками скла. Через нього навряд чи хто перебрався б неушкодженим.

Красл ходив навколо будинку Павлати, наче збирався пограбувати його. Він намагався уявити, як поводився вбивця того фатального дня, як переліз він через той двометровий мур. Єдина можливість — це стрибнути на якусь із берізок, що ростуть поряд із муром, і з'їхати по стовбуру вниз. Але як йому вдалося уникнути поранення? Саме в цю хвилину місяць виринув з-за хмар, десь здалеку почувся крик нічного птаха. І тої ж миті на стіні з'явилася рука, закутана в ковдру, слідом за нею з-за стіни виглянуло обличчя чоловіка років сорока, трохи вже полисілого, який важко віддихувався. Він видряпався на мур і вхопився за берізку. Саме так, як це свого часу повинен був зробити Голан, який, напевно, був набагато спритнішим. Потім цей підстаркуватий спортсмен скинув униз ковдру і потроху став спускатися по дереву. При цьому він весь час сторожко озирався навкруг. В якусь мить Красл побачив його обличчя.

— Ганко! — вигукнув він, враз пізнавши у ньому свого шкільного приятеля. — Тоніку! — але той з переляку стрибнув з дерева і впав на всі чотири прямо під ноги Краслу. — Друже… — Вчитель хотів підтримати його, але хутко відскочив, бо в руці у свого колишнього приятеля він побачив ніж.

— Чого вам треба? Хто ви такий? — уривчасто, впівголоса запитував, загрозливо наближаючись, Ганка.

— Ти що, не пам'ятаєш? Я — Красл, та ми ж мешкали разом з вами в одній кімнаті, Тондо. Разом ходили пасти гуси. Щодня, поки мати моя не померла…

Ганка ще трохи недовірливо поглядав на вчителя, але ножа свого все-таки сховав.

— А з тебе пан вийшов у тому сирітському притулку. Бачу, не поталанило мені, моя мати не померла.

— Це блюзнірство.

— А ти знаєш, як ми тут живемо? Каторга від суботи до суботи, і в неділю те ж саме. Тільки й того, що зранку буває вільний час, щоб сходити до костьолу. Ото замість костьолу і можна трохи похропти. А з тебе вийшов пан.

— Я працюю вчителем. А ти? Не сердься, але чому ти вночі лізеш через мур? Тобі не здається, що ти схожий на злодія?

— На будь-що інше, а на грабіжництво я нездатен. А що тобі до мене? Тебе хто підіслав? — він знову підозріло глянув на Красла.

— Ніхто, я хочу тільки допомогти Альбіні Павлатовій.

— Не треба. Про неї ми самі піклуємось. Думаєш, чого я вночі деруся через мур? Я ніс вечерю Альбінці.

— Але чому потайки?

— Ти що, слідчий?

— Боронь боже, — мовив учитель і розповів Ганці про свою місію у Свагові.

— Пам'ятник? — Ганка наче перевів подих і заговорив набагато приязніше. — Чого тільки не придумають ці пани з Праги. Тут навколо люди з голоду вмирають, а ви будете пам'ятник крамареві ставити. Навіть не віриться. — Вони поволі йшли лісовою стежинкою. — Нас тут переслідують, як собак. А, ви… Ти думаєш, чого я ото поліз через стіну? Людей боюсь. За мене призначили нагороду. Мушу ховатися. Інакше давно вже сидів би, як і всі, хто керував страйком.

— А я думав, що керівником страйку був Голан.

— Я весь час був з ним. Про Альбіну піклуюсь лише тому, що вона була його подругою.

— Вони справді дружили? — Красл вирішив випитати про Голана якнайбільше. Але його припущення не підтвердилося: Голан не міг застрелити Павлату. Виявляється, під час страйку він перебував нагорі, під самим Велетенським верхом. Там був штаб, звідки він посилав своїх людей по салах. Альбіна, зокрема, мала піти до Ліберця і передати Шойю прохання почати на Ліберецькій фабриці Риссіга страйк на підтримку сваговців. Але Шоіїя заарештували, а Альбіна до Велетенського верху не прийшла.

— Тепер я вже знаю чому. Батько не пустив. Позабивав усі ходи й виходи, щоб тільки не вискочила на вулицю. А тоді всі думали, що вона злякалась і зрадила. А дехто в селі взагалі вважає, що ми програли страйк тільки тому, що нам ліберецькі не допомогли. А як же вони могли прийти на допомогу, коли нічого не знали? Отже, всі вважають, що винуватий у цьому Павлата і його дочка.

— А ти все-таки піклуєшся про неї?

— Бо знаю, що це не так. Але людям я не можу цього пояснити. Мене враз посадять. Зачекаємо, поки не повернеться Голан.

— Отже, ти вважаєш, що Павлата забарикадувався тільки заради доньки? А не від страху перед робітниками?

— Він побоювався одного Голана, щоб той не спокусив його дочки. Більше нікого він не боявся. До того ж він нещодавно купив пістолет.

— Що, що?

— Щось дуже вже тебе все це цікавить, Красле.

Вчителеві нічого не залишалось, як говорити про щось інше, згадувати свої молоді роки, дитинство, коли його батьки перебралися з Градецького краю після страшного неврожаю, і як їм тут не пощастило. Вони змушені були тоді спати в одній кімнаті з родиною Ганки, шукати праці по всій окрузі, і так до самої своєї передчасної смерті. На Красла ці спогади нагонили сум. Сушить голову над якимись загадками, а про своїх батьків мало не забув. А хто, питається, йому найдорожчий? Розставалися вже біля самого села.

— Ну, тепер мені треба зникнути, — сказав Ганка і, ще на хвилинку затримавшись, притягнув до себе Красла за піджак. — Першосортна тканина, — мовив, — певно, з нашої фабрики. Не за наші гроші таке купувати, — він посміхнувся. — Я оце хотів тобі тільки сказати, не забудь передати своєму шефові, що нас піддурити не так просто. Ти, Красле, ніколи ще не був таким спритним. Я не хочу погрожувати тобі. Тільки раджу, забирайся ти до Праги. Мене ти не обдуриш цими своїми цвинтарними клопотами. Я знаю, що тебе цікавить. І це може погано для тебе скінчитись. Наш злиденний край, що родив колись тільки картоплю та овес, раптом почав родити мільйони. От і йдеться зараз про те, кому вони дістануться. Навряд чи вчителеві Краслу, в цьому ти можеш бути певен…

І він пішов, не попрощавшись.