Таємниця Золотого Будди

1

— Ну, от ви й самі тепер пересвідчились, — мовив молодий Риссіг, запалюючи сигару. Він сидів навпроти Красла у зручному кріслі в кімнаті поряд з великим салоном, де тривав концерт з творів Моцарта. — Так само вони й до нас ставляться. Ненависть, каміння, а тепер і вбивства. Але ж це бандитські методи. Звідки все це в нашому краї взялося? Я цього не розумію. — Він не міг всидіти, підвівся, застебнув свій піджак, пошитий з найкращої англійської тканини, і говорив далі. — Коли я був зовсім малим хлоп'ям, я ходив гуляти до татусевої мануфактури. Кожного робітника знав на ім'я, по неділях вони стояли в костьолі на наших місцях, на різдво одержували від нас дарунки. У цих людей і гадки не було про вбивства. Це були люди з голубиною вдачею, вдячні за те, що їм не доводиться голодувати там, у себе в горах. Ви коли-небудь бували там? Бачили їхнє життя? В кожній халупі по всіх кутках повно дітей. А земля неврожайна, лани вузесенькі, смужки, наче локшинки, бо діляться вони з покоління в покоління. Живляться самою кавою з цикорію, бо ж навіть і козяче молоко продають. Оце й є злидні, справжні злидні. Кожному, хто патякає про злидні на моїй фабриці, я кажу: то чому ж ви ще тут? Чому не повернетесь додому? Не хочете? Це значить, що злидні в мене на фабриці для вас заможність. Авжеж, треба все це мати на увазі. Понаїхало до нас голодранців звідусіль. Люди, що не поважають законів, босяки, що підбурюють своїх ближніх. Не знаю, звідки вони взялися, ніколи я не вірив, що стільки їх може бути. Незабаром хоч на вулицю не виходь… Та ви й самі вже бачили, як вони поводяться. Ви повинні про все це розповісти там, у Празі. Я знаю, що вас сюди вирядив доктор X. Розкажіть йому, кого він у своєму журналі захищав. Убивць і бунтарів; поясніть ви це йому. Із своїми колишніми робітниками Риссіг завжди домовився б. Адже ми завжди були як одна сім'я. А з цією наволоччю, що приволоклася сюди казна-звідки, — ні. На них треба твердої руки. Інакше вони нас постріляють.

Красл неспроможний був і слова вимовити. Він тримався на ногах лише завдяки французькому коньяку, яким його почастували, тільки-но він дістався до замка. Про те, щоб піти з замка зараз, темної ночі, він і гадки не мав. Тепер Красл розумів, як мусив почувати себе Риссіг, коли сюди під вікна присунув тисячоголовий натовп.

— Але нащо ж ви їх приймали на роботу? Не могли вибрати, чи що?

— Перепрошую. Зараз усе залежить вже не від ручної праці, як колись, а від темпів і дешевини. Ви не знайомі із світом комерції. Я був два роки в Англії, бачив багато збанкрутілих фабрикантів. Я не хотів би скінчити, як вони. У світі комерції іде нещадний бій. Я не можу робити того, що мені хотілося б. Дехто думає: Риссіг спокійно міг би збільшити зарплату. Для цього треба здорожити тканини, їх не купуватимуть, і залишимося всі ми без хліба, і я, і вони. Тому що англієць не здорожить, австрієць не здорожить, от і кінець фабриці. Розпадеться, як розпадається зараз маєток моїх сусідів Еренбергів. Я мушу бути дешевшим, ніж усі інші, якщо бажаю мати успіх. І не маю права думати про сентименти. Робітники повинні це розуміти. Треба, щоб вони мали хоч трохи почуття національної гордості. Адже це я тут у цьому краї, разом з батьком збудував найпотужніші в усій монархії текстильні підприємства У цьому є й їхня заслуга. А це все-таки теж що-небудь значить, як ви думаєте?

Красла зараз підтримував лише коньяк. Він налив собі вдруге.

— Ваш татусь хіба не був фабрикантом?

— Мій батько був крамарем, — Риссіг, розставивши ноги, зупинився навпроти Красла, наче хотів похвастати. — Я цього не стидаюсь. Він ще тридцять років тому торгував бавовняними тканинами. А тепер… Тепер я можу купити його колишню ятку і звеліти, щоб її вкрили золотом.

— А я думав, вам треба економити…

— Вкрити десять яток золотом не коштуватиме мені й частини того, що я втратив би, коли б накинув своїм робітникам по тридцять крейцерів на день. Це також закон комерції. Ви повинні трошки познайомитись із цими речами, ви і ваш празький приятель, перш ніж починати говорити робітникам про ненависть. Тепер ви самі переконалися в тутешніх стосунках. Навмисно ми тут нікого не експлуатуємо. Альбінку ви вже бачили?

2

Для дівчини відвели чудову кімнату, призначену для гостей, з вікном у парк. На стінах — англійські гравюри, розкіш на кожному кроці. До неї, мовляв, і лікар щодня ходить, спеціальний куховар готує для неї найкращі страви, точнісінько за рецептами лікаря. Стара пані Риссіг, тендітна шістдесятирічна дама, сиділа в неї у головах і читала.

— Чому ти не в салоні? — спитав Риссіг здивовано. Красл відчув у його словах приховану злість. Риссіг був високий на зріст, кремезний, з чорною гривою красивого волосся, гарний на вроду. Поводив себе завжди вишукано і чемно, лише інколи в його словах почувалась злість чи якась досада. — Адже заради тебе там грають Моцарта…

— Не можу я слухати флейту разом з твоїми друзями, Георг, — мовила пані Риссіг, заглиблена в свої думки. Молодий чоловік змушений був проковтнути це. Він представив Красла. Альбінка привітно посміхнулася до вчителя. Тут усі про неї так піклуються. Пані Риссіг обіцяє послати Альбінку до дівочого пансіону в Броді. Стане вона панянкою.

— Ми всім в окрузі допомагаємо, — мовила пані Риссіг скромно.

— Але насамперед нашим друзям і їхнім дітям. Адже Павлата, власне, також був маленьким Риссігом, — посміхнувся Георг. — Наш чеський взірець. Він далеко пішов би. Цілком порядною комерцією займався.

Здавалось, тепер нарешті Красл може спокійно їхати. Альбіна тепер у добрих руках, убивцю викрито. Гроші на пам'ятник він передасть вчителеві, а в Празі проінформує про все доктора X.

— Ганку ми тепер знайдемо. Будьте певні. Ми не дозволимо отруювачам розгулювати по окрузі. Я уже розмовляв з поліцейським комісаром. Завтра він повідомить мені наслідки слідства. А ви в Празі розповісте про наше скрутне становище. Вони там не повинні прислухатися тільки до сваговських пострілів, треба розуміти, що їм передувало, мати на увазі наші умови. Запевняю вас, труднощі, з якими ми тут зіткнулися, незабаром поширяться на цілу країну, якщо уряд не встановить порядок будь-якими засобами. Адже без порядку не можна ні жити, ні навіть дихати.

Пані Риссіг запросила Красла послухати з ними концерт. Та Георг радив учителеві поспішати на празький поїзд, запропонував йому власну карету, яка мала довезти його аж до Залізного Броду.

— Після сьогоднішньої пригоди я б не залишався тут. Виділити вам улана для охорони я не можу, а зброї у вас немає ніякої. Найкраще буде, коли зараз же й поїдете. Попрощайтеся з Альбінкою, згодом ви матимете можливість відвідати її, коли вона буде в пансіоні. Присягаюсь вам, що ми подбаємо про цю дитину.

Так Красл і не побачив товариство друзів Риссіга.

— Ви, вчителю, порядна людина, — із зворушенням сказала йому на прощання пані Риссіг. — Бог не забуде вашої доброти. А це візьміть собі на дорогу… — Вона подарувала йому якусь німецьку книжку. Здається, це були віршики. Красл, не задумуючись, поклав її в кареті на сидіння. Німецька література його не цікавила.

— До заїзду! — гукнув він кучеру. Ще й помахав рукою Риссігу, що — яка честь! — особисто провів його до самих воріт.

3

Їхати довго не довелось. Тільки проминули майдан, як раптом карета стрімко нахилилась на один бік і різко зупинилась. Відлетіло праве заднє колесо. Коні злякались, кучер змушений був зіскочити і схопити їх за вудила. Красл обережно виліз. Колесо, що зірвалося, докотилося аж до ставка.

Вікна в навколишніх хатах були зачинені, ніхто й не подумав вийти, хоч аварія наробила чимало шуму. Вчитель почував себе нещасним. Кучер, звичайно, не піде з ним до заїзду, йому, зрозуміло, треба іти по допомогу. Та Красл і посоромився б просити кучера бути охоронцем. Тим більше, що користі з нього було мало. Чоловічок був на голову менший за вчителя і хтозна наскільки старший. Звичайно, можна було б гукнути на поміч. Але запропонувати це Красл не наважився.

— Піду до стайні, — сказав нарешті кучер, відпрягти коні. — Ви тут зачекаєте?

— Ні, я буду в заїзді, — лише тепер Краслові спало на думку, що він міг би напроситися в провідники. Щоправда, коні він не водив ніколи, але знає, що й до чого, недарма ж колись вчився на селі. Але кучер уже пішов, коні видзвонювали копитами по бруківці.

Вчителя чекав найгірший відрізок шляху. Спочатку попід хатами вузесенькою вуличкою, потім алеєю, по обидва боки якої розрослися густі кущі смородини. Він чекав, що знов полетять каменюки, знов свистітиме хтось за спиною в нього. Затим і не помітив літнього, трохи вже згорбленого робітника, який ішов йому назустріч серединою вулиці.

— Добрий вечір, пане вчителю. — Красл злякався, почувши вітання.

— Ви мене знаєте?

— Ярек мені розповідав про вас.

— Який Ярек?

— Ярек Голан.

— Я його ніколи й у вічі не бачив.

Вчитель відчував щось недобре. Перелякано роздивлявся навкруги і бачив уже, що з тіні виходить ще один робітник, молодший, ніж перший, і вищий на зріст. Він був у залатаній сорочці, на голові — кепка, в усьому схожий на своїх друзів, навіть своєю білявою чуприною сліпуче білявою, як та, що колись так наполохала Альбіну.

— Я Голан, — мовив він.

— А як ви вибралися з в'язниці?

— Втік. Ще два місяці тому, — широко посміхнувся старший робітник. — Хіба Ярека втримаєш?

— Нам треба домовитися з вами, пане вчителю.

— Про що? Я поспішаю додому. Мій поїзд може відійти. Я й так надто довго затримався тут. — «А цей Голан ще зовсім хлопець. На таких Красл уміє гримати». — Не затримуйте мене!

— Будь ласка!

Ніхто за ним не гонився, ніхто йому не підставляв ногу, ніхто не хапався за камінь. Зробивши кілька кроків, Красл зупинився.

— Спочатку людину мало не вбили, а потім збираєтесь домовлятися.

— Це не ми, пане вчителю, — Ярек обережно наблизився до нього. — У нас немає зброї. Це був би вірний шлях на шибеницю.

— А хто ж стріляв?

— Саме це ми й мусимо з'ясувати, пане вчителю. Саме про це ми й хочемо говорити.

— Ну, то й не я стріляв. Про що ж нам домовлятися!

— Але ви з'ясували безліч речей. Багато допомогли нам.

— Вам? І це після того, як виявилось, що вам вже не досить демонстрацій, що ви тепер убиваєте і отруюєте людей?

— Це не ми, пане вчителю, — ще раз уперто повторив Ярек.

— Ганка нам не товариш.

— Це я чую вперше.

— Він і сам про це не дуже розповідає. Адже ніхто тут не знає, що він був головним свідком обвинувачення на суді в Болеславі. Навіть брехню стверджував під присягою. Це агент Риссіга.

— Ганка — агент Риссіга? Не може бути! — ці слова просто приголомшили Красла, і він спокійно погодився зайти до сусідньої хатинки, де на горищі влаштувався Голан. Тут нарешті він познайомився і з старим робітником. Це був Шой. Він вільно говорив по-чеськи. Ховався вже тут шість тижнів.

— А ви не з боязких, — зауважив учитель. Вони засвітили свічку, обережно приладнавши її всередині кулька, щоб не видно було світла. Так у присмерку вони й сиділи на якихось старих ящиках. Красл згадав крісло в палаці Риссіга. Воно було зручнішим. І все-таки тут він почував себе чомусь краще.

4

— Через Ганку ми й повернулися до Свагова. Ми й уявити собі не могли, що серед нас була така негідь. Очевидно, він уже давненько служить Риссігу. Ні для кого не секрет, що в барона всюди свої люди: і на пошті, і в поліції. Звичайно, ми думали, що знаємо всіх його донощиків. Тому ми були вкрай здивовані, коли Ганка виступив проти нас у Млада Болеславі як свідок обвинувачення. Лише тоді ми зрозуміли, чому він підбурював нас до бунту. Йому все було мало, коли б його воля, він рушниці людям роздавав би. Тепер вже ми знали, чому це.

— Хотів довіру завоювати. Оце вже котрий день шукаємо його…

— Він казав, що в лісі переховується. Мовляв, переслідують його, — згадав Красл.

— Хочете знати, де він переховується? — посміхнувся Шой. — В Ліберці, в найкращій дільниці, забудованій віллами. Носить білий комірець і служить управляючим якогось магазину Риссіга.

— Цього не може бути. Адже його шукає поліція.

— Багато кого з Риссігових працівників розшукує поліція. Хоча б навіть директора Сваговської фабрики за те, що вкрав секретний пакет із суду. В цьому пакеті був викривальний матеріал проти фабрики. А він тоді працював на пошті. З пошти його вигнали, то він став директором фабрики, а Риссіг виграв процес, бо доказів проти нього не було. Отак і Ганка. Ходить собі спокійнісінько до праці. А в нас руки до нього короткі…

— Але цього разу він не втече. Адже ми викрили його як убивцю. — Красл помовчав. — Ні, це дурниці. Мабуть, ви помиляєтесь, хлопці. Для чого було потрібно Риссігу вбивати Павлату і отруювати його дочку.

— Саме цього ми й не знаємо. І тому ви повинні допомогти нам вчителю.

— Я? Оце так! Чому ж саме я?

— Ви один можете нам допомогти. Хоча б заради Альбіни. Адже якщо Риссіг хотів спочатку отруїти її таємно, то тепер він має таку можливість щохвилини, вона ж потрапила прямо до звіриного лігва. Ви повинні врятувати її, пане вчителю, — голос у Ярека трохи затремтів.

— Прекрасно. Значить, я мушу вам допомогти. Отак, нараз. Чудово. А де ви були, коли я вперше прийшов до Альбінки? Ви на той час уже кілька тижнів тут ховалися, а вам і на думку не спало передати щось дівчині, відвідати її хоча б опівночі. Вона тут сохне від страху за Ярека, а той не може їй навіть записку написати, — Голан почав дихати частіше, потім підвівся, вдарившись головою об кроквину.

— Бо я не знав, чим викликана її поведінка. Зрозумійте мене. На Велетенський верх вона не прийшла, залишилась вдома. Все село відмовилось говорити з нею. А вона жодного слова нікому не сказала, щоб пояснити щось. Я подумав, що, може, в неї нечиста совість…

— Через те й не пішли до неї? Через те й лишили самітною? Дивне ж у вас кохання.

— Пане вчителю, не можу я робити, що мені хочеться. Адже тут усі люди знають мене. І вороги, і друзі. Що б вони подумали про мене? Ходить з дівкою, яка зрадила страйкарів. Це було б негаразд. Але я вам безмірно вдячний за те, що ви її виправдали перед усіма. І що нам допомогли. Тепер нам треба врятувати її і викрити Ганку, викрити справжнього винуватця убивства Павлати, а разом з ним і мільйонера Риссіга. Щоб уся держава про це взнала. Коли в нього жодна волосина з голови не впала за те, що має на своїй совісті смерть вісьмох робітників, хай засудять його за вбивство одного крамаря. Адже це звичайнісіньке вбивство, до яких звикли по судах. Тепер він не викрутиться.

— Але для чого це йому було потрібно? Ви думаєте, Риссіг знав щось? Хвилину тому я мав з ним розмову, — учителя змагав сон. — Це вихована людина. Не віриться, щоб він потурав убивцям!

— Усе це нам разом з вами і треба з'ясувати.

— Але я мушу післязавтра бути в Празі, — заперечив учитель.

— Риссіг цього тільки й хоче.

— Чому це?

— А для чого ж, ви думаєте, наймав він людей, щоб писали вам погрозливі записки, кидали у вас каменюки і стріляли в повітря за вашою спиною?

— А навіщо, думаєте, поспішив він вам карету свою запропонувати? Дурно він нічого не робить. Просто хоче як швидше позбутися вас. Хоче, щоб Альбінка в його пазурах була без стороннього ока. Хоче усунути свідка, який починає бути занадто цікавим…

— Але ж кінчається чверть. Хто за мене оцінки виставлятиме? — втім, Красл уже добре знав, що він знов відкладе поїздку. Тепер він уже не міг їхати. — Значить, карета поламалась не випадково? — згадав він раптом. Голан лише всміхнувся:

— Є в нас свої люди в стайнях.

Зараз він не здавався Краслові таким молодим і недосвідченим.