Таємниця Золотого Будди

1

Вранці Красл прокинувся з головним болем, йому снилося, ніби Альбіна перетворюється на мускулясту міфічну Валькірію, що стріляє в нього з батьківського пістоля. Якийсь час він ще залишався в ліжку. «Що ж, власне, йому відомо? Павлата замкнув і забарикадував свою хату, щоб дочка його не втекла з Голаном на демонстрацію або до того дивного штабу під Велетенським верхом. Він не хотів випустити її з хати. Але чи мислимо, щоб через це квола дівчина стріляла в батька? Мало ймовірно. То нащо ж вона набрехала про Шойя, якого взагалі не було в Ліберецькій окрузі під час цієї вигаданої сварки? Чому вона була така схвильована з мого вчорашнього візиту? І чому весь день лежить у ліжку? Чи можна це пояснити тільки смутком? Чи не криється за цим усім ще й якесь почуття провини?»

А втім, хай воно буде, як є. Однак звинувачувати цю дівчину в убивстві Красл не буде. Отож хай вже краще кінчиться ця історія так, як скінчилася, тобто випадковим убивством. Віддасть він їй ці гроші на пам'ятник і поїде додому. Ганкові погрози теж трохи лякали. Адже цей приятель з дитячих років його мало не ненавидить. Начеб забув про все, що колись разом пережили, і наче якесь значення має, в кого і з чого пошитий одяг. Заздрість замість дружби.

Того ж ранку Красл пішов на цвинтар. Після довгих, пошуків знайшов зарослу бур'яном могилу з табличкою, на якій колись були викарбувані імена його батьків. Вона була схожа на десятки інших могил. Красл її зовсім не пам'ятав, отже, мусив просто покластись на слова могильника. Кількість нових могил його приголомшила. Цвинтар тепер доходив майже до самого шляху, що пролягав у долині. А колись же він весь ховався посеред лісу на горі.

Біля Павлатової могили, він також зупинився. Вона була ще свіжа. Вчитель постояв хвилину. А що коли це все ж таки був справжній патріот, що коли він хотів перешкодити своїй доньці утнути якусь дурницю? Адже цього Голана Красл не знає, ніхто йому про нього нічого певного так і не розповів. Певно, баламут якийсь, що зводить молодих дівчат. Що ж до Павлати, то його цінував навіть доктор X. Отже, не міг це бути якийсь-там зрадник і гендляр, як про нього дехто тепер розповідає. І не можна дозволити, щоб його убивця, хто б він не був, уник кари. Справді ж бо, хіба можна чимось взагалі виправдати вбивство?

Отак весь ранок Красл сушив собі голову над цими питаннями. Таким заклопотаним його й побачила Альбіна під час сьогоднішнього візиту. Вона знову лежала у своєму ліжку, на вигляд вона була сьогодні ще бліднішою, ще кволішою, ніж учора. Апетиту, мовляв, ніякого, усі кістки болять.

— Не до лиця вам журитися, наче тій старій бабі, — мовив Красл суворо, наче вичитував неслухняній школярці. — Молодість і хвороба разом ніколи не вживаються. — Він схвильовано, походжав по кімнаті. Тільки зараз він помітив безладдя, яке панувало тут. Немиті каструльки, в яких рештки їжі позасихали, взялися пліснявою, скрізь товстий шар пилюки, перини, пропахлі потом, у жовтих плямах.

— Батько ваш лишив якусь духівницю? — запитав він раптом.

— Він не збирався вмирати. Був цілком здоровий.

— А де його пістолет? — знов несподівано і різко запитав він і, широко розставивши ноги, зупинився перед нею. Дівчину наче щось підкинуло на ліжку, вона хутко підвелася. — Пістолет! — повторив Красл. Вона перелякано дивилась на нього, зашарівшись, у неї наче раптом мову відібрало. — Ну, то я сам подивлюсь. — Красл ступив до столу і вже простяг руку до шухляди, як дівчина кинулась до нього.

— Ні! — вигукнула. — Облиште це… — вона повисла в нього на руці, щосили вп'явшись нігтями в рукав. Відриваючи дівчину од себе, Красл роздер їй на плечі полотняну сорочку. І заціпенів. Альбіна розплакалась і схилилась на стіл. Спина і плечі в неї були вкриті синцями. Великі голубувато-зелені плями під зраненою шкірою. Краслові стало жаль дівчини.

— Це батько вас так розмалював? — запитав він стиха.

— Від вас нічого не приховаєш, — Альбіна поглянула на нього з сумною посмішкою. — Зрештою, можете подивитись у шухляді, я вже знаю, хто ви такий. Пістолета батькового там немає. Не знаю, хто його звідти забрав. Зник. Може, батько сам заховав його перед страйком, щоб потім раптом не закинули йому, що він брав участь у заколоті…

Вона з останніх сил дотяглась до ліжка і обережно прилягла на бік, ледь чутно застогнавши.

— А за що він вас бив? Чому?

— Я не любила його, — мовила Альбіна. — Мені здавалось, я ненавиджу його. — А тепер я хотіла б померти з ним разом.

Вона закрила очі, наче була сама в кімнаті. В цю мить вона і справді здавалась неживою. Красл навшпиньки одійшов до дверей.

— Гроші на пам'ятник, — сказав, — я передам вчителеві. Ввечері я їду звідси. На все добре…

Дівчина не відповіла. Він тихо вийшов, відчуваючи за собою якусь провину. Справа ясна, захищаючись, вона застрелила цього деспота. І все-таки він був її батьком! Далі міркувати з цього приводу Красл не наважувався.

2

Школа була розташована неподалік від заїзду і складалася з одного класу. На руках у вчителя, молодого і малодосвідченого, було сімдесят п'ять учнів.

— Гроші на пам'ятник? Це нам знадобиться. Адже Павлата усім тут заборгувався.

— За що? — Красл як зупинився, так і стояв на ґанку. З класу було чути гомін і мелодію пісні «Чом я слов'янин, питаєш?»

— Він збирав гроші на новий клас. Ми тут вирішили побудувати новий клас на свій кошт, бо ніхто нам не хоче допомогти. Збирали буквально по крейцеру. Павлата вів облік і сам частенько проповідував і переконував навіть у найбідніших гірських селах, щоб жертвували на школу. Зібрали чимало грошей, а тепер, після його смерті, виявилося, що він усе розтринькав. Хоч би якийсь гульден лишився з усіх грошей.

— А спадщина? Він же залишив майно…

— Воно-то так, але в нас немає жодних свідчень. Він усе сам записував. Казав, не треба, щоб знали про ці гроші, особливо зараз, коли робітники почали страйк за підвищення заробітку. Сказали б, мовляв, куди їм надбавляти, вони ще на новий клас збирають. Він мав рацію. От ми й збирали потай. А він нас потай обікрав.

— Це тому про нього ніхто й говорити не хоче?

— Звичайно, і ще через його зраду. Того дня він заховався вдома, наче від татарської навали. Ніхто зараз не розуміє, як ми могли так довго вірити цій людині. Не міг же він змінитися за один день. Просто задурив нам голови постійними розмовами про патріотизм.

— А ви хіба не патріот?

— Авжеж, патріот. Але в нас люди вмирають голодною смертю. Рятувати їх зараз найважливіша справа. Діти в мене на уроках зомлівають від голоду, рахіт і сухоти вбивають їх.

— Так, це жахливо, я знаю, — Красл згадав свої домашні шніцелі. — Але ці гроші передати до вашого фонду я не можу. Мені доручили поставити за них пам'ятник. Звичайно, я можу повернутися з ними до Праги і там розповісти про все докторові X. Може, він перегляне своє рішення.

— Ми вже тут не віримо пану докторові. Можете це йому передати. Павлата був його людиною. А як поводив себе? Свою газету доктор називає «Робітник». А що про нас у ній написано? Ситий голодного не розуміє — за цією приказкою ми й живемо зараз…

Спів у класі ставав схожим на рев. Школярі перекрикували один одного:

— Тихше! — вчитель вдарив лінійкою по кафедрі. Викликав когось до дошки. А Красл у задумі попрямував до заїзду.

Зараз, у післяобідній час, тут був сам тільки господар. Він сидів біля вікна і читав книгу. Зацікавлено поглянув на Красла.

— Увечері я від'їжджаю, — сказав вчитель. — Розрахуємось по обіді…

— На цвинтарі були вже?

— Був.

— Зустріли знайомих?

— Знайомого… — Красл різко повернувся до нього. — Чуєте, господарю, як це так, що ви мене не пам'ятаєте? Адже мій батько був скрипалем. Жодної танцульки не пропускав, я сам носив йому футляр із скрипкою. Не пам'ятаєте Красла, скрипаля, що приїхав сюди з Градеца?

— Я тут якихось чотири роки живу. І заїзд купив недавно.

— Що це все село сюди недавно перебралося?

— Не все, а ті, що хотіли збагатіти.

— Тому, мабуть, всі такі злі одне на одного. То вони стріляють, то підозрюють один одного, то погрожують. За мого дитинства тут такого не було.

— Тоді тут теж жили самі сіромахи.

— То, може, хтось тепер збагатів. Село, я бачу, ще біднішим стало, ніж тоді.

— Зате Риссіг замок собі побудував.

— А ви флігельок під ресторан, — не стримався Красл.

— Кожен живе, як уміє. Якби Павлата був живий, незабаром мав би не менше Риссіга, мабуть.

— Справді? Як це?

— Що, і вас зацікавило? — хазяїн усміхнувся і перегорнув сторінку в книзі. — Гроші віддасте моїй жінці. Я буду зайнятий на весіллі.

Тільки тепер учитель помітив, що один стіл у кутку був святково накритий. Він сердився на хазяїна. Думає, ніби має право бути нахабним лише тому, що кулаки в нього більші, ніж у інших? Так він свого багатства не дочекається. Красл хотів йому ще щось сказати, але передумав. Треба збиратися в дорогу. Гаяти часу не можна, якщо хоче встигнути на поштову карету. І він поспішив до своєї кімнати.

3

— Це я, — сказала Альбіна, перш ніж учитель встиг злякатися. Вона сиділа на стільці біля умивальника, спершись на глечик з водою. На ній було чорне плаття, яке тепер по неділях одягають до костьолу. Вперше Красл побачив її у верхньому одязі. Він був їй до лиця. — Я хотіла перш, ніж ви поїдете, розповісти вам геть-усе… Подивіться, там ніхто не підслуховує? — Красл запевнив її, що все гаразд. Хотів пригостити її чимось.

— Не хочу. Я тепер цілими днями нічого не їм. Наче та стара баба, — додала вона, згадавши, як він їй вичитував. — Я не знаю, хто ви такий, знаю тільки, що всі ваші друзі були друзями і мого батька. Він помер, його вбито, розумієте? — Красл застиг від здивування. «Невже вона хоче на когось звалити свій злочин? Цього він не чекав від неї».

— А чому ви не сказали жандармам? Ви щось знаєте і нікому жодного слова? Чому?

— Зачекайте, я вам усе розповім, тільки по порядку, — вона жадібно, наче її мучила гарячка, напилась води. — Я нічого напевно не знаю, бо того дня мене не було вдома.

— Як це? Адже ваш батько тільки через вас і зводив барикади в хаті…

— Хто це вам сказав? Справді, він замкнув двері і віконниці, бо я хотіла йти до Голана. І я йому сказала, що люблю Голана і вийду за нього заміж, навіть якби довелося їхати з ним світ за очі. Тоді він схопив ціпок і почав мене бити. Але потім я вирвалась і втекла через сад. Я хотіла бігти до Ярека на Велетенський верх, але по дорозі зустріла цілий натовп з Танвальда. Вони захопили мене з собою, я й вибратись не могла, така це була лавина. Знайомих серед них не було зовсім, це були переважно німці, могли ще подумати, що я боягузка. Якісь двоє казали мені, що Ярек вже біля фабрики. Це могло бути і правдою, бо на Велетенський верх я мала прийти опівдні, а тепер уже й присмерк заходив. Я й пішла з ними до самої фабрики, бачила ту стрілянину, тільки Ярека ніде не було. Повернулася додому, а там тато лежав у крові, з простреленими грудьми. Спочатку я подумала, що це він через мене зробив. Він погрожував, що застрелиться, якщо я вийду за Ярека, а його залишу самого, що він не переживе самоти. Але потім я помітила, що скриня розкрита, шухляди повитягувані зі столу, у крамниці все догори ногами. Убивця щось шукав, але нічого не взяв. Я все поставила на своє місце і тільки тоді покликала лікаря. З того часу я тільки й думаю: повідомити чи не повідомити, заявити чи не треба. Порадьте мені. — Вона аж тремтіла від хвилювання.

— Авжеж, що треба. Я взагалі не розумію, чого ви роздумуєте? Вашого батька вбили, а ви не знаєте, заявити про вбивцю чи ні? Я цього не розумію.

— Я забула вам сказати, що не все було на місці. Не було татового пістолета. А дещо я знайшла. Пасмо волосся. Мабуть, він видрав його у вбивці під час сутички. — Дівчина розв'язала маленький вузлик. В ньому засяяло волосся, було воно сліпучо-біляве.

— Та це ж речовий доказ! Це може навести на слід убивці! Ви повинні це. віддати жандармам. — Красл хутко вихопив у неї вузлик з волоссям. — Це багато чого може з'ясувати.

— Звичайно, — схлипувала Альбшка. — Звичайно, що може з'ясувати. В Ярека саме таке волосся…

Красл відчув потребу сісти. Хвилину в кімнаті панувала тиша. Знадвору долинув фабричний гудок — полудень. Так ось чому ця дівчина занехаяла свою хату, забула про себе, ось чому вона напівмертвою лежала в ліжку. Не хотіла видати свого коханого, не хотіла відправити його на шибеницю за батька. Тепер учитель усе зрозумів.

— А чому ж ви нарешті наважились?

— Тому що боялась помилитися. Я думала, що тато негарна людина. А тут ви приїхали від таких панів з Праги, від таких відомих людей і хочете йому пам'ятник поставити. Це значить, що він, очевидно, заслужив якимось чином цей пам'ятник. І все-таки це мій батько. Все село думає, що він не пішов на демонстрацію, тому що боявся, вони не знають, що це він через мене не пішов. А сказати про це я їм не могла. Лячно було мені. І Ярека мені також шкода було. Він це теж заради мене зробив. — Вона простягла руку до пасма волосся. — Не знаю, що мені робити. Краще було б померти. — Вона знову розплакалась, схлипуючи по-дитячому.

— Зачекайте, панночко, — заспокоював її Красл. — Ви помиляєтесь. Я думаю, що пан Голан взагалі за смерть вашого батька не може…

— Ні? — вона негайно перестала плакати.

— Випадково я дізнався, що по обіді він був під Велетенським верхом. У село він взагалі не приходив, бо чекав повідомлень з Ліберця.

— На мене чекав…

— Може й на вас. Можливо. Але разом з ним було там багато людей, які засвідчили це вже на суді в Млада Болеславі, де його все-таки засудили за керівництво страйком, його й судили там, власне, лише тому, що стало відомо про цей його незвичайний штаб, який він так і не залишив. Отже, тепер його вже ніхто не може судити за якусь іншу провину або злочин, здійснений деінде поза його штабом під Велетенським верхом.

— Це така хатинка дерев'яна, зруб, — вперше посміхнулася Альбінка.

— Навіть якби це був палац або нора в землі. Нас цікавить лише те, що він там був під час злочину… І нарешті, для чого б це пан Голан перекидав меблі у вашій хаті і витягував шухляди? Адже якби він хотів щось взяти, запитав би вас. Ви ж від нього не мали ніяких секретів.

— Ніколи.

— Ну от бачите. — Але раптом Альбіна затремтіла ще дужче, вигляд у неї був ще більш наполоханий.

— Але хто ж тоді вбив татуся? Хто був у нас під час демонстрації?

— Оце ми й повинні з'ясувати.

— Але ж ви вже їдете.

— Заради вас я ще на кілька днів залишусь, — сказав Красл, роздивляючись вузлик з волоссям. — Ви мусите подарувати мені цю знахідку.

Красл помалу вивів її з своєї кімнати. Вирішив замовити їй внизу каву. На останній сходинці вона на мить зупинилась.

— Я боюсь, — в її погляді був відчай. — Я так боюсь… — І, знепритомнівши, впала йому на руки. До пам'яті вона не приходила, і він змушений був винести її з кімнати, чим трохи порушив хід весілля в кутку. Музиканти раптом обірвали мелодію на якійсь неприродній ноті.

— А це що таке? Що це знов? — накинувся на нього хазяїн. — Ви ці міські звички облиште, у нас це не дозволено. Влаштовувати побачення в номері забороняється. У нас порядний заклад…

Красл заспокоїв його:

— Та що ви, Альбіну не взнали, чи що?

Наречена в кутку почала схлипувати, адже це погана прикмета, якщо на весіллі хтось знепритомніє. Жених, старший від неї років на двадцять, заспокоював її з переляканим виглядом.

— Забирайтесь! Віднесіть цю жінку! — напався на Красла весільний дружба.

Красл вибіг на вулицю. Куди тепер? Не лишалось нічого іншого, як віднести дівчину до школи. У вчителя це не викликало особливого захоплення. Він показав рукою на свою комірчину, яка скоріше схожа була на чернечу келію.

Альбіна ледь відкрила очі. Про те, щоб іти додому, не могло бути й мови. А вона, виявилось, залишила хату незамкнутою, бо вибігла негайно, як тільки їй спало на думку розповісти все. Красл гукнув учителя, дав йому три гульдени із свого фонду, щоб той привів лікаря, а сам, узявши Альбінчин ключ, рушив до будинку Павлати.