Таємниця Золотого Будди

1

І цей візит його до Павлатової оселі не лишився непоміченим. По-перше, тому що ворота страшенно рипіли, а, по-друге, тому що бабка з хати навпроти знову сиділа біля вікна. Красл відповів на її вітання і помалу зачинив за собою двері.

Це був звичайний будиночок з сінями, де бігали кури, з одною кімнатою, крім крамниці. І взагалі тут навіть повернутися було важко. Будиночок був схожий на всі сусідні споруди, ніщо тут не наводило на думку про можливість злочину. Якісь скарби навряд чи могли переховуватись тут, не було тут ні таємничих люків, ні звуконепроникних дверей, звичайна хатина, яких багато в кожному підгірному селі.

Єдиною річчю, вартою уваги, був стіл, що стояв біля вікна. Той самий стіл, що його знайшли відкритим після смерті Павлати, в якому він ховав свій пістолет. Красл обережно витяг шухляду, нічого вартого уваги там не було. Кілька поламаних олівців, рахунки і записи про борги, ручка із списаним пером та позаторішній календар. У шухляді було так небагато речей, що це навіть викликало підозру. Красл обережно запалив гасову лампу, що стояла біля вікна, і пішов до крамниці. Прочинив скляні двері і мимоволі злякався, коли вдарився головою об терези, що висіли над прилавком, його тінь, химерна і дивовижна, промайнула по зваленому вкупу краму, якого, щоправда, було небагато. Найбільше тут було старої упаковки і порожніх ящиків, тут же була одна головка цукру та велика напівпорожня банка з огірками. Він роздивлявся по всіх кутках, присвічуючи собі лампою, коли раптом почув якесь шарудіння на підлозі коло вікна. Від несподіванки заціпенів. Потім помаленьку підійшов, виставивши перед собою лампу. Щоб видніше було, він викрутив гніт так, що лампове скло відразу почало вкриватися кіптявою. В кутку було ціле гніздо мишенят. Красл не втримався від посмішки. Він перевів подих і помалу пішов назад до кімнати. Миші так налякали його, що він навіть не здивувався, побачивши біля вікна Ганку.

— Добрий вечір, — привітався він. Тепер злякався його колишній приятель.

— Ти що тут робиш? А де Альбіна.

— У лікаря.

— Чого це?

— Тобі краще про це знати, ти ж їй носиш їжу щодня. Хіба ти не помітив, що вона хвора? Їй давно вже треба було піти до лікаря. — Красл, не поспішаючи, повісив лампу на гвіздок і спокійно сів біля вікна навпроти Ганки. — Цим ти скоріше допоміг би їй, ніж усякими там кашками, — він з цікавістю зняв покришку з горнятка, що його приніс Ганка. Запахло куркою. — Смачна штука, — усміхнувся Красл.

— Та не для тебе! — Ганка намагався вирвати горщик з рук вчителя.

— Зачекай, Альбінку приведуть з хвилини на хвилину. Зрадіє, що є вечеря. — І вчитель поставив пахучу посудину в куток. У нього несподівано покращав настрій. Лише зараз, при світлі лампи він помітив, що волосся у Ганки сріблясто-сиве. Якби зидрати з нього пасмо, можна було б навіть подумати, що це волосся з голови білявої людини. Красла це відкриття так зацікавило, що він забув навіть про обережність. А тим часом можна було б не сумніватись, що чоловік з таким волоссям мусить мати при собі і Павлатів пістолет, бо вбивство Павлати — це його рук справа.

— Чи не забагато ти собі дозволяєш? — насипався на нього Ганка, якого, видно, щось дратувало. — За яким правом ти сюди забрався? Чи не вирішив ти в Альбінчині опікуни записатись?

— На це в мене такі ж права, як і в тебе.

— Ти помиляєшся. Мені доручив наглядати за дівчиною сам Ярек, коли збирався йти звідси. І я не радив би ставати йому поперек дороги. Можуть бути неприємності, друже.

— Ти мені вже вдруге це говориш. Не розумію чому. Адже я тут в усій окрузі ні з ким і ні за що не хочу сваритись. Днів за два я взагалі поїду додому. Хочу тільки ще поклопотатись про Альбіну, от і все.

— Справді?

— Слово честі. Ну, які я тут можу мати інтереси? Чому ви мене боїтесь?

Ганка полегшено зітхнув.

— Та в нас тут хіба що сухоти можна дістати.

— Вчора ти казав щось про мільйони.

— Це тому, що ти мене налякав. Не певен був, чи можна тобі вірити.

— Чому це?

— Та ти ж мені весь час торочиш, ніби приїхав у справі Павлати. А сам тиняєшся по селу, наче сліпий, розпитуєш дурнів, а до людини, що знала Павлату найкраще, не підеш.

— Хто ж міг знати його найкраще, ніж власна донька?

— Коханка, мабуть! — Ганка переможно посміхнувся. — Ти, може, й справді не знаєш, що в Ліберці у нього була вдовичка? Її прізвище Бреттшнайдер, чоловік був управителем на фабриці. Вона й досі сама скуповує у ткачів домашні вироби. Коли людина безцеремонна, їй завжди везе. Зрозуміло, це не те, що фабрика, але гроші і так можна заробляти. В усякому разі треба менше думати про злидні в тих халупах, а більше про свою власну кишеню. Риссіг саме так і починав. Якісь там рахунки були в Павлати з пані Бреттшнайдер. Ти ж розумієш, є такі місця, куди навіть така козир-баба не наважувалась сама піти. От за неї й ходив туди Павлата. Дивно, що тобі ніхто про це не казав.

— А я думав, що Павлата тільки про свою дочку й дбав. — Краслові раптом стало не по собі. Він уже вважав себе видатним детективом, вже не сумнівався, що розкрив таємницю і що досить буде лише дізнатися, де Ганка переховується, щоб завтра повідомити жандармам місцеперебування вбивці Павлати. І раптом нове ускладнення.

— І ні на кого з жінок, мовляв, не дивився? Ото й видно, що не знав ти Павлати. Він жодної спідниці не лишав поза увагою. Адже це був чолов'яга, як дуб. Таких зараз вже й не побачиш. — Ганка, мабуть, ще б довго розбалакував, але Красл раптом урвав його патякання.

— Ти, напевне, знаєш адресу цієї пані Бреттшнайдер?

Ну, звичайно ж. Ганка знав її, навіть напам'ять.

І взагалі він не здивувався, коли Красл раптом схопився з місця.

Ганка провів Красла аж у двір, показав йому й вікно, через яке добирався у хату до Альбінки. Під даховим віконцем унизу до стінки була притулена будка для кролів. Влізши у віконце, треба було продиратись далі напівзігнувшись. Без допомоги Альбінки він ні за що не міг би потрапити в будинок. Було ясно, що після вбивства, в якому його Красл підозрював, навряд чи він зміг би тікати цим карколомним шляхом. Адже будка для кролів раніше стояла десь в іншому місці, а віконце напевне було зачинене, бо Павлата позабивав усі ходи й виходи.

Отже, Красла спіткало розчарування. З цим почуттям він і замкнув ворота Павлатового обійстя. Їхати знову до Ліберця і висповідувати там вдовицю йому не хотілося. Спроквола повертався він до школи.

2

Біля входу до школи й досі стояла лікарева карета. Красл поспішив до вчителевої комірчини. Альбіна спала. Зате в класі було людно. Старий доктор у розстебнутому жилеті сидів за кафедрою, закинувши ногу за ногу, вигляд у нього був, наче в полководця, що тільки-но виграв бій.

— Отруєння фосфором. Ніякого сумніву! — упевнено промовив він.

— Але як? Ми вимагаємо пояснення. — Два жандарми, ті, що їх бачив Красл на мості біля фабрики, також були тут. Вчитель усе записував, рука його трошки тремтіла. Решта присутніх також були далекі від спокою і рівноваги.

— Можливо, хтось підсипав їй сірку до їжі, — доктор складав свої інструменти до великої подорожньої сумки. — Дівчина потребує догляду, доповім усе панові барону, можливо, він накаже відвезти її до лікарні за власний рахунок, адже кінець кінцем це нещасний випадок.

— Пробачте, — силкувався затримати лікаря один з жандармів, пустивши в хід ввічливість, на яку тільки був здатний. Від старання він аж упрів, а на обличчі в нього був написаний розпач. — Адже ми мусимо подати рапорт. Чи не вважаєте ви, що тут могла мати місце випадковість?

— Хотів би я побачити когось, хто випадково може проковтнути шматок фосфору. Або хто посипає собі фосфором, скажімо, кашу. Це можливо хіба що в тому разі, коли хтось захотів би продемонструвати на собі явище флуоресценції. Але насамперед він зруйнував би собі печінку. Бідашка Альбіна недалека від цього. Це було тривале, хронічне отруєння, зрозуміли? Хтось отруював її поступово.

— Але хто? — вигукнув другий жандарм.

— Це вже ваша справа, — мовив лікар і зібрався йти. — Поки що залиште її в ліжку, їй не можна навіть рухатись. Ми повинні подбати про сирітку.

— Вона ж день крізь день була сама-самісінька. Ніхто до неї не ходив, — перший жандарм намагався міркувати. Та давалось це йому нелегко.

— А ви знаєте Ганку? — спитав за хвилину Красл. Тільки тепер його нарешті помітили. Ну, звичайно ж, Ганку вони знають. Цей анархіст жодної фабрики, що є в окрузі, не минув, скрізь працював і ніде не втримався. Відомий картяр і п'яничка, його розшукують за участь у заколоті проти Риссіга. А чого це Красл питає про нього?

Красл розповів їм усе про нічні візити свого колишнього товариша по навчанню, про його дивні розмови.

Збудили Альбіну, незважаючи на протести лікаря. Спочатку вона спробувала заперечувати все.

— Чому це він вам носив їжу? — запитав Красл. — Чому ви самі не варили?

— Мені нічого їсти не хотілося після татової смерті. Апетит у мене пропав зовсім. А потім одного разу вночі прийшов Ганка і сказав, що буде глядіти за мною, що мушу їсти. Відтоді він і почав щоночі носити мені всілякі ласощі. Але в мене однаково не було апетиту.

— Ще б пак, — погладив її лікар по голові. — Адже вони були досить своєрідно присмачені.

Красл згадав, що горнятко з вареною куркою лишилося в хаті у Павлати. Разом з жандармами він швиденько вирушив туди, але курки вже не було. Слухове віконце, крізь яке Ганка звичайно діставався до хати, Красл зачинив перед відходом, і Ганка вибрався, очевидно, через бічне вікно, відчинивши кого зсередини. Воно й досі порипувало на завісах, оскільки вечір був на диво вітряний. Отже, хоч Ганка і забрав з собою свій гостинець, але тим самим визнав свою вину. Принаймні, звільнив відповідні власті від потреби робити складні хімічні аналізи.

— Ганка — убивця, — це зрозумів тепер навіть той опецькуватий жандарм-важкодум, коли Красл віддавав йому ключі від Павлатового будинку. — Треба негайно виписати ордер на арешт.

— Тільки чому він вирішив її отруїти, адже це була кохана його приятеля, — висловив сумнів Красл.

— Можливо, саме тому. Тутешніх людей не розбереш. Тут ви зустрінете всякий набрід, якого в усій державі не знайдеш. Завтра зайдіть до нас на пост, треба скласти протокол. Ви нам здорово допомогли. Дякуємо…

Красл спохмурнів.

— Післязавтра мені треба їхати. Та й не знаю я нічого особливого. — Але до жандармів іти доведеться, це він знав.

Попрощавшись, він пішов до заїзду. Думати про цю історію йому вже не хотілося. Убивцю викрито, залишається тільки встановити, чому він хотів отруїти дівчину. Очевидно, згодом буде викрито і його попередній злочин — убивство Павлати. Красл був переконаний, що це також була справа рук Ганки. Але що штовхнуло його до цього? Чому він зробив це? Красл згадав, як за дитячих років бігали вони разом по стерні. Одного разу Ганка знайшов підбитого дрозда. Цілу зиму він ходив за пташенятком, ховаючи його десь у запічку, і два місяці плакав, коли його пацієнт помер. Отакий це був добрий хлопець. Ще й досі Краслові причувається, як він тужить за пташеням. Але минуло три десятки років, і він стріляє в людей, підсипає їм у їжу отруту, пиячить і краде. Що його так змінило? До чого все ж таки злиденне життя у тутешніх підгірних жителів. Там унизу, в багатій на чеських патріотів Празі, і гадки не мають про все це, бо навіть лихо сміховських робітників може здатися багатством у порівнянні з животінням такого ось Ганки, що переховується тут у лісах, в якійсь норі, і сам схожий скоріше на тварину, ніж на людину. По дорозі Красл почав був дорікати собі за те, що розповів про свого колишнього приятеля. Наче якийсь донощик. Але потім знов згадав про Альбінку: мабуть, раніше це була симпатична дівчина. А втім, вона могла б і сама сказати все це жандармам. Чому вона почала була заперечувати? Можливо, боялася тих, хто зовсім недавно стріляв у її сусідів. Він розумів її і був злий на себе. Треба було спочатку повідомити про Ганку старостві.

3

А староста в цей час уже чекав на нього в заїзді з шапкою в руках. Він навіть не сідав з шанобливості. Виправдовувався і щохвилини вибачався, наче говорив із самим намісником.

— Я з самого початку, пане, відчував, що ви з поліції, оте тільки місце народження трохи мене ввело в оману. Хіба ж міг я подумати, що хтось з моїх земляків виб'ється так високо, детективом стане.

— Але ж я вчитель…

— Ну, звичайно, певна річ, я розумію, — староста хитрувато посміхався. — Я тільки хотів вам сказати, що, безперечно, не схвалюю цього вчинку. Ми всі тут мали зуб на Павлату, але Альбінка, вона ж невинна. Не розумію, для чого це йому потрібно було. В усьому селі не знайдеться жодної людини, запевняю вас, яка б підтримала Ганку. Всі засуджують його, отруйника мерзенного. — Староста ще довго, мабуть, розбалакував би на цю тему, але Красл уже не відчував себе здатним щось пояснити йому. І він пішов до стойки по ключ від номера. Хазяїн поспішив до нього з усією шанобливістю, на яку був здатний. При цьому він низько кланявся.

— Ми вас переселили, пане, — повідомив він. — Не можна все-таки залишатись вам у найгіршому номері. Я наказав, щоб для вас приготували найкращу кімнату, — ведучи Красла по сходах, він незграбно пояснював: — Бачте, у мене нюх дуже добрий, це всі знають, і декотрі люди саме тому охоче до мене ходять. Коли б знав, що ви за людина, ніколи не наважився б говорити з вами так зухвало, можете мені повірити. Зрештою, хто б це міг подумати, що це не випадкова смерть? Стільки людей загинуло того дня, що про Павлату всі забули. А вам і хвилини було досить, щоб розібратися в усьому. Слово честі, в поліцейському управлінні ви, напевне, граєте не останню. скрипку. Це була простора кімната з великим двоспальним ліжком під запоною. Вікно виходило в сад. На столі стояла пляшка горілки, вже відкрита. Хазяїн налив чарки.

— Отже, за ваше здоров'я! За те, щоб і надалі ви викривали всіх отруйників і ворогів. — Але Красл відмовився випити. Він почував велику втому і хотів виспатись.

— Ну, звичайно, що це вам. Ви маєте йти до Риссіга, вас кликали на вечірку, була тут покоївка. Переказувала, щоб я негайно послав вас до замка. Альбінку туди вже відвезли у бароновій кареті. Кажуть, її там доглянуть, і за лікарями до Ліберця послали. Ну, це вже треба на них покластися, вони знають, що й до чого. І, їй-богу, сьогоднішня вечірка, напевне, буде на вашу честь, пане Красл. Он там в умивальнику є тепла вода, а коли хочете щось випрасувати… — Хазяїн був сама люб'язність. Але Красл мовчки випровадив його за двері.

Якщо це потрібно, він піде до Риссігів. Але радості з цього приводу він не почував. Він зітхнув з полегшенням, коли за хазяїном зачинилися двері. Як був, одягнений і в черевиках, повалився на ліжко. Думки роїлися в голові. Отож, виходить, він допомагає ворогам, німецьким фабрикантам проти свого друга дитинства. Але що він мав робити? Убивця є убивця, отрута лишається отрутою, а злочин не прощається.

Пересиливши себе, він підвівся і почав помалу наливати воду з глечика до умивальника. Раптом він помітив, що біля кроваті лежить якийсь папірець, його закинули сюди разом з каменем. Красл подивився на вікно, воно було відчинене. Чиясь важка рука вивела на папері великими друкованими літерами.

ЗАБИРАЙСЯ ДОДОМУ, ПОКИ Й ТЕБЕ НЕ РІШИЛИ.

Там, де мала бути крапка, папір було продірявлено. Красл здригнувся. Мимоволі виглянув з вікна. У дворі не було жодної душі, тільки чути було, як на кухні співають дівчата. В саду теж не було нікого, прямо перед вікном височів стовбур горіхового дерева. Коли б хтось виліз на нього, Краслове ліжко було б у нього прямо перед очима. Вчитель, забувши про умивання, кинувся по сходах вниз до пивного залу. Стрибав через кілька сходинок.

— Негайно переведіть мене назад, до мого попереднього номера! — гукнув він. І лише потім усвідомив, що повністю увійшов у роль поліцейського чиновника, навіть уже наказує людям.

— Гаразд, негайно ж, — кланявся господар, а двоє робітників у кутку кинули на Красла злісний погляд і враз замовкли. В усьому приміщенні раптом запала тиша, було таке враження, ніби цим йому давали зрозуміти, що про нього думають. Учитель не знав, що й мовити.

— Вранці я від'їжджаю! — вигукнув він ще голосніше. — А з поліцією я не маю нічого спільного! — наголосив він, поглянувши в куток, де за столом сиділи робітники. — Нічого спільного, ясно? Ви помилилися.

Та ніхто навіть і не подивився на нього. Невмитий і голодний, він вискочив на вулицю. Нагодують же його у Риссігів. Бач, оце вже й фабриканти для нього мало не рятівники. До чого ж він все-таки дійшов у своїй зраді рідному селу, що вже боїться своїх власних земляків.

Красл майже біг темними вуличками села. Тільки перед самим замком перевів подих. Усі вікна в ньому були яскраво освітлені, чути було звуки флейти. Грали щось із Моцарта. Вчитель зупинився: він обожнював Моцарта. На хвилину забув про все навколо і почав насвистувати чарівну мелодію. Раптом біля нього пролетів камінь. Він поглянув у темряву. Щось вдарило його по спині. Хтось там, у селі, засвистів, у відповідь також почувся свист. Потім гримнув постріл. Музика в замку замовкла. Красл міг заприсягтись, що куля просвистіла в нього над самим вухом. Але він так і залишився на місці, навіть не поворухнувся, — чудова мішень на фоні освітлених вікон. Тут його і знайшли охоронці Риссіга і улани, які негайно вибігли із замка. Красл стояв, наче заціпенівши, з очей у нього бігли сльози. Він плакав, наче мале хлоп'я.