Таємниця Золотого Будди

1

Красл народився у Свагові, але батьки його незабаром померли, і він потрапив до сирітського притулку в Залізному Броді. Оскільки він був здібним хлопчиком, його направили до вчительського інституту в Празі. Тут він познайомився з кількома провідними чеськими політиками, насамперед з доктором X., який тоді саме видавав журнал для робітників, займався соціальними проблемами, пропагував робітничі споживчі товариства і підшукував спільників на периферії. Красл згодом досить довго діяв як довірена особа доктора на Младоболеславщині. Ставились до нього скрізь дуже тепло. Можна було подумати, що вчитель тільки-но зійшов з сторінок роману К. В. Райса «Забуті патріоти», він співав у хорі, дбав про школу, допомагав порадами сусідам, деколи влаштовував екскурсії до Праги, як-от зовсім недавно на закладини Національного театру тощо. Кожного разу в таких випадках він зустрічався з доктором X., який давав йому нові вказівки. Якось Красла викликали до Праги надзвичайно спішно, телеграфом. Він змушений був потурбуватись про те, щоб хтось підмінив його на цей час у школі, треба було позичити гроші на дорогу, бо платня вчителеві за тих часів була далеко не королівською.

Цей несподіваний виклик його дещо бентежив. Адже досі він власне лише популяризував між людей ідеї свого празького патрона, до того ж не дуже успішно. Телеграмою ніколи і ніхто його ще не викликав, настільки важною персоною Красл не був. Отак він потроху і старівся на своїй службі, стукнуло йому вже сорок. Від запрошень покуштувати свіжинки, на яку не скупились батьки школярів, заколовши кабанчика, він розтовстів. Якось забув і одружитись. А втім, і вигідним женихом його ніяк не можна було вважати. З дому прибутків не мав, адже батьків своїх ледь пам'ятав, а за роки служби нічого не відклав, головним чином через своє м'яке серце, що наказувало йому ділитися з кожним бідняком і потерпілим.

— Йдеться про таємну місію, — повідомив йому доктор X. у своєму кабінеті на Сміхові[1]. — Ви ж, здається, народились у Свагові?

— Звичайно.

— А чули ви про недавнє кровопролиття на фабриці Риссіга?

— Чув. Шкода, робітники, на мою думку, могли діяти розумніше.

— Я теж такої думки, — доктор X. ходив по кімнаті, заклавши пальці за жилетку і виставивши, наче напоказ, масивний золотий годинник з ланцюжком, який він носив під піджаком. — Так, це була гідна жалю необачність, тим більше, що при цьому було вбито одного з наших найближчих співробітників у тих краях — Павлату. Знаєте?

Красл не пам'ятав такого.

— Вельми дивний випадок. Справа в тому, що Павлата не брав участі у демонстрації робітників, він залишився вдома за своїм робочим столом. І тут його знайшла сліпа куля.

— Невже? — ввічливо запитав учитель. Не було в цьому питанні ніякої недовіри, скоріше подив.

— Ну, звичайно, щодо цього я взагалі не маю жодного сумніву. Адже все це було встановлено слідством і медичною експертизою. Отже, вас я посилаю туди не в ролі якогось детектива. Просто ми хочемо поставити Павлаті пам'ятник. Він заслужив його. Адже Павлата співробітничав з нами, так би мовити, від самої грудневої конституції. Засновував скрізь в околицях Сватова наші товариства — «Вулики», подавав щедру грошову підтримку нашій справі. Він був один з тих, хто міг би працювати у фаланстерах…[2] — І доктор X. почав говорити про Фур'є, який був його улюбленцем, про райські часи, що колись настануть, і за яких кожен житиме в розкошах, замість морської води будуть океани солодкого сиропу, а левів розводитимуть, наче свійських тварин.

— Звичайно, мені не хотілося б, — вів він далі, — щоб говорили, ніби ми якісь змовники, що споруджують йому пам'ятник за сумнівні заслуги. Зовсім ні. Щоб не викликати підозри, ми й вирішили, що ви поїдете до Свагова подивитись на свою рідну оселю, побачитися із своїми ровесниками…

— Але, на жаль, я вже нікого там не пам'ятаю, — знову, ще ввічливіше, перебив його Красл.

— Це не має значення, чоловіче, це не має значення. Адже в документах у вас все-таки є посилання на сваговську прописку. Отже, якби ви щось такого зробили, по етапу вас відправлять саме до Свагова, чи не так? — розсміявся доктор. Красл, з його черевцем, у своєму сільському, поганенько скроєному костюмі, і справді не схожий був на якогось бунтівника, котрого треба було б відсилати етапом. — Поїдете туди наче на прогулянку і одночасно навідаєте Павлатову дочку. Вона, сердешна, тепер сирітка. Разом з нею і подбаєте, щоб Павлатові було споруджено гідний його пам'ятник. Відповідне рішення ми схвалили на своєму засіданні, і ви одержите потрібну для цього суму. Без квитанції, друже, оскільки ми йому віримо… — Доктор X. полюбляв іноді звертатись до свого співрозмовника у третій особі. — Ми йому довіряємо, а, крім того, небажано, щоб про цю справу що-небудь згадувалося в документах. Все-таки Павлата загинув як жертва робітничих заворушень, хоча й сидів удома, в кріслі. Отже, не хотілося б дратувати власті. Я чув, що заборонено ставити пам'ятник над братською могилою жертвам цієї трагедії. Власті все ще здорово перелякані, а в селищі ще й досі, кажуть, стоїть до сотні війська. Власне, ви їдете на фронт.

— Це мене не лякає. Я вже там був.

— Коли?

— Градец знаєте? Мене навіть легко поранило під Садовою, п'ять років тому.

— А, ну це інша справа, — мовив доктор X. і виклав гроші на стіл. — Це зовсім інша справа. Крім того, ми влаштували вам відпустку. Шкільне начальство повідомимо, що ви захворіли і потрапили в госпіталь францисканців. А втім, думаю, що ви швидко повернетесь, найпізніше за тиждень. І нікому навіть півслова. Хіба що тамтешньому вчителеві, який, може, зміг би для нас замінити Павлату. Ну й дочці, звичайно. Там самі побачите. А якщо хто-небудь питатиме, то сьогодні ми з вами обговорювали звернення до робітників Сміхова. Зрозуміло? Відозву. Вони вирішили оголосити страйк з приводу цього сваговського розстрілу. Блазні. Дратувати владу зараз, коли кожен боїться заворушень після тих паризьких подій. Чули, як там повернули революцію? Або фабрикантів дратувати під час кризи! Та вони зараз же викинуть кожного. Ці люди розуму не мають. А нам потрібен розум. — Доктор X. так стукнув себе по лобі, аж пенсне підстрибнуло в нього на носі. — Усім нам. І вам також, друже. Ви не повинні завдати нам жодних прикрощів. Отже, щасливої дороги. І вийдіть краще через чорний хід, будь ласка.

Красл вибрався на вулицю, не знаючи як. У кишені були гроші. Стільки грошей разом досі він ніколи ще не бачив. А попереду поїздка до Свагова, вперше в житті він побуває на могилі своїх батьків. До того ж цілий тиждень вільний. Ця перспектива його дуже тішила.

Та він, звичайно, не уявляв, що його чекає.

2

Свагов був схожий скоріше на місцевість, якою прошуміла війна, ніж на мирне гірське селище. Улани шаленіли на вулицях аж до півночі. Це були молоді хлопці з Угорщини. Вони не пропускали нагоди хильнути надвечір. Однаково, за харч платив Риссіг та навколишні фабриканти, які без солдатів почували б себе непевно. Тоді навіть було розроблено щось на зразок плану, за яким належало в кожному промисловому населеному пункті збудувати невеличку казарму. Зрозуміло, що план цей ніколи не був здійснений, оскільки ця витівка вимагала чималих коштів, а фабриканти ніколи щедрими не були. І все ж поки ще в їхніх вухах відлунювали погрози робітників, поки свіжою ще була в пам'яті багатотисячна демонстрація перед сваговською фабрикою, вони ладні були платити. Улани розташувалися в одному з фабричних цехів, а їсти ходили на кухню до Рисcira. Вони вартували біля входу на фабрику і перевіряли робітників, супроводжували директора і власника фабрики під час обходів. Казали навіть, що двоє з них ескортували карету старої пані Риссіг. Улани замінили у Свагові чеських солдатів, яких швиденько відкомандирували до Йозефова. Виявилося, що вони дуже легко знаходили спільну мову з дівчатами біля верстатів і з їх товаришами і тому справляли враження не дуже надійних.

Красл прибув до Свагова ввечері і з місцевих жителів не зустрів майже нікого. Всі сиділи дома, наче й досі сумували за покійними. Здавалось, усе село було в зажурі. Зупинився він у місцевому заїзді, нікого там не впізнав, і сам лишився невпізнаним. Дивного в цьому не було нічого, бо виїхав він із Свагова п'ятирічним хлопчиком. Фабрика з того часу розрослася, Риссіг звів два нових цехи, хоча кілька останніх років в текстильній промисловості була криза і багато фабрикантів збанкрутіли. Сам Свагов натомість мав убогий вигляд, вулиці не вибрукувані, будиночки облуплені, скрізь темрява. Лише перед фабрикою горіло кілька карбідних фонарів.

Тільки-но Красл сів вечеряти, як до нього прийшов місцевий староста. Він був захеканий і чимось переляканий.

— Якщо ви з газети, вашець, то краще б зібралися і їхали назад. Ніхто із сваговських з вами говорити не буде. Досить вже з нас тих сповідань. Клопоту з них потім не обберешся. Гаратицького старосту через одного віденського журналіста до суду потягли.

Красл запевнив його, що він не журналіст, показав свої документи і назвав кілька прізвищ своїх знайомих з дитинства.

— Що ви собі думаєте? Свагов за ці роки значно змінився. Людей сюди понаїхало з гір та з навколишнього краю сила-силенна. На цвинтарі можна, звичайно, подивитись, але чи знайдете ви там могилу своїх батьків, ручитися не можу. Голод зараз тут лютує. Позаторік навіть податки нічим було сплатити, то нам до кожного двору поставили солдата з конем, аж поки не продали насіння і не сплатили борг. Але ж чим потім мали сіяти? Ні в кого було позичити. Пан фабрикант Риссіг продавав зерно у себе на млині втричі дорожче, ніж деінде в країні, а в борг нікому не давав. Тільки не записуйте нічого. Гаратицького старосту на рік посадили через те, що пан барон Риссіг обмовив його…

Сказано це було з ненавистю. Красл замовив старості пива, той подякував. Вигляд старости був не кращий за інших мешканців Свагова. Пальто дране, штани залатані, на ногах якісь старі шкарбани. Впевнившись, що приїжджий не з газети, почав розповідати все.

— Робітників на фабриці обдурювали, обкрадали на штрафах. Не раз, бувало, прийде ткач за грошима, а йому кажуть, що він ще мусить доплачувати, зіпсував, мовляв, продукцію. Доплачувати, і це за цілий тиждень каторжної праці! Або ще й таке було. Скоротили робочий час до тринадцяти годин, але продукції треба виробити стільки ж. Виходить, робітники повинні бігати по цеху наввипередки, чи що? Багато чого, було, ще почуєте тут, як з нами барон поводився. Майстри били робітників, навіть тих малих десятирічних дітлахів, що їх прив'язували за ногу до машин… — Староста замовив собі ще одне пиво. — Так, нарешті, дійшло до страйку. Риссіг почав погрожувати, що закриє фабрику. Але ж тоді тисячі людей померли б з голоду. Робітники зібрались і пішли до Танвальда, де знаходяться інші фабрики пана барона, і притягли сюди всіх, прямо до брами. А там уже були війська, які викликав Риссіг. Робітники ні про що не думали, крім переговорів, дбали лише про свої права. А ті почали в них стріляти. Сімнадцять залпів було. Чоловік вісім убили, у багатьох ще й досі не загоїлися подряпини та рани від солдатських куль і багнетів. Розпустили чутки, що, мовляв, робітники хотіли вчинити опір солдатам. Але ж жодного жандарма чи солдата не вбито. А наші люди усі поранені або вбиті у спину…

— Я чув, що пан Павлата також загинув…

— Цей сидів дома, — староста спохмурнів. — Хотів перечекати в затишку. Влучило його там зовсім випадково.

— А ви не лишалися вдома?

— А вам що до того? — підскочив староста. — Ви ж не сищик? Бігало їх тут у нас чимало. Мене вже допитували і за два дні випустили. А організаторів заворушень судили в Болеславі. Кожен дістав по року. Якщо добре поводитимуть себе, невдовзі вийдуть. Але що потім? Де вони знайдуть роботу? У нас так думають, що краще, аби їх лишили у в'язниці.

— Пана Павлату я пам'ятаю. Це був справжній патріот, чи не так?

— Та кажуть, — відповів староста і знов почав говорити про страйк. Перелічив усіх забитих, але Красл не знав жодного з них. Давно все-таки він тут був. Павлату, звичайно, він теж не пам'ятав. Але дедалі дивнішим почало йому здаватись, що про нього ніхто не хоче згадувати. Навіть служник, який заносив чемодан до його кімнати.

3

Вранці другого дня Красл пройшовся вулицями Сватова з краю в край, дійшов аж до майдана, де височіла фабрична брама. Трохи нижче від неї шуміла невеличка гірська річечка. Це був стрімкий потічок, і, власне, фабрику поставили саме в цьому місці завдяки йому, ще задовго до того, як машини тут почала рухати пара.

Через річку вів мурований міст. На цім мості стояли зараз двоє жандармів з султанами на кашкетах. Красл наблизився до них. Саме сюди, мабуть, дійшла тоді й процесія робітників.

— Чого роззявив рота? Weiter gehen![3] — гаркнув на нього один з жандармів і схопився за гвинтівку. Тоді він, мабуть, теж стріляв. Це видно було по його обличчю.

Красл повернувся до них спиною. Хвилинку постояв ще на мості. Подивився на годинник. Восьма ранку. Так, звідси можна було стріляти по кому завгодно, ціле селище було перед ними наче на долоні. Красл подивився на Павлатову крамничку, що стояла навпроти. Обидві віконниці були зачинені. На будиночку напис різнобарвними літерами «Вінцент Павлата. Торгівля різними товарами». Але як же в нього влучили? У крамниці, певна річ, його не було. Під час таких демонстрацій вона не могла бути відчиненою. Дерев'яні віконниці були замкнуті, як і тепер. А над ними жодного іншого вікна. Будиночок приземкуватий. Усі вікна виходять на вуличку, тобто перпендикулярно напряму жандармських пострілів. Отже, Павлату захищала від них стіна його власного будиночка. Треба було справді мати злу долю, щоб отак загинути. І справді сліпою була та злополучна куля. Але як дивно все-таки вона петляла? Звідки вона взялася?

— Haben Sie nicht gehort? Ви що, не чули? — знову гаркнув жандарм з обличчям убивці. — Чи, може, вам на фабрику треба?

— Ні, дякую. — І Красл попрямував майданом прямо до Павлатової крамниці.

Стукати довелось дуже довго. Здавалось, у хаті всі спали.

— Треба гукнути. Альбіна трохи нездужає, хіба ви не знаєте? — вистромила бабка голову з вікна навпроти і враз знову щезла в хаті.

— Е-гей! — крикнув Красл і збентежено поглянув навколо себе, відчуваючи, що порушив якийсь незвичайний спокій, що панував у цілому селищі. — Панночко Павлата! — він знову затарабанив у двері. Збігло ще кілька хвилин, аж поки бліда, квола дівчина років сімнадцяти вийшла відчинити йому. Вона була така бліда, що навіть крізь шкіру було видно, як тіпалися жилки на шиї, така квола, що трималася за одвірок, начебто сама тільки розмова з Краслом її неймовірно виснажувала. Вчитель не хотів розмовляти, стоячи отак перед дверима, на очах у всіх сусідів. Він прослизнув у сіни, а звідти до кімнати і вмостився на стільці біля неприбраного ліжка.

— Я приїхав від доктора X., — мовив Красл. Проте дівчина, здавалось, нічого не знала про цього празького філантропа. — Ваш батько мав намір створювати тут робітничі споживчі товариства, засновував «Вулики», га?

— Татусь щохвилини міняв свої плани.

Красл повідомив дівчину про мету свого приїзду. Павлату й справді поховали, не подбавши про пам'ятник. На цвинтарі не було майже нікого, в той час як похорон робітників перетворився на могутню маніфестацію, підтриману усіма жителями цього краю. Павлату поховала сама Альбіна. Мати її померла незабаром після пологів, родичів у них не було.

— У татуся, кажуть, були двоюрідні брати десь у Саксонії, але він з ними не мав ніяких стосунків, вони колись страшенно посварилися. За гроші, — додала згодом. Не помітно було, щоб її дуже захопило повідомлення Красла; здавалось, їй було байдуже, чи буде зрештою могила покійного опоряджена відповідно до його стану. Вона знесилено опустилась на ліжко і напилась липового відвару.

— Вам важко дихати? Не дивно, бо ви навіть вікна не відчините. — Красл підвівся і ступив крок до віконниці.

— Ні, ні, прошу вас, — підвелася дівчина на ліжку. — Не хочу я чути їх. Не хочу. — І розплакалась, сховавши обличчя в долоні. Худенькі плечі її здригалися під ковдрою. Певно, ніяк не могла забути батькової смерті, та й жах перед майбутнім усе ще ятрив душу. Справді ж бо й думати годі, ніби сама вона колись зможе відкрити крамницю, а зараз, у такому стані, й поготів. До того ж, кажуть, крамничка не вільна від боргів. Прийдуть кредитори, і добре, як залишать Альбінці хоч стріху над головою. Ходять чутки, що батько її останнім часом терпів скруту з грошима. Позичав, де тільки міг.

— Дивно. А до Праги він регулярно надсилав пожертви. Доктор X. казав, що це був один з найщедріших жертвувателів…

— Знаю, знаю, він умів витрачати гроші на різні дурниці. Оце недавно вирішив заснувати тут якусь фабрику меду. Поскуповував вулики з усього краю, аж потім стало відомо, що дерева тут розквітають набагато пізніше, ніж у центральних районах — адже ми тут живемо майже в горах, — і що бджоли не витримають тривалої зими. Торік у травні майже всі вони в нього повимерзали. Отож він і схопився за ідею робітничого товариства, скоріше, щоб врятувати себе і цю крамничку, яку він сподівався перетворити на такий собі споживчий кооператив. Тому, мабуть, він і писав докторові. — Сердешна дивилась на Красла очима, повними сліз.

— Дивно, дуже дивно. — Красл підвівся і приступив до вікна. — Досі я чув про вашого батька лише похвали. А ви, його власна донька, кажете про нього щось зовсім інше…

В кімнаті на час запанувала тиша. По обличчю Альбіни знати було, що її образили слова вчителя. Вона спохмурніла. Красл трохи прочинив віконницю і визирнув з вікна. Помилки не було, його припущення справдилися, вікно виходило прямо на вулицю. Навпроти стояв приземкуватий будиночок, звідки на нього виглядала стара бабка. Фабрична брама була праворуч, отже, від неї крамничка була відгороджена стіною.

— Як, власне, загинув ваш батько, панночко? — запитав Красл знову. Вона переказала йому все, що він уже чув раніше. Знайшли, мовляв, його скривавленого біля порога, в нього були прострелені груди.

— Очевидно, влучила в нього сліпа куля.

— Але як? — рвучко обернувся до неї Красл. — Як? Хіба у вас тут є ще якась кімната?

— Ні, тільки крамничка і оця світлиця.

— А він не був у крамниці?

— Ні. Де там, адже повз хату саме проходили робітники. Вони щохвилини стукали до віконниці і кликали його вийти разом з ними на демонстрацію. Батько перед тим часто виступав з промовами на різних патріотичних мітингах у краї. Він знав напам'ять кілька патріотичних віршів Гавлічека, сам складав коротенькі насмішкуваті епіграми, робітники його любили. Але йти з ними він не хотів. Казав, що не хоче демонструвати з танвальдськими німцями. От він і сховався сюди до світлиці і сів отам біля столу. — Дівчина показала на стіл у кутку.

— А знайшли ви його біля дверей? А де ви були, панночко?

— Я саме на хвилинку вибігла з дому, бо наш собака страшенно гавкав. Кидався біля конури, наче скажений, я відв'язала його і хотіла завести до хати, та він у мене вирвався, відтоді ми його вже й не бачили. І досі немає. А коли зайшла до хати, тато вже не дихав. Саме в цей час почали стріляти, я чула постріли і зойки, люди хмарою сунули під нашими вікнами, бігли, наче наввипередки. Лише кілька дівчат, невгаваючи, вигукували крізь плач: «Стріляйте по нас, чеські солдати! Стріляйте по нас! Нам потрібні лише наші права! Ех ви, герої!» — Дівчина знову сховала обличчя в долоні. Цього разу вона не схлипувала. Сиділа зовсім тихо, здавалось, перед її очима знову поставала та грізна картина.

— А ваш татусь лежав біля порога? — Красл подивився на вікно. — Звідки в нього, власне, стріляли?

— Як це звідки?

— Хіба вас про це ніхто не питав? Адже, щоб влучити в нього, коли він був отут, біля дверей, треба було комусь принаймні видряпатись на дах протилежного будинку. Та й це виключено, бо тоді його побачило б усе село. Хтось із натовпу стріляти сюди не міг, робітники, напевно, не мали зброї, і, крім того, ваше вікно розташоване надто високо.

— Кажуть, це була сліпа куля. За хвилину прийшов лікар, якого Риссіг послав до людей. Спочатку наказав стріляти по людях, а потім послав до них медицинську допомогу. Цей лікар відразу сказав, що тато неживий і що це була сліпа куля.

— Вона до того ж і дурною мала б бути, та сліпа куля. Дуже вже дивно блудила вона, панночко. Звідки вона могла рикошетувати? Це тільки м'яч міг, прилетівши від фабричної брами до протилежної стіни, зрикошетувати від її правого рогу аж сюди. Я також був на війні, моя люба. Таких куль не буває. Тому що вони не гумові, а свинцеві. — Красл уважно оглянув одвірок. — Може, десь тут лишився слід? Вибачте, що я так докладно розпитую про все це. Знаю, як вам важко, але смерть вашого батька настільки незвичайна…

— Якась кулька застряла он там у сволоку. — Альбіна, трохи вагаючись, показала у напрямі вікна.

— Що ви сказали? У сволоку? Біля вікна? Отже, ще один рикошет. Цього разу навіть від дерев'яних дверей? — Красл наблизився до вікна, видобув з кишені перламутровий складаний ножик, і за хвилину тримав у руці сплющену кульку.

— Ви з поліції? — ледь чутно запитала Альбінка, на яку поведінка Красла безперечно справила враження. Вчителеві здалось, що вона затремтіла.

— Ні, я виконую доручення друзів вашого батька. Я хочу вам допомогти, мені ви можете вірити. — Став біля дверей, хвилинку щось обмірковував.

— А ніхто не міг вскочити до кімнати, доки ви морочилися з тим собакою?

— Ні, не знаю. — Альбіна несподівано зашарілася. — Напевне, ні. Адже тато завжди старанно замикався. Він навіть приставив до дверей дві діжки з квашеною капустою. Нікого тут не було.

— Скажіть краще, що ви нікого не бачили. Бо ваш батько вбитий пострілом, зробленим від дверей.

Дівчина перелякано подивилась на Красла.

— Ні! — вихопилось у неї.

— Стріляли звідти і з пістолета, — повторив учитель спокійно. — Я був на війні не один рік. Це куля не з гвинтівки. Для цього вона занадто мала. Це пістолетна куля, в цьому я абсолютно впевнений. — Він ласкаво торкнувся плеча Альбіни. — А тепер скажіть мені, що встановили жандарми?

— Жандарми? Але їх тут взагалі не було. Вони по горах ганялися за бунтарями і керівниками страйку. А мені видали свідоцтво про смерть без будь-яких розпитувань. Жандарми й так мали робота вдосталь. Кажуть, схопили чоловік п'ятдесят і потягли їх на той суд у Болеславі. Мого батька ніхто тоді й не згадав.

— Он воно як! А скажіть мені, у вашого татуся не було ворогів? Не було тут поблизу когось, хто хотів би вкоротити йому життя?

— Не знаю, — ледь чутно вимовила дівчина. — І взагалі це дурниці. Адже до нас ніхто не міг увійти. Якісь дивні у вас припущення. Тата вбила сліпа куля.

— А він з ким-небудь не посварився напередодні демонстрації? Ви ж самі кажете, що перед тим він скрізь керував людьми, виступав з промовами. Чому ж він цього разу залишився вдома? Може, чекав на кого? Чи боявся кого? Чому він справжню барикаду влаштував біля дверей? Хіба це не дивно?

— Шойя він боявся, це я знаю.

— А хто цей Шой?

Дівчина розповіла про ліберецького соціал-демократа, який підбурював тут робітників ще задовго до страйку і закликав їх виступати разом з німцями.

— Вони посварилися з татом уранці перед демонстрацією. Шой хотів, щоб тато разом з ним пішов до Гаратиць закликати тамтешніх робітників також припинити працю. У Гаратицях мішане населення, там чехи працюють разом з німцями. Тато, зрозуміло, відмовився. Ну, вони й посварилися, кричали один на одного. Шой називав його зрадником, і я чула, як він йому погрожував. — Альбіну раптом наче прорвало. Вона торохтіла, наче тепер усе достеменно знала або хотіла виказати таємницю. — «Ти зрадник, і ми з тобою як із зрадником будемо розмовляти!» — галасував Шой. Він трошки знає по-чеському. А ті, що разом з ним вдерлися до крамниці, вкрали у тата цілий ящик сірників. Знаєте, як він боявся, щоб десь не підпалили що-небудь. А як пішли, він негайно замкнув віконницю і заставив двері.

— А чому ви йому не допомагали?

— Я допомагала.

— Послухайте, панночко. — Красл сперся на спинку ліжка і взяв її за руку. — Послухайте, Альбінко, нам треба зараз же вирішити. Або я піду до жандармської управи і геть-усе розповім: про ту сліпу кулю, про сварку з Шойєм, одним словом, усе. Або нам треба відвідати Ліберець. Як ви гадаєте?

— Не знаю. — Умовляти її довелось довгенько. — Я б не хотіла, щоб мене хтось допитував. Кажуть, що в жандармерії били людей.

— Вас ніхто не битиме. Адже ви не заколотниця, дитинко. Але ж не можна дозволити, щоб убивця вашого батька безкарно гуляв на волі. Убивця справжнього патріота! Минули вже ті часи, коли німці могли безкарно глумитися над нами…

— Я б не хотіла… — знову затремтіла Альбінка.

— Гаразд. Тоді я сам поїду до Ліберця.