Таємниця Золотого Будди

1

— Ніколи не думала, що вона могла б переодягтися чоловіком, — почала пані Бреттшнайдер у кареті після тривалої паузи, під час якої не чути було нічого, крім стукоту копит. — Та, власне, і той Вальтер на неї несхожий. Він був трохи вищий. Приблизно такий, як пан барон. От волосся в нього було її. Але голос…

— Вона завжди співала альтом. Вміє і басом говорити. А щодо зросту, то вона могла високі каблуки собі набити. Хитрюща жінка, — Не були перші слова, що їх вимовив фабрикант. Він був страшенно схвильований. Без кінця смикав за краєчок своєї хусточки, здавалось ось-ось роздере її зовсім. — Такої зради я й не уявляв, справді, ні. Людина не може вірити навіть своїм близьким.

Цього разу барон не нарікав, як при від'їзді з графининого замка. Скоріше він погрожував. Наче хотів сказати, що від сьогодні він кожного вважатиме своїм ворогом, не виключаючи і своїх сусідів по кареті.

«Власне, він має рацію», — міркував Красл. Тепер було абсолютно зрозуміло, що це графиня Еренберг застрелила Павлату. Найімовірніше, дізнавшись про його крадіжку, вона вирішила використати її проти Риссіга, а коли крамар відмовився свою здобич продати, вона вирішила здобути її силою. Адже походила вона з рицарів-розбійників. Пізніше, мабуть, вона підмовила Ганку, а може, навіть той діяв з власної ініціативи, цього певно не скажеш, але, подумавши, що все вже забуто і її вбивство ніхто не викрив, вирішила, що тепер черга Павлатової спільниці. Пообіцяла їй десять тисяч, тому що знала пожадливість удови. Ну, де б ця шляхтичка дістала десять тисяч?

— Думаю, що ви мусите нам дякувати, пані Бреттшнайдер, жінка вам скоріше олово приготувала, ніж золото.

— Кулі вже давно з олова не виливають, — мовив барон глузливо. — Ех ви, детективе. Ви, мабуть, єдина людина, що сьогодні може бути спокійною. Адже у вас готова нова версія. І цього разу ви знаєте правду.

— На жаль, — мовив Красл.

— Ви шкодуєте, що не мене зловили?

— Шкода мені, що убивця залишиться непокараним.

— Не залишиться, будьте певні. Ще сьогодні ввечері я запрошу поліцейського комісара з Броду і все йому розповім. На мене можете покластись. У кайданах поведуть її повз фабрику, це я вам обіцяю. І повз Павлатову крамницю. Вона в усьому зізнається, навіть коли б довелось її шмагати батогами, — розлютувавшись, барон почав сваритись на свою колишню коханку. Він сипав погрози і прокляття всю дорогу до самого Свагова, де зупинив карету біля Павлатової крамнички. Їм і на хвилину не спало на думку, що графиня Еренберг могла й справді приїхати тільки для того, щоб заспокоїти і запевнити свого таємного коханця або щоб виправдатись і попросити в нього пробачення.

2

Спочатку розсталися з вдовою.

— Хоч десять тисяч ви й не одержали, жінко, але принаймні хоч голова у вас ціла залишилася. А це коштує значно більше. Прощавайте. І не суньте мені сюди До округи ваш цікавий ніс, бо колись одержите добре по ньому, — фабрикант мало не виштовхав її з карети. Поводив себе грубо і злісно.

Перед фабрикою вискочив з карети, навіть не кивнувши вчителеві. Красл безпорадно йшов слідом. Барон його не проганяв. У канцелярії їх привітав Пальм.

— Ну, звичайно, нічого не бракує. Адже всі списки у нас у сейфах, у найновіших вогнетривких касах. Уся документація у нас під замком. І щотижня я особисто все перевіряю.

— Гаразд, але як виникли ці чутки? — не міг заспокоїтись фабрикант. — Як міг Павлата раптом рознести по окрузі, що він мене нагрів на чомусь? — барон нетерпляче походжав по кімнаті, поводився нестримано. Краслові здавалось, що він ось-ось вдарить свого директора.

— Цього я не знаю, пане. Але, якщо пригадуєте, півроку тому була спроба грабунку. — Пальм показав на сейф, що стояв у кутку. — Трохи пошкодили задню стінку цієї каси. Звичайно, до документів вони не добрались. Довелось їм тікати, облизня спіймавши. Але могли похвалитися, що крадіжка була успішною. Ми ж їх так і не схопили тоді, і навіть не було встановлено, хто намагався нас пограбувати.

— Ось вам ваш Павлата. Він, звичайно, заслужив пам'ятник. Хтозна, котрий з друзів по чарці порішив його. Виявляється, він крав не тільки коштовності моєї матері, а й безперечно робив спробу пограбувати нас. Напевно ж це не міг бути не хто інший, як він, оскільки скрізь потім твердив, що в нього є мої документи.

— Це міг бути, звичайно, якийсь інший злодій, що нічого спільного не має з цією історією, — зауважив стиха Красл.

— Певна річ, це міг бути хтось інший… Вчитель Красл не вірить Риссігу! Ходімо, директоре! Негайно перевіримо всі документи!

Він потягнув Пальма за собою з кімнати, начебто Красла тут не було зовсім. Зникли обидва. Учитель залишився з писарем. Той біля вікна впрівав над якимись документами. І досі писав як колись, каліграфічним письмом, вимальовуючи літеру за літерою гусиним пером. Він також не звертав на Красла жодної уваги.

— До побачення, — в розпачі кинув учитель і схопився за ручку. Це була та сама канцелярія неподалік від входу, де одного разу він уже зустрічався з Пальмой. Тоді в нього був кращий настрій. Тоді йому здавалось, що він йде слідами злочину, що він вже розкрив таємницю. Тепер, хоч загадка й розгадана, але вчитель почував себе якось безпорадно. Що йому до стосунків барона і графині? Він навіть не знає, на чий бік стати.

— Gruss Gott![10] — зненацька промовив до нього писар. Дивився на вчителя риб'ячими очима. Ніби дивувався, чого тут цей чолов'яга ще заважає. Красл швиденько вибіг на вулицю. Однаково ті двоє кінець кінцем дійдуть згоди. Стара і нова шляхта! Графиню Еренберг кожен захищатиме. І хтозна, чи наважиться ще фабрикант звинуватити її. Скоріше буде шантажувати. Вчителеві треба було б, звичайно, самому повідомити про графиню. Треба було б з'ясувати, що робила вона під час сваговської стрілянини, все чисто треба було б розслідувати. Але Красл не мав ніякого бажання робити це. Згадуючи, як стояла вона сама на роздоріжжі, він повторював про себе: «Убивця ніколи так не поводився б. Ця жінка не здатна на вбивство. Хай вирішить Альбінка, адже її це найбільше стосується». Звичайно, треба порадитися з дочкою Павлати.

3

Проте в Альбінки вистачало своїх, ще більш невідкладних турбот. Вона зустріла вчителя мало не з плачем. Вже й боялася за нього.

— Риссіг не дотримав слова. Ледь пані Бреттшнайдер пішла з хати, як сюди вдерлися жандарми, зовсім незнайомі, люті хлопці, що приїхали сюди спеціально із самого Брода. Ярек врятувався в останню хвилину. Стріляли по ньому, наче, на полюванні. А потім перевернули догори ногами цілу хату… — Альбінка схлипувала, стоячи серед розпоротих перин і пухових ковдр, поколотих багнетами, і журливо дивилась на це спустошення. Вся кімната була вкрита пір'ям. — Казали, що шукають листівки соціал-демократів і що я мушу щодня з'являтися до жандармерії, бо тепер я підозріла особа. Але я думаю, що вони приходили шукати ті Риссігові списки…

— Які списки? — мало не закричав Красл. Вигляд у нього був нещасний, тому що до всього іншого не мав де й сісти. Можна було подумати, що в хаті побували татари. — Баронові жодних документів не бракує. Я це чув власними ушима. Все це тільки балачки. Вигадки, що спричинилися до злочину.

— Але чому тоді вони так докладно все продивлялися?

— Не знаю, — Красл був стомлений, засмучений, безпомічний. — Цього я справді не знаю, Альбінко! — Дівчина сиділа тихо, покірливо. Вона вже до того звикла до всіляких погромів, що коли б хтось запалив стріху над її головою, це, мабуть, здалося б їй звичайним. — Знаю тільки одне: Риссіга ми даремно підозрювали. І Ярека йому не було потреби видавати. Хлопці самі останнім часом були дуже необережні. Чому тут тільки й думають, що все зле в окрузі виходить від Риссіга? Хвороби і негоду ви також йому приписуєте? І все-таки фабрикант єдина людина, що може тобі зараз допомогти.

— Як? — усумнилася вона.

— Він єдиний може купити цю крамничку. А ти, Альбінко, мусиш продати свій будиночок, тому що поїдеш зі мною до Праги…

Дівчина була вражена.

— Звичайно, адже я не можу лишити тебе тут самітною. Доктор X. безперечно подбає про тебе. Хоча б заради твого батька. Голан зможе приїхати туди, — учитель не втрачав надії.

— А ви думаєте, він купить тепер нашу крамницю, коли я вже раз відмовила йому? А якщо ніяких списків йому не бракує?

— Побачимо. — І Красл знов подався за фабрикантом. Сподівався, що це вже востаннє.

4

Але Риссіг відмовився прийняти Красла. Переказав йому це через камердинера. Замок сьогодні сяяв вогнями, слуги були в розкішних лівреях, гаптованих золотом. Вони стояли біля входу і вітали панство. Карети з'їздилися здалеку, барон, очевидно, давав бенкет.

— Тоді прошу доповісти про мене пані Риссіг.

— Вона нікого не приймає.

— Скажіть, що я приніс їй книгу, — камердинер зміряв його підозрілим поглядом. — Матимете неприємності, якщо не доповісте. Баронеса чекає на мене.

Камердинера, мабуть, розчулило це слово «баронеса». Він знизав плечима, повернувся і помалу пішов. Інший камердинер тим часом заступив Краслові шлях. Вигляд у нього був загрозливий. Учитель почував себе так, наче б він тут чекав милостиню. Сьогодні не чути було Моцарта, Риссіг цього разу запросив співака з оперети, який виконував для гостей куплети. Гості реготали щосили, плескали в долоні, виразно чути було серед інших чийсь молодий верескливий жіночий сміх. Співак мусив підвищити голос. Красл нетерпляче переступав з ноги на ногу, слуга. не спускав з нього очей.

Учитель чув майже кожне слово:

Співало все товариство, напевно, всі вже були напідпитку. Раптом Красл помітив пані Риссіг. Вона була в чорних домашніх шатах. У бенкеті вона, безперечно, не брала участі. Баронеса провела його до своєї кімнати. Тут нарешті Красл побачив її славетну колекцію, цілий натовп китайських статуеток, ліс ваз і порцелянових оздоб, велику бібліотеку. Запинаючись, він виклав своє прохання:

— Ваш син цікавився крамницею, покликав був навіть заради цього нотаріуса аж з Ліберця…

— Не зрозуміли ви моєї книги, вчителю. Шкода! — Кімната була освітлена червоним лампіоном. Краслові здалось, що він перебуває в загробному світі чи в публічному домі. — Є три головних способи життя, і кожен з них є злом: першим є прагнення до задоволення почуттів — чуттєвість. Другим є прагнення до особистого безсмертя, третім є прагнення до особистого успіху, багатства і влади — світськість. Усі три треба перемогти, вчителю. Зрозуміло?.. — вона докірливо подивилась на нього. З великого залу сюди долітав приспів:

— Чуттєвість і світськість — головні перешкоди на шляху до щастя.

— А що таке голод? — запитав Красл із злістю. — Про це ви ніколи не думали?

Пані Риссіг обвела поглядом свою бібліотеку.

— Шкода, що немає в мене Золотого Будди. Мабуть, хтось його в мене вкрав…

Але вчителя вже тут не було. Він пішов, не попрощавшись, не спитавши дозволу. Учитель потроху перетворювався на бунтаря. Майже бігцем він проминув камердинерів і трохи не потрапив у обійми якоїсь товстої матрони з могутнім бюстом і глибоким декольте, яка саме виходила з карети. Навздогін йому крикнули щось злісне, але він і не оглянувся.

5

— Кажете, Вальтер — це переодягнена жінка? Дурниці. В мене є докази, — казав Голан, який підкрався присмерком до Павлатового будинку. Напевне, важливі справи в нього, якщо ризикує життям. Альбіна перелякано вартувала біля дверей. А чоловіки шепталися. — В Ліберці кажуть, що рік тому серед робітників з'явився цей чоловік. Опис цілком збігається. Блондин, високий, говорив з дивним акцентом і завжди зустрічався з людьми лише присмерком. Він підбурював проти Риссіга, кажуть, навіть гроші давав іноді, але всі, хто з ним розмовляв або намагався допомогти йому, кінчали в'язницею. Це провокатор. Придуркувата графиня з робітниками не стала б зв'язуватися, це явна дурниця. Дехто вважає, що це один з найближчих співробітників Риссіга, який керує тут в окрузі його приватною поліцією. Це мусить бути, безперечно, відважна людина, якщо після всього, що сталося тут, він знову наважився з'явитися до пані Бреттшнайдер. Але з графинею він не має нічого спільного.

— А що спільного в нього з убивством Павлати? — запитав учитель, якого все це привело до розпачу. — Поясніть мені це! — Скільки людей він уже підозрював у цьому злочині? Перестав навіть рахувати. Цієї миті він ладний був дорікати собі, що колись висловив сумнів, що не сліпа куля була причиною смерті крамаря. Адже для того, щоб вкоротити собі життя, навряд чи знайдеш кращий спосіб, ніж той, що він обрав, втрутившись у цю справу.

— У нього біляве волосся, якщо це, звичайно, його власне. І працює він на Риссіга. Розшукує для нього загублені списки.

— Ніяких списків Риссіг не загубив, це все вигадка. Він вже зовсім не цікавиться цією справою, — мовив сумно Красл. Альбіна раптом випросталась:

— Тікай! — крикнула вона голосно, але в дверях уже стояв барон.

— Для чого ж ховати свого нареченого, дівко, — сказав він грубо. — Тепер, коли ти нарешті стала розумною, я не буду мститися. Дам тобі за крамницю п'ятдесят золотих, переплачувати я не збираюсь. І щоб усі ви зникли звідси разом з учителем ще цієї ночі. Інакше я не зможу поручитися за вас. Убивцю твого батька ми знайшли. Чи хотіла вона і тебе отруїти, це буде видно пізніше. Ось тут учитель, він свідок, що я правду кажу. Учитель мене не любить, так що йому ти можеш вірити. Її буде покарано по справедливості, за це я ручусь. Прочитаєш про це в Празі у газетах. Але купуй «Богемію», а не якісь там заколотницькі листки друзів твого нареченого. Зрештою, в Празі ти вже можеш робити що схочеш.

Після цієї довгої промови, виголошеної від порога, де, як майбутній господар, він стояв, широко розставивши ноги, барон дістав з нагрудної кишені угоду про купівлю, закреслив стару ціну і написав нову, потім знов умочив перо, що лежало на столі, і подав його Альбіні…

Учитель був збентежений. «Бач, як прибіг, незважаючи на те, що в гостях у нього таке велике товариство. Усіх залишив заради цієї крамнички? І він ще хоче доводити, що нічого не загубив? Чому ж тоді такий поспіх?»

— Пане вчителю? — запитала Альбінка в розпачі.

— Ти любиш цього бунтаря. Тому швидше вирішуй. Тут ти з ним не можеш залишатись, це ж ти знаєш! — замість Красла відповів Риссіг.

— Але так мало… — наважилась Альбіна, яка все-таки була дочкою крамаря.

— Тепер твоя хата також коштує мало, — мовив Риссіг. — Якщо ти вирішила на користь Голана замість виховання в ліцеї, для чого ж я робитиму тобі подарунки.

Красл не відповідав. Від хвилювання він кусав собі губи. Не знав, що порадити. Буквально не знав.

Альбіна ще раз умочила перо, сіла до столу і обережно почала вимальовувати буквочку по буквочці, засмучена і зосереджена.

Ще й чорнило не висохло, як Риссіг буквально вирвав документ у неї з рук.

— За півгодини прийдуть мої люди. Цей будиночок буде зруйновано, — сказав він спокійно. Вчитель відчував щось недобре.

— Так діла не буде, — вийшов з крамнички Ярек Голан, руки в кишенях, на чолі крапельки поту, що виступили під час цієї напруженої сцени, взяти участі в якій він не міг із своєї схованки.

— Я нічого не чув, — сказав барон, — і не бачив. Слова свого не хочу порушувати.

— Але ж я мушу скласти речі, — сказала Альбіна.

— Яке там складання. Ви продали мені все разом з меблями. Маєте право лише на одяг. Ось воно підписано, — він помахав договором в неї перед очима. — А якщо візьмете щось звідси, я порушу справу про крадіжку. — І він кинув на стіл пачку грошей.

— Ні! — вигукнув Голан і раніше, ніж хтось встиг схаменутися, він підскочив до фабриканта, вихопив у того з рук папір і подер на шматки. Риссіг спробував йому в цьому перешкодити. Сили в них були майже рівні. Голан схопив барона за горло, розідравши при цьому йому піджак.

— Яреку! Ваша світлість!

— Голане! Пане фабриканте! — кричали вчитель і Альбінка, не наважуючись втрутитися в бійку.

— Якщо ти й не вбив Павлату, то моїх друзів точно, — хрипів Голан, хапаючись за ніж. Раптом Риссіг відкинув його до вікна. Альбіна скрикнула від переляку. Пролунав постріл. Ярек випустив ніж і схопився за праву руку. Фабрикант тільки засміявся і запнув свій піджак, який Голан розідрав йому від лацкана до кишені.

— Ви ще шкодуватимете. Усі шкодуватимете. — Барон повернувся і попрямував до дверей. Красл відчув, що тепер треба діяти. Він кинувся за ним, готовий навіть благати на колінах.

— Пане барон, зачекайте, прошу вас, — він ухопив фабриканта за полу аж біля самої карети, але кучер зіскочив долу з козел і оперіщив його ззаду по голові пужалном. Краслові заіскрило в очах, він відчув, що в його руках залишився шмат матерії з піджака барона. Але карета вже рушила. Риссіг поїхав.

— Що тут трапилось? — почувся цікавий голос бабки з вікна навпроти.

— Нічого. Нічого, — мовив учитель, пересилюючи втому і обмацуючи голову, а сам поспішив до світлиці. Там Альбіна промивала Голанові руку.

— Нічого страшного, — посміхнувся Ярек. — Куля пройшла м'ясом. І засіла отам у сволоку, як і тоді…

— Як і тоді? — повторив Красл і подивився на клапоть, відірваний ним від піджака барона. З поли піджака виблискував, сяяв жмут білявого волосся. Спочатку вчитель перелякався. Потім взяв волосся в руку. Це була перука. Білява перука як для сцени або маскараду.

— Треба зараз же тікати звідси, — сказав учитель. — Щохвилини сюди можуть з'явитись жандарми.