ЗАЛІЗНА БОЧКА

— Сепарам воду підвезли! А я то думаю, що то їхало за посадкою! — на одному диханні випалив Адольф, залітаючи в хату і вдоволено махаючи підзорною трубою.

Залізна бочка, причеплена до армійського ЗИЛа, невдало замаскувалась за рідкими деревами, тож була перш за все чудовою мішенню для снайпера. Але Степан чомусь заборонив Афіні стріляти по ворожих запасах. Хлопці знали — на цей раз командир обов'язково вигадає щось більш підступне, аби остаточно збити з пантелику донецьких "ополченців", в рядах яких і так останнім часом відбувались вкрай дивні речі.

То їхній спостережний пункт на ліфті шахти раптово почав розстрілювати свої ж позиції у полі попереду, то якесь штабне начальство підірвалось на міні, яку «ополченці» самі ж поклали посеред дороги. Про масове дезертирство з поля бою прихильників «русского мира» годі було й говорити. Тож Степан, загадково пошурхотівши в нагрудній кишені синеньким пакетиком, вирішив остаточно зіпсувати настрій «героям новоросії».

Під покровом ночі вони з Адольфом рушили до ворожої посадки, лишивши Афіну з Грачом на прикритті в розваленій багатоповерхівці. Нічну тишу гулко розривали поодинокі вибухи та коротенькі автоматні черги. Грач саме роздобув собі нічний приціл, тож виглядав спалахи та паляв прямо у бійниці особливо агресивним стрільцям зі свого «снайперського автомата», як жартома його назвав.

Афіна сиділа поруч, контролюючи в тепловізор стежку, аби ніхто там не застав розвідників зненацька. Нічні бої дівчина любила менш за все: після кожної черги в їхній бік вона схвильовано вслухалась у темряву — чи не поранений її напарник? Задавати дурні питання було незручно, а розгледіти щось у темряві — неможливо.

— Ти живий? — коли тиша продовжувалась нестерпно довго, перепитувала вона Грача.

— Так-так-так, — відповідав ворожий кулемет.

Замість відповіді — від Грача чулась автоматна черга, після чого нахабний кулеметник замовкав, а пізніше починав свій стрекіт з іншої бійниці.

Степан з Адольфом, вдало скориставшись шумом бою, обережно обійшли ворожий пост.

— Обожнюю, коли їхня розвідка не мінує свої ж стежки. По них хоч до штабу батальйону заходь, — прошепотів Степан вдоволено, протискаючись у вузенький лаз в щільному паркані.

Зеленувата бочка зловісно відблискувала в холодному світлі місяця. Найважчим завданням виявилось — безшумно відкрутити кришку. Та скрипіла, гриміла та все ніяк не хотіла зніматись. Тож Адольф, трохи піднявши її край, вкинув у воду з десяток пігулок і прикрив, ніби нічого і не сталось. Дочекавшись чергової мелодії нічного кулеметника, бійці тихо прошмигнули назад і, так само обережно промайнувши передній край оборони ворога, підтюпцем побігли до своїх.

Ніхто з "ополченців" так і не скумекав, чому половина бійців їхнього опорного пункту одразу ж після сніданку почали скаржитись на шлунок. Деякі з них навіть померли, не доїхавши до госпіталя. Але «заградотряди» росіян недарма стояли на другій лінії оборони, тож перелякані бійці навіть при бажанні не змогли б кинути своїх позицій та втекти куди подалі від тих «ненависних укропів».

Загрузка...