Там, за межею...

Крім хатньої праці, Адольф намагався налагодити зв'язки з військовими та іншими добровольцями. Він нікому не розповідав деталей своєї роботи, тому всі дуже здивувались, коли одного дня до їхнього двору заїхав блискучий джип із білоруськими номерами.

— У нас поповнення! — радісно кинувся відчиняти двері Степан. Він здогадувався, про що постійно спілкується Адольф у «вайбері» та фейсбуці, і анітрохи не здивувався, коли до квартири зайшов невисокий молодий хлопчина з чорною спортивною сумкою на плечі.

— Я — Антон, — представився він.

Антон приїхав з Могилева, аби допомогти братньому народові боротися з російськими загарбниками. Адольф випадково натрапив на нього в фейсбуці й запросив приїхати в Краматорськ та спробувати свої сили в новоствореному добровольчому загоні. В своїх вісімнадцять років Антон блискуче розбирався в картографії та володів деякою інформацією про російську армію, бо в довоєнний час відвідав чимало вишколів, які проводились для молоді на російських військових базах під Мінськом.

Антон обрав собі позивний — Ваяр, що в перекладі з білоруської означало «боєць», але розвідники ще довго називали його — Білорус, доки не звикли до незнайомого слова. Довгими вечорами за чашкою чаю Антон розповідав про життя в Білорусі — про те, як вільно ходять по країні російські військові, про дивні закони і жорстку диктатуру, про те, як мало в країні лишилось патріотів, здатних щось змінити. Він щиро захоплювався подвигом українців на Майдані і картав себе за те, що не приїхав у зону АТО раніше.

Афіна саме принесла з пошти планшета з картами «Армії SOS», придбаного волонтерами з діаспори у Франції, і Степан урочисто вручив його Антону. Тепер хлопець цілими днями вивчав нову програму, аби навчитись швидко позначати на ній вогневі точки та коректувати артилерію.

* * * * *

Поки Степан з Адольфом перефарбовували джипа в камуфляж, Афіна взяла Антона-білоруса і майнула на околиці міста, аби ознайомитися з місцевістю. Вдягнувшись у цивільне, рано-вранці розвідники сіли на тролейбус, намагаючись злитися з натовпом вічно заклопотаних мешканців, та поїхали до кінцевої зупинки. Біля невеличкого озера, яке місцеві чомусь називали не інакше, як «квадрат», Афіна присіла на повалене дерево і дістала з похідного рюкзака термоса.

— Каву будеш? — глянула на білоруса.

— Ага, — кивнув той, трохи здивовано озираючись навколо. На фоні труб численних заводів повільно вставало яскраво-червоне сонце. Вдалині за туманом виднілось село. Яснозелені та жовто-золотисті дерева гармонійно вписувалися в ряд невеличких пагорбів, поміж якими дзюркотів кришталево-чистий струмок. У Білорусі Антон не раз блукав по лісу — йому подобалось ходити зарослими стежками наодинці з природою, тому прогулянка під Краматорськом його абсолютно не лякала.

— Рік тому в цих пагорбах ішли бої, — розпочала свою розповідь Афіна. — Вже коли місто звільняли, тут залишилось багато втікачів та партизанів. їхня подальша доля нам невідома. Але на покинутих позиціях могло залишитись щось цікаве. Розумієш, навіщо ми тут?..

Ваяр ствердно кивнув.

Наступні півтора тижні вони вдвох обстежили кожен кущик біля озера-«квадрата». Єдиними, хто міг їх побачити, були мешканці села. Але і вони, певне, думали, що це звичайні цивільні люди. Хоча які цивільні стануть гуляти там, де не так давно точилися бої, і вертатись назад на дорогу в півтемряві з повними пакунками якогось добра, де замість тролейбуса їх чекає свіжопофарбований камуфляжний джип?..