Там, за межею...

Якби ви побачили в столичному метро високого блакитноокого хлопчину, що задумливо розглядає яскраві рекламні буклети та пасажирів, ви б ніколи і не подумали, що він всього три місяці тому бігав під ворожими мінами на Донбасі, героїчно прикриваючи свою групу. Спіймавши аж вісім уламків, жоден з яких дивом не зачепив життєво важливих органів, хлопець два місяці пролежав у шпиталі. Вже там Степан дізнався, що командир його групи загинув одразу, а ще двох побратимів трохи не довезли до лікарні імені Мечникова. «Втратили багато крові», — сухо констатували медики.

Тоді їхня група необережно натрапила на ворожу засідку. Сепари вчасно передали в свій штаб координати, і на диво точні артилеристи накрили українських розвідників 120-міліметровими мінами. Степан спочатку виносив на собі пораненого кулеметника, а коли підбігли медики, забрав собі його кулемета і відстріляв увесь боєкомплект по ворожих позиціях, які слідом за мінометом пустили в хід стрілецьку зброю. Декілька подряпин від уламків його не зупинили, тому навздогін кулеметному вогневі в хід пішли «мухи».

Лише витративши всі запаси, Степан почув по рації команду — відходити, і стрімголов помчав у бік своїх позицій. Що було далі, він не пам'ятав, бо недалеко прилетіла ще одна міна, і хлопця добряче контузило.

В столичному шпиталі поверхом нижче лікувалася снайпер з його групи. Теж киянка — Віка, поїхала на фронт добровольцем, обравши собі псевдо «Афіна», що з давньогрецької міфології означало «богиня війни».

Їй дістався всього один уламок, але добряче порвав ногу, і бідній дівчині довелось кілька місяців ходити по лікарні на милицях. Вона не стала гаяти часу — попросила волонтерів закупити їй кольорової тканини-фетру, і цілими днями шила червоно-чорних снігурів. Коли партія пташок була готова, дівчина закинула їх в камуфльований рюкзачок і пошкутильгала на пошту. Через кілька днів принесла трохи грошей, надійно сховала в потайній кишені і взялася за роботу знову. Так вона, продаючи трендові сувеніри, за час реабілітації назбирала немало грошей на потреби підрозділу.

* * * * *

Саме від Афіни Степан дізнався, що їхньої групи більше не існує. Троє бійців, на яких він ніколи не покладав надії, таки втекли на свої позиції першими. Це теж зіграло свою роль, звісно — вони вчасно повідомили командування, і ворожу мінометку накрили не менш прицільним вогнем. Але ті троє більше на фронт не бажали, вони оформились у Нацгвардію і тепер перевіряли цивільні машини на блокпосту біля Волновахи. Ще двоє досі зализували рани в лікарні імені Мечникова, тому в строю з усієї групи лишились лише Степан та Афіна.

Спробувавши трохи пожити в столиці, вони обоє не витримали і почали шукати всі можливі шляхи повернутись на Донбас. Зрозумівши, що не бажають довірити свої життя будь-кому, а ще більш не бажають бездумно сидіти в окопах, розвідники вирішили майже з нуля зібрати нову групу добровольців.

Насправді це виявилось значно складнішим, ніж можна було собі уявити. Гроші, які Афіна зібрала, продаючи саморобних снігурів, пішли на оренду штаб-квартири в Краматорську. Вдвох зі Степаном вони облаштували двокімнатну квартиру під невеличку казарму, запаслись усім необхідним для ведення штабної документації і почали міркувати, де б їм набрати достатню кількість бійців.