Теологічно-політичний трактат

Біблія очима Спінози

Спіноза Барух (Бенедикт) (1632—1677) — видатний нідерландський філософ-пантеїст, єврей за походженням. Основні твори: «Короткий трактат про Бога, людину та її щастя» (1660); «Теологічно-політичний трактат» (1670); «Етика» (1677). Його філософські погляди складалися спочатку під впливом єврейської середньовічної філософії. Найбільший вплив справив на нього, зокрема, філософ, тео­лог і лікар XII ст. Маймонід, книгу якого «Море невухим» («Вчитель заблукалих»), в робиться спроба поєднання біблійного вчення з аристотелівською філософією, він час­то цитує у своєму «Теологічно-політичному трактаті». Але вирішальний вплив на молодого Спінозу справила філософія Декарта, яка сприяла оформленню його філософських інтересів і розриву з юдейською релігією. Спіноза засвоїв найважливіші положення фізики Декарта, а також поділяв основні положення створеного Декартом раціоналістичного методу. Щоправда, Спіноза пішов значно далі Декарта.

Вчення Спінози є фактично критичною переробкою філософії Декарта, у якого фізика і метафізика відокремлені — перша має матеріалістичну ознаку, а друга — ідеалістичну. Через об’єднання природи і Бога Спіноза об’єднує згадані протилежності, але вони в нього не тотожні. Бог, на думку мислителя, є іманентною, внутрішньою, а не трансцендентною причиною всіх речей. Все перебуває в Богові і в ньому зазнає руху. Природою філософ називає «всі речі», або «все», а субстанцію мислить як єдність і необхідність існування в ній. Атрибути Бога є одночасно й атрибутами природи.

Метою Спінози було осягнення загального природного порядку, частину якого становить людина. Стисло його закони викладено в «Короткому трактаті про Бога, людину та її щастя», а розлого — в «Етиці», розділи якої промовляють самі за себе: «Про Бога», «Про природу і походження душі» тощо. «Теологічно-політичний трактат» був другим і останнім твором, надрукованим за життя філософа. Задля обережності він був виданий анонімно, із зазначенням неправдивого місця друку. Твір було сприйнято з надзвичайним обуренням, особливо теологами, і його було офіційно заборонено продавати і розповсюджувати (так само, як і «Левіафан» Гобса) як такий, що містить «багато нечестивих, блюзнірських і безбожних вчень».

Як і багато інших мислителів XVII ст., Спіноза ототожнював суспільство і державу. Остання виникає, на його думку, не внаслідок певних соціально-економічних процесів, а на основі суспільного договору, з необхідності влади і законів як норм, «що гамують і стримують пристрасті і непогамовані пориви людей». Звідси випливає, що призначення держави — полегшити кожній людині можливість дотримуватися розуму і таким чином набути собі свободу.

Яким же повинен бути устрій держави, щоб вона була міцною і тривалою? Відповідь на це питання Спіноза шукає в історії єврейського народу. Коли євреї вийшли з Єгипту і, звільнившись від єгипетських законів, повернулися до природного стану, вони, за порадою Мойсея, вирішили передати свої природні права Богові, зобов’язавшись дослухатися до його законів. Це сталося шляхом вільного договору після до того, як євреї переконалися в могутті Бога. На підставі цього договору всі євреї залишалися рівними перед Богом і в безпосередньому спілкуванні з ним.

Уважно вивчаючи історію єврейського царства, Спіноза зробив висновок, що можна знайти багато корисного і для нинішнього часу, а саме: вельми шкідливо як для релігії, так і для держави, коли служителі церкви керують справами держави, прагнуть підкорити божественним законам думки, які можуть бути предметом обговорення між людьми.

Значення «Теологічно-політичного трактату» Спінози полягає ще й у тому, що тут вперше була дана наукова критика Святого Письма, Біблії. Вперше в історії людської думки мислитель чітко висловив ідею, згідно з якою до дослідження Святого Письма треба підходити так само, як і до будь-якого іншого документа, що має свою історію. Передусім треба знати умови життя і діяльності його автора, для кого він писав, як були сприйняті його твори тощо. В цьому філософ, далеко випереджаючи свою епоху, виступив як засновник біблійної критики, розквіт якої належить до 40-х років XIX ст. Щоб переконатися, чи вся Біблія є словом Божим, Спіноза проводить історичне дослідження Святого Письма і робить висновки про потребу: 1) дослідити природу і властивості мов, якими написані священні книги; 2) дослідити історичну долю кожної книги, тобто життя і значення її автора, коли, з якої нагоди, для кого та якою мовою була написана книга, як вона була прийнята, через які руки пройшла, ким була включена до числа священних книг; 3) яким чином усі священні книги були зібрані в одну. Застосувавши цей метод до дослідження книг Старого Заповіту, Спіноза прийшов до таких висновків: ці книги написані не тими людьми, імена яких вони носять; зібрані ж в одну книгу вони були фарисеями епохи Другого Храму, причому вибрали ті книги, які повчали закону Мойсея, і відкинули ті, в яких було щось супротивне йому чи взагалі про нього не згадувалося. Таким чином, історичне дослідження Біблії приводить до того висновку, що її не можна розглядати як слово Боже, продиктоване Богом. Але це не заважає їй лишатися словом Божим в істинному значенні цього слова, тобто в тому сенсі, що в ній проповідується істинна релігія.

В «Теологічно-політичному трактаті» Спіноза неодноразово виступав із запевненнями, що його філософське вчення нібито не тільки не знищує релігію, а й дає їй єдино правильне обґрунтування. Релігію, засновану на канонічному тлумаченні Святого Письма, Спіноза вважав не релігією, а марновірством. «Між релігією і марновірством, — казав він, — я визнаю головним чином ту різницю, що марновірство має своєю основою невігластво, а релігія — мудрість». Виходячи з цього, Спіноза викриває і спростовує ті засоби, з допомогою яких намагаються доводити «істинність» релігії. Найбільшу роль серед цих засобів грали і продовжують грати у всіх релігіях різноманітні «чудеса». Стоячи на позиції суворої закономірності природи, Спіноза розглядає їх як наслідок невігластва, незнання істинних причин явищ. «Чудо, хай воно буде проти- чи надприродне, є чистим абсурдом», — пише він. Мислитель доводить, що нема жодних чудес і в Святому Письмі.

У своїй критиці релігії Спіноза не тільки викривав гносеологічні корені релігійних марновірств, але інколи наближався до розуміння якщо не соціальної, то політичної ролі релігії. «Під виглядом релігії, — пише Спіноза в «Теологічно-політичному трактаті», — народу легко навіюється... шанувати своїх царів як богів», оскільки «найвища таємниця монархічного правління і найбільший його інтерес полягає в тому, щоб тримати людей в омані, а страх, яким вони повинні бути стримувані, прикривати голосним іменем релігії, аби люди за своє поневолення боролися, як за свій добробут».

Причиною виникнення релігійних забобонів, на думку Спінози, є страх, який спричиняє, зберігає і підтримує їх. В основі ж страху зазвичай лежить невміння людей пояснити явища природи і назвати причини їхнього виникнення.

Досягнення свободи, вважав Спіноза, можливе лише для вельми обмеженого кола людей, «мудреців», здатних піднятися до вершин інтелектуального пізнання. Саме для них у першу чергу Спіноза й призначав своє філософське вчення. ІЦо ж стосується переважної маси народу, то, писав він, «позбавити натовп забобонів так само неможливо, як і страху». Тому, вважав він, народ повинен триматися тих релігійних забобонів, які сам Спіноза так рішуче розкритикував. Спіноза навіть переконаний, що забобони необхідні для формування етичної поведінки «натовпу», оскільки він не здатний поводитись належно, користуючись розумом.

Метою «Теологічно-політичного трактату» було довес­ти, що релігія не може надати людям повної свободи думки, оскільки теологія не має нічого спільного з філософією; що влада без шкоди для держави може надавати людям таку свободу. Для доведення першого положення Спіноза вирішує ряд питань: що таке пророцтво? Чим пророки відрізнялися від решти людей? Чому євреї називаються обраним народом? Чим природне знання божественного закону відрізняється від божественного закону, відкритого пророкам? Чи є чудеса явищами, що суперечать законам природи? Чи є вся Біблія словом Божим, чи вона складається з книг, написаних людьми? Пророцтво він називає достовірним знанням людиною якоїсь речі, відкритої їй Богом. Дар пророцтва не належить виключно євреям. Тоді в якому сенсі вони були «богообраним народом» для блаженства? А це тому, що все робиться за наперед визначеними законами, тобто згідно з божественним керуванням. Тому всі люди є обранцями Божими, і різниця тільки в меті, для якої вони обрані.

Як уже зазначалося, Спіноза протягом усього життя зазнавав переслідувань, але навколо нього гуртувалося коло відданих йому учнів і шанувальників, які належали до різних верств суспільства, але однаково проникнутих любов’ю до геніального мислителя. Крім цього тісного гуртка вчених, Спіноза стояв і в центрі ширшого кола вчених різних країн і національностей, які відвідували його, як, наприклад, Ляйбніц, і листувалися з ним з приводу різних наукових і філософських питань.

Володимир Литвинов