Теологічно-політичний трактат

Розділ XIII. Показується, що письмо вчить лише найпростішого і, крім послуху, нічого іншого, і стосовно божественної природи воно вчить тільки того, що люди можуть наслідувати відомим способом життя

У другому розділі цього трактату ми показали, що пророки мали тільки особливу силу уяви, але не розуміння, і що Бог жодних філософських таємниць їм не відкривав, але тільки найпростіші речі, і що він пристосовувався до міркувань, раніше засвоєних ними. Ми показали потім, у п’ятому розділі, що Письмо передає і вчить про речі таким чином, яким вони легше за все можуть бути сприйняті кожним. А саме: воно лише просто говорить про речі, але не виводить і не складає їх за допомогою аксіом і визначень. А щоб викликати віру до себе, воно потверджує сказане тільки практикою (experientia), тобто чудесами та історичними подіями. Останні також викладаються в такому стилі і таких висловах, за допомогою яких найвільніше можна впливати на дух простолюду (дивись про це в шостому розділі те, що доводиться в 3-му пункті). Нарешті, ми показали в сьомому розділі, що трудність розуміння Письма полягає тільки в мові, а не у вищості доказу (subliminalе argumenti). До цього приєднується те, що пророки проповідували не знавцям, а абсолютно всім юдеям, а апостоли зазвичай викладали євангельське вчення в церк­вах, де збиралися всякі люди.

З цього всього випливає, що вчення Письма містить не вивищені споглядання і не філософські питання, а тільки найпростіші речі, які можуть бути сприйняті хоч яким неуком. Отож я не можу достатньо надивуватися розумові тих людей (я говорив про них вище), які бачать у Письмі такі глибокі таємниці, що вони ніби не можуть бути пояснені ніякою людською мовою. І потім, вони внесли до релігії стільки предметів філософського характеру, що церква здається академією, а релігія — наукою чи, краще, суперечкою. Однак чого я дивуюсь, коли люди, які похваляються, ніби вони володіють надприродним світлом, не хочуть поступитися в пізнанні філософам, які, крім природного світла, нічого не мають? Я, звичайно, здивувався б, якби вони вчили чогось нового, що складало б предмет однієї умоглядності і що не було б добре відоме колись поганським філософам (які, однак, за їхнім твердженням, блукали в пітьмі). Бо, якщо ми станемо досліджувати, які саме таємниці вони бачать прихованими в Письмі, то не знайдемо рішуче нічого, крім вигадок Аристотеля, чи Платона, чи іншого подібного до них філософа.

Часто ці вигадки який завгодно неук легше міг би побачити уві сні, аніж найученіша людина знайти в Письмі. Ми, власне, не хочемо абсолютно стверджувати, ніби нічого з того, що становить предмет однієї умоглядності, не належить до вчення Письма, бо в попередньому розділі ми навели деякі положення цього роду як основні в Письмі. Але я хочу тільки сказати, що таких положень дуже багато, і вони дуже прості. А які вони і як вони визначаються, я вирішив показати тут. Це тепер нам буде легко, після того як ми довідалися, що вивчення наук не було метою Письма. Звідси ми легко можемо зробити висновок, що воно нічого, крім послуху, не вимагає від людей і засуджує тільки непокірність, а не незнання. Потім, оскільки послух Богові полягає тільки в любові до ближнього (бо хто любить ближнього з саме тією метою, щоб догодити Богові, той, як говорить Павло в «Посланні до римлян», 13:8, виконав Закон), то звідси випливає, що в Письмі не дораджується ніякої іншої науки, крім тієї, яка всім людям необхідна для того, щоб мати можливість слухатися Бога за його приписом, і, не знаючи якої, люди обов’язково повинні бути непокірними чи принаймні без дисципліни та послуху. Решту ж розумових споглядань, які не стосуються сюди прямо, — чи будуть вони трактувати про пізнання Бога, чи природних речей, — Письмо не торкається, і, певно, вони повинні бути відокремлені від релігії одкровення.

Але хоч це тепер, як ми сказали, кожний легко може бачити, однак я хочу точніше показати і чіткіше викласти всю справу, тому що від цього залежить оцінка всієї релігії. Для цього треба передусім показати, що розумне чи точне знання про Бога не є даром, спільним усім вірним, як послух. Потім, що те знання, якого Бог вимагав через пророків від усіх взагалі і яке кожний зобов’язаний мати, не є чимось іншим, крім знання божественної його справедливості й любові. Обидва ці положення легко виводяться із самого Письма. Бо перше вельми чітко випливає із «Виходу» (6:3), де Бог говорить Мойсеєві, щоб показати особливу ласку, йому виявлену: «І з’являвся я Авраамові, Ісаакові і Якову Богом Всемогутнім, але йменням своїм “Господь” я не дався їм пізнати». Тут для кращого усвідомлення слід зауважити, що Ел Шадай по-гебрейському означає: «Бог, який задовольняє», — тому що він дає кожному те, що його задовольняє (sufficit). І хоч часто [слово] Шадай вживається самостійно, замість слова Бог, однак не треба сумніватися, що всюди слід мати на увазі іменник Ел (Бог). Далі треба відзначити, що в Письмі не зустрічається ніякого імені, крім Єгови, яке вказувало б на абсолютну сутність Бога, без відношення до створених речей.

Тому гебреї і твердять, що тільки це ім’я Бога є власним, а інші — називні. І справді, решта імен Бога, чи будуть вони іменниками, чи прикметниками, є атрибутами, які Богові належать, оскільки він розглядається у стосунку до створених речей або стає відомим через них. Так, ім’я Ел, чи з паралогічною літерою «хе» — Елоа означає, як відомо, не що інше, як могутній. І воно служить лише переважним визначенням Бога, подібно до того, як ми Павла називаємо апостолом. Інколи пояснюються властивості його могутності, наприклад, Ел (могутній) великий, грізний, справедливий, милосердний тощо, чи, щоб охопити всі властивості відразу, це ім’я вживається у множині зі значенням однини, що в Письмі вельми часто буває. Тепер, оскільки Бог говорить Мойсеєві, що він під іменем Єгови не був відомий батькам, то виходить, що вони не знали жодного атрибута Бога, який пояснює його абсолютну сутність, але знали тільки його дії та обіцянки, тобто його могутність, оскільки вона проявляється через видимі речі. Щоправда, Бог говорить це Мойсеєві не заради звинувачення їх у невір’ї, але, навпаки, з метою звеличення їхньої довірливості й віри, завдяки якій вони, хоч і не мали такого виняткового знання про Бога, як Мойсей, однак вірили в обіцянки Бога як постійні і незмінні, а не подібно до Мойсея. Останній хоч і мав про Бога високу думку, однак виявляв сумнів щодо божественних обіцянок і дорікнув Богові, що замість обіцяного спасіння він погіршив справи юдеїв.

А відтак, оскільки батьки не мали особливої назви для Бога, і Бог говорить Мойсеєві про цей факт, щоб похвалити їхню душевну простоту й віру і разом з тим нагадати про особливу ласку, виявлену Мойсеєві, то звідси досить ясно випливає те, що ми твердили в 1-му пункті, [а саме]: що людей не можна зобов’язувати знати атрибути Бога з наказу, але що це особливий дар, наданий тільки деяким вірним, і немає потреби доводити це багатьма свідоцтвами з Письма. Хто ж не бачить, що знання про божество (divinam cognitionem) не було рівним для всіх вірних і що ніхто не може бути мудрим з наказу, так само як не можна з наказу жити чи бути? Слухатись наказу, звичайно, можуть однаково чоловіки, жінки, діти і всі інші, але не можуть бути [однаково] мудрими. Якби хто сказав, що треба не розуміти атрибути Бога, а цілком просто і без доказів вірити, той, звичайно, сказав би дурницю. Бо невидимі речі й ті, які є об’єктами тільки духу, можуть бути видимі не іншими якимись очима, а тільки за допомогою доказів. А отже, у кого їх немає, ті нічого з цих речей не бачать. І відтак усе, що розповідають про подібні предмети з чуток, заторкує чи виявляє їхній розум не більше, ніж слова папуги чи автомата, що говорять без розуміння і сенсу.

Але, перш ніж іти далі, я зобов’язаний сказати про підставу, чому в «Бутті» часто мовиться, ніби патріархи проповідували від імені Єгови, що, певно, цілком суперечить нині сказаному. Але якщо ми заглибимось у те, що ми показали у восьмому розділі, ми будемо здатні легко узгодити це. Адже у вказаному розділі ми показали, що писар «П’ятикнижжя» позначає предмети і місця зовсім не тими іменами, які вживали в той час, про який мовиться, а тими, під якими вони були краще відомі в епоху писаря. А відтак у «Бутті» вказується, що Бог був сповіщений патріархам під ім’ям Єгови не тому, що він був відомий під цим іменем батькам, а тому, що це ім’я в юдеїв було у найвищій пошані. Це, кажу, обов’язково слід зазначити, оскільки в цьому нашому тексті «Виходу» чітко говориться, що Бог під цим ім’ям не був відомий патріархам, а також і тому, що у «Виході» (3:13) Мойсей висловлює бажання знати ім’я Бога: якби воно було відоме раніше, воно було б, звичайно, відоме і йому. Отож слід зробити висновок, як ми бажали, а саме: що віруючі патріархи не знали цього імені Бога і що знання про Бога є даром, а не наказом Божим.

Пора відтак перейти до 2-го пункту, а саме — до доказу, що Бог не вимагає ніякого іншого знання про себе від людей через пророків, крім пізнання своєї божественної справедливості й любові, тобто таких атрибутів Бога, що їх люди можуть наслідувати, живучи в певний спосіб. Цього принаймні Єремія вчить у дуже певних словах. Бо у главі 22 (вірші 15, 16), говорячи про царя Йосію, він висловлюється: «Чи ж твій батько не їв і не пив? І коли правосуддя та правду чинив він, тоді було добре йому, — він розсуджував справу нужденного й бідного, й тоді добре було! Чи не це — мене знати? —говорить Господь». І не менш ясні слова, які є у главі 9:23, а саме: «Бо хто буде хвалитись, хай хвалиться тільки оцим: що він розуміє та знає мене, що я —то Господь, який на землі чинить милість, правосуддя та правду, бо в цьому моє уподобання, каже Господь». Це випливає, крім того, і з глави 34:6, 7 «Виходу», де Бог Мойсеєві, який бажав його бачити і знати, не відкриває жодних інших атрибутів, крім тих, які пояснюють божественну справедливість і любов. Нарешті, тут особливо слід відмітити місце у Йоана, про яке також скажемо пізніше, а саме: він пояснює Бога тільки через любов, тому що Бога ніхто не бачить, і він робить висновок, що лише той справді має Бога і знає Бога, хто має любов.

Отож ми бачимо, що Єремія, Мойсей, Йоан обмежують знання про Бога, яке кожний зобов’язаний мати, хоч небагато хто осягає І розумом], як ми й хотіли показати, ось у чому: що Бог найвищою мірою справедливий і найвищою мірою милосердний, що він — єдиний зразок правдивого життя. До цього додається те, що Письмо не передає ніякого виразного визначення Бога і не велить приймати інші атрибути Бога, крім тут указаних, і з певністю їх, як такі, не радить. Із усього цього ми робимо висновок, що інтелектуальне знання про Бога, яке розглядає його природу такою, як вона є сама в собі (а цієї природи люди не можуть ні наслідувати певним способом життя, ні взяти її за зразок при влаштуванні істинного способу життя), жодним чином не стосується віри і релігії одкровення, і відтак стосовно неї люди можуть як завгодно помилятися — злочину не буде. Отож не дивно, що Бог пристосовувався до уявлень і упереджених міркувань пророків і що вірні мали різні погляди про Бога, як ми показали на багатьох прикладах у розділі 2-му.

Далі, не дивно також, що священні книги всюди свідчать про Бога настільки невластиво і приписують йому руки, ноги, очі, вуха, душу і місцеве пересування (motus localis), і крім того, також душевні порухи, наприклад: що він ревнивий, милосердний тощо, і що, нарешті, малюють його як суддю і таким, що сидить на небесах, ніби на царському троні, а Христа — по правий бік від нього. Справді, [священні книги] свідчать згідно з поняттями простолюду, що його Письмо прагне зробити не вченим, а слухняним. Однак теологи зазвичай твердили, що всі неузгодженості з божественною природою, які вони змогли вгледіти за допомогою свого природного світла, треба витлумачувати метафорично, а все, що не піддається їхньому розумінню, слід приймати буквально. Але якби все подібне, що зустрічається в Письмі, обов’язково слід було б тлумачити і розуміти метафорично, тоді Письмо було б написане не для народу і неосвіченого простолюду, а тільки для вельми вчених людей і переважно для філософів. На додачу, якби благочесно і в простоті душевній вірити в Бога, як ми сказали, було нечестиво, то, звичайно, пророки повинні були б якнайбільше стерегтися подібних фраз — принаймні через слабкість простолюду, — і навпаки, вчити передусім виразно й чітко про атрибути Бога, так, як зобов’язаний приймати їх кожний; проте цього ніде не зроблено.

Відтак не слід думати, що погляди, які розглядаються абсолютно, без стосунку до дій, містять хоч щось від благочестя чи нечестя, але слід сказати тільки, що людина вірить у щось благочесно чи нечестиво, оскільки вона завдяки своїм думкам побуджується до послуху або на підставі їх же дає собі волю грішити чи бунтувати. Так що, хто, віруючи в істину, робиться непокірним, той насправді має нечестиву віру, і навпаки, хто, віруючи в неправдиве, слухняний, той має благочесну віру. Адже ми показали, що істинне знання про Бога — не наказ, а божественний дар, і що Бог не вимагав від людей ніякого іншого знання, крім знання божественної своєї справедливості й любові, і це знання необхідно не для наук, а тільки для послуху.