Теологічно-політичний трактат

Розділ IX. Розглядаються інші питання про ті ж книги, а саме: чи ездра останній приклав до них руку, а крім того, чи маргінальні примітки, які є в гебрейських кодексах, були різночитаннями?

Наскільки попереднє дослідження про справжнього автора цих книг сприяє досконалому їх розумінню, це легко визначити з тих місць, які ми навели на потвердження нашої думки про цей предмет і які без цього дослідження повинні були б кожному здаватися досить темними. Але, крім автора, є в самих книгах ще й дещо інше, що заслуговує на увагу, але збагнути його простолюдові не дозволяють звичайні забобони. Найважливіше те, що Ездра (його я буду вважати автором вищеназваних книг, доки хто-небудь не вкаже іншого, більш достовірного) останній не приклав руки до оповідей, які містяться в цих книгах. Він зробив тільки те, що зібрав історії з різних авторів, а інколи просто списав і залишив їх нащадкам ще не перевіреними і не впорядкованими. Що ж завадило йому (якщо не передчасна, можливо, смерть) виконати цю справу у всіх її частинах, я не можу здогадатися. Це, однак, вельми чітко проглядає з тих небагатьох уривків давніх гебрейських джерел, які є у нас, хоч [цілком] вони й не збереглися.

Так, історія Єзекії з «II книги Царів» (18:17 і далі) списана з оповіді Ісаї (як вона була записана в літописах юдейських царів), тому читаємо її цілком у «Книзі Ісаї», яка містилася в літописах юдейських царів («II книга Параліпоменон», 32:32) і викладена тими ж словами, як і тут, тільки за дуже небагатьма винятками. За деякими з них можна зробити висновок про існування різних прочитань цієї оповіді Ісаї, — хіба що тільки хтось наважиться і в цьому випадку марити про таємниці. Остання глава цієї книги міститься, щоправда, в «Книзі Єремії». Крім того, 7-у главу «II книги Самуїла» ми знаходимо списаною в «І книзі Параліпоменон», глава 17. Але слова в різних місцях виявляються так дивно зміненими, що досить легко побачити, що ці дві глави були взяті з двох різних примірників історії про Натана. Нарешті, родовід царів Ідумеї («Буття», 36:31 і далі) в тих же словах перенесено і до «І книги Параліпоменон» (глава 1), хоча, втім, видно, що автор цієї книги взяв свою оповідь з писань інших істориків, а не з тих дванадцяти книг, які ми приписуємо Ездрі. Тому немає сумніву, що, коли б ми мали самих істориків, справа з’ясувалася б сама собою. Але оскільки, як я сказав, ми їх не маємо, то нам лишається тільки досліджувати самі історії, а саме: їхній порядок і зв’язок, різні повторення і, нарешті, різницю в літочисленні, щоб ми могли міркувати і про решту.

Отож обміркуймо ці історії чи принаймні найголовніші з них, у першу чергу історію про Юду і Тамару. Історик у книзі «Буття» (38:1) починає розповідати її так: «Сталося того часу, і відійшов Юда від братів своїх». Цей час неминуче повинен бути поставлений у зв’язок з іншим, про який безпосередньо говорилося. Але до того, про який у «Бутті» безпосередньо йде мова, він аж ніяк не може відноситись. Адже з того часу, саме з часу відведення Йосифа до Єгипту, до часу, як патріарх Яків вирушив туди ж зі всією родиною, ми можемо нарахувати не більше 22 років. Бо Йосиф, коли його продали брати, мав 17 років, і 30 — коли за наказом фараона був звільнений із в’язниці. Якщо до них додати 7 років урожайних і 2 роки голоду, то це становить разом 22 роки. Але ніхто не зможе повірити, щоб у цей проміжок часу могло трапитися стільки подій, а саме: що Юда від однієї дружини, яку він тоді взяв, прижив трьох дітей одне за одним, із яких старший одружився з Тамарою, щойно йому дозволив вік. Після його смерті з Тамарою одружився другий, і він також помер. І що набагато пізніше, ніж це сталося, сам Юда (через незнання) зійшовся зі своєю невісткою Тамарою. Від неї він мав знову двох дітей за одні пологи, але один з них у зазначений вище час також став батьком.

А позаяк усе це не може відноситись до того часу, про який іде мова в «Бутті», то необхідно віднести це до іншого, про який безпосередньо говорилося в іншій книзі. Виходить, і цю історію Ездра просто списав і вставив її, ще не перевіривши, серед інших. І треба визнати, що не тільки ця глава, але і вся історія про Йосифа і Якова була запозичена й переписана у різних істориків, тому так багато суперечностей ми в ній бачимо. Так, у 47-й главі «Буття» говориться, що Яків, коли він уперше в супроводі Йосифа вітав фараона, мав 130 років. Якщо від них відняти 22 роки, що їх він провів у тузі через відсутність Йосифа, і, крім того, 17 років віку Йосифа, коли його продали, і, нарешті, 7, які Яків служив через Рахіль, то виявляється, що він був досить похилого віку, а саме мав 84 роки, коли одружився з Лією. І навпаки, Діні було ледве 7 років, коли вона зазнала насильства від Сихема. Симеон і Левій мали ледве 12 і 11 років, коли вони розграбували місто і повбивали мечем усіх його громадян.

Але мені нема потреби розглядати тут усі історії «П’ятикнижжя». Якщо хто зверне увагу тільки на те, що все, тобто і Божі веління, й історії, викладено в цих п’яти книгах упереміш, без порядку та без врахування часу, і що одна й та ж історія часто, а інколи і в різний спосіб повторюється, він легко розпізнає, що все це було зібрано і нагромаджено без розбору, аби пізніше легше це дослідити і впорядкувати. Та й не тільки те, що міститься в «П’ятикнижжі», але й решта історій до зруйнування міста, які містяться в інших семи книгах, були зібрані таким же чином. Адже хто не бачить, що в 2-й главі «Книги Суддів», починаючи з вірша 6-го, наводиться сказане новим істориком (який також описував діяння, звершені Ісусом), і слова його просто переписані. Бо яким чином наш історик, після того як він в останній главі «Книги Ісуса Навина» розповів про його смерть і поховання, а в першій главі цієї книги обіцяв розповісти про те, що сталося після його смерті, міг би, якби бажав продовжувати нитку своєї історії, приєднати до попередніх оповідей те, що він тут починає розповідати про самого Ісуса.

Також і глави 17, 18 і наступна «І книги Самуїлової» були взяті з іншого історика, який думав, що причина, чому Давид став відвідувати двір Саула, була інша, цілком відмінна від тієї, про яку розповідається в главі 16-й тієї ж книги. Він не думав, що Давид прийшов до Саула, покликаний ним за порадою слуг (як розповідається в главі 16-й), але що, випадково посланий батьком до братів у табір, він став тоді вже відомий Саулові після перемоги, здобутої над филистимлянином Ґоліагом, і був затриманий ири дворі. Те ж саме підозрюю і стосовно глави 26-ї тієї ж книги, а саме: що історик, певно, розповідає там, згідно з думкою іншої особи, ту ж історію, яка є в главі 24-й. Але я пропускаю це і переходжу до розгляду літочислення. В 6-й главі «І [книги] Дарів» мовиться, що Соломон спорудив храм 480-го року після виходу з Єгипту. Але на підставі самих історій ми виводимо набагато більше число років, бо:

Мойсей правив народом у пустелі 40

Ісусові, який жив 110 років, приписують, згідно з думкою Йосифа й інших, не більше як 26

Кушан-Рішатаїм тримав народ у підданстві 8

Отніїл, син Кеназа, судив 40

Еґлон, цар моавський, тримав владу над народом 18

Егуд і Шамгар судили його ж 80

Явін, цар ханаанський, знову тримав народ у підданстві 20

Після того народ перебував у мирі 40

Потім він був у підданстві мідіянітян 7

В час Гедеона він жив на свободі 40

Під владою Авімелеха 3

Тола, син Пуї, судив 23

Яїр 22

Народ знову в підданстві филистимлян і амонітян був 18

Їфтах судив 6

Івцан із Віфлеєма 7

Елон-завулонівець 10

Авдон-ніратонянин 8

Народ знову був у підданстві филистимлян 40

Самсон судив 20

Ілій 40

Народ був знову у підданстві филистимлян, перш ніж він був визволений Самуїлом 20

Давид царював 40

Соломон до спорудження храму 4

А всі вони після додавання дають число років 580.

Потім до них треба додати роки того сторіччя, в якому по смерті Ісуса гебрейська держава квітла, доки не була підкорена Кушан-Рішатаїмом. Число їх, гадаю, було великим. Адже я не можу переконатися ні в тому, що відразу після смерті Ісуса всі ті, які бачили чудесні його справи, загинули в одну мить; ні в тому, що їхні наступники з одного помаху покінчили з законами і з найвищої доблесті впали до найбільшого гріха і недбалості; і ні в тому, нарешті, що Кушан-Рішатаїм легко підкорив їх. Але, оскільки кожна з цих подій вимагає майже нелюдського віку, то безумовно, що Письмо («Книга Суддів», 2:7, 9, 10) містить історію багатьох років, обійдених мовчанням. Крім того, треба додати роки, протягом яких Самуїл був суддею, числа яких у Письмі немає. Потім треба додати роки царювання Саула, які я пропустив при вище наведеному підрахунку, тому що з історії про нього неясно, скільки років він царював. Говориться, щоправда, в «І книзі Самуїловій» (13:1), що він царював два роки, але й цей текст обірваний, а з самої історії ми робимо висновок про велике число.

Що текст обірваний, у цьому ніхто, хоч якоюсь мірою знайомий з гебрейською мовою, не може сумніватися. А він починається так: «Рік був, як Саул40 зацарював, і два роки царював над Ізраїлем». Хто, кажу, не бачить, що число років Саулового віку, коли він став на царство, пропущено. А що з самої історії виводиться велике число, в цьому, я гадаю, ніхто не має сумніву. Бо в 27:7 тієї ж книги сказано, що Давид у филистимлян, до яких він утік через Саула, пробув один рік і чотири місяці. Тому на підставі цього обрахунку решта подій мала трапитися протягом восьми місяців, чому, гадаю, ніхто не вірить. Иосиф принаймні в кінці VI книги «Старожитностей» так виправив текст: «Отож царював Саул за життя Самуїла 18 років, після його ж смерті 2 роки». Та і вся ця історія глави 13-ї ніяким чином не узгоджується з попереднім. Наприкінці глави 7-ї розповідається, що филистимляни так були вражені гебреями, що не наважувалися за життя Самуїла вступати в межі Ізраїля. А тут: що гебреї (за життя Самуїла) зазнавали нападів з боку филистимлян, що ними вони були доведені до таких крайнощів і злиднів, що були позбавлені зброї, якою могли б захищатися, а понад те й засобів робити її. Для мене, звичайно, було б досить марудною справою, якби я спробував усі ті історії, які є в «І [книзі] Самуїловій», узгодити між собою так, щоб усі вони здавалися написаними і розподіленими одним істориком. Але повертаюся до моєї мети. Отож роки царювання Саула повинні бути додані до наведеного вище обрахунку. Нарешті, я не рахував також років безвладдя у гебреїв, тому що їх не встановиш із самого Писання. Час, кажу, коли трапилося те, про що розповідається від глави 17-ї до кінця «Книги Суддів», по-моєму, не встановлено.

Таким чином, із цього вельми ясно випливає, що справжній рахунок років не встановлюється з самих історій, а самі історії не узгоджені між собою в одному й тому ж численні, але передбачають вельми різне літочислення. І тому треба визнати, що ці історії були зібрані у різних писарів і не були ще ні впорядковані, ні зазнали розбору. І не меншою, здається, була розбіжність стосовно рахунку років у книгах літописів царів юдейських і книгах літописів царів ізраїльських. Адже в літописах ізраїльських царів значилося, що Єгорам, син Ахава, зацарював другого року Єгорама, сина Йосафата («II книга Царів», 1:17), а в літописах юдейських царів, — що Єгорам, син Йосафатів, зацарював п’ятого року Єгорама, Ахавового сина (8:16 тієї ж книги). І якщо хтось хотів би, крім того, порівняти історії книг «Параліпоменон» з історіями «Книг Царів», то він знайшов би багато подібних невідповідностей, розглядати які тут мені немає потреби, а ще менше — вигадки авторів, які намагаються таким шляхом узгодити ці історії. Бо рабини цілком шаленіють, коментатори ж, яких я прочитав, марять, вигадуючи, і, нарешті, цілком спотворюють саму мову. Наприклад, коли в «II книзі Параліпоменон» мовиться: «Ахазія був віку сорока й двох літ, коли зацарював» (22:2), то деякі уявляють, що ці роки беруть початок від царювання Єгорама, а не від народження Ахазії. Але якби їм пощастило показати, що така саме думка автора книг «Параліпоменон», то я не вагаючись твердив би, що він не вмів говорити. Подібним чином вони вигадують і багато інших пояснень, і якби ці пояснення були істинними, то я, безумовно, сказав би, що давні гебреї зовсім не знали ні своєї мови, ні порядку в оповіді, і я не визнавав би ніякої основи, ніякого правила у тлумаченні Письма, і можна було б усе вигадувати свавільно.

Якщо, однак, хтось думає, що я говорю тут надто загально і недостатньо ґрунтовно, то я його прошу зробити це самому — хай він покаже нам у цих історіях якийсь певний лад, що його історики могли б без гріха наслідувати в літописах, і хай він, мовлячи й намагаючись узгодити історії, настільки строго дотримується і так пояснює фрази та звороти мови, розподіл і побудову речень, щоб і ми могли наслідувати їх на письмі згідно з його поясненням. Якщо він це зробить, я враз простягну йому руку, і буде він для мене великим Аполлоном. Бо, зізнаюсь, я, хоч і довго шукав, нічого, проте, подібного ніколи не міг знайти. Додам навіть, що я тут не пишу нічого такого, чого б я з давніх-давен і зріло не обдумав. І хоч я з дитинства був пройнятий звичними міркуваннями про Письмо, однак я не міг, зрештою, не прийти до цих висновків. Але нема підстав довше затримувати читача на цьому і запрошувати його до безнадійного заняття. Однак показати саму тему треба було, щоб краще пояснити мою думку. Отож переходжу до решти, що я взявся відзначити стосовно долі цих книг.

Крім того, що ми щойно показали, треба наголосити, що ці книги не зберігалися нащадками з такою турботою, щоб до них не закралося жодних помилок. Давні писарі зауважили багато сумнівних прочитань і, крім того, деякі зіпсовані місця. Однак вони помітили не все. Але чи такого ґатунку помилки, щоб читачеві варто було на них довго зупинятися, — про це я тепер не розмірковую. Думаю, однак, що вони не настільки важливі, принаймні для тих, хто читає Письмо, керуючись вільним судженням. Я можу з певністю твердити, що стосовно моральних правил я не помітив жодної помилки ані різночитання, які могли б зробити їх темними або сумнівними. Щоправда, дуже небагато є таких, що не припускають, аби й до решти змісту Біблії закралася якась помилка, але стверджують, що Бог силою якогось особливого передбачення зберіг непошкодженою всю Біблію. Різночитання ж, за їхніми словами, це знаки найглибших таємниць. Те ж саме вони кажуть і про набір зірочок (asterismis) усередині параграфа, яких налічується 28. Твердять навіть, що в самих значках над літерами містяться великі таємниці41.

Справді, вже й не знаю, чи говорять вони це з дурості, чи з побожності, властивої старим бабам, або ж через пихатість і зіпсутість, — щоб їх одних вважали носіями таємниць Божих. Знаю принаймні те, що я нічого у них не читав, що відлунювало б таємницею, але тільки дитячі розмірковування. Читав також і, крім того, знав деяких базік-кабалістів, несамовитості яких я ніколи не міг достатньо надивуватися. А що помилки, як ми сказали, закралися, то в цьому, я думаю, не має сумніву жодна людина при здоровому глузді, яка прочитала відомий текст про Саула (вже наведений нами — з «І книги Самуїлової, 13:1), а також із «II книги Самуїлової» (6:2), а саме: «І встав та й пішов Давид та ввесь народ, що був з ним з Юдиного Баалу, щоб винести звідти Божого ковчега». Тут також важко не помітити, що місце, куди вони пішли, а саме Кір’ят-Єарім, щоб звідти принести ковчег, було пропущено. Не можемо також заперечувати, що в «II книзі Самуїловій» (13:37, 38) вірш спотворений і обірваний, а саме: «А Авесалом утік, і пішов до Талмая, Амміхудового сина, царя гешурського. А Давид був у жалобі за сином своїм усі ті дні. А Авесалом утік, і пішов до Гешуру, і пробув там три роки». Знаю, що раніше я помічав і інші місця такого ж роду, які в потрібну хвилину не трапляються під рукою.

А що маргінальні помітки, які зустрічаємо інколи в гебрейських кодексах, були сумнівними читаннями, щодо цього також не може сумніватися той, хто звертає увагу на те, що багато які з поміток з’явилися через велику схожість гебрейських літер між собою, а саме: внаслідок схожості, яку мають «каф» з «бет», «йод» з «вав», «далет» з «реш» тощо. Наприклад, у «II книзі Самуїловій», 5:24, написано: «І станеться, коли почуєш», на берегах стоїть: «коли почуєш», і в «Книзі Суддів» (21:22): «І буде, коли їхні батьки або їхні брати прийдуть до нас сваритися», і далі, на берегах стоїть: «до позову». І, таким чином, дуже багато поміток виникло потім також внаслідок вживання літер, званих «нейтральними» (quiescentes), вимови яких справді часто зовсім не чутно і які вживаються без розбору, одна замість іншої. Наприклад, у книзі «Левіт» (25:30) пишеться: «Стане той дім, що в місті, яке не має муру»; на берегах же стоїть: «яке має мур» тощо.

Але хоч це само собою досить переконливо, однак хочеться відповісти на докази деяких фарисеїв, якими вони намагаються переконати, що маргінальні примітки були додані чи показані для позначення деякої таємниці самими авторами священних книг. Перший з цих доказів, який навіть мало стосується мене, вони беруть із практики читання Святого Письма. Якщо, кажуть, ці примітки були додані через розбіжність у читанні, в якому нащадки давніх гебреїв не могли розібратися, то чому набрав силу звичай, щоб усюди зберігався зміст маргінальних приміток? Чому, говорять, зміст, який вони хотіли зберегти, відмічений ними на берегах? Вони, навпаки, повинні були б самі сувої писати так, як їм хотілось їх читати, а не на берегах відзначати зміст і читання, які вони більш за все схвалювали. Другий же доказ, який претендує, здається, на деяку зримість, береться з самої природи предмета, а саме: що помилки закрадалися в книги не зумисне, але випадково, і були вони різні. Але в п’яти книгах слово «дівчина», за винятком тільки одного місця, завжди пишеться скорочено, всупереч правилу граматики, без літери «ге», на берегах же — правильно, за загальним правилом граматики. Невже це також могло трапитися через те, що рука помилилася при писанні? Яке лихо могло трапитись, що перо завжди, хоч би скільки разів це слово зустрічалося, поспішало? І, нарешті, цей дефект легко і без труднощів можна було б виправити за правилами граматики і додати [слово].

Отже, оскільки ці читання відбулися не випадково і настільки явні прогріхи залишені без виправлення, то роблять висновок, що це було зроблено першими писарями з певним наміром, щоб через це щось позначити. Але на це ми легко можемо відповісти, бо посилання в аргументації на їхню практику мене ніскільки не зупиняє. Забобон міг порадити не знати що, і, можливо, це відбулося тому, що те й друге читання вони вважали однаково добрим або задовільним, а тому, щоб не нехтувати якимось із них, вони вирішили, що одне слід писати, а інше — читати42. Вони, власне, боялися висловити певне судження в такій справі, щоб не вибрати через незнання неправдиве замість правдивого, і тому вони не захотіли надати перевагу одному над другим. А це вони, безумовно, зробили б, якби постановили писати й читати тільки одне, тим більше що в священних сувоях маргінальні примітки не пишуться. Або, можливо, це сталося тому, що вони побажали, щоб деякі слова, хоч і правильно написані, читалися, проте, інакше: так, як вони зазначили на берегах, і тому взагалі ухвалили, щоб Біблія читалася з маргінальними примітками.

Я зараз скажу, яка причина змусила писарів відмітити на берегах деякі слова, які слід читати особливо (бо не всі маргінальні примітки є сумнівними читаннями, але вони відзначили також і слова, які вийшли з ужитку), а саме: застарілі слова, що їх добрі звичаї того часу не дозволяли читати в громадських зібраннях, бо простодушні давні автори називали речі без усяких ввічливих викрутасів, але власними їхніми іменами, а після того, як запанували розбещеність і розкіш, стали вважати непристойним те, що не соромлячись говорили давні. Хоча з цієї причини не було потреби змінювати саме Письмо, однак, зважаючи на слабкість народу, ввели у звичай читати в громадських зібраннях назви для статевого злягання і випорожнень пристойніше, тобто саме так, як їх зазначили на берегах.

Нарешті, хоч би якою була причина, за якою ввійшло у звичай читати і тлумачити Письмо за маргінальним читанням, це у всякому випадку не означало, що правильне тлумачення мусить робитися за ними. Бо, крім того, що самі рабини в Талмуді часто відступають від масоретів і дотримуються інших читань, які вони схвалюють (як я незабаром покажу), на берегах є ще деякі примітки, що, напевне, менше потверджуються практикою мови. Наприклад, у «II книзі Самуїловій», (14:22), пишеться: «Бо цар виконав прохання свого раба». Ця конструкція цілком правильна і згідна з конструкцією вірша 15-го тієї ж глави, а конструкція, яка є на берегах («раба твого»), не узгоджується з особою дієслова.

Так само й вірш останній 16-ї глави тієї ж книги пишеться: «Як питати про Боже слово», тут на берегах додається «хто» як називний при дієслові. Це зроблено, очевидно, досить неправильно, бо звична практика цієї мови вимагає вживання безособових дієслів у третій особі однини дійсного способу, як дуже добре відомо граматикам. І подібним чином зустрічаються численні примітки, яким у жодному разі не можна надавати перевагу перед текстуальним читанням. Що ж стосується другого доказу фарисеїв, то й на нього легко відповісти на підставі тільки що сказаного, а саме: писарі, крім сумнівних читань, відзначали також слова, які вийшли з ужитку. Бо немає сумніву, що в гебрейській мові, як і в інших, пізніша практика зробила багато слів невживаними і застарілими, а пізніші писарі зустрічали їх у Біблії. Вони, як ми сказали, відзначили їх усі, щоб народ читав їх за прийнятим тоді звичаєм.

З цієї, вочевидь, причини всюди зустрічається відміченим ім’я «на’ар» (nahgar), тому що в давнину воно було спільного роду і означало те саме, що у латинян «juvenis» (юнак). Так само й столиця гебреїв зазвичай називалася у давніх «Єрусалем», а не «Єрусалаїм». Про займенник «сам» і «сама» думаю те саме, зокрема: що пізніші писарі міняли «вав» на «йод» (а ця заміна часто буває в гебрейській мові), коли хотіли позначити жіночий рід. Тоді як давні зазвичай відрізняли жіночий рід цього займенника від чоловічого тільки голосом (vocalibus). Так, крім того, і неправильність у деяких дієсловах у давніх була одна, пізніше — інша. І, нарешті, давні вживали парагогічні літери43, згідно з особливою вишуканістю стилю свого часу. Все це я міг би проілюструвати тут багатьма прикладами, але не хочу затримувати читача нудним читанням. Але, якщо хто запитає мене, звідки я про це довідався, відповім, що часто знаходив це у найдавніших писарів у Біблії. Однак пізніші писарі не бажали їх наслідувати. Це єдине начало, керуючись яким ми і в інших мовах, хоча також уже мертвих, впізнаємо, однак, застарілі слова.

Але, можливо, хтось із приводу мого твердження, що більша частина цих приміток — це сумнівні читання, висуне ще таке заперечення: чому ніколи не зустрічалося більше двох читань одного місця? Чому не зустрічалося ніколи трьох чи більше? Далі, можуть заперечити, що деякі місця в Письмі настільки очевидно суперечать граматиці (ці місця на берегах зазначаються правильно), що аж ніяк не треба думати, ніби писарі могли мати труднощі й сумнів щодо того, яке з двох читань було правильніше. Але й на це легко відповісти. На перше, заперечення я, звичайно, відповім, що було більше варіантів, аніж ми знаходимо в книгах. В Талмуді відзначається багато варіантів, яких не приймають масорети, а в багатьох місцях вони до того різко відступають від них, що знаний редактор Бомбергової Біблії змушений був, зрештою, визнати в своїй передмові, що він не вміє їх узгодити. «І ми не можемо, — мовить він, відповісти, крім того, що вище відповіли», а саме: «що звичай Талмуду суперечить масоретам». Тому ми не можемо з достатньою ґрунтовністю твердити, що ніколи не було більше двох варіантів одного місця.

Щоправда, легко припускаю, навіть упевнений, що більше двох варіантів одного місця ніколи не знаходили, і це припускаю з двох підстав. 1) З причини, за якою, як ми вказали, виникла різниця в цих читаннях, можна допустити не більше двох [варіантів!. Адже ми показали, що вони виникли головним чином завдяки схожості деяких літер. Тому сумнів майже завжди, зрештою, зводився до нього, тобто до того, яку з двох літер слід було писати: «бет» чи «каф», «йод» чи «вав», «далет» чи «рес» тощо. Ці літери частіше від інших вживаються, і тому могло трапитися, що і та й друга давала стерпний зміст. Потім [сумніви] виникали також щодо питання про те, чи був склад довгий, чи короткий, а кількість44 складів визначається тими літерами, які ми назвали нейтральними (quiescentes). До цього додайте, що не всі примітки стосуються сумнівних читань. Багато з них, як ми сказали, були додані для пристойності, а також для пояснення давніх і тих, що вийшли з ужитку, слів. 2) Підстави, чому я переконаний, що більше двох читань одного місця не зустрічається, ґрунтуються на моїй вірі в те, що писарі знайшли тільки небагато примірників — можливо, не більше двох чи трьох. У трактаті Писарів (Scribarum), глава 6, згадується лише про три примірники, які нібито були знайдені в часи Ездри, чому й наголошується, що ці примітки були додані самим Ездрою. Хоч би як там було, ми легко можемо зрозуміти, що коли у них було три примірники, то два завжди були згодні в одному й тому ж місці. І навпаки, всякий міг би справді дивуватися, якби в трьох тільки примірниках було знайдено три різні читання одного й того ж місця.

Але яким чином трапилося, що після Ездри виявився такий брак примірників? Цьому перестане дивуватися кожний, хто прочитає або главу 1 «І книги Макавеїв», або главу 5, XII книги «Старожитностей» Йосифа. Здається навіть схожим на диво, що після таких тривалих переслідувань можна було зберегти й ті нечисленні [примірники]. В цьому, гадаю, не має сумніву жодна людина, яка прочитала ту історію хоч трохи уважно. Отож ми бачимо причини, чому ніде не зустрічається більше двох сумнівних читань. Тому зовсім не вірно, що з повсюдної наявності не більше двох варіантів можна зробити висновок, що Біблія у зазначених місцях була написана неправильно, з надмірностями, для позначення таємниць (mysteria). Що ж стосується другого заперечення, тобто що зустрічаються деякі місця, до такої міри неправильно написані, що ніяким чином не можна було сумніватися в їхній суперечності з практикою письма всіх часів, і, відтак, писарі, безумовно, повинні були виправити їх, а не на берегах відмітити, то воно мене мало стосується, бо я не зобов’язаний знати, яка релігійна причина спонукала їх цього не робити. Можливо, вони зробили це з простоти душевної, бажаючи передати нащадкам Біблію такою, якою вона була знайдена в небагатьох оригінальних примірниках, і відмітити несхожості оригіналів не як сумнівні, а як різні читання. Я назвав їх сумнівними тільки в тому сенсі, що справді знаходжу їх майже такими, що рішуче не знаю, якому слід надати перевагу.

Нарешті, крім цих сумнівних читань, писарі відмітили ще (залишаючи порожнє місце всередині параграфів) багато місць обірваних — число їх передають масорети. Вони нараховують 28 місць, де всередині параграфів залишено порожнє місце. Чи думають вони, що і в числі ховається якась таємниця, — не знаю. Але певної величини простору фарисеї дотримуються як святині. Приклад цього (щоб навести один) є в «Бутті» (4:8), де сказано: «І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталося, як були вони в полі, повстав Каїн» і далі. Тут залишається порожній проміжок у тому місці, де ми сподівалися довідатись, що саме сказав Каїн братові. І, таким чином (крім тих місць, які ми вже відмітили), є 28 [місць], залишених писарями. Однак багато з них не здавалися б обірваними, якби не було залишено проміжку. Але про це вже досить.