Теологічно-політичний трактат

Розділ XVII. Показується, що ніхто не може передати всього верховній владі і що в цьому немає необхідності. Про державу гебреїв: якою вона була за життя Мойсея, якою після його смерті до обрання царів, і про її переваги. і, нарешті, про причини, чому теократія мала загинути і майже не могла існувати без чвар

Наведене в попередньому розділі міркування про право верховної влади над усім і перенесення на неї природного права кожного добре узгоджується з дійсністю, і дійсність могла б бути так влаштована, щоб вона дедалі більше наближалася до нього. Однак завжди і всюди воно багато в чому неодмінно залишиться чисто теоретичним. Бо ніхто не буде в змозі колись перенести на іншого свою могуть, а отже, і своє право так, щоб перестати бути людиною. І ніколи не буде існувати якась така верховна влада, яка могла б виконати все так, як вона хоче. Бо даремно наказувати підданому ненавидіти того, хто прив’язав його до себе благодіянням, любити того, хто вчинив йому шкоду, не ображатися на кривди, не бажати звільнення від страху та багато чого подібного, що неодмінно випливає із законів людської природи. І я думаю, що й сам досвід вельми чітко показує це, бо ніколи люди не відмовлялися настільки від свого права і не передавали іншому своєї могуті настільки, щоб їх не боялися ті самі, які одержали їхні право й могуть; і щоб уряд не відчував небезпеки від громадян, хоч і позбавлених свого права, більше, ніж від ворогів.

І, звичайно, якби люди могли бути позбавлені свого природного права до такої міри, що надалі вони нічого не могли б робити проти волі тих, хто заволодів верховним правом, тоді цілком безкарно можна було б царювати над підданими найжорстокішим чином. Я думаю, що це нікому й на думку не може спасти. Тому слід допустити, що кожний зберігає при собі зі свого права багато чого залежного, таким чином, тільки від його рішення, а не від чийого іншого. Однак, щоб правильно зрозуміти, до яких меж простягаються право і влада уряду, треба зауважити, що влада уряду полягає, власне, не в тому, що він може примушувати людей страхом, але абсолютно у всьому, за допомогою чого він може примусити людей слухатися його наказів. Бо не основа послуху, а [сам] послух робить людину підданим. Оскільки, на якій би підставі людина не вирішила виконувати накази верховної влади — чи тому, що вона боїться покари, чи тому, що вона чекає чогось від того, чи тому, що любить вітчизну, чи під впливом якогось іншого афекту, — вона однаково вирішує за своїм власним розумінням і тим менше діє за наказом верховної влади.

Отож із того, що людина робить щось за власним розумінням, не слід враз робити висновок, що вона діє зі своєї волі, а не з волі уряду. Справді, оскільки людина і в тому випадку, коли її зобов’язує любов, і в тому, коли страх примушує її уникати зла, завжди діє за власним розсудом і рішенням, то, питається, якби не було ніякого уряду і ніякого закону над підданими, чи це право неодмінно поширювалося б на все, чим можна змусити людей наважитись поступитися уряду? Таким чином, підданий чинить з волі уряду, а не зі своєї власної, у всьому, що робить згідно з наказом верховної влади, — чи буде зобов’язаний до того любов’ю, чи змушений страхом, чи (що, звичайно, частіше) внаслідок поєднання надії і страху, чи з чемності, яка є пристрастю, в якій поєднуються страх і подив. Або керуючись будь-якою іншою підставою.

Це виявляється також вельми очевидно з того, що послух має на увазі не так зовнішню, як внутрішню дію душі. І відтак той більше за все перебуває під пануванням іншого, хто вирішує слухатися його від щирого серця, що б він не повелів, і відтак той найбільше панує, хто царює над серцями підданих. Якби найбільше панування утримували ті, кого більш за все бояться, тоді, звичайно, цим володіли б піддані тиранів, бо тирани їх найбільше бояться. Потім, хоча над серцями не можна так панувати, як над язиками, однак серця перебувають у деякому відношенні під пануванням верховної влади, яка багатьма способами може домогтися, щоб досить велике число людей думало, любило, ненавиділо все, що їй бажано. Відтак, хоч це й не робиться за безпосереднім наказом верховної влади, однак, як засвідчує досвід, це часто робиться завдяки авторитету її могуті і її управління, тобто завдяки її праву. Тому ми без усякої суперечки з розумом можемо мислити людей, які тільки разом з урядовим правом вірять, люблять, ненавидять, зневажають і взагалі улягають будь-яким афектам.

Але хоча, таким чином, ми мислимо право і владу уряду досить об’ємними, однак ніколи не буде існувати влада настільки сильна, щоб наділені нею поширювали свою могуть абсолютно на все, чого вони хочуть. Думаю, що я достатньо ясно вже показав це. А що стосується того, яким чином може бути утворена урядова влада, щоб вона все ж залишалася міцною, то я вже сказав, що до мого плану не входить показувати це. Однак, щоб виконати накреслене мною завдання, я відзначу те, чого з цією метою божественне одкровення навчило колись Мойсея, і потім розберемо. Із цього ми зрештою побачимо, які поступки передусім повинні бути зроблені підданим з боку верховної влади для більшої безпеки і посилення держави.

Розум і досвід вельми ясно вчать, що збереження держави залежить головним чином од вірності підданих та їх доброчестя і душевної постійності у виконанні наказів. Але яким чином слід керувати підданими, щоб вони постійно зберігали вірність і доброчестя, — це побачити не так-то легко. Бо всі, як правителі, так і керовані, — люди, тобто вони схильні замість праці до насолоди. А хто лише спізнав мінливий характер простолюду, того він майже приводить у відчай, тому що простолюд керується не розумом, але тільки афектами. Він ласий на все і вельми легко розбещується або жадобою, або розкішшю. Кожний думає, що він усе знає, і хоче всім порядкувати на свій розсуд; кожний вважає те чи інше справедливим чи несправедливим, законним чи незаконним остільки, оскільки воно, на його думку, хилиться до його вигоди чи шкоди. Із пихи він зневажає рівних і не терпить, щоб вони ним керували. Заздрячи більшій славі чи щастю, яке ніколи не буває рівномірно розподілене, він бажає зла іншому і тішиться з цього зла. І немає потреби перелічувати все. Бо всі знають, які злочини часто навіюють людям відразу до теперішнього становища і бажання новизни, які — поспішний гнів, які — жалюгідні злидні, і як вони заторкують і хвилюють їхні душі.

А відтак попередити все це й організувати уряд так, щоб обману не залишалося жодного місця, і до того ще встановити все так, щоб усі, незалежно від розумового складу, надавали перевагу не приватним вигодам, а суспільному праву, — це робота, це труд. Необхідність, правда, змусила обмислити багато чого. Однак ніколи не досягали того, щоб держава зазнавала небезпеки від громадян менше, аніж від ворогів, і щоб ті, хто править нею, боялися перших менше, аніж останніх. Свідок — найнепереможніша для ворогів Римська держава, — скільки разів вона була переможена своїми громадянами і придушена всілякими бідами, особливо за міжусобної війни Веспасіана з Вітеллієм. Дивись про це Тацита, на початку IV книги «Історій», де він малює вельми сумний вигляд Риму. Александр (як говорить Курцій у кінці VIII книги) цінував добру думку про себе ворога менше, ніж думку громадянина, оскільки він думав, що його велич може бути зруйнована його ж підданими. І, боячись за себе, він просить друзів про таке: «Ви тільки збережіть мене неушкодженим від інтриг придворних і внутрішніх підступів, — небезпеку війни та боїв я буду зносити без страху». «Філіп серед війська був у більшій безпеці, аніж у театрі. Від руки ворогів він часто рятувався, а руки своїх уникнути не міг. І якщо ви пригадаєте скін інших царів, то нарахуєте загублених своїми підданими більше, аніж ворогами» (Курцій, книга IX, § 6).

Отже, з цієї причини царі, які будь-коли узурпували владу, намагалися в інтересах саме своєї безпеки переконувати, що вони ведуть свій рід від безсмертних богів. Очевидно, вони думали, що коли б тільки піддані і взагалі всі люди не дивилися на них як на рівних собі, а мали б їх за богів, то вони охоче дозволили б їм керувати собою і легко підкорилися їм. Так, Август переконав римлян, що він веде свій рід від Енея, якого вважали сином Венери, богом: «Він побажав, щоб його вшановували храмами і зображеннями у вигляді божества...» (Тацит, «Літопис», книга І [10]). Александр схотів, щоб йому поклонялися як синові Юпітера, правда, він це, здається, зробив навмисне, а не з гордощів, як вказує його відповідь на закид Єрмолая. «Було майже гідне сміху, — сказав він, — те, що Єрмолай вимагав від мене, щоб я відкинув Юпітера, оракул якого мене закликає. Хіба в моїй владі те, що боги віщують? Він (Юпітер) підніс мені ім’я сина; прийняття (зауважте добре) не суперечило б справам, які ми звершуємо. О, якби й індійці вірили, що я бог! Бо чутка допомагає війнам, і часто те, що вважали неправдивим, заступало місце істини» (Курцій, книга VIII, § 8).

Цими небагатьма словами він переконує простаків у явній вигадці і в той же час натякає на причину обману. Це зробив також і Клеон у своїй промові, в якій намагався переконати македонян погодитись із царем. Розповідаючи з подивом про славу Александра і перелічуючи його заслуги та надавши обманові вигляд істини, він переходить потім до пояснень вигоди цього погляду: «Перси, звичайно, не тільки благочесно, але й розумно пошановують царів своїх у числі богів. Адже величність є оплотом добробуту», — і, нарешті, робить висновок, що «сам він при вході царя до бенкетної зали впаде ниць. Це ж і інші повинні робити, і особливо обдаровані мудріс­тю» (дивись у тій же книзі VIII, § 5). Але македоняни були більш розважливі. І люди, за винятком хіба цілковитих варварів, не дозволяють так явно обманювати і перетворювати себе з підданих на непотрібних рабів. Але інші легше зуміли переконати [себе], що величність священна і заступає на землі місце Бога, що вона встановлюється Богом, а не за вибором і згодою людей, і що вона зберігається й захищається особливим промислом і за божественною допомогою. І подібним чином монархи для охорони свого панування вигадували й інше. Все це я пропущу і, щоб перейти до того, до чого я хочу [перейти], відзначу й розберу, як я сказав, тільки те, чого колись божественне одкровення навчило з цією метою Мойсея.

Ми сказали вже вище, у V розділі, що після того, як гебреї вийшли з Єгипту, вони більше не були зобов’язані жодному праву іншого народу, але одержали можливість за бажанням встановити нові права і зайняти землі, які хотіли. Бо після того, як вони були звільнені від нестерпного гноблення єгиптян і не були віддані комусь із смертних за якимось договором, вони знову набули своє природне право на все, що могли, і кожен знову міг вирішувати, чи хоче він зберегти його, чи поступитися ним і перенести його на іншого. Отож, перебуваючи в цьому природному стані, вони за порадою Мойсея, до якого всі мали найбільшу довіру, вирішили не переносити свого права ні на кого зі смертних, але тільки на Бога. І, не зволікаючи, всі, ніби в один голос, обіцяли безумовно слухатися Бога у всіх його наказах і не визнавати іншого права, крім того, яке він сам утвердив би як право у пророчому одкровенні. І ця обіцянка чи перенесення права на Бога була зроблена таким же чином, як це ми вище збагнули про те, що відбувається у звичайному суспільстві, коли люди вирішують поступитися своїм природним правом. Адже вони в точно вираженому зобов’язанні («Вихід», 24:7) і клятві внаслідок свого природного права вільно, а не з примусу чи від страху перед погрозами, відмовилися від свого природного права і перенесли його на Бога.

Потім, щоб договір мав силу, був міцним і не було підозри в обмані, Бог ні про що не домовлявся з ними, доки вони не відчули його дивовижної могуті, яка тільки й зберегла їх і яка тільки й могла зберегти в майбутньому («Вихід», 19:4, 5). Бо через те, що вони вірили, ніби можуть бути збережені тільки могуттю Бога, вони й перенесли на Бога всю свою природну могуть самозахисту, яка, за їхніми перевісними уявленнями, можливо, походить від них самих; а відтак, і все своє право. Виходить, державою гебреїв правив тільки Бог, і вона одна відтак, внаслідок зобов’язання, по праву була названа Царством Божим, а Бог також по праву названий царем гебреїв. Виходить, і вороги цієї держави — вороги Бога, і громадяни, які хотіли б нею заволодіти, винні в образі божественної величності, і, нарешті, права держави — права й накази Бога. Тому в цій державі цивільне право і релігія, яка, як ми показали, полягала тільки в послуху Богові, були одне й те ж. Іншими словами, догмати релігії були не повчаннями, а правами і наказами, благочестя вважалося справедливістю, нечестя — злочином і несправедливістю.

Той, хто відпадав від релігії, переставав бути громадянином і за це одне вважався ворогом, а хто вмирав за віру, той вважався таким, що вмер за батьківщину. І взагалі, між цивільним правом і релігією рішуче ніякої різниці не було. І з цієї причини ця держава могла називатися теократичною, оскільки громадяни її підкорялися тільки праву, відкритому Богом. Але, щоправда, все це існувало більше в уяві, аніж у дійсності, бо на ділі гебреї, безумовно, зберегли право влади, як це буде видно з того, про що я зараз повинен сказати, а саме: із способу, яким ця держава управлялася і який я вирішив пояснити тут.

Оскільки гебреї ні на кого іншого не переносили свого права, але всі, як за демократії, відмовилися від свого права і одноголосно заявили: «Все, що Бог скаже (без усякого явного посередника), зробимо», — то звідси випливає, що вони всі за своїм зобов’язанням лишилися цілком рівними, і право радитися з Богом, приймати і тлумачити закони у всіх було однакове, і абсолютно всі однаково відповідали за управління державою. Вони, отже, з цієї причини на перший раз усі однаково приступили до Бога, щоб вислухати те, що він хотів повеліти. Але при цих перших відвідинах вони до того були вражені страхом і з таким переляком слухали мову Бога, що думали, ніби настає їхня остання година. І ось, сповнені страху, вони знову звертаються до Мойсея: «Голос його чули ми з середини огню... А тепер нащо маємо вмирати? Бо спалить нас той великий огонь! Якщо ми будемо ще далі слухати голос Господа, Бога нашого, то помремо... Приступи сам і слухай усе, що скаже Господь, Бог наш, і ти будеш говорити нам усе, що промовлятиме Господь, Бог наш, до тебе, а ми будемо слухати й виконаємо». Цим вони переконливо скасували перший договір і своє право радитися з Богом і тлумачити його веління безумовно перенесли на Мойсея. Бо тут вони не обіцяли, як раніше, слухатися всього, що Бог скаже їм самим, але того, що Бог скаже Мойсею («Повторення Закону», 5:24—27; 18:15, 16).

Мойсей, певна річ, лишився один носієм і тлумачем божественних законів, а отже, також і верховним суддею, якого ніхто не міг судити і який один у гебреїв заступав місце Бога, тобто мав найвищу величність, оскільки він один мав право радитися з Богом і передавати божественні відповіді народові та змушувати його до виконання їх. Кажу: один, бо якщо хто за життя Мойсея бажав проповідувати щось ім’ям Бога, то хоч би він був і справжнім пророком, однак вважався гідним кари викрадачем верховного права («Числа», 11:27, 28). І слід зауважити тут, що хоч Мойсея обрав народ, однак наступника він не міг обрати на підставі права, бо як тільки вони перенесли на Мойсея своє право радитися з Богом і безумовно обіцяли вважати його за божественного оракула, вони цілком втратили все право і повинні були прийняти того, кого Мойсей обрав би наступником, як коли б його обрав Бог. Якби він обрав такого, хто, як він сам, тримав би все управління державою у своїх руках, а сам мав би право радитися з Богом наодинці у своєму наметі, а отже, і право встановлювати і скасовувати закони, право вирішувати про війну і мир, відправляти послів, призначати суддів, обирати наступника, словом — право здійснення всіх функцій верховної влади, то держава була б чисто монархічною і не було б жодної іншої різниці, крім того, що монархічна держава зазвичай керується чи повинна керуватися певним чином згідно з рішенням Бога, прихованим навіть від самого монарха. Гебрейська ж — за рішенням Бога, відкритим тільки монархові. Ця різниця, звичайно, не применшує, а, навпаки, збільшує домінування і правову вищість монарха над усіма.

Між іншим, що стосується народу того чи іншого типу держави, то він однаково і в тому, і в другому є підданим і не знає божественного рішення. Бо той і інший залежать від вуст монарха й від нього тільки довідуються, що законне і що незаконне. А від того, що народ вірить, ніби монарх наказує все на основі відкритого йому рішення Бога, він насправді підкоряється йому не менше, а, навпаки, більше. Але ж Мойсей ніякого такого наступника не обрав, а залишив наступникам таке управління державою, що воно не могло бути назване ні народним, ні аристократичним, ні монархічним, але теократичним. Бо право тлумачення законів і повідомлення відповідей Бога було в одного, а право і влада управління державою (за законами вже поясненими і відповідями вже повідомленими) були в іншого («Числа», 27:21).

А щоб легше це зрозуміти, я опишу по порядку все державне управління. Спочатку народові було велено спорудити дім, який би був ніби палацом для Бога, тобто найвищої величності тієї держави. І його треба було побудувати коштом не однієї особи, а всього народу, аби дім, у якому належало радитися з Богом, був громадським. У цьому Божому палаці придворцями й адміністраторами було обрано левітів, головним же з них і ніби другим після царя-Бога було обрано Аарона, брата Мойсея, чиїми законними спадкоємцями були його сини. Він відтак, як найближчий до Бога, був верховним тлумачем божественних законів і давав народові відповіді божественного оракула, і він же, нарешті, приносив жертви Богові за народ. Якби при цьому в нього було право повеління, то бути необмеженим монархом йому ніщо не перешкоджало б; але він був позбавлений цього права, і все коліно Левія було цілком відлучене від суспільної влади і не мало навіть [нарівні] з іншими колінами [своєї] частки, яка йому належала згідно з правом і яка принаймні дала б йому засоби до існування. Мойсей же постановив, щоб це коліно годувало решту народу, але щоб воно разом з тим завжди вважалося в найбільшій пошані у простого народу, а саме: як єдине присвячене Богові.

Потім, утворивши з решти дванадцяти колін військо, він наказав йому напасти на державу ханаанеян, розділити її на дванадцять частин і розподілити всім колінам за жеребом. Для цього були обрані дванадцять князів, із кожного коліна по одному, яким разом з Ісусом і головним первосвящеником Елеазаром було дано право розділити землі. Головним же начальником над військом був обраний Ісус, який один мав право питати поради в Бога за нових обставин (але не як Мойсей, один у своєму наметі чи скинії, а через верховного первосвященика, що йому одному Бог давав відповіді). Крім того, він мав право впроваджувати як закони накази Бога, повідомлені первосвящеником, і примушувати до них народ, винаходити і вживати засоби для їх виконання, вибирати з війська, скільки він хоче і кого хоче, посилати від свого імені послів, і всі права у час війни залежали тільки від його рішень. Його ж ніхто узаконеним порядком не замінив, і ніхто, крім Бога, не міг обирати, та й це було лише у випадках нагальної необхідності для всього народу. В інший же час усім, що стосується війни і миру, розпоряджалися князі колін, як я невдовзі це покажу.

Нарешті, він наказав усім з двадцятилітнього до шістдесятилітнього віку носити зброю, а військо набирати тільки з народу. Військо давало присягу на вірність не полководцеві і не верховному первосвященику, а вірі, чи Богові. Тому у гебреїв військо називалося військом або загонами Бога, а Бог, навпаки, — Богом війська, і з цієї причини у великих битвах, від наслідку яких залежали перемога чи поразка всього народу, ковчег Заповіту рухався посередині війська, щоб народ, немовби в присутності свого царя, бився щосили. Із цих наказів Мойсея наступникам ми легко робимо висновок, що він обрав служників, а не повелителів держави. Бо він нікому не дав права радитися з Богом наодинці і де йому заманеться, а отже, нікому не дав влади, яку він сам мав: встановлювати і скасовувати закони, вирішувати питання про війну і мир, обирати посадових осіб, як храмових, так і державних. Але ж усе це обов’язки верховної влади. Верховний первосвященик, хоч і мав право тлумачити закони і передавати відповіді Божі, але не як Мойсей (коли б тільки захотів), а лише на прохання полководця, чи верховного собору, чи подібних до них. І навпаки, головний начальник війська і собор могли питати ради у Бога, коли хотіли, але дістати відповіді від Бога вони могли тільки від верховного первосвященика. Тому слова Бога в устах первосвященика були не рішеннями, як в устах Мойсея, а тільки відповіддю. Прийняті ж Ісусом і собором, вони потім уже набували сили наказу й рішення.

Крім того, цей верховний первосвященик, який дістав від Бога його відповіді, не мав війська і не володів по праву владою; і навпаки, ті, хто по праву володів землями, не могли по праву встановлювати закони. Верховний первосвященик (і Аарон, і син його Елеазар), щоправда, були обрані Мойсеєм, але по смерті Мойсея ніхто не мав права обирати первосвященика, а син був спадкоємцем батька в узаконеному порядку. Начальник війська також був обраний Мойсеєм і прийняв звання начальника, узгоджуючись не з правом верховного первосвященика, а з правом, даним йому Мойсеєм. І тому по смерті Ісуса первосвященик не обрав нікого на його місце і князі не питали ради у Бога про нового полководця, а кожен зберіг владу Ісуса над військом свого коліна, а всі разом — над усім зібраним військом. І, певно, не було потреби у верховному полководцеві, за винятком тих випадків, коли вони повинні були битися об’єднаними силами проти спільного ворога. Це, звичайно, найбільше мало місце в часи Ісуса, коли ще не всі одержали міцну осілість і все було спільним. Але після того, як усі коліна розділили між собою землі, захоплені за правом війни, і ті, які було наказано ще захопити, і все вже не належало більше всім, тим самим зникли підстави мати спільного полководця, адже після такого розділення різні коліна повинні були вважатися не так співгромадянами, як союзниками.

У відношенні Бога і віри вони, звичайно, повинні були вважатися співгромадянами, але стосовно права, яке одне коліно мало над іншим, — тільки союзниками. Майже так само (якщо не брати до уваги спільного храму), як вельми могутні Нідерландські Сполучені Штати (Confoederati Belgarum Ordines). Бо ділення спільного предмета на частини означає не що інше, як те, що кожний уже один володіє своєю часткою, а решта відступилися від права, яке вони мали на ту частину. Отож Мойсей з цієї причини і обрав начальників колін, щоб кожний після розділення держави дбав про свою частину, а саме: радився через верховного первосвященика з Богом про справи свого коліна, був старшим у війську, будував і зміцнював міста, ставив у кожному місті суддів, нападав на ворога свого окремого володіння і правував абсолютно всім, що стосувалося війни і миру. І він нікого, крім Бога або спеціально посланого ним пророка, не був зобов’язаний визнавати суддею. Якби він коли й відпав від Бога, то решта колін повинні були не судити його як підданого, а напасти, як на ворога, який порушив вірність договору.

Приклади цього ми маємо в Письмі. Адже після смерті Ісуса питали ради у Бога сини Ізраїлеві, а не новий верховний владика. А коли дізналися, що коліно Юди перш за все повинне було напасти на свого ворога, воно тільки з Симеоном домовлялося, щоб об’єднаними силами того й другого напасти на ворога. Решта колін не брали участі в цьому договорі («Книга Суддів», 1:1, 2, 3), але кожне окремо (як розповідається у вказаній главі) веде війну проти свого ворога і приймає кого хоче під свою владу і покровительство, — хоч і було наказано не щадити нікого ні за яких умов договору, а всіх винищити. За цей гріх їх, щоправда, ганено, але ніхто не притягався до суду. І не було випадку, щоб через це вони починали воювати один з одним і щоб одні втручалися до справ інших. Навпаки, вони вороже нападають на Веніяминових, які образили решту і настільки розірвали узи миру, що ніхто із союзників не міг безпечно користуватися у них гостинністю, і, нарешті, після битви, що тричі відновлювалася, переможець по праву війни вбивав без розбору всіх винних і невинних, що пізніше вони й оплакували із запізнілим каяттям.

Цими прикладами ми цілком потвердили те, що тепер сказали про право кожного коліна. Але, можливо, хтось запитає: хто саме обирав наступника князеві кожного коліна? Але про це я нічого певного не можу навести із самого Письма. Припускаю, однак, таке: оскільки кожне коліно було розділене на роди, глави яких обиралися з-поміж старійшин роду, то місце князя по праву заступав найстаріший. Адже Мойсей із старих обрав 70 помічників, які утворили з ним верховну раду. Ті, які по смерті Ісуса правили державою, називаються в Письмі старійшинами. І нарешті, у гебреїв найчастіше під старійшинами розуміють суддів, що, я думаю, всім відомо.

Але для нашої мети не так важливо знати це достовірно; достатньо й того, що я показав, що ніхто після смерті Мойсея не виконав функцій верховного владаря. Справді, оскільки не все залежало від рішення одного мужа, чи одних зборів, чи народу, але дещо було в управлінні одного коліна, інше в управлінні решти при рівноправ’ї тих і інших, то цілком ясно, що держава від дня кончини Мойсея була не монархічною, не аристократичною, не народною, але, як ми сказали, тео­кратичною: 1) тому що царським палацом у державі був храм, і тільки стосовно нього, як ми показали, люди з усіх колін були співгромадянами; 2) тому що всі громадяни повинні були присягати на вірність Богові, своєму верховному судді, якого одного вони обіцяли у всьому безумовно слухатися, і, нарешті, 3) тому що верховний над усіма повелитель, коли в ньому була потреба, ніким, крім одного Бога, не обирався. Мойсей ім’ям Бога раніше прямо оголосив народові про це у «Повторенні Закону» (18:15), а обрання Гедеона, Самсона і Самуїла насправді потверджує це. Тому не слід сумніватися, що решту вірних вождів було обрано подібним же чином, хоча це з історії про них і не видно.

Після того як ми встановили це, нам пора подивитися, наскільки цей спосіб державного ладу міг гамувати душі й стримувати як правителів, так і підлеглих таким чином, щоб ці не ставали бунтівниками, а ті — тиранами.

Ті, хто править державою або хто нею володіє, завжди намагаються прикрити видимістю права всякий неблаговидний вчинок, хоч би який вони вчинили, і переконати народ у тому, що діяли чесно. Цього вони легко досягають, коли все тлумачення права залежить тільки від них. Немає сумніву, що тим самим вони одержують найбільшу свободу робити все, що хочуть і що підказує їхня схильність, і навпаки, вони більшою мірою позбавляються свободи, якщо право тлумачення законів належить іншому і якщо в той же час правильне тлумачення їх настільки для всіх зрозуміле, що ніхто в ньому не може сумніватися. Із цього очевидно, що для гебрейських вождів головна причина злодіянь була усунута тим, що все право тлумачення законів було надано левітам («Повторення Закону», 21:5), які не брали ніякої участі в управлінні державою і не мали частки з іншими, і вся їхня доля й пошана залежали від істинного тлумачення законів. А також тим, що всьому народові було наказано через кожні сім років збиратися в певному місці, щоб він міг навчатися від первосвящеників законів, і крім того, щоб кожний поодинці без перерви і з найбільшою увагою читав і перечитував книгу Закону («Повторення Закону», 31:9 та інші і 6:7).

Отож вожді були повинні хоча б у власних інтересах дбати про те, щоб управляти всім згідно з даними і для всіх ясними законами, якщо вони хотіли користуватися в народу вельми великою повагою. Народ тоді шанував їх як служителів Царства Божого і намісників Бога. Інакше вони не могли уникнути крайньої ненависті з боку підданих, якою зазвичай буває релігійна [ненависть]. До цього, тобто до стримання непогамованих примх вождів, додавалася інша надзвичайно важлива обставина, а саме: те, що військо набиралося з усіх громадян (без жодного винятку від двадцятилітнього до шістдесятилітнього віку) і що вожді не могли найняти за плату жодного стороннього воїна. Це, кажу, було надзвичайно важко, бо відомо, що вожді можуть утискати народ тільки за допомогою війська, якому вони платять. Крім того, відомо, що вони нічого так не бояться, як свободи воїнів-співгромадян, доблестю, трудом і ціною крові яких були придбані свобода і слава держави. Тому Александр, коли він удруге повинен був битися проти Дарія, вислухавши пораду Парменіона, нагримав не на того, хто дав пораду, а на Полісперхонта, який погодився з ним. «Бо, — як пише Курцій у книзі IV, § 13, — він не наважився вдруге покарати Парменіона, що його він вилаяв незадовго перед цим сильніше, аніж хотів. І він міг придушити свободу македонян, якої він понад усе боявся, як ми вже говорили, тільки після того, як він значно збільшив число вояків з-поміж полонених порівняно з кількістю македонян. Тільки тоді він міг показати норов свого пристрасного і довго стримуваного свободою кращих громадян характеру». Так от, якщо ця свобода воїнів-співгромадян стримує вождів світської держави, які мають звичай привласнювати всю славу перемог тільки собі, то тим більше вона повинна була гамувати вождів у гебреїв, воїни яких билися не заради слави вождя, але заради слави Бога і вступали до бою тільки після одержання відповіді від Бога.

Додавалася потім та обставина, що всі вожді гебреїв були поєднані разом тільки узами релігії. А тому, якби хтось відпав від неї і став порушувати божественне право кожного, то інші могли його вважати ворогом і, згідно з законом, придушити.

Додавався, по-третє, страх перед новим якимось пророком. Адже якби тільки якийсь муж, відомий своїм праведним життям, показував за допомогою одержаних знамень, що він пророк, то тим самим він діставав би верховне право наказувати, як Мойсей, ім’ям Бога, який йому одному відкрився, а не тільки за вказівкою первосвящеників, як вождя. І безумовно, що такі люди легко могли приваблювати до себе пригноблений народ і за допомогою незначних знамень переконувати його у всьому, чого б вони не захотіли. Тим часом, навпаки, якщо управління справами йшло правильно, то вождь міг заздалегідь влаштувати так, що пророк повинен був спершу постати перед його судом, щоб зазнати випробувань: чи праведного він життя, чи є в нього достовірні й переконливі знамення своєї місії і, нарешті, чи узгодилося з прийнятим вченням і спільними законами вітчизни те, що він говорив нібито ім’ям Бога. Якби знамення недостатньо цьому відповідали або вчення було новим, то можна було б, згідно з законом, засудити його на смерть, у супротивному ж разі його приймали б тільки завдяки авторитету і свідченню вождя.

Додавалося, по-четверте, те, що вождь пе переважав решту родовитістю і управління державою діставалося йому не за правом крові, а тільки з поваги до віку й мужності.

Додавалася, нарешті, та обставина, що вожді і все військо могли бути захоплені не меншим бажанням війни, ніж бажанням миру. Бо військо, як ми сказали, складалося тільки з громадян. Тому вершителями як воєнних, так і мирних справ були одні й ті ж особи: хто в таборі був вояком, той на майдані був громадянином. І хто в таборі був провідником, той у залі був суддею.

І хто, нарешті, в таборі був головнокомандувачем, той князем був у місті. Тому ніхто не міг бажати війни заради війни, а лише заради миру і для захисту свободи, і можливо, що вождь утримувався, наскільки міг, від нововведень, щоб не бути зобов’язаним приходити до верховного первосвященика і стояти перед ним всупереч своїй гідності.

Ось такі підстави, які стримували вождів у їхніх межах. Тепер слід подивитися, яким чином народ був стримуваний. Але й на це вельми ясно вказують основи держави. Бо якщо хтось захоче хоч трохи поміркувати про них, то він враз побачить, що вони повинні були вкласти в серця громадян таку виняткову любов, що менш за все комусь могло спасти на гадку зрадити віт­чизну чи відпасти від неї, але, навпаки, всі повинні були бути так налаштовані, що вони швидше перетерпіли б найбільшу вбогість, аніж чуже владарювання. Бо після того, як вони перенесли своє право на Бога й увірували, що їхнє царство є царством Бога, і що тільки вони — сини Божі, а решта народів — вороги Бога, до яких вони були переповнені найжорстокішої ненависті (бо вірили, що й це благочесно, — дивись Псалом 139:21, 22), то для них нічого ганебнішого бути не могло, як присягати на вірність якомусь чужинцю й обіцяти йому послух. І вони уявити собі не могли більшої ганьби і якогось більшого прокляття, аніж зрада вітчизни, тобто самого Царства Божого, перед яким вони благоговіли. Навіть жити десь поза вітчизною вважалося ганьбою, тому що поклоніння Богові, до чого вони завжди були зобов’язані, дозволялося чинити тільки в одній вітчизні: адже тільки ця земля вважалася святою, інші ж вважалися нечистими й оскверненими.

Тому Давид, будучи змушений іти на вигнання, скаржився Саулові: «Якщо [намовили тебе проти мене] людські сини, — прокляті вони перед Господнім лицем, бо вони відігнали мене сьогодні, щоб я не належав до Гос­поднього спадку, говорячи: “Іди, служи іншим богам!”» («І книга Самуїлова», 26:19). І з цієї ж причини жоден громадянин (що тут особливо треба відзначити) не засуджувався на вигнання, бо хто грішить, той, звичайно, гідний покарання, але не безчестя. Отож любов гебреїв до вітчизни була не простою любов’ю, а благочестям. Це разом з ненавистю до решти племен настільки підсилювалося й насичувалося щоденним богослужінням, що повинно було стати другою натурою. Адже щоденне богослужіння не тільки було зовсім іншим (внаслідок чого вони зовсім усамітнилися й цілком відокремилися від решти), але й абсолютно протилежним. Тому від щоденного, сказати б, осуду повинна була виникнути постійна ненависть, міцніше від якої не могло бути в серцях, а саме: ненависть, яка виникла через велике благоговіння чи благочестя і яка вважалася благочесною. Більшої і впертішої за неї, звичайно, й існувати не може. Була й загальна причина, через яку ненависть завжди більше й більше розпалюється, а саме: її взаємність. Бо й погани, у свою чергу, повинні були відчувати до них найзапеклішу ненависть.

Але наскільки все це, тобто свобода світської держави, благоговіння перед вітчизною, абсолютне право понад усіма іншими й ненависть, не тільки дозволена, але й благочесна, вороже ставлення до всіх, особливість моралі та звичаїв, — наскільки, кажу, це сприяло зміцненню духу гебреїв, заради того щоб вони з особливою постійністю й доблестю терпіли все заради вітчизни, — цього вельми ясно вчить розум, і це засвідчив сам досвід. Адже вони, доки існувало місто56, ніколи не могли жити під пануванням іншого, і тому Єрусалим називали містом заколотників («Книга Ездри», 4:12, 15). Другу державу57 (яка була лише тінню першої, після того як первосвященики захопили і верховну владу) з великими труднощами зруйнували римляни, про що сам Тацит у книзі II «Історій» свідчить такими словами: «Веспасіан завершив юдейську війну, полишивши облогу Єрусалима — справа гнітюча й важка, радше через характер цього народу і впертість у забобонах, аніж тому, що в обложених залишалося досить сил для перенесення злигоднів».

Але, крім названих обставин (оцінка яких залежить тільки від міркування), в цій державі була інша особливість — суща твердиня, яка понад усе повинна була утримувати громадян від думки про відпадіння і від виникнення в них будь-коли бажання залишити вітчизну, а саме: розрахунок вигоди (ratio utilitatis), яка становила опору життя і всіх людських дій. І вона, кажу, була особливою в цій державі. Бо ніде громадяни не володіли своїм майном з більшим правом, аніж піддані цієї держави, які мали рівну з князем частину землі й поля. Тут кожен був вічним господарем своєї частини, бо якщо хтось під тягарем бідності й продавав свій маєток чи поле, то з настанням ювілею ця власність повинна була знову повернутись до нього. Подібним чином були ухвалені й інші постанови, для того щоб ніхто не міг бути позбавлений свого нерухомого майна. Крім того, ніде бідність не переносилася так легко, як там, де любов до ближнього, тобто до співгромадянина, повинна була зберігатися з найбільшою побожністю, аби мати в своєму Богові милостивого царя. Так от, гебрейським громадянам тільки в їхній вітчизні могло бути добре, а поза нею для них могли бути найбільше лихо та безчестя.

Далі, не тільки для утримання їх на вітчизняному ґрунті, а й для уникнення громадянських війн та усунення приводу до розбрату вельми корисне було таке: ніхто не служив рівному собі, але тільки Богові, і прихильність та любов до співгромадян вважалися найвищим благочестям, яке немало підігрівалося загальною ненавистю гебреїв до інших народів, і навпаки, з боку останніх до гебреїв. Крім того, вельми корисною була найвища дисципліна послуху, в якому їх виховували, тому що вони повинні були робити все на основі певного припису Закону. Їм бо дозволялося орати не коли завгодно, але [тільки] в певні строки й роки, і разом з тим однією тільки породою робочої худоби. Точно так само дозволялося тільки в певний спосіб і в певний час сіяти й жати, і їхнє життя було неперервним піклуванням і послухом (дивись про це в розділі V — про користь церемоній). Тому послух, після того як вони цілком до нього звикли, повинен був здаватися їм не рабством, а свободою. Звідси також повинно було випливати, що кожний бажав не забороненого, а приписаного. Цьому немало також сприяло, напевно, й те, що в певні пори року вони зобов’язані були відпочивати й веселитися, дослухаючись не велінь серця, а Бога від усього серця. Тричі на рік вони були гостями у Бога («Повторення Закону», 16). У сьомий день тижня вони повинні були припиняти всяку роботу і віддаватися відпочинку. Крім цих, були призначені й інші дні, коли благопристойні втіхи та бенкетування не те що допускалися, а й заохочувались.

І я не думаю, що можна вигадати що-небудь дієвіше від цього, аби прихилити серця людей. Бо нічим серце не полониться більше, як радістю, що походить від благоговіння, тобто від любові й подиву одночасно. Це все не могло також стати для них звичним і нудним, бо служіння, призначене для святкових днів, відбувалося рідко і відзначалося розмаїттям. До цього додавалася й дуже велика шана до храму, що її вони завжди свято зберігали через особливе в ньому богослужіння і через усе те, чого вони зобов’язані були дотримуватися, перш ніж комусь дозволялося в нього увійти. Навіть сьогодні вони не без великого остраху читають про відомий ганебний вчинок Манасії, а саме: про встановлення ним ідола в Божому храмі58. Також і до законів, які вельми свято зберігалися у внутрішньому святилищі, у народу було не менше пошанування. Тому народного осуду й забобонів тут анітрохи не треба було боятися. Адже ніхто не смів висловити міркування про божественні речі, але повинен був, анітрохи не радячись із розумом, слухатися всього, що велілося на основі авторитету божественної відповіді, одержаної в храмі, чи Закону, встановленого Богом.

Думаю, що цим я хоч коротко, але досить ясно виклав найвищу суть цієї держави. Залишається тепер дослідити причини, чому гебреї стільки разів відпадали від законів, чому стільки разів їх неволили і чому, нарешті, держава могла бути цілком знищеною. Щоправда, тут, мабуть, хтось скаже, що це трапилося через народну впертість. Але це є хлоп’яцтвом, бо в чому ж цей народ (natio) був упертішим за інші? Від природи? Також ні. Бо остання створює не народи, а індивіду­умів, які складають народи, — звичайно, тільки внаслідок різниці мов, законів і засвоєних звичаїв. І тільки останні два чинники, тобто закони і звичаї, призводять до того, що кожний народ має особливий характер, особливий стан і, нарешті, особливі забобони. Так ось, якщо припустити, що гебреї більше за інших смертних були вперті, то останнє треба було б поставити в вину законам чи засвоєним звичаям. І, звичайно, правда те, що якби Бог хотів, щоб їхня держава була довговічніша, то він інакше встановив би права й закони і навчив би іншого способу управління народом. Тому що ми можемо сказати, крім того, що вони прогнівили свого Бога не тільки, як говорить Єремія (32:31), від часу заснування міста, а й від усталення законів. Про це і Єзекіїль (20:25) свідчить: «І тому я дав їм мати устави недобрі, і постанови, що не будуть вони жити ними. І занечистив я їх їхніми дарунками, перепровадженням через огонь кожного, хто відкриває утробу, щоб спустошити їх, щоб пізнали вони, що я — Господь». Щоб правильно зрозуміти ці слова і причину зруйнування держави, треба відзначити, що спочатку існував намір передати все священне служіння первородним, а не левітам («Числа», 8:17), але, після того як усі, крім левітів, поклонилися тельцю, первістки були відкинуті й осквернені, і левіти були обрані на їхнє місце («Повторення Закону», 10:8).

Ця переміна, чим більше я про неї розмірковую, змушує мене послатися на слова Тацита, що в той час у Бога була турбота не про їхню безпеку, а про помсту їм. І не можу достатньо надивуватися тому, що в душі небожителя було стільки гніву, що він самі закони, які завжди мають на меті тільки честь, благо і безпеку всього народу, дав з наміром помститися за себе і покарати народ, так що закони виявилися не законами, не благом для народу, але радше покарами й муками. Адже всі підносини, які обов’язково треба було давати левітам і жерцям, а так само й те, що за первонароджених треба було платити викуп і віддавати левітам гроші за голову, і, нарешті, те, що тільки левітам дозволялося вступати до святилища, — все це постійно доводило гебреям їхню нечистоту й відщепенство. З іншого боку, і левітам було що постійно закидати. Бо немає сумніву, що серед стількох тисяч зустрічалося багато нахабних і неправдивих теологів. Звідси у народу з’явилася схильність стежити за вчинками левітів, які, без сумніву, були людьми, і, як водиться, звинувачувати всіх через злочин одного, а звідси — постійні нарікання, потім небажання годувати людей бездіяльних, ненависних і не поєднаних узами крові з ними, особливо якщо харч був дорогий. Тому нема нічого дивного, якщо за мирного часу, коли явні чудеса припинилися і не було людей з видатним авторитетом, збуджений і жадібний дух народу почав слабнути і нарешті відпав від культу, хоча й божественного, однак для нього безславного та підозрілого, і побажав нового. Тому й нема нічого дивного, що вожді, які заради утримання верховного права панування тільки за собою завжди шукають способу прив’язати до себе народ і відвернути його від первосвященика, дозволяли народові все і вводили нові культи.

Якби держава була влаштована згідно з первісним планом, то у всіх колін було б однакове право, всі користувалися б однаковою шаною і всі перебували б у повній безпеці. Справді, хто захотів би порушувати священне право своїх єдинокровних, і чого іншого бажав би більше, аніж із релігійного благочестя годувати своїх одноплеменців, братів і рідних, вчитися у них тлумачення законів і, нарешті, від них чекати божественних відповідей? І потім, усі коліна, таким чином, були б набагато тісніше пов’язані між собою, якби у всіх було однакове право розпоряджатися святинею. Мало того, нічого було б боятися, якби саме обрання левітів мало іншу причину, аніж гнів і помсту. Але, як ми сказали, вони прогнівили свого Бога, який, повторюючи знову слова Єзекіїля, «занечистив їх їхніми дарунками, перепровадженням через огонь кожного, хто відкриває утробу, щоб спустошити їх».

Це потверджується, крім того, самою історією. Щойно народ став тішитися в пустелі спокоєм, багато хто, і до того ж люди не з черні, стали вважати це обрання обтяжливим, а звідси виникло уявлення, що Мойсей нічого не встановлює згідно з божественним наказом, але все встановлює на свій розсуд, тому що він обрав саме своє коліно з-поміж усіх і право первосвященства віддав навіки своєму братові. Тому вони, здійнявши сум’яття, йшли до нього з криками, що всі однаково святі й що він всупереч праву піднесений над усіма. І він ніяким чином не міг заспокоїти їх, але всі вони були вигублені чудом, яке сталося, як знамення віри. Звідси походило нове і загальне повстання всього народу, який вірив, що бунтівники були винищені не суддею-Богом, але хитрощами Мойсея. Народ, знемігши нарешті після великої поразки чи моровиці, заспокоївся, але так, що всі бажали краще вмерти, аніж жити. Тому в той час можна говорити швидше про припинення повстання, аніж про початок згоди. Так свідчить про це Письмо у «Повторенні Закону» (31:21), де Бог, після того як провістив Мойсеєві, що народ після його смерті відпаде від божественного культу, говорить йому таке: «Бо я знаю наставлення серця його, що він чинить сьогодні, перше ніж введу його до того краю, що я присягнув». І трохи нижче (31:27) до самого народу: «Бо я знаю неслухняність твою та тверду твою шию. Бо ще сьогодні, коли я живу з вами, ви були неслухняні Господеві, а тим більш будете по смерті моїй!» І справді, як відомо, так і трапилося. Звідси й великі переміни, і велика розбещеність у всьому, розкоші й лінь, внаслідок чого все стало змінюватись на гірше: доки вони, часто неволені, цілком не порушили божественного права й не захотіли мати смертного царя, так щоб царським житлом у державі був не храм, а палац, і щоб далі всі коліна були співвіт­чизниками не у відношенні до божественного права і первосвященства, а стосовно царя.

Але з цього постав великий привід для нових повстань, через які, нарешті, і прийшло зруйнування всієї держави. Бо чи може щось інше бути нестерпніше для царів, аніж панувати з ласки іншої особи і терпіти державу в державі? Перші царі, обрані з-поміж приватних осіб, були задоволені ступенем гідності, до якої вони вивищилися. Але після того, як сини, згідно з правом спадкоємства, оволоділи царством, вони почали поволі все міняти, аби утримати тільки за собою всю владу, якої вони значною мірою були позбавлені, доки право законодавства залежало не від них, а від первосвященика, який зберігав закони у святилищі і тлумачив їх народу. Відтак царі, подібно до підданих, були пов’язані законами і не могли, згідно з правом, відмінити їх чи давати нові з рівним авторитетом. До того ж право левітів забороняло царям нарівні з підданими, як профанам, управляти святинею, і, нарешті, вся міць їхньої влади залежала тільки від волі однієї людини, яка здавалася пророком. Приклади цього вони бачили. А саме: бачили, як вільно Самуїл наказував Саулові і як легко за один поганий вчинок він міг передати право на царство Давиду. Ось чому в них і була держава в державі, і царювали вони з ласки іншої особи. Відтак для переборення цього вони дозволяли посвячувати храми іншим богам, аби не мати більше потреби рахуватися із вказівками левітів, потім вони відшукували людей, які пророкували б від імені Бога, аби мати пророків, яких можна було б протиставити істинним.

Але хоч би що вони робили, а бажаного ніколи не могли досягти. Бо пророки, підготовлені до всього, вичікували зручного часу, а саме: правління наступника, яке, доки жива пам’ять про попередника, завжди неміцне. Тоді вони, посилаючись на божественний авторитет, легко могли схилити якогось вороже налаштованого і уславленого доброчинністю царя до захисту божественного права і до володіння державою або частиною її на підставі права. Але цим способом і пророки не могли чогось досягти, бо, хоч вони й скидали тирана, причини, однак, залишалися. Тому вони робили не що інше, як купували нового тирана кров’ю багатьох громадян. Таким чином, незгодам і громадянським війнам не було кінця, причини ж порушення божественного права були завжди ті самі і могли бути знищені тільки одночасно зі всією державою.

З цього ми бачимо, як була введена релігія в державі гебреїв і яким чином держава могла б бути вічною, якби справедливий гнів законодавця дозволив утвердитися в ній. Але, оскільки цього не могло статися, вона повинна була зрештою загинути. І тут я говорив тільки про першу державу, бо друга була лише тінню першої, тому що гебреї були підкорені законам персів, підданими яких вони були. А після того, як вони одержали свободу, право княжої гідності привласнили собі первосвященики, завдяки чому вони одержали необмежену владу в державі. Звідси у жерців виникло сильне бажання царювати і в той же час домагатися первосвященицького сану. Ось чому про це друге царство не треба багато говорити. Але чи гідне перше (оскільки ми показали його тривалим) наслідування, чи благочесно наслідувати його, наскільки це можливо? Все буде видно з подальшого. Тут я тільки бажав би замість висновків відзначити те, на що ми вже вище вказали, а саме: з того, що ми показали в цьому розділі, випливає, що божественне, чи релігійне право виникає з договору, без якого немає жодного права, крім природного, і тому геб­реї на підставі приписів релігії не були зобов’язані любити народи, які не брали участі в договорі, але тільки співвітчизників.