Теологічно-політичний трактат

Розділ XIX. Показується, що право стосовно священних речей цілком належить верховній владі і що зовнішній культ релігії повинен бути пристосований до дотримання спокою в державі, якщо ми хочемо несхибно коритися Богові

Коли я говорив вище, що тільки ті, хто має владу, має й право на все (і що тільки від їхнього рішення залежить усе право), я розумів під цим не тільки громадянське, але й священне. Бо й цього права вони повинні бути тлумачами і захисниками. І це я тут хочу чітко зазначити і спеціально поговорити про це в даному розділі, бо є вельми багато людей, які цілком заперечують, що це право, тобто право стосовно священних предметів, личить верховній владі, і не хочуть визнавати їх за тлумачів божественного права, а тому беруть на себе сміливість звинувачувати й ганьбити їх і навіть відлучати за це (як колись Амвросій імператора Теодосія) від церкви. Але, що вони таким чином ділять владу, і навіть самі прагнуть влади, ми побачимо нижче в цьому самому розділі. Передусім я хочу показати, що релігія дістає силу права тільки за рішенням тих, хто має право веліти, і що Бог ніякої особливої влади над людьми не має інакше, як тільки через тих, хто має владу. І крім того, що культ релігії і практика в благочесті повинні поєднуватися зі спокоєм та користю держави і, отже, повинні бути визначені тільки верховною владою, а ця влада повинна бути і тлумачем цього. Говорю навмисне про «практику в благочесті» і «зовнішній культ» релігії, а не про саме благочестя і внутрішнє пошанування Бога або про засоби, якими душа внутрішньо готова до пошанування Бога всім серцем. Бо внутрішнє пошанування Бога й саме благочестя становлять право кожного (як ми показали в кінці розділу VII), яке не може бути перенесене на іншого.

Далі, гадаю, що вже з розділу XIV досить ясно, що я розумію під Царством Божим. Бо там ми показали, що той виконує Закон Божий, хто дотримується справедливості й любові згідно із заповіддю Божою, звідки випливає, що Царство Боже є те, в якому справедливість і любов мають силу права й заповіді. І тут я не визнаю ніякої різниці, чи подає і чи приписує Бог істинний культ справедливості й любові за допомогою природного світла чи за допомогою одкровення. Бо аж ніяк не важливо, як був відкритий той культ, аби лиш він одержав найвище право і був для людей найвищим Законом. Отож, якщо я покажу тепер, що справедливість і любов можуть одержати силу права і заповіді тільки на підставі державного права, то легко зроблю з цього висновок (оскільки державне право перебуває в руках тільки верховної влади), що релігія одержує силу права тільки внаслідок рішення тих, хто володіє правом веління, і що Бог ніякої особливої влади над людьми не має інакше, як тільки через тих, які мають владу. Але, що культ справедливості й любові одержує силу права тільки на основі державного права, ясно із попереднього. Адже ми показали в розділі XVI, що в природному стані у розуму не більше права, ніж у бажання, але що як ті, хто живе за законами бажання, так і ті, хто живе згідно з законами розуму, мають право на все, що вони можуть. З цієї причини в природному стані ми не могли показати ні гріха, ні Бога як суддю, який карає людей за гріхи, але показували, що все відбувається за спільними законами всього всесвіту (universae naturae), і що один і той же випадок (говорячи словами Соломона) приключається з праведним і грішним, чистим і нечистим тощо, і нема ніякого місця ні для справедливості, ні для любові.

Але для того, щоб правила істинного розуму, тобто (як ми показали в розділі IV стосовно божественного Закону) самі божественні правила, абсолютно мали силу права, ми уявили, що треба, щоб кожний поступився своїм природним правом і всі перенесли його на всіх чи на кількох чоловік (або на одного). Тоді нам уперше стало зрозуміло, що є справедливістю, що — несправедливістю, що — правотою і що — неправотою. Таким чином, справедливість і абсолютно всі правила істинного розуму, а отже, і любов до ближнього, одержують силу права і заповіді тільки від державного права, тобто (як ми в тому ж розділі показали) тільки від рішення тих, хто має право наказувати. І оскільки (як я вже показав) Царство Боже полягає тільки в праві справедливості й любові, або істинній релігії, то звідси випливає те, що ми хотіли довести, а саме: що Бог ніякої влади над людьми не має інакше, як тільки через тих, хто має владу. І все одно, кажу, чи одержали ми релігію за посередництвом природного світла, чи пророчого одкровення, адже наш доказ має загальний характер, оскільки релігія лишається однією й тією ж і рівноявленою Богом, незалежно від гадки, що вона стала відомою людям цим чи тим способом. Тому, щоб і дана в пророчому одкровенні релігія мала у гебреїв силу права, необхідно було, щоб кожний із них спершу поступився своїм природним правом і всі за спільної згоди вирішили слухатися тільки того, що було пророче відкрито для них Богом. Цілком тим самим способом, як робиться в демократичній державі, як ми показали, де всі за спільної згоди вирішують жити тільки за приписом розуму.

І хоча, крім того, гебреї перенесли своє право на Бога, вони, однак, могли зробити це більше в ідеї, аніж на ділі, бо насправді (як ми вище бачили) вони зберегли необмежене право панування, доки не перенесли його на Мойсея, який також услід за цим лишився необмеженим царем, і тільки через нього Бог царював над геб­реями. Далі, з тієї ж причини (а саме: що релігія дістає силу права тільки на основі державного права) Мойсей не міг ніяк покарати тих, які порушили суботу до договору — і яким, отже, належало ще їхнє право («Вихід», 16:27), — як це він міг зробити після договору («Числа», 15:36), саме після того, як кожний поступився своїм природним правом і субота силою державного права одержала силу заповіді.

Нарешті, з тієї ж причини після зруйнування держави гебреїв релігія одкровення перестала мати силу права. Бо ми жодним чином не можемо сумніватися в тому, що Царство Боже і божественне право були враз скасовані, як тільки гебреї перенесли своє право на вавилонського царя. Бо цим самим договір, за яким вони обіцяли слухатися всього, що говорить Бог і що було основою Царства Божого, цілком був знищений. І вони не могли більше виконувати його, оскільки з того часу вони більше не залежали від свого права (як це було тоді, коли вони були в пустелі чи у своїй вітчизні), але залежали від царя Вавилонії, якого в усьому (як ми показали в XVI розділі) зобов’язані були слухатися. Це Єремія (29:7) прямо радить їм: «І дбайте, — говорить він їм, — про спокій міста, куди я вас вигнав, і моліться за нього до Господа, бо в спокої його буде і ваш спокій», — але вони могли дбати про добробут того міста не як слуги держави (адже вони були полоняниками), але як раби, тобто показуючи себе не схильними до повстань, слухняними у всьому, такими, що дотримуються права і законів держави, хоча й дуже відмінних від законів, до яких вони звикли у вітчизні.

Зі всього цього вельми очевидно випливає, що релігія у гебреїв одержала силу права тільки від державного права, а після зруйнування держави вона не могла більше вважатися велінням окремої держави, але загальним правилом розуму (rationis documentum). Кажу: розуму, бо загальна релігія ще не була відома через одкровення. Отож ми безумовно робимо висновок, що релігія, чи відкрита вона через природне світло, чи через пророче, одержує силу заповіді тільки на основі рішення тих, хто має право володарити, і що Бог ніякого особливого владарювання над людьми не має інакше, як тільки через тих, хто обіймає владу. Це також випливає і також ясніше розуміється зі сказаного в розділі IV. Бо там ми показали, що всі рішення Бога містять у собі вічну істину й необхідність і що Бог не може бути мислимий як князь чи законодавець, який приносить закони людям.

З цієї причини божественні правила, відкриті через природне світло чи пророцтво, одержують силу заповіді не від Бога безпосередньо, але неодмінно від тих чи через тих, хто володіє правом наказувати й вирішувати. Виходить, ми можемо мислити, що Бог тільки за посередництва тих осіб царює над людьми і направляє справи людські згідно з правом і справедливістю. Це й самим досвідом потверджується. Бо сліди божественної справедливості знаходять тільки там, де царюють справедливі. Інакше (повторюючи знову слова Соломона) ми бачимо, що один і той же випадок відбувається з праведним і неправедним, чистим і нечистим. Це змушувало, звичайно, вельми багатьох людей, які думали, що Бог царює над людьми безпосередньо і всю природу спрямовує на їхню користь, виявляти сумнів стосовно божественного промислу. Отож, оскільки ясно і з досвіду, і з розуму, що божественне право залежить тільки від рішення верховної влади, то випливає, що вона ж є і його тлумачем. А яким чином, — зараз побачимо, бо пора показати, що зовнішній культ релігії і вся практика благочестя повинні бути пристосовувані до миру і збереження держави, якщо ми бажаємо несхибно коритися Богові. А після того, як довели це, ми легко зрозуміємо, яким чином верховна влада стає тлумачем релігії і благочестя.

Відомо, що любов (pietas) до вітчизни є найвищою любов’ю, яку людина може виявити. І справді, зі знищенням державної влади ніщо добре не може встояти, але все зазнає небезпеки, і тільки лють та беззаконня панують, наводячи неймовірний жах на всіх. Звідси випливає те, що нічого благочесного не можна зробити заради ближнього, що не стало б неблагочесним, якщо від цього йде шкода для всієї держави, і навпаки, нічого нечестивого проти ближнього не можна вчинити, чого б не приписали благочестю, якщо це робиться заради збереження держави. Наприклад, тому, хто сперечається зі мною і хоче взяти мою туніку, благочестно віддати і плащ, але якщо взяти до уваги, що це згубно для збереження держави, то, навпаки, благочесно притягти його до суду, хоча б він і заслуговував на смерть. З цієї причини і прославився Манлій Торкват, оскільки благо народу для нього важило значно більше, аніж любов до сина. А оскільки це так, то виходить, що благо народу (salus populi) є найвищим Законом, до якого повинно бути пристосоване все людське і божественне.

Але оскільки тільки верховній владі доручено визначати те, що необхідне для блага всього народу й безпеки держави, і віддавати ті накази, які вона вважає за необхідні, то звідси випливає, що тільки верховній владі доручено визначати те, яким чином кожний повинен висловлювати любов до ближнього, тобто яким чином кожний зобов’язаний слухатися Бога. Із цього ми виразно розуміємо, яким чином верховна влада виявляється тлумачем релігії. Далі, розуміємо, що ніхто не може несхибно коритися Богові, якщо він не пристосовує служіння любові до ближнього до обов’язкової для кожного всенародної (publicae) користі або якщо він не дослухається до всіх рішень верховної влади. Та оскільки, згідно із заповіддю Бога, ми всі (без усякого винятку) зобов’язані вправлятися у благочесті й не чинити шкоди нікому, то звідси випливає, що нікому не дозволено допомагати комусь на шкоду іншому, а тим більше на шкоду всій державі, і що, вочевидь, ніхто не може благочесно ставитися до ближнього, згідно із заповіддю Бога, якщо він благочестя і релігію не узгоджує із загальною користю. Але про те, що корисно для держави, ні одна окрема людина не може знати інакше, як на підставі рішення верховної влади: тільки їй дано керувати громадськими справами. Отож ніхто не може правильно вправлятися у благочесті й слухатися Бога, якщо він не виконує всіх рішень верховної влади. І це потверджується також самою практикою: бо кого (громадянина чи чужинця, приватну особу чи наділеного владою над іншими) верховна влада визнала гідним смерті чи ворогом, тому ніхто з підлеглих не має права виявляти допомогу.

Так само, хоча гебреям було сказано, щоб кожний любив ближнього, як самого себе («Левіт», 19:17, 18), однак вони зобов’язані були вказувати судді того, хто вчинив щось проти постанов Закону («Левіт», 5:1; «Повторення Закону», 13:8, 9), і вбивати його, якщо визнавали, що він заслуговує на смерть («Повторення Закону», 17:7). Потім, для того щоб гебреї могли зберегти набуту свободу і утримати над землями, які вони зайняли, необмежене панування, їм необхідно було, як ми показали в розділі XVII, пристосувати релігію тільки до своєї держави і виокремити себе серед інших народів. І тому їм було сказано: «Люби свого ближнього і ненавидь свого ворога» («Євангеліє від Матвія», 5:43). Але, після того як вони втратили державу і були відведені як полонені до Вавилону, Єремія вчив їх дбати про добробут і того міста, до якого вони були приведені в полон, а після того як Христос побачив, що вони будуть розсіяні по всьому світі, він учив їх любити абсолютно всіх. Все це вельми ясно показує, що релігія завжди була пристосовувана до користі держави. Якщо ж хто запитав би тепер, за яким же правом учні Христа, як люди приватні, могли проповідувати релігію, я б сказав, що вони зробили це за правом влади, яку одержали від Христа проти нечис­тих духів («Євангеліє від Матвія», 10:1).

Вище, наприкінці розділу XVI, я вже зауважив, що навіть до тирана всі повинні зберігати вірність, за винятком тих осіб, кому Бог у відомому одкровенні обіцяв особливу допомогу проти тирана. Тому брати приклад з цього випадку не дозволено нікому, якщо він не має влади творити чудеса. Це стає очевидним також із того, що Христос і учням сказав, щоб вони «не лякалися тих, хто тіло вбиває» («Євангеліє від Матвія», 10:28). Якби це було сказано кожному, то даремно було б заводити уряд і вислів Соломона («Приповісті», 24:21): «Бійся, сину мій, Господа та царя», був би нечестивим, а це аж ніяк не правильно. Виходить, треба визнати, що те право, яке Христос дав учням, було дано лише тільки їм, і що з того іншим не можна брати приклад. Щоправда, я ніскільки не зупиняюся на доказах супротивників, якими вони хочуть відокремити божественне право від права цивільного і стверджують, що у верховної влади є тільки останнє, а перше належить загальній церкві. Бо ці докази настільки легковажні, що не заслуговують спростування.

Одного тільки не можу обійти мовчанкою: як жалюгідно вони обманюються, коли для потвердження цієї обурливої думки (прошу вибачення за дещо різке слово) наводять як приклад верховного первосвященика гебреїв, у якого колись там було право управління священними справами. Так, ніби первосвященики не одержали того права від Мойсея (який, як ми вище показали, один володів верховною владою)! Своїм рішенням він міг і позбавити їх цього права. Адже він сам обрав не тільки Аарона, але й сина його Елеазара, й онука Пінхаса, і дав їм владу управляти первосвященством. Первосвященики зберегли її пізніше, причому так, що вони вважалися все ж заступниками Мойсея, тобто верховної влади. Бо, як ми вже показали, Мойсей ніякого наступника на панування не обрав, але всі обов’язки правителя розподілив таким чином, що нащадки здавалися його вікаріями і правили державою так, ніби цар був відсутній і не вмирав. Потім, у період другого царства, первосвященики дістали необмежене володіння цим правом, після того як разом із первосвящеником набули й право верховної влади.

Тому право первосвященства завжди залежало від припису верховної влади і первосвященики ніколи ним не володіли інакше, як поєднуючи його з княжою гідністю. Навіть більше: право стосовно священних речей було у царів необмежене (як буде видно з того, що скажу в кінці цього розділу), крім одного, — що їм не дозволялося доторкатися руками до вживаних у храмі священних предметів, тому що всі, хто не вів свого родоводу від Аарона, вважалися мирянами, що, звичайно, в християнській державі не має жодного місця. І тому ми не можемо сумніватися щодо того, що тепер священні справи (управління якими вимагає особливих моральних якостей, а не родовитості, внаслідок чого ті, хто володіє владою, не усуваються від нього, як миряни) залежать єдино від права верховної влади. І ніхто інакше, як за дорученням або зі згоди їх, не має права і влади управляти ними; обирати служителів при них; визначати і встановлювати основи церкви та її вчення; міркувати про мораль і вчинки благочестя; відлучати когось чи приймати до церкви і, нарешті, піклуватися про бідних.

І виявляється (як ми вже довели), що це не тільки істинне, але й передусім необхідне для збереження як самої релігії, так і держави. Бо всі знають, як багато значать в очах народу право і влада, які мають стосунок до святині, і наскільки кожний залежить від того, хто володіє нею. Так що можна стверджувати, що більш за все панує над розумом людей той, кому ця влада належить. Отож, якщо хто бажає відняти її у верховної влади, той прагне розділити правління, з чого неодмінно повинні будуть виникнути, як колись між гебрейськими царями і первосвящениками, суперечки і незгоди, які ніколи не можуть бути уладнані. Більше того: хто прагне забрати це право у верховної влади, той (як ми вже сказали) прокладає собі дорогу до влади. Бо що може звеліти верховна влада, якщо це право за нею не визнається? Нічого, справді, — ні про війну, ні про будь-яку справу, якщо вона зобов’язана чекати думки іншої особи, яка навчила б її, благочесне чи неблагочесне те, що вони визнали за корисне; але, навпаки, все краще робиться за рішенням того, хто має право судити й вирішувати, що благочесне чи нечестиве, законне чи незаконне.

Приклади цього бачили всі віки, я наведу тільки один із них, який служить зразком для всіх. Оскільки римському первосвященику це право було надане необмежено, то він поволі почав забирати всіх королів під свою владу, доки не досягнув апогею панування. І все, що б пізніше монархи, особливо германські імператори, не чинили для зменшення хоч якоюсь мірою його авторитету, їм нічого не вдавалося, але, навпаки, вони тим самим набагато його збільшили. І воістину те саме, що ні один монарх не міг зробити ні вогнем, ні мечем, церковники змогли зробити одним тільки пером. Навіть із цього легко пізнаються сила й міць цього авторитету, а також те, що необхідне для верховної влади, аби зберегти цей авторитет за собою.

Якщо ж ми захочемо розглянути й те, що в попередньому розділі зазначили, то побачимо, що й воно також неабияк сприяє релігії і благочестю. Адже ми бачили вище, що хоч самі пророки й були обдаровані божественним доброчестям, однак внаслідок того, що вони були приватними людьми, своєю вільною настановою, викриттям і закидами радше дратували, аніж виправляли людей, які, однак, легко схилялися перед царськими застереженнями і покарами. Потім ми бачили, що самі царі тільки з причини того, що їм це право не належало необмежено, вельми часто відпадали від релігії, а з ними майже і весь народ: відомо, що і в християнських державах це траплялося з тієї ж причини досить часто. Але тут, можливо, хтось запитає мене: «Хто ж у такому випадку буде захищати благочестя згідно з правом, якщо ті, хто наділений владою, захочуть бути нечестивими? Невже й тоді вони повинні вважатися тлумачами його?» Але я, в свою чергу, запитаю його: «А що, коли служителі церкви (а вони люди, просто люди, яким належить дбати тільки про свої справи) чи інші, кому він хоче надати право займатися священними справами, захочуть бути нечестивими? Невже й тоді їх треба вважати його тлумачами?»

Звичайно, правильно, що коли ті, хто наділений владою, забажають іти шляхом задоволення — чи мають вони право над священними речами, чи ні, — то все, як священне, так і мирське, прийде в гірший стан. А ще швидше [це трапиться], якщо якісь приватні особи, вчинивши заколот, захочуть захищати божественне право. Внаслідок цього від відмови верховній владі в цьому праві рішуче нічого не виграється, але, навпаки, зло більше множиться, бо, як наслідок, вони неодмінно (так само, як і гебрейські царі, яким це право не було надане необмежено) виявляються нечестивими, і, отже, шкода та зло для всієї держави із невизначених і випадкових стають певними й неодмінними. Отож, чи будемо ми розглядати суть предмета, чи безпеку держави, чи, нарешті, зростання благочестя, ми змушені стверджувати, що божественне право, чи право над священними справами, безумовно залежить від рішення верховної влади і що вони — його тлумачі й захисники. З цього випливає, що ті є служителями слова Божого, хто, не гублячи авторитету верховної влади, навчають народ благочестя, узгоджуючись із тим, наскільки воно, за їхніми рішеннями, пристосоване до громадської користі.

Залишається тепер вказати причину, чому в християнській державі завжди сперечалися про це право, тимчасом як гебреї, наскільки я знаю, ніколи щодо нього не сумнівалися. Справді, могло б здаватися жахливим, що завжди існував сумнів щодо предмета настільки очевидного й настільки необхідного і що верховна влада ніколи цим правом не володіла беззаперечно, навіть ніколи [не володіла ним] без того, щоб не було шкоди для релігії і великої небезпеки від заколотів. Звичайно, якби ми не могли вказати жодної певної причини цього явища, я б легко погодився, що все показане мною в цьому розділі є тільки теорією чи належить до тих вигадок, які ніколи не можуть бути корисні. Але для людини, яка розглядає самі зачатки християнської релігії, причина цього явища стає цілком зрозумілою, а саме: першими вчили християнської релігії не царі, а звичайні люди, які звикли всупереч волі тих, хто наділений владою (і чиїми підданими вони були), проповідувати протягом довгого часу в окремих зібраннях, встановлювати духовні посади, управляти, розподіляти й вирішувати все самі, не звертаючи жодної уваги на уряд.

А коли вже пройшло багато років і релігія стала вводитись в імперії, то церковники повинні були навчати її, як вони її визначили, самих імператорів. Завдяки цьому вони легко могли досягти того, щоб їх визнали вчителями і тлумачами її, — більше того, пастирями церкви і немовби намісниками Бога. А щоб пізніше християнські володарі не могли присвоїти собі цього авторитету, церковники дуже добре обгородили його, а саме: заборонили вступати до шлюбу найвищим служителям церкви і верховному тлумачеві релігії. До цього, крім того, приєдналася й та обставина, що догмати релігії були доведені до такого великого числа і так змішані з філософією, що верховний її тлумач мусив бути вельми великим філософом і богословом і займатися багатьма марними вигадками. А це може бути доступне тільки окремим людям, які мають багато вільного часу. Але у гебреїв усе йшло зовсім інакше, бо церква їхня виникла одночасно з державою і Мойсей, який необмежено правив нею, навчив народ релігії, розподілив священні посади і обрав служителів для них. Від цього, навпаки, вийшло те, що у народу найбільше значення мав царський авторитет і що влада над священними справами належала головним чином царям. Бо хоча по смерті Мойсея ніхто необмежено не правив державою, однак право вирішення як стосовно священних справ, так і стосовно інших було в руках князя (як ми вже показали).

Далі, для того щоб навчатися релігії і благочестя, народ зобов’язаний був приходити до первосвященика, як і до верховного судді («Повторення Закону», 17:9, 11). Нарешті, хоч у царів не було права, рівного Мойсеєвому, однак майже всяке призначення і обрання на священну посаду залежало від їхнього рішення, адже Давид накреслив план усього храму («І книга Параліпоменон», 28:11, 12 і далі). Потім він же обрав із усіх левітів два­дцять чотири тисячі для псалмоспіву і шість тисяч, із яких були обрані судді й чиновники, потім чотири тисячі воротарів і, нарешті, чотири тисячі для гри на музичних інструментах (у тій же книзі, 23:4, 5). Далі він розділив їх на відділи (і начальників їхніх він же призначав), щоб кожний відділ у свій час, дотримуючись черговості, відправляв службу (там само, 23:6). І священників розділив він на стільки ж відділів, але, щоб мені не перелічувати всього поодинці, я відсилаю читача до «II книги Параліпоменон», (8:12, 13), де мовиться, що «Соломон приніс цілопалення для Господа на Господньому жертівнику, якого він збудував перед притвором, щоб за потребою кожного дня приносити жертву за Мойсеєвим наказом», а у вірші 14 [мовиться], що «поставив він [Соломон], за розпорядком Давида, батька свого, черги священиків на їхню службу, і левітів на їхніх вартах». І, нарешті, у вірші 15-му історик свідчить, що «не відступали вони від наказів царя про священиків та левітів щодо всякої речі й щодо скарбів».

Із усього цього та з інших історій про царів цілком зрозуміло, що вся релігійна практика і священна служба залежали тільки від наказу царів. Але, коли я сказав вище, що вони не мали права обирати, як Мойсей, верховного первосвященика, безпосередньо питати ради у Бога і ганити пророків, які займалися пророкуванням за їхнього життя, я сказав це тільки на тій підставі, що пророки, з огляду на авторитет, який вони мали, могли обрати нового царя і дати дозвіл на батьковбивство, — але не тому, що царя, який наважився зробити щось проти закону, можна було б притягти до суду і діяти проти нього згідно з правом. Тому, якби не було ніяких пророків, які за особливим одкровенням, нічого не боячись, могли давати дозвіл на батьковбивство, — вони мали б право абсолютно на все, як священне, так і цивільне. Тому сучасна верховна влада, яка не має пророків і не зобов’язана приймати їх (тому що вони підпорядковані гебрейським законам), володіє цим правом необмежено, — хай би її носії й не були безшлюбними, — і завжди буде ним володіти, аби лиш вона не дозволяла примножувати число догматів релігії та змішувати її з науками.