Теологічно-політичний трактат

Розділ XVIII. Із держави й історії гебреїв виводяться деякі політичні догми

Хоча держава гебреїв, якою ми її показали в попередньому розділі, могла бути вічною, однак ніхто вже не може наслідувати її, та цього ніхто й не радить. Бо якби хто хотів перенести на Бога своє право, то він повинен був би чітко домовитися про це з Богом, як зробили гебреї. Отже, потрібна була не тільки воля тих, хто переносить право, але й воля Бога, на якого воно повинно було б бути перенесене. Але Бог, навпаки, відкрив через апостолів, що договір з Богом пишеться вже не чорнилом і не на кам’яних скрижалях, але Духом Божим у серці. Потім, така форма влади могла б бути корисна тільки для тих, можливо, хто бажає жити лише для себе, без зовнішнього спілкування, замкнувшись усередині своїх меж і відокремившись від решти світу, але аж ніяк не для тих, кому необхідно мати спілкування з іншими. Тому така форма влади може бути на користь тільки дуже небагатьом.

Але, воістину, хоча не у всьому вона заслуговує наслідування, однак у неї було багато чого, що варте принаймні відзначити і що, можливо, слід було б порадити наслідувати. Щоправда, оскільки до мого плану, як я вже згадав, не входить говорити власне про державу, то більшу частину цього я пропущу і відзначу тільки те, що стосується моєї мети, а саме: що Царству Божому не суперечить обрання верховної величності, яка мала б верховне право влади. Бо гебреї передали Мойсею верховне право повелівати після того, як перенесли своє право на Бога. І він, отже, один мав владу видавати і скасовувати ім’ям Бога закони, обирати священнослужителів, судити, вчити й карати і, нарешті, всім абсолютно все наказувати. Потім, хоч священнослужителі були тлумачами законів, однак не їх справою було судити громадян і виганяти когось із суспільства. Бо це право було присвоєне тільки суддям і правителям, обраним із народу («Ісус Навин», 6:26; «Книга Суддів», 21:18; «І книга Самуїлова», 14:24).

Якби ми побажали також звернути увагу на успіхи й історію гебреїв, то, крім цього, ми знайшли б і інше, також гідне того, щоб його відзначити. А саме: 1) що секти стали виникати тільки після того, як первосвященики в другому царстві дістали владу ухвалювати рішення й керувати справами держави. Для того щоб ця влада була вічною, вони привласнили собі княжу гідність (ius principatus) і, нарешті, захотіли називатися царями. Підстава цього зрозуміла. Адже в першій державі ніякі закони не могли виходити від первосвященика, оскільки в них не було ніякого права виносити рішення, але було тільки право передавати відповідь Бога, коли до них зверталися князі (principes) чи народні збори. Тому в той час у них не могло бути ніякого бажання вводити новизну, а було лише бажання служити й захищати звичне і прийняте. Бо ніяким іншим способом вони не могли забезпечити свою свободу всупереч волі правителів, як тільки непорушно охороняючи закони. Але після того, як вони одержали право завідувати справами держави і право княжої гідності разом з первосвященством, кожний з них як у релігії, так і в решті справ почав шукати особистої слави. Визначаючи все первосвященицьким авторитетом і приймаючи щодня нові постанови стосовно церемоній, віри і всього іншого, вони хотіли, щоб ці постанови були не менш священні й не менш авторитетні, ніж Закон Мойсеїв. Внаслідок цього релігія стала схожою на згубний забобон, а істинний сенс і тлумачення законів спотворювалися.

До цього додалася та обставина, що первосвященики, прокладаючи собі на початку реставрації шлях до княжої гідності, погоджувалися на все, щоб привернути до себе народ, а саме: схвалювали вчинки народу, хоча б і нечестиві, та пристосовували Письмо до найнерозумніших його звичаїв. Це принаймні Малахія (2:7, 8) засвідчує вельми переконливими словами. Піддавши осуду священиків свого часу і назвавши їх фехтувальниками ім’ям Божим, він продовжує дорікати їм так: «Уста священикові знання стережуть та Закона шукають із уст його, бо він Ангол Господа Саваота. А ви відхилилися з дороги, вчинили таке, що багато спіткнулись в Законі, Левієвого заповіта понищили,— говорить Господь Саваот», — і продовжує звинувачувати їх таким чином далі, бо вони довільно тлумачили закони і не звертали ніякої уваги на Бога, а тільки на особи. Але відомо, що первосвященики ніколи не могли робити це настільки обережно, щоб розумніші люди цього не помітили. Тому вони з дедалі більшою відвагою твердили, що жодних інших законів не слід дотримуватися, крім тих, які були написані, а постановами, що їх обдурені фарисеї (які були, як гадає Йосиф у «Старожитностях», здебільшого із простолюду) називали легендами батьків, треба нехтувати. Хоч як би там було, ми жодним чином не можемо сумніватися в тому, що улесливість первосвящеників, зіпсуття релігії й законів та їхнє неймовірне розбухання давали дуже вагомі й часті приводи до суперечок і сварок, які ніколи не могли бути залагоджені. Бо де люди забобонні починають сперечатися (причому одна зі сторін підтримується владою), там вони ніколи не можуть бути замирені, а неминуче розділяються на секти.

Слід зазначити, що пророки, тобто видатні мужі, своєю свободою повчання, викриття і дорікання швидше дратували, аніж виправляли людей, які, однак, легко схилялися перед царськими повчаннями або покараннями. І навіть для благочесних царів вони часто були нестерпні, бо мали право судити про те, що було зроб­лено благочесно чи не благочесно, і дорікати навіть самим царям, якщо вони [царі] сприяли виконанню якоїсь справи (громадської чи приватної) всупереч їхнім [пророків] міркуванням. Цар Аса, який царював, за свідченням Письма, благочесно, присудив пророкові Ханані покарання — молоти зерно (in pistrinum) («II книга Параліпоменон», 16), тому що той наважився вільно ганити його і картати за договір, укладений із царем арамейським. Крім цього, зустрічаються й інші приклади, які показують, що від такої свободи релігія одержала більше шкоди, аніж користі. Мовчу вже про те, що від того, що пророки зберегли за собою такі широкі права, відбулися й великі громадянські війни.

3) Варто також зауважити, що, доки народ правив царством, була тільки одна громадянська війна. Вона, однак, була повністю припинена: переможці зглянулися на переможених і навіть усіма способами намагалися відновити їх у попередній їхній честі й могуті. Але після того, як народ, аж ніяк не звиклий до царів, змінив першу форму правління на монархічну, громадянським війнам майже не бувало кінця, і почалися битви такі жорстокі, що вони перевершили всякі чутки. Адже в одній битві було вбито юдеями (що майже перевершує ймовірність) п’ятсот тисяч ізраїльтян. А в іншому, навпаки, ізраїльтяни вбивають багатьох юдеїв (число в Письмі не назване), беруть у полон самого царя, майже зруйновують стіну Єрусалима й повністю розграбовують самий храм (щоб ті знали, що гнів не має міри), і, обтяжені величезною здобиччю, взятою у братів, упившись кров’ю, взяли заручників і залишили царя в його майже знищеному царстві. Після цього вони складають зброю, маючи повну безпеку не завдяки запевненням, але внаслідок безсилля юдеїв. А кілька років потому, коли сили юдеїв зміцніли, вони знову починають нову битву, із якої ізраїльтяни вдруге виходять переможцями, убивають 120 тисяч юдеїв, забирають у полон їхніх дружин і дітей (до 200 тисяч) і вдруге беруть велику здобич. Знурені цією і другою битвою, про які в історіях розповідається мимохідь, вони, нарешті, стали здобиччю ворогів.

Потім, якби ми забажали перелічити періоди, коли можна було б тішитися повним миром, то знайшли б велику різницю: бо до царів вони жили у згоді, часто без зовнішньої чи внутрішньої війни, а одного разу навіть (понад усяке очікування) 80 років. Але після того, як царі здобули владу, ми читаємо, що всі, крім лише Соломона (доброчестя якого, а саме — мудрість, краще могло виявитися у час миру, аніж на війні), вели війни, тому що тепер треба було більше змагатися не за мир і свободу, як перше, а за славу. Потім сюди приєдналося згубне бажання царювати, яке зробило для дуже багатьох шлях до царювання вельми кривавим. Нарешті, закони впродовж царювання народу перебували незіпсованими, і їх дотримувалися з великою постійністю. Бо до царів було дуже небагато пророків, які напучували народ. Та після обрання царя їх одночасно бувало вельми багато. Бо Овдій урятував від смерті 100 [пророків] і сховав їх, щоб вони не були вбиті разом з іншими. І ми бачимо, що народ виявлявся обдурений неправдивими пророками тільки після того, як поступився владою царям, що їм дуже багато хто прагнув догодити. Додайте, що народ, дух якого здебільшого буває (зважаючи на обставини) високим чи низьким, легко виправлявся при злигоднях і звертався до Бога та відновлював закони; і таким чином рятував себе від усякої небезпеки. Навпаки, царі (дух яких завжди однаково гордовитий і без ганьби [для себе] не може стати поступливим) вперто трималися пророків аж до остаточного зруйнування міста.

Із цього ми дуже виразно бачимо: 1) як згубно і для релігії, і для держави надавати служителям святині будь-яке право видавати декрети чи займатися справами правління. І навпаки, наскільки все виходить міцнішим, якщо їх обмежують таким чином, що вони подають свій голос про щось, тільки коли їх питають, а в той же час вчать тільки того, що прийнято і ввійшло у звичай, і виконують це на практиці. 2) Як небезпечно відносити до божественного права речі чисто спекулятивні і встановлювати закони про погляди, щодо яких люди мають звичай або можуть сперечатися. Бо царська влада більш жорстока там, де думки (які складають право кожного), якими ніхто не може поступитися, вважаються злочином. Якраз там, де це має місце, зазвичай більш за все панує гнів народу. Так, Пілат, щоб поступитися гніву фарисеїв, наказав розіп’яти Христа, якого він визнав невинним. Крім того, фарисеї, щоб позбавити багатших їхнього почесного становища, почали піднімати питання про релігію і звинувачувати садукеїв у безчесті. А за цим прикладом фарисеїв усякі найгірші лицеміри, збуджені тією ж злобою, яку вони називають дбанням про божественне право, всюди переслідували мужів, які відзначилися чесністю і знаменитих доброчестям, і тому неприємних для простолюду, а саме: публічно піддавали прокляттю їхні міркування і розпалювали гнів розлюченої юрби проти них.

І це зухвале нахабство не могло бути легко погамоване, бо воно прикривалося релігією, — особливо там, де найвища влада ввела якусь секту, засновниками якої вони не є. Тому що вони виявляються тоді не тлумачами божественного права, але сектантами, тобто такими, що визнають учителів секти за тлумачів божественного права, і тому авторитет влади в цих речах у простолюду зазвичай має невелике значення, але найбільше має значення авторитет учителів, тлумачення яких, як гадають, навіть царі повинні шанувати. Отож, щоб уникнути цього зла, нічого не можна придумати більш безпечного для держави, як вважати благочестя і сповідування релігії тільки в справах, тобто тільки у вправлянні в любові та справедливості, а в решті надати кожному право вільно міркувати. Але про це докладніше потім.

3) Ми бачимо, як важливо для держави, також і для релігії, надати верховній владі право вирішувати, що законне і що незаконне. Бо якщо самим божественним пророкам це право оцінювати вчинки могло бути надане тільки з великими збитками для держави і релігії, то набагато менше воно повинно бути надаване тим, які ні майбутнього не вміють провіщати, ні чудес творити не можуть. Але про це згодом я скажу докладніше.

4) Нарешті, ми бачимо, як згубно для народу, який не звик жити під владою царів і має вже встановлені закони, обирати монарха. Бо ні сам народ не буде в змозі витримати таке правління, ні царська влада не зуміє терпіти закони і права народу, встановлені іншою особою, менш авторитетною, а ще менше вона буде схильна захищати їх, особливо тому, що при встановленні їх не могли бути взяті до уваги інтереси царів, але тільки народу чи народних зборів, які думали правити царством. І відтак, захищаючи давні права народу, цар здавався б швидше слугою, аніж паном його. Отож новий монарх з найбільшою запопадливістю буде прагнути встановити нові закони і змінити права держави на свою користь, а народ поставити в таке становище, щоб він не так легко міг забирати почесті у царів, як славити їх.

Але тут я ніяк не можу змовчати про те, що не менш небезпечно також і вбити монарха, коли б навіть було цілком ясно, що він тиран. Бо народ, який звик до царського авторитету і ним тільки стримується, буде нехтувати й висміювати менший [авторитет]. І тому, якби одного умертвили, то для народу буде необхідним, як колись для пророків, обрати на місце першого другого, який буде тираном не добровільно, а з необхідності. Бо як він зможе бачити закривавлені царевбивством руки громадян і чути їхнє вихваляння вбивства як доблесного вчинку, що його вони сподіяли тільки для того, щоб показати приклад для нього одного? Зрозуміло, якщо він хоче бути царем і не визнавати народ суддею царів та своїм паном і царювати незалежно, то він повинен помститися за смерть першого і, в свою чергу, показати приклад у своїх же інтересах, аби народ удруге не наважився вчинити такий злочин. Але помститися за смерть тирана убивством громадян йому буде нелегко, якщо тільки він у той же час не буде захищати принципів того першого тирана і схвалювати його діянь, а отже, не піде у всьому стопами першого тирана. Ось чому й бувало так, що народ, хоч і часто міг міняти тирана, але ніколи не міг звільнитися від нього чи замінити монархічне іншою формою правління. Фатальний приклад цього дав англійський народ, який шукав причини, які дозволили б йому стратити монарха на законних підставах. Однак, убивши його, він менш за все міг змінити форму правління.

А вже як люди пролили багато крові, знову повернулися до того, що було: проголосили нового монарха, під іншою назвою (ніби все питання було в одній назві). Останній жодним чином не міг утвердитись інакше, як тільки через вигублення царського роду, вбивство друзів короля чи запідозрених у дружбі з ним і через порушення війною мирного спокою, здатного породжувати чутки, аби простий народ, зайнятий і захоплений новими подіями, спрямував думки від убивства короля на інше. Тому народ пізно помітив, що для врятування вітчизни нічого іншого не зробив, як тільки порушив право законного короля і все привів до гіршого стану. Таким чином, він за першої можливості вирішив вернутися до старого і не вгамувався, доки не побачив, що все прийшло до попереднього свого стану59. Але, можливо, хтось наведе як приклад римський народ і заперечить, що народ легко може звільнитися від тирана. Але я думаю, що саме на ньому наша думка цілком підтверджується. Бо хоч римський народ набагато легше міг позбутися тирана і змінити форму правління з тієї причини, що право обрання царя та його спадкоємця було у самого народу і що сам він (який складався якраз із людей бунтівливих і відважних) ще не звик слухатися царів (бо з шести царів, які були в нього раніше, він умертвив трьох), однак він нічого іншого не зробив, як замість одного обрав кількох тиранів60, що постійно втягували його до нещасливої зовнішньої і внутрішньої війни, доки, нарешті, влада знову не перейшла до монарха, і також тільки під зміненою назвою, як і в Англії.

Що ж стосується Голандських штатів, то в них ніколи, скільки ми знаємо, не було королів, але були графи, на яких право панування ніколи не переносилося. Бо, як оголошують самі всемогутні Голандськи штати в доповіді, виданій ними в час графа Лейчестерського, вони завжди зберігали за собою право (authoritas) нагадувати тим графам про їхній обов’язок і утримували в себе владу захищати це своє право та свободу громадян і висувати вимоги до графів, якщо б вони переродилися на тиранів, стримуючи їх так, що вони тільки з дозволу і схвалення штатів могли щось зробити. Із цього випливає, що право верховної величності, яке останній граф61 намагався присвоїти собі, завжди було у штатів. Тому аж ніяк не правильно, що вони зрадили його, коли відновили своє давнє, майже втрачене вже панування. Таким чином, цими прикладами цілком потверджується те, що ми сказали, а саме: що форму всякого правління неодмінно слід зберігати, і вона може бути змінена не без ризику повного його руйнування. Це і є те, що я вважав за потрібне тут зазначити.