Теологічно-політичний трактат

Розділ X. Всі інші книги Старого заповіту досліджуються в той самий спосіб, що й попередні

Переходжу до решти книг Старого Заповіту. Але про дві книги «Параліпоменон» я не можу сказати нічого певного і вартісного, крім того, що вони були написані через багато років після Ездри, а може бути, і після того, як Юда Макавей відновив храм. Бо в 1:9 історик розповідає, які саме родини спочатку (тобто в часи Езд­ри) мешкали в Єрусалимі. І потім, у вірші 17-му показує придворних охоронців (Janilores), про двох із яких розповідається і в Неємії (11:19). Це показує, що книги ці були написані через багато років після відновлення міста. Щоправда, про справжнього автора їх і про їхню достовірність, корисність і повчальність мені я не маю певності. Я навіть не можу досить надивуватися, чому вони були введені до числа священних книг тими людьми, які з канона священних книг вилучили книги «Премудрощів», «Товіта» тощо, які вважаються апокрифами. Однак применшувати їхній авторитет у мене нема наміру, оскільки вони всіма прийняті, то я залишу їх так, як вони є.

Псалми також були зібрані й розділені на п’ять книг в епоху другого храму. Бо Псалом 88-й, за свідченням юдея Филона, постав у той час, коли ще цар Єгояким сидів у в’язниці вавилонській, а Псалом 89-й тоді, коли той же цар дістав свободу. Я не думаю, щоб Филон колись дозволив собі сказати це, якби за його часу не була поширена така думка (opinio) чи якби він не почув її від інших, гідних довіри осіб. Я гадаю, що й «Приповісті Соломонові» були зібрані в той самий час чи принаймні в часи царя Йосії, і це тому, що у главі 24-й, вірші останньому45, мовиться: «І оце Соломонові приповісті, що зібрали люди Єзекії, Юдиного царя». Але не можу промовчати тут про сміливість рабинів, які спершу хотіли, щоб ця книга разом з «Еклезіастом» була виключена з канону священних книг і зберігалася з іншими, які тепер вже не існують. Вони, безумовно, вчинили б так, якби не виявили деяких місць, що звістують Мойсеїв Закон. Слід, звичайно, жалкувати, що священні, прекрасні предмети залежали від їхнього вибору. Однак я вдячний їм за те, що вони вирішили зберегти нам ці книги. Але не можу не висловити сумніву, чи добросовісно вони їх передали, — чого піддавати прискіпливому дослідженню тут не хочу.

Отже, переходжу до книг пророків. Усякий раз, як я заглиблююсь у них, я бачу, що пророцтва, які там є, були зібрані з інших книг і не завжди переписані з них у такому ж порядку, як вони були висловлені або записані самими пророками. І що містяться в них не всі пророцтва, а тільки ті, які можна було знайти тут або там. Тому ці книги є тільки фрагментами пророчих. Бо Ісая почав пророкувати за царювання Уззії, як сам писар свідчить у першому вірші. Але він у той час не тільки пророкував, але, крім того, і описав усі справи, звершені цим царем («II книга Параліпоменон», 26:22). Цієї книги тепер нема. [А ті книги], які у нас є, як ми показали, переписані з літописів царів юдейських та ізраїльських. Додайте до цього, що рабини твердять, ніби цей пророк пророкував і за царювання Манасії, який, зрештою, його стратив. І хоч вони, здається, розповідають вигадку, однак вони, певно, вірили, що це не всі його пророцтва.

Далі, пророцтва Єремії з історичним викладом узято й зібрано з різних літописців. Бо, крім того що вони нагромаджені безладно, без усякої послідовності, в них одна й та ж історія повторюється по-різному. Так, у главі 21 названо причиною арешту Єремії саме те, що він провістив Седекії (коли той запитав у нього поради) руйнування міста. Глава 22, перериваючи цю історію, переходить до оповіді про його заклик до Єгоякима, який царював до Седекії, і про те, що він провістив полон царя. І далі, у главі 25-й, описується те, що було відкрито пророкові до цього, а саме: в четвертий рік [царювання ] Єгоякима, потім [ідуть] одкровення в перший рік [царювання] цього царя, і так продовжується нагромадження пророцтв без усякого дотримання порядку в часі, доки, нарешті, в главі 38-й (немовби ці п’ятнадцять глав були сказані в дужках) [оповідь] не повертається до того, про що розповідалося в главі 21-й. Бо зв’язок (coniunctio), яким починається та глава, стосується віршів 38:8, 9, 10. І, крім того, тут зовсім інакше описується останній арешт Єремії і вказується цілком інша причина тривалого його затримання сторожею у дворі, аніж та, про яку розповідається в главі 37-й. Так що ясно видно, що все це було взято з різних істориків і ніяким іншим чином не може бути виправдане. Щоправда, інші пророцтва, що є в решті глав, де Єремія говорить у першій особі, переписані, певно, з сувою, що його написав Барух під диктовку самого Єремії. Сувій цей містив (як видно з 36:2) тільки те, що було відкрито цьому пророкові від часів Йосії до четвертого року Єгоякима. Від того часу ця книга й починає [оповідь]. Потім з того ж сувою, здається, переписано те, що є від глави 45:2 до глави 51:59.

А що книга Єзекіїля є також тільки уривком, то це вельми мітко показують перші її вірші. Хто ж не бачить, що зв’язок, яким починається книга, стосується іншого, про що вже було мовлено, і прилягає до того, що повинне бути сказано? І не тільки зв’язок, але й весь контекст мови передбачає інший твір. Адже тридцятий рік, з якого починається ця книга, показує, що пророк продовжує оповідь, а не починає! Це відзначає і сам писар у вірші 3, в дужках: «Сталося Господнє слово до Єзекіїля, сина Бузі, священика у халдейському краї», і далі. Він ніби говорить, що слова Єзекіїля, які він до цих переписував, стосуються іншого одкровення, яке було йому до цього тридцятого року. Потім Йосиф у книзі X «Старожитностей», глава 7, розповідає, ніби Єзекіїль провістив, що Седекія не побачить Вавилону. Про це в його книзі, яка дійшла до нас, не говориться, але сказано навпаки, а саме: в главі 17-й, що він був відведений полоняником до Вавилону. Стосовно Осії ми не можемо сказати напевно, що він написав більше того, що міститься в книзі, званій його іменем. Але я, однак, дивуюся, що ми від того, хто, за свідченням Письма, пророкував більше 84 років, маємо так мало. Взагалі, ми принаймні знаємо, що писарі не зібрали пророкувань від усіх пророків, а від тих, від кого ми маємо, зібрали не все. Бо від тих пророків, які пророкували за царювання Манасії і про яких у «II книзі Параліпоменон» (33:10, 18, 19) є загальна згадка, у нас зовсім нема жодних пророцтв, як нема й усіх пророцтв цих дванадцяти пророків. Бо із Йони переписані тільки пророцтва про ніневітян, тим часом як він пророкував і ізраїльтянам («II книга Царів» 14:25).

Про «Книгу Йова» і про самого Йова була велика суперечка серед писарів. Деякі думають, що її написав Мойсей і що вся історія є тільки притчею. Такою є легенда і декого з рабинів у Талмуді. З ними погоджується й Маймонід у своїй книзі «Дороговказ». Дехто думав, що історія була правдивою. З-поміж останніх є такі, які гадали, що цей Йов жив за часів Якова і був одружений з його дочкою Діною. Але Абен-Езра, як я вже вище говорив, у своїх коментарях на цю книгу твердить, що вона була перекладена на гебрейську з іншої мови. Я, звичайно, хотів би, щоб він показав нам це чіткіше, бо ми тоді могли б зробити висновок, що у поган були священні книги. Отож залишаю цю справу під сумнівом. Однак припускаю, що Йов був якимось поганином, з великою душевною стійкістю, справи його спочатку йшли вдало, потім дуже нещасливо, а під кінець знову вельми щасливо. Бо Єзекіїль (14:14) згадує його серед інших. І я гадаю, що ця зрадливість долі Йова і його душевна сталість багатьом дали нагоду сперечатися про провидіння Боже, а авторові цієї книги — принаймні скласти діалог. Бо зміст цього діалогу, як також і стиль, здаються властивими не людині, що в тяжкій недузі сидить у попелі, а розмірковує на дозвіллі в бібліотеці. І тут я схильний був би думати з Абен-Езрою, що ця книга була перекладена з іншої мови, оскільки вона, певне, схожа на поезію поган. Бо батько богів двічі скликає раду, а Мом, знаний тут Сатаною, досить вільно оспорює слова Божі. Але це чисті здогади, і вони мало переконливі.

Переходжу до «Книги Даниїла». Вона від глави 8-ї, безумовно, містить писання самого Даниїла. Але звідки були переписані перші сім глав, я не знаю. Ми можемо підозрювати, що з халдейських літописів, оскільки, за винятком 1-ї глави, вони написані по-халдейськи. Якби це було чітко видно, то очевидним був би найбільший доказ, який переконував би, що Письмо лише настільки священне, наскільки ми розуміємо в ньому речі, які воно позначає, а не наскільки розуміємо слова чи мову речень, якими ті речі позначаються. І, крім того, це переконувало б, що книги, які повчають і повідомляють про найкращі речі, хоч би якою мовою і яким народом були написані, рівно священні. Однак ми в крайньому разі можемо відзначити те, що ці глави були написані по-халдейськи і що вони так само священні, як і решта Біблії.

До цієї ж «Книги Даниїла» прилягає «І книга Ездри», таким чином, що легко розпізнати, що автор — та ж особа, яка продовжує послідовно розповідати про справи юдеїв від першого полону. А до цієї книги я не завагаюся приєднати і «Книгу Естер». Бо зв’язок, яким починається та книга, ні до якої іншої не може бути віднесений. І не слід думати, що вона є тією самою книгою, яку написав Мордехай, бо в главі 9:20, 21, 22 хтось інший розповідає про самого Мордехая, що той написав листи і сам передає їхній зміст. Потім, у 9:31 сказано, що цариця Естер указом потвердила постанови, які стосуються свята жеребів (Ригіт), і що указ вписаний був до книги, тобто (як звучить по-гебрейськи) до книги, всім відомої в той час (тобто коли це було описано), і Абен-Езра визнає, і всі зобов’язані визнати, що вона разом з іншими [книгами] загинула. Насамкінець, стосовно решти [діянь] Мордехая історик посилається на літопис перських царів. Тому не слід сумніватися, що й ця книга була написана тим самим істориком, який розповів про діяння Даниїла та Ездри, а крім того, і про «Книгу Неємії», тому що вона називається другою книгою Ездри. Отож ми твердимо, що ці чотири книги, а саме: Даниїла, Ездри, Естер і Неємії, були написані одним і тим же істориком, але хто саме це був, я не можу навіть припустити.

Втім, хоч би хто він, зрештою, був, для того щоб знати, звідки він одержав свідчення про ці історії і, можливо, навіть списав більшу їх частину, треба зауважити, що правителі або князі юдеїв мали при другому храмі, як царі їхні при першому, писарів або історіографів, які послідовно вели їхні літописи або анали. Бо царські анали або літописи цитуються в «Книгах Дарів» часто, а літописи князів і жерців другого храму цитуються спершу в «Книзі Неємії» (12:23), потім у «І книзі Макавея» (16:24). Без сумніву, згадана нами щойно книга («Книга Естер», 9:31) і є та, в якій були написані указ Естер і листи Мордехая і про яку я разом з Абен-Езрою сказав, що вона загинула. Отож, певно, з цієї книги запозичено чи переписано все, що є в тих чотирьох, бо ніхто інший автором їхнім не цитується і ніякої іншої книги офіційного характеру ми не знаємо. А що ці книги не були написані ні Ездрою, ні Неємією, — є очевидним із того, що в «Книзі Неємії», 12:10, 11, генеалогія верховного первосвященика Ісуса продовжена до Яддуї, тобто шостого первосвященика, який вийшов назустріч Александрові Великому, коли влада персів була вже майже повалена («Старожитності» Йосифа, книга XI, глава 8), чи, як пише юдей Филон у книзі «Часів», шостого й останнього первосвященика за персів. Навіть у тій самій главі Неємії, а саме: у вірші 22, це чітко вказується. «Левиmu, — пише історик, — були записані за днів Еліашива, Йояди і Яддуї, а священики — за царювання Дарія перського», тобто вписані до хронологій.

І, я думаю, ніхто не вважає, що Ездра чи Неємія були настільки довговічні, що пережили 14 перських царів, бо Кір перший з усіх дав юдеям дозвіл відновити храм, а від того часу до Дарія, чотирнадцятого і останнього царя персів, налічується більше 230 років. Тому не маю сумніву, що ці книги були написані набагато пізніше від того, як Юда Макавей відновив служіння у храмі. Не маю сумніву ще й тому, що в той час вигадані (falsi) книги Даниїла, Ездри і Естер були поширювані якимись зловмисниками, що належали, без сумніву, до секти садукеїв, бо фарисеї, наскільки я знаю, ніколи не приймали тих книг. І хоча в книзі, яку називають четвертою книгою Ездри46, зустрічаються деякі байки, які читаємо і в Талмуді, однак тільки через це їх не слід приписувати фарисеям, бо серед них нема нікого, за винятком найбільших недоумків, хто не вважав би, що ті байки вставлені якимось базікою, і я гадаю, що їх вставлено кимось для того, щоб перекази (traditiones) фарисеїв зробити для всіх смішними. Або, можливо, вони були написані й видані в той час, аби показати народові здійснення пророцтв Даниїла і щоб на тій підставі зміцнити народ у вірі, аби він, будучи в такому скрутному становищі, не втрачав надії на кращі часи і майбутній порятунок.

Справді, хоч ці книги такі недавні й нові, однак до них закралося багато помилок, як мені здається, від поспіху переписувачів. Адже в них, як і в решті книг, також зустрічається багато маргінальних приміток, про які ми говорили в попередньому розділі, а крім того, є також деякі місця, які ні на якій іншій підставі не можна виправдати, як я зараз покажу. Але попередньо хочу зробити зауваження стосовно маргінальних читань цих книг, тому що, якщо погодитися з фарисеями, що маргінальні варіанти так само давні, як і самі автори цих книг, тоді необхідно буде сказати, що їх відмітили самі автори (якщо їх було декілька) з тієї причини, що вони знайшли самі хроніки (з яких переписували книги) недостатньо правильно написаними. І хоча деякі помилки були очевидними, однак вони не наважилися виправити написане давніми предками. Та мені вже немає потреби докладно тут розглядати вдруге це питання. А тому переходжу до вказівки на те (eas indicandum), що не відмічено на берегах. Передусім, мені навіть важко сказати, скільки [помилок] закралося до глави 2-ї Ездри. Так, у вірші 64-му дається загальне число тих, хто за поколіннями перераховується у всій главі. Про них говориться, що всього їх було 42 360, однак, якщо скласти окремі суми, то виходить не більше 29 818.

Отже, помилка тут або в підсумку, або в окремих сумах. Але треба думати, що загальна сума, здається, зазначена правильно, тому що її, без сумніву, кожний утримував у пам’яті, як річ вікопомну, окремі ж суми не те. Вочевидь, якби помилка закралася в загальну суму, то вона враз була б помітна кожному і легко була б виправлена. І це повністю потверджується тим, що у Неє­мії в главі 7-й, де переписана ця глава з Ездри (звана родослівним переписом), як про це прямо мовиться у вірші 5-му тієї самої глави Неємії, загальна сума цілком узгоджується із [загальною] сумою «Книги Ездри». Окремі ж суми вельми відрізняються: деякі виявляються більшими, а деякі меншими, ніж у Ездри, а всі разом складають 31 089). Тому немає сумніву, що більше помилок закралося в окремі суми як «Книги Ездри», так і «Книги Неємії». Коментатори ж, які прагнуть узгодити ці очевидні суперечності, вигадують, виходячи з сили свого розуму, все, що тільки можуть, а тим часом саме вони своїм схилянням перед літерами і словами Письма роблять (як уже вище ми нагадували) не що інше, як виставляють писарів Біблії на ганьбу, внаслідок чого вони здаються такими, що не вміють ні говорити, ні викладати по порядку того, що їм належало сказати. Більше того, вони нічого іншого не роблять, як тільки цілком затемнюють ясність Письма, бо якби всюди було дозволено тлумачити Письмо в їхній спосіб, то, звичайно, не було б жодного речення, в істинному сенсі якого ми могли б не сумніватися.

Але нема чого зупинятися на цьому. Я переконаний, що якби якийсь історик захотів наслідувати все те, що самі коментатори благочесно припускають стосовно писарів Біблії, то вони висміяли б його на різний лад. І якщо вони вважають лихословом того, хто говорить, що Письмо в деяких місцях містить помилки, то питається: яким іменем я назву тоді їх самих — тих, хто приплітає до Письма все що завгодно; хто до того принижує істориків священних книг, що про них думають як про людей, які без пуття базікають і все плутають; хто, нарешті, заперечує чіткий і очевидний зміст Письма? Адже що в Письмі очевидніше від того, що Ездра зі співробітниками брав по частинах у родовідному переписі, написаному в главі 2-й книги, названої його ім’ям, число всіх тих, які вирушили до Єрусалима, оскільки в окремих сумах повідомляється число не тільки тих, які могли вказати свою генеалогію, але й тих, які не могли її вказати? Що, кажу, у Неємії (7:5) переконливіше від того, що він цей самий перепис просто списав.

Отож ті, хто пояснює це інакше, роблять не що інше, як заперечують справжній зміст Письма, а отже, і саме Письмо. Що ж стосується того погляду, ніби благочесно пристосовувати одні місця Письма до інших, то воістину це кумедне благочестя, тому що місця очевидні вони пристосовують до темних, а правильні — до неправильних і здорове псують протилежним. Я, однак, далекий від того, щоб називати їх, котрі не мають ніякого наміру лихословити, богохульниками, бо помилятися, звичайно, властиво людині. Але повертаюся до своєї мети. Крім помилок, які слід визнати в сумах родовідного розпису і Ездри, й Неємії, помічається також багато помилок у самих іменах родин. Більше того, багато помилок у самих генеалогіях, в історіях, і побоююсь, чи нема їх також і в самих пророцтвах. Так, пророцтво Єремії (глава 22) про Єхонію жодним чином, певно, не узгоджується з його історією (кінець «II книги Царів», «Книга Єремії» та «І книга Параліпоменон», 3:17, 18, 19), особливо слова останнього вірша тієї глави. Не бачу я також, на якій підставі він міг сказати про Седекію, чиї очі були вирвані, щойно він побачив умертвлення синів: «У мирі помреш ти» і далі («Книга Єремії», 34:5). Якщо пророцтва повинні тлумачитись після виконання, то слід було б змінити ці імена, і замість Седекії, здавалося б, треба взяти Єхонію і, навпаки, замість Єхонії — Седекію. Але це надто парадоксально, і тому я вважаю доречним залишити питання як незрозуміле, головним чином тому, що коли тут і є якась похибка, то вона повинна бути приписана історикові, а не розглядатись як похибка у примірниках.

Що стосується інших помилок, про які я сказав, то не думаю відзначати їх тут, бо цим я міг би дуже втомити читача, тим більше що вони вже були помічені іншими. Бо р[абі] Соломон47 внаслідок найочевидніших суперечностей, які він помітив у вищевказаних родоводах, змушений був висловитися такими словами, а саме (дивись його коментарі до «І книги Параліпоменон», 8): «Що Ездра (який, на його думку, написав книги «Параліпоменон») називає синів Веніямина іншими іменами і його родовід виводить інакше, аніж ми маємо його в книзі “Буття”, і що, нарешті, він більшу частину міст левітських вказує інакше, ніж Ісус, то це сталося тому, що він знайшов різноманітні оригінали», і трохи нижче: «Родовід Гаваона й інших двічі і нарізно списується тому, що Ездра знайшов багато різних розписів кожного родоводу і при списуванні їх ішов за найбільшим числом примірників, а коли число незгідних генеалогій було однаковим, тоді він списував примірники і тієї, і другої».

Таким чином, він, безумовно, припускає, що книги ці були списані з оригіналів, недостатньо виправлених і не досить достовірних. Навіть самі коментатори, прагнучи узгодити тексти, вельми часто роблять не що інше, як вказують причини помилок. Нарешті, я гадаю, що жодна людина при здоровому глузді не думає, що історики священних книг з наміром захотіли так написати, щоб вони здавалися суперечливими між собою на кожному кроці. Але, може, хто-небудь скаже, що таким чином я цілком відкидаю Письмо, бо так усі можуть запідозрювати, що воно скрізь помилкове. Але я, навпаки, показав, що я дбаю про Письмо, аби його чіткі й чисті місця не пристосовували до помилкових і не спотворювали. А через те, що деякі місця спотворені, не можна запідозрити те саме стосовно всіх [місць], адже ніколи не було жодної книги без помилок. Невже, питаю, хто-небудь підозрював з цієї причини, що книги в усьому помилкові? Звичайно, ніхто, особливо коли мова зрозуміла і думка автора ясно сприймається.

Цим я закінчив те, що хотів зауважити стосовно історії книг Старого Заповіту. Із цього ми легко робимо висновок, що до часів Макавеїв не було жодного канону священних книг. Ті ж, які тепер маємо, були відібрані з багатьох інших фарисеями Другого храму, які встановили й молитовні формули, і прийняті були тільки на підставі їхніх рішень48. Отож, хто хоче довести авторитет Святого Письма, той зобов’язаний довести авторитет кожної книги. І недостатньо довести божественність однієї, щоб робити висновок про божественність усіх, інакше слід твердити, що coбор фарисеїв не міг помилитися при цьому виборі книг, чого нiхто ніколи не доведе. Підставою ж, яка змушує мене твердити, що тільки фарисеї збирали книги Старого Заповіту і склали їх у канон священних книг, служить те, що в «Книзі Даниїла» (Остання глава, 2) пророкується воскресіння мертвих, яке садукеї заперечували, і те, що самі фарисеї в Талмуді чітко говорять про це. А саме: у главі 2-й, аркуш 30, сторінка 2 трактату «Шабат» мовиться: «Сказав р. Юда від імені Рава: намагалися мудреці приховати “Книгу Екклізіястову”, тому що слова її суперечать словам Закону (NB: Книзі Закону Мойсея). Тому що вона згідно з Законом починається і згідно з Законом закінчується». А трохи нижче: «І також книгу “Приповістей” намагалися приховати» тощо. І, нарешті, в тому ж трактаті, в главі 1-й, аркуш 13, сторінка 2: «Напевно називай з прихильністю того мужа, ім’я якому Хананія, син Хізкії; бо якби не він, то “Книга Єзекіїля” була б прихована, тому що слова її суперечили словам Закону». З цього вельми переконливо випливає, що знавці Закону радили раду про те, які книги слід прийняти як священні і які виключити. Отож, хто хоче увірувати в авторитет усіх книг, той хай знову повертається до обговорення і вимагає звіту щодо кожної.

А тепер слід було б дослідити і книги Нового Заповіту таким же чином. Але оскільки я чую, що це зроблено людьми, вельми обізнаними як у науці, так особливо і в мовах, і оскільки я не маю належного знання грецької мови, щоб наважитись узятися за цю справу, і, нарешті, оскільки до нас не дійшли примірники книг, які були написані гебрейською мовою, то я утримаюся від цієї праці. І все ж те, що ближче всього стосується мого завдання, я думаю відзначити. Але про це — в наступному розділі.