Третя Залізна дивізія

Розділ XV Наступ на м. Копайгород. Приїзд Головного Отамана. Розмова з Симоном Петлюрою. Здобуття м. Копайгород

21-го червня 3-тя дивізія перейшла до наступу на м. Копайгород. Метою наступу було перетяти залізничне сполучення м. Могилів — ст. Жмеринка, щоб такою акцією допомогти 2-ій дивізії під час її наступу на Бар — Жмеринка. Дивізія вийшла на лінію р. Лядова майже без перешкод, але перед селами Марянівка і Борок зустрінула поважний опір ворога. Зламавши спротив, дивізія заночувала в цих селах, а ворог відійшов на лінію залізничного шляху Жмеринка — Могилів.

На ранок 22-го червня ситуація склалася наступна: села Володіївці й Берлінці Лісові, на лінії залізниці, зайняті червоними. Поміж ст. Бар і ст. Копайгород курсував ворожий бронепотяг і прикривав вивантажування ворожої піхоти. 2-га дивізія була десь між Баром і Ялтушковим; зв'язку з нею ми не мали. Містечко Курилівці Муровані зайнято ворогом; його розвідка доходила до м. Вербівець. Селяни повідомили, що якась частина червоної піхоти вийшла з села Котюжани в напрямі на м. Снітково. Отже, як видно, ворог робив перегрупування, щоб заскочити 3-тю дивізію ударом у її праве крило, або навіть у її тил. Треба було попередити можливість такого заскочення ще перед тим, як ворог скінчить перегрупування. Перш над усе, я рішив розбити ворога, що стояв перед нами, а потім повернути дивізію фронтом на південь і самому заскочити червоних атакою групи, що була в районі м. Курилівці Муровані.

Райком 22-го червня, 9-ий Стрілецький полк вирушив із с. Марянівка в напрямку на м. Копайгород. 8-ий Чорноморський полк мав атакувати с. Володіївці, а 7-ий Синій полк залишався в резерві. Штаб 3-ої дивізії і артилерія зайняли позицію на східній околиці с. Борок. 9-ий Стрілецький полк вибив ворожу піхоту зі станції Копайгород, але опинився під гарматним обстрілом ворожого бронепотяга. Вибити червоних із м. Копайгород не було легкою проблемою. Залишивши заслону в напрямку на м. Бар, полк. Шандрук повів свій полк через село Шипинка.

Наступ на Копайгород — 22 липня 1919 р.

Копайгород "привітав" стрільців градом шрапнелів і рушничних та кулеметних куль. Розпочався бій. Ворог виявив сильний спротив. Гармати, що їх приділено до 9-го полку, піддержували атаку стрільців інтенсивним огнем. Хоч лавам 9-го полку й пощастило вдертися до містечка, але, як це бувало й перед тим, червоні завзято боронилися в середині містечка. Треба признати, що боронилися вони надзвичайно вперто і хоробро, використовуючи будинки як прикриття. Допіро о 16-ій годині стрільцям вдалося змусити червоноармійців остаточно залишити містечко.

Чорноморці захопили Володіївці чоловим ударом, але ворожа піхота, прикриваючись лісом, що прилягав до села, перейшла до контр-атаки. Дійшло до зустрічного бою. На допомогу Чорноморцям рушив 7-ий Синій полк, а наші гармати збільшили темп свого вогню, зуживши 600 гранат і шрапнелів. Лише з великим зусиллям змушено ворога до відступу, але на коротко, бо після малої передишки ворог знову перейшов до контратаки. У напрямку з с. Володіївці до м. Копайгород. на якийсь час затихло, але після 16-ої години раптом звідтіля донеслася до нас жвава гарматна, стрілянина, що все наближалася до штабу 3-ої дивізії. Відчувалося, що з 9-им полком сталося щось неприємне, можливо він є у відступі, але донесення від полк. Шандрука не було. Штаб дивізії не мав уже жадної резерви, бо навіть команду зв'язку відправлено на допомогу полк. Царенкові, а батареї ось-ось залишаться без стрілен…

У цей критичний для дивізії мент, збоку с. Борок з'явилося авто, що швидко наближалося до артилерійської позиції. Полк. Чижевський повернув свій гарматний далековид у напрямку авта, довго дивився, й нарешті пробуркотів: "Здається, що це їде Головний Отаман".

Головний Отаман!.. Як він опинився тут? Як міг він відважатися їхати автом сам, без охорони, по тилу дивізій що в ньому було повно окремих большевицьких банд? А якщо це дійсно Симон Петлюра, то приїхав він у дуже незручний для нас час, коли 3-тя дивізія напружувала всі свої сили, щоб подолати ворога. Зуживши всі резерви, я покладав усі надії, під чає цього скрутного нашого становища, на витривалість полків, на їхніх славетних командирів, бо інакше… відступ на очах Головного Отамана, Чутка про те, що їде Головний Отаман зробила своє позитивне враження. Гармаші поспішно одягали свої подерті "мундири" і на команду кожний став на своє місце. За кілька хвилин до артилерійської позиції під'їхало авто і з нього вийшов Головний Отаман у супроводі ген. кватирмайстера штабу армії, генштабу полк. Капустянського.

— Струнко! Панове старшина! — голосно залунала команда. Комдив підійшов до Головного Отамана з рапортом:

— Пане Головний Отамане! 3-тя дивізія проводить бій у складі 7-го, 8-го і 9-го полків… — Снмон Петлюра не дав докінчити рапорт:

— Доброго здоров'я, Олександре Івановичу! Бачу, що "гаряче" у Вас… Уже давно мав бажання відвідати Вас і дивізію та подякувати за блискучі переможні бої.

— Доброго здоров'я хлопці! — привітав він козаків.

— Слава Україні! Слава! — відповіли козаки.

Як ми вже не раз згадували, Симон Петлюра був хоробрий. Він не лякався смертн; його приваблювала армія, він любив її. любив картину бою й якби не його високе становище, він напевно прийняв би участь у бою сам особисто, як це було під арсеналом у Києві в 1918 році. Усе ж, він часом не витримував і рвався до передової лінії фронту; від цього кроку його завжди треба було стримувати.

— Хочу відпочити у Вас, — не раз казав Головний Отаман, коли приїздив відвідати дивізію, й тому не хотілося інформувати його, що він приїхав якраз тоді, коли 3-тя дивізія була в такому стані, що кожної хвилини ворог міг змусити її до відступу…

— Хай гармаші продовжують своє діло! — звернувся до мене С. Петлюра.

На батареях знову залунала команда: "трубка … віддаль … мірник… батарея вогонь!" Раптом сталася прикра несподіванка: телофоніст штабу дивізії, що був зі своїм апаратом на зах. околиці с. Володієвці, повідомив, що з с. Берлінці Лісові, в тил 7-го і 8-го полків, виходить лава ворожої піхоти. Для паралізування цього небезпечного для нас маневру, що міг би змусити 3-тю дивізію до відступу, прийшлося зробити те, що в нормальних умовинах, коли ще є резерва, ніколи не робиться: в тому напрямку вислано 25 вибраних з-поміж гарматної ослуги козаків із одним кулеметом, під командою старшини-гармашів, щоб "налакати" ворога й тим зупинити його обхідний рух… Обов’язки козаків із гарматної обслуги, що мали "лякати" перейняли на себе старшини гармаші й батареї продовжували стріляти. На всякий випадок, до гармат притягнуто передки, щоб у разі потреби вивезти їх на нову позицію.

На всьому фронті дивізії відбувався завзятий бій. З лінії передових лав 7-го і 8-го полків було чути жваву рушничну стрілянину й тріскотіння кулеметів. Щоб підтримати ці частини на дусі, полк. Царенкові передано по телефону, що до дивізії приїхав Головний Отаман і тому Чорноморці й Сиві мусять розбити ворога, не сподіваючись на допомогу, бож нам не випадає відступати в присутності Головного Отамана… Хоробрий, спокійний і досвідчений вояк, полк. Царенко мав одну хибу, а саме: любив поскаржитись на те, що в полку бракує того чи іншого; що тяжко виконати наказ, або, що полк перевтомлений і т. ін., але пізніше блискуче виковував покладене на нього завдання. На цей раз повторилося те саме. Полк. Царенко почав перераховуйте всі труднощі, що їх має поконати полк, але Комдив перервав його:

— Якщо полк не в стані виконати свого завдання, не в селах триматися, то нехай відступав… Головний Отаман побачать на власні очі його відступ.

— Ну, Пане Полковнику, цього не буде! Я вже підготовлюю атаку і як усе, що треба зробиться, відразу вдарю — відповів Царенко з невластивою для нього жвавістю…

Симон Петлюра весь час уважно слідкував за розвитком бою, прислуховувався до розпоряджень Комдива, команд на батареї й телефонічних розмов, але, все ж таки, вів не здавав собі справи в тяжкого становища, що в ньому була тоді 3-тя дивізія. Навіть досвідчений зір ген. Капустянського не зауважив стурбовання" штабу дивізії, хоч, можливо, й відчував, що якісь "непереливки існують. Мавши, як видно, досить обсервування, Головний Отаман звернувся до мене:

— Олександре Івановичу! Я хотів би порозмовляти з Вами.

Для розмови обоє відійшли вбік. Нам пощастило почути чимало думок Симона Петлюри і його поглядів на сучасне й майбутнє і, своєю чергою. Висловити перед ним свої власні міркування. Про це колись перекажемо окремо. але вважаю за конечне згадати тепер головні теми нашої розмови.

До таких тем належали: міжнародне становище й Україна та Армія УНР і її операції.

На першу тему розмови були дуже короткі. Український Уряд вживає всіх можливих заходів, щоб переможна Антанта визнала Україну й допомогла їй в боротьбі за самостійність і державність, головним чином зброєю, амуніцією й медикаментами. Без усього цього виграти війну неможливо, але водночас успіх дипломатичних заходів Уряду УНР залежить від успіху визвольної збройної боротьби нашої армії. Жалюгідним і для нас фатальним є те, — продовжував свою думку Симон Петлюра, — що Европа не звертав уваги на те, що з "голими руками" осягнути успіху на полі бою не можна. Якби наша армія спромоглася здобути Київ і Одесу тією силою й тими технічними й медичними засобами, що ми їх ще посідаймо, наколи б сталося таке чудо, бо інакше його назвати не можна, — то наше становище кардинально змінилося б як на нашому внутрішньому, так і на міжнародньому форумі, і звільнення території України від московського окупанта не було б аж так тяжкою проблемою до її позитивного розв'язання, як це є тепер, Особливо захоплювала Головного Отамана думка про зайняття м. Одеси. Тоді, казав він, можна було б, через порти Чорного моря, нав'язати торговельні зносини з Европою і ми могли б тоді дістати все те, що нам потрібно. Тоді ж він висловив бажання, щоб 3-тя дивізія, здобувши залізничну лінію Жмеринка — Одеса, своїм головним стратегічним завданням мала захоплення Одеси, На чолі того війська, що мало б виконати це завдання, на думку Петлюри, мав би стати я. Але водночас Симон Петлюра висловив сумнів щодо можлнвости здобуття нами Одеси. Затяті прихильники першенства походу на Одесу, залишивши столицю України — Київ — на "потім", не хочуть прийняти під увагу, що поки ми дамо собі раду з червоною армією (якщо дамо) на Одеському фронті, місто Одеса буде зайнято Добровольчою армією ген. Денікіна, за яким стоїть Антанта. З другої руки, скерувавши головні наші сили на Одесу, ми ослаблюємо ліве крило нашої армії й залишаємо його під загрозою знищення, а цілу армію наражаємо на прорив фронту й удар з тилу, — закінчив Петлюра й перейшов на Іншу тему.

Згадавши про сусіда 3-ої дивізії по фронту — Запорізьку Січ — він висловив своє незадоволення тими порядками, що їх завів у своїй Січі отаман Божко, як рівнож неслухняністю й недисциплінованістю самого Божка.

— Якщо буде продовжуватися безладдя в Запорізькій Січі, то треба буде обеззброїти її й розформувати. Це завдання прийдеться виконати Вашій дивізії — звернувся Головний Отаман до мене.

— На мою думку, — відповів я. — покладати на бойову частину завдання жандармського характеру незручно, бо не випадає з етичного боку виступати проти свого бойового товариша. Для такого роду завдань найбільше налається начальник контр-розвідки штабу армії, полк. Чоботарів, ми чолі його спеціяльних військових вдділів; крім того, от. Божка підтримують деякі партійці в Кам'янці Подільському. Вони, без сумніву, напастували за це 3-тю дивізію, пришпиливши їй знову "контр-революцію", як це вже різ було, коли наш старшина зірвав у клюбі червоний прапор із написом: "Пролетарі всіх стран єднайтеся!"

Повторивши ще раз своє наполегливе прохання не покладати на нашу дивізію завдання жандармського характеру, я водночас звернув увагу Головного Отамана на конечність рішучої боротьби з "отаманією", що дає себе негативно знати не тільки в повстанських загонах, але й, на жаль, у нашому війську. Найгіршим є те, що вияви отаманії все знаходять підтримку зверху… Ось і тепер один із безробітних "отаманів", неславно відомий Омелько Волох, приступив до формування якогось окремого куреня і то з невідомою метою. Особа Волоха є широкознаною, як відомого авантюрника, що був у контакті з партійними колами крайнє лівих переконань.

Скориставшися з наших дружніх взаємовідносин, що датувалися ще з 1917 року, й взагалі великої приязні між нами. я рівнож звернув його увагу й на бездіяльність нашого запілля і різних міністерств, які з кожним днем розбухали кількістю зайвих урядовців, а головне — на партійну боротьбу і намагання партій втягнути в цю боротьбу нашу армію, На порядку донному були їхні спроби завербувати до своєї партії окремих старшин і козаків дивізії, ба! — навіть самого Комдива… Все це робиться для того, щоб мати спою партійну "армію", що на неї можна було б опертися під час партійних сварок, або, щоб впливати на Уряд, Головного Отамана тощо… Було це дуже прикре явище, але в 3-ій дивізії, на славу всього її складу, така руїнницька акція викликала лише обурення й глузування.

— Вірте мені, я це найбільше відчуваю, бо мушу часом марнувати цілі дні на переговори з лідерами партій, щоб їх замирити … На жаль, я нічого не можу зробити, бо якби я почав викорінювати це зло, то з мене зараз же зробили б диктатора і в наслідок цього проти мене розпочалася б ворожа акція. До чого це могло б привести, коли ми оце тільки що, прорвавшись через річку Збруч, вискочили з тиску й ледве тримаємось, — домислити не важко… — відповів Головний Отаман.

Малося враження, що він був дослівно в "полоні" партій, але, як людяна розумна й державно дозріла, здавав собі справу з можливості трагічних наслідків партійного розбрату під час війни. Все мавши на меті скерувати монолітно зусилля всіх наших партій для осягнення головної цілі нашої збройної боротьби — визволення України, — він робив усе, що тільки міг, щоб таких наслідків уникнути, хоч часто-густо мусів ховати свою амбіцію до кишені.

Державно недозрілі лідери українських партій (за дуже малим винятком), що не були ще в стані відрізнити взаємопоборювання во ім'я партійних інтересів від збройної боротьби за визволення нації, могли б дійсно піти на авантюри, що загрожували б нашій армії руїною й тим самим — ліквідацією УНР. Такою загрозою, наприклад, була авантюра отамана Оскілка.

— Симоне Васильовичу! Чи не могла б наша армія сама, власними силами, припинити безладдя в нашому державному центрі й розігнати тих, що лише гальмують державну працю? Це ж так легко перевести в життя! Якщо дозволите, полк. Вишнівський вирушить завтра до Кам'янця зі своїм полком і на протязі одної доби зробить там порядок — заризикував я запитати.

— Ні! Такого дозволу я не дам — поспішно відповів Головний Отаман.

Було видно, що ця моя пропозиція його схвилювала. Ця наша розмова, під акомпаньямент гарматної стрілянини, стверджує, що Симон Петлюра не мав жадних аспірацій стати диктатором, як це йому дехто закидав. Пізніше, коли партійні сварня перетворилися в якусь політичну орґію, й нам прийшлося знову говорити про це, він нарешті погодився, щоб я вислав до Кам'янця лише одну кінну сотню, так би мовити, для остраху. Це було до нічого, бо сотню цю використано лише для охорони нечисленних військових складів, що з них розкрадалося державне майно…

Появлення в Кам'янці Подільському кінної сотні, яка мала наказ продефілювати по головних вулицях міста, звичайно викликало чимало різних коментарів у партійних колах щодо мети її прибуття. Через кілька тижнів командир сотні звернувся до мене з проханням повернути сотню на фронт, бо "козаки від безділля зледащіли"… За згодою Головного Отамана, сотню повернено до дивізії. — Повертаю до відвідин Головного Отамана.

Біля 17-оІ годин темп бою на фронтові дивізії почав слабнути, а стрілянина відпалювалася на схід. Симон Петлюра мав велике бажання відвідати полки на їхній передовій лінії, але мені пощастило відмовити його від такого ризикованого кроку. Нарешті одержано донесення від полк. Шандрука, полк якого, як ми вже згадували, захопив був м. Копайгород і дійшов до східньої його околиці. К-ир 9-го полку доносив, що за годину після захоплення ним містечка, ворог перейшов до контр-атаки; водночас червоноармійці, що переховувалися в містечку, в місцевих більшевиків, розпочали стрільбу по стрільцях із тилу. Полк опинився в скрутному становищі і, щоб вийти з нього, був змушений відступити з боєм на західню околицю містечка. Після перегрупування 9-ий полк перейшов до контр-атаки. Завзятий бій на вулицях Копайгорода та його околицях скінчився повною перегою наших стрільців. 9-ий полк ще раз виявив надзвичайну боєздатність взагалі, а приділений до полку Буковинський курінь зокрема. Втрати полку: кілька забитих старшин і козаків і чимало ранених.

7-ий Синій і 8-ий Чорноморський полки також розбили вщент ворога й заняли села: Берлінці Лісові, Берлятка й Обухів. Втрати їхні були рівнож поважні. Головний Отаман, вислухавши донесення, від'їхав, наказавши передати частикам 3-ої дивізії його подяку за так успішний бій.

За цей пропам'ятний день 3-тя дивізія витримала тяжкий бойовий іспит і з честю виконала покладене на неї завдання. До наших рук дісталося кількасот полонених, чимало зброї та інші трофеї. Залізничне сполучення Жмеринка — Могилів нами перервано. Група червоних в районі Могилева була відтята від півночі. 3-тя дивізія щораз ближче наближалася до своєї головної мети — Вапнярського залізничного вузла.