Третя Залізна дивізія

Розділ ХLIII Загальна ситуація. Трикутник смерти. Зрада Волоха. Реорганізація. Бути чи не бути? Новий Комдив 3-ої дивізії

У початках грудня 1919-ого року, протиукраїйські фронти були наступні: Добровольча армія Денікіна: лінія Козятин — Сгароконстянтинів; Червона армія: Бердичів — Чудвів — Новгород Волинський; Польська армія: Кам'янець Подільський — Дунаївці — Чорний Острів — Полонне і далі вздовж р. Случ, в напрямку на північ.

Армія УНР зосередилася в так зв. "Трикутнику Смерти": Остропіль — Лубар — Миропіль. Така назва постала тому, що проти кожного боку трикутника, що в ньому силою обставин опинилася армія УНР, був ворог: польський фронт, денікінський фронт і большевнцький фронт.

2-ого грудня, зранку, до села недалеко від Любара, що в ньому часово зупинився 7-й Синій полк 3-ої Залізної дивізії, прибув хор. Дем'яненко й доручив командирові полку наказ Головного Отамана. Згідно з наказом, полк. Вишнівський мав негайно вирушити, на чолі колони, що складалася з його полку та інших відділів, якщо такі були в селі, а прибувши, негайно зголоситися до Головного Отамана. У селі на той час, крім Синіх була лише чота розвідчого відділу 3-ої дивізії, на чолі з полк. В. Яворським.

К-ир Синього полку знайшов Головного Отамана в невеликому будинку, на головній вулиці містечка. У малій кімнаті Симон Петлюра був не сам, разом із ним був його адьютант, сот. Крушинський. Головний Отаман ходив по малій кімнаті, заклавши обидві руки за спину й пожвавлено щось йому говорив. Після привітання розпочалася розмова. Вона була коротка. Ствердивши, що в Любарі крім Гайдамаків Волоха і ватаг Божка-Данченка інших військових частин ще нема, Петлюра згадав про "вибрик", як він це окреслив, Волоха й додав, що Волох не виконав наказу бути разом із Запорізькою дивізією в районі Мирополя і самочинно прийшов до Любара. Можливо, казав Петлюра, що заноситься на якусь нову авантюру Волоха в Любарі. "Я викликав Вас," — продовжував вів, звертаючись до полковника Вишнівського, — "в надії, що присутність у Любарі бодай невеликого відділу стримає Волоха від нерозважного кроку. "

Трикутник смерти

Відповідаючи, к-ир Синього полку висловив сумнів щодо стримання, бо сили тріюмвірату "отаманчиків" (Волох — Божко — Данченко) перевищують ті, що він привів їх до Любара. На його думку, єдиною можливістю стримати Волоха ще перед тим, як до Любара прийде якась наша дивізія, є заскочення Волоха сьогодні вночі й обезброєння його Гайдамаків. Одначе, Головний Отаман на цн не погодився, мотивуючи свою відмову тим, що Волох не дасть себе легко обезброїти, а до кровопроливу допустити він не хоче. На тому розмова й скінчилася.

Вночі, з 2-го на 3-ого грудня, Волох, після попереднього доловлення з начальником Спільної Юнацької Школи, полк. Вержбицьким, загарбав державну скарбницю, що її охороняла Юнацька Школа, і разом із своїм Гайдамацьким відділам і більшою частиною Юнацької Шкоди, попростував до больтевиків. Зрада відомого авантюрника. Омедька Волоха, стала фактом докованим. Наколи б Головний Отаман погодився був на обезброєння зрадливого "батька-отамана", то тієї ночі дійшло б було до зустрічного бою на вулицях Любара поміж Синіми і Гайдамаками. Полилася б кров, були б жертви, але державної скарбниці Волох таки не здобув би.

Силою обставин, гарматна бригада 3-ої дивізії опинитися в оточенні волохівськнх "червоних Гайдамаків", під загрозою примусового переходу, разом із Волохом, до червової армії, але їй пощастило з того оточення вирватись. Передаю зміст (не дослівний) спогаду про це сотника тієї бригади, інж. Леоніда Ромакюка:

"Ми посувалися на північ. Десь між Чорвим Островом і Любаром, ми зустріли роз'їзд польських уланів. Ні вони вас, ні ми їх не чіпали — ми простували на північний схід, вони широким півколом повернулн на північний захід. Так, тут, у цьому кутку, були всі — і Українська Армія, чн те. що з неї залишилося, і поляки, і большевикп, десь далі на північ, і денікінці, десь на схід. Добивали Україну. А над усім, у сніговій імлі, маячив найстрашніший ворог — тиф…

Перед Любарем полк. Чижевський наказав мені їхати з чотирма розвідачами наперед квартир'єром. Він хотів, щоб бриґада була приміщена на передмісті Любара, де було б легше розташуватися й прогодувати коней. День був морозний, поля притрушені раннім сніжком. Шлях виразно чорнів перед нами. Десь біля самого Любара. ми побачили 4-ох вершників; годі було знати хто саме вони. Я залишив двох розвідачів, а з другими двома наблизився до вершників.

— Я отаман Данченко. Любар є тереиом моїх повстанців. Хто Ви? — Тон запиту цієї, порівнюючи ще молодої людини, був досить бундючний.

— Хорунжий Романюк, квартир'єр 3-ої Залізні гарматної бриґади Української Армії — відповів я коротко. — Бриґада й інші частини надходять за нами.

Я виразно бачив, що "отаманові" це не подобалось. Мабуть, він хотів би задемонструвати нам, що він тут "господар хати", але побачивши, що на обрію вже чорніла наша бриґадна валка, негайно повернувся й почвалав назад до Любара…

Любар виглядав не краще й не гірше, ніж пересічне містечко в цій частині України. Жидівські крамниці, тепер, очевидно, порожні, та кілька корчем і заїздів, причаїлися по обох боках торговиці. Ось споживча кооператива, здається, торгує. Далі височіли бані церкви і готична вежа костьолу. Людей на вулицях небагато, хіба біля кооператива, коло одної з корчем стояли хурманки й кілька осідланих коней. Мало балакучий міщанин, біля якого ми зупинилися, сказав нам, що по іншому боці р. Случ в Старому Любарі. знайдемо великі подвір'я, просторі хати й клуні, що в них легко буде розташувати як людей, так і коней. Дійсно, за досить широкою річкою, вже замерзлою, ми знайшли вигідне розташування для нашої бриґади. Хати стояли по вулиці, і за господарськими будівлями тяглися аж до річки розлогі луки. Чималі копиці сіна й соломи заповідали, що й наші коні не зле матимуться. Коваль був недалеко.

Ми вибрали велику заможню хату, майже проти пошти, під штаб бригади й трохи далі, майже таку саму, для старшинського зібрання. Наша частина повільно розташовувалася на ніч. Потомлені люди і коні, трохи попоївши, втихомирювалися. Лише стежі, час від час, повільно рипали чобітьми по гомінкій морозній вулиці.

Другого для рано, полк. Чижевський, залишивши замість себе сот. Чижевського, від'їхав із розв. Акаловським до Нового Любара, де мали бути наші вищі штаби, включно зі штабом 3-ої Залізної дивізії. Коло 11-ої години перед полуднем, я і сот. Чижевський вийшли на вулицю. Мали ми замір піти до старшинського зібрання, але побачивши біля пошти гурт козаків патлатих папахах і кілька санок, змінили напрямок і пішли до пошти. Там було рушно. Козаки спішно виносили великі пакунки з будинку пошти й поквапливо вантажили їх на санки. Зацікавившись, ми пропхалися через юрбу й попростували до середини будинку. Наш одяг і наші штани не відрізнялися й тому ніхто не звернув на нас уваги. Ми побачили, що пакунками були урядові мішки з написом "Державна Скарбниця", але ще й тоді не втямили, що саме діється. Побачивши в кутку кулька юнаків в уніформі Спільної Юнацької Школи, що розгублено купчилися біля стіни, підійшли до них. Нас здивувало, що вони були без зброї. Я запитав одного з них, що тут діється. Він прихапцем розповів нам, що вночі до пошти прибула Державна Скарбниця, під охороною чоти юнаків. Налетіли волоховці, обезброїли їх і захопили Державну Скарбницю. Тепер вони вивозять її до отамана Волоха, що зрадив Армію УНР і приєднався до большевиків.

Ця новина була для нас, наче грім із ясного неба, але що могли ми зробити? Я мав при собі наган, але сот. Чижевський і юнаки зброї не мали. У той час у нашому штабі не було нікого, крім бунчужного й пари розвідачів. Отже, годі було думати про якусь акцію спротиву. Коли волохівці вже докінчували вантаження Скарбниці, я і сот. Чижевський швидко виплуталися з натовпу й перебігли вулицю до штабу бриґади. Щоб не притягати уваги волохівців, ми зняли прапор бригади з брами. Сот. Чижевський рішив спробувати перейти замерзлу річку Случ. Він дав мені свій величезний "жандармський" мавзер у дерев'яній кобурі і взяв мій наган, бо його легше було сховати під кожухом. Сказавши мені: "Тримайтесь тихо. До побачення!" — він зник за стодолою.

Я, з одним розвідачем, вийшли на вулицю, щоб дивитися, що саме діється. Ставши на розі, ми мали добрий розгляд на три боки. Було вже десь між 2-ою і 3-ою по полудні. Раптом ліворуч показалися три вершники, що швидко наближалися до нас. Водночас з гори з'явилася група на конях, що теж простувала до нас. Вмить ми були оточені.

— Отеє вони, бери їх! — гукали одні. Інша група, під проводом високого вершника, з інтелігентним обличчям, зупинила крикунів.

— Куди ви берете їх? Ми їдемо до отамана Волоха і вони з нами!

Він схилився до мене й потиху:

— Маєте коней? Дайте їх привести. Їдьмо!

В його поведінці було щось, що розвіювало сумніви. За хвилину мій осідланий кінь був тут і вся група — 8 чи 10 людей — швидко рушила на північ. Було дивно, що ніхто не звернув уваги, звідки приведено коня.

І в мене і в незнайомого вершника були добрі коні й у чвалі ми значно випередили решту. Тоді він відрекомендувався як підп. Климко, гармаш Залізничної дивізії. Я назвав себе й мою частину. Він планував ніби приєднатися до Волоха і, покликаючись на конечність упорядкування обозу й закінчення перековки коней, дістати дозвіл вирушити пізніше. На його думку, вигра на часі дасть шанс на визволення під "опіки" зрадника-отамана. Без вагання я погодився, бо треба було за всяку ціну рятувати залишки бриґади.

Ми наздогнали обоз гайдамацької частини й самих волохівських Гайдамаків. На чолі розтягнутої колони їхав сам "батько-отаман" Волох. Під'їхавши до нього, ми представилися по-військовому й заявили, що наші частини приєдналися до нього, але не зможемо вирушити до Чуднова раніше, ніж за 5–6 годин і пояснили, чому саме. Волох був наявно втішений. Його широке, вкрите ластовинням віспи і заросле рудою бородою, обличчя задоволено всміхалося, отсе, мовляв, і гармати є… Він запевнив нас, що ми можемо спокійно докінчити наші справунки, бо обидва мости ним зайняті й хоронені Гайдамаками, після чого наказав своєму адьютантові повідомити застави, що ми вже "їхні", але вирушаємо на Чуднів допіро вночі. На прощання Волох нахилився до нас і докинув довірочно: — Пропуск — "шлик", відклик — "Шепетівка"…

Ми обернулись і почвалали назад, напружено чекаючи, що нас іще хтось дожене, зупинить, заверне… Час минав, але нас ніхто не доганяв. Ми зідхнули з полегшею й почали планувати, що і як зробити. Незабаром почало сутеніти. У Старому Любарі ми поінформували наших людей, коротко і довірочно, про ситуацію й наш плян. Ми мали зменшити наш обоз до найпотрібнішого і якнайбільше людей посадити на вози, санки і коней, а тоді зформувати валку так, щоб на чолі були вершники, за ними хурманки й сани, а на кінці гармати. Копита коней мали бути обмотані мішками й ганчірками.

Около 9-ої вечора з'явився розвідач Акаловський, що перейшов був р. Случ із Нового Любара й приніс записку від полк. Чижевського, приблизно такого змісту: "Дивізія вирушає спішно на Чорторию. Рятувати вас нема змоги. Переходьте поодинці на цей бік. Ст. Ч. тут. Щасти Боже! Г.Ч."

Я подер записку, нікому про неї не кажучи. О 9-ій год. 40 хв. вечора те, що лишилося з бриґади, витяглося в колону: 20 вершників, хворі, обоз і кілька гармат. За моєю колоною — колона пполк. Климка. Я з моїми вершниками мав зайняти південний міст, а пполк. Климко із своїми — північний.

Ми були готові. Докладно о 9-ій годині 50 хв. вечора ми мовчки вирушили до південного мосту, що його ми мали форсувати. Перед нами стояв довгий будинок, здасться жидівський заїзд. За булинком, яких 50 метрів ліворуч, був міст. Ми припускали, що водохівська застава є обличчям до протилежного берега й тому не матиме часу повернути фронт і кулемет проти нас.

Я витягнув прокляту мавзерівську пістолю… "Не стріляти… Рушай!.." Ми зірвалися із-за рогу. Коротка хвилина і ми вскочили на міст. Мої вершники щось вигукували, якісь фігури плигали з мосту, кидаючи рушниці… Ось перевернений кулемет… Я і два вершники вже на другому боці мосту. Я все ще вимахую мавзером і кричу: "Піддавайся!.. " Якісь силюети вискакують із яру, вже за мостом і підносять руки догори… Вони піддаються. З півночі пролунало кілька пострілів. Це певно підп. Клнмко на другому мості. І знову тиша. Напруження зникає, ситуація вияснюється. Ми захопили волохівську заставу — 8 Гайдамаків і кулемет. На другому боці я гуртую заставу юнаків, що теж піддалися нам. Кажу їм хто ми; вони засоромлено виправдуються. З півночі над'їхав вершник пполк. Климка. Вони там теж захопили міст і вже почали переправляти на "наш" бік свою колону. Десь кого 1-ої год. ночі ми закінчили перехід і повільно рушили в напрямку на Чорторию, де був штаб гарматної бриґади. Коли я зголосився до штабу, то обидва Чижевські не хотіли вірити, що наша бриґада врятована і ми всі цілісінькі…

3-тя дивізія приготовлялася до виходу в запілля ворога. Хоч ніхто з нас не знав, що нас чекає — вагання не було. Ми відчували себе малим коліщатком великої машини і тримали міцно своє місце в ній. Машина ж бо працювала… 5-ого грудня 1919-ого року, ввечорі, ми одержали наказ бути готовими до виступу. Нарешті очікування скінчилося… Час виступу: вніч із 6-го на 7-ого грудня.

Ніч була темна. За захмареним небом не було ні місяця, ні зірок. Починало сніжити. А на серці, попри все, було ясно і радісно. Починалася нова дія великої містерії боротьби за волю України… Руш-а-а-ай!.."

Зрадник Волох іще раз боляче заскочив нашу армію під час перебування її в Зимовому Поході. У початках січня 1919 року, під час Зимового Походу, в м. Гумані перебував 6-ий Загін Запорізької дивізії: Вніч із 11-ого на 12-ого січня, о год. 4-ій, це місто захопив зненацька Волох і взяв до полону Запорізьку залогу. Полонених козаків приділив до Гайдамацької частини; тих старшин, що погодилися перейти до нього, залишив, а решту постріляв. Дальша доля Волоха долею всіх авантуристських зрадників. Зорієнтувавшись, куди саме веде їх Волох, Гайдамаки почали дисертувати. Організовано перейшло до армії УНР в Зимовому Поході волохівський сотник Легін. Решту Гайдамаків, що їх Волох таки довів до "московсько-комуністичного раю", примусово влито до 44-ої й 60-ої московських червоних дивізій. Самого Волоха знищено пізніше, згідно з засадою "мурин зробив своє, мурин може померти".

З огляду на величезні втрати армії УНР, головним чином від тифу, штаб Дієвої Армії вирішив реорганізувати її, звівши групи в дивізії. Дивізіями, що постали з груп, були: Запорізька, Київська і волинська. Фактично. Всі ці дивізії були, щодо численности, такими лише з назви. 3-тя дивізія не входила в той час до жадної групи. Спочатку планувалося підпорядкувати її штабові Київської дивізії, але згодом проект цей відпав. Вирішено додати до неї Спільну Юнацьку Школу з її Старшинською школою, але через авантюру Волоха й до цього не дійшло. Разом із 3-ою дивізією дивізією в Зимовий Похід вирушили лише ті юнакх й старшини, що їх пощастило не вирушити примусово разом із Волохом.

Змушена до оборонної війни за проголошену Українською Центральною Радою державність України, армія УНР провадила ту війну в умовах так невідрадних, так просто жахливих, що можна лише подивляти її витривалість на протязі чотирьох років безупинної війни, протиставляючись ворогам водночас аж на трьох фронтах: большевицькому, польському й денікінському. І ось, опинившись на руїнах своїх визвольних мрій та надій на невеличкому кусні української території, що ще залишався, оточена з усіх боків ворогами й запроторена в мертвий кут, із якого, здавалося, не було вже виходу, армія УНР стояла тепер перед розв'язанням трагічної Гамлетівської проблеми: "Бути чи не бути?"

Проблема була дійсно трагічна: зброї й амуніції обмаль; морозно-вітряна зима, сніговиця, а одягу і взуття бракує; шаліє тиф, а медикаментів і санітарної обслуги нема; хворі, що їх везуть на возах, прикриті дірявими шинелями; шлунки вояків порожні, фізичні їхні сили підупали… Усе, що ще залишилося в армії — це незломний дух. Армія УНР, радше та решта армії, що мала ще силу тримати зброю в майже знеможених руках, не хоче ані здаватися на ласку ворога, ані самоліквідуватися. А якже з тими тисячами хворих на тиф, що в шпиталях і залишених на ласку Божу по селах?..

За армією тяжко пройдений шлях, шлях слави і страждань. Шлях без кінця довгий, шлях густо усіяний березовими хрестами на могилах жертв тифу, а перед нею безпросвітна безнадійність, а навкруги ворог, ворог, ворог… Командний склад армії шукає виходу з трикутника смерти, хоче рятувати армію від цілковитого розпаду, хоче зберегти організовану силу бойову ядра армії. Не зважаючи на катастрофальний стан, Командувач армії прагне витримати бодай до весни, щоб потім розвернути її до попереднього стану. У всіх був проблиск, підсвідомий проблиск надії на наш політичний провід. Аби тільки витримати, аби тільки зберегти ядро армії, щоб у слушний час стати до його диспозиції!..

Було лише два реальних шляхи до виходу з катастрофальної ситуації: самоліквідація, або здатися на ласку одного з трьох ворожих урядів. Третій шлях видавався нереальним, бо занадто багато перешкод було на ньому, а сама думка про те, що всі ці перешкоди можна подолати, виглядала на абсурдну. Одначе на нараді вищого командного складу армії перемогла власне ця, ніби недоречна, думка. Вирішено прорватися у запілля денікінської армії, щоб продовжувати збройну боротьбу за українську державність в умовах партизанщини і водночас зберегти фізично ядро армії. Справу рішення компліктувала дилема зберегти армію, чи рятувати хворих. Перемогла думка, що загроза знищення хворих у шпиталях була меншою ніж загроза знищення армії. Це вирішило справу так зв. Зимового Походу. Це остаточне рішення було тяжкою проблемою для Командувача Армії і її вищого командного складу, бо воно вимагало нових жертв, але кожне інше було б свідомим знищенням армії. Усі погодилися з тим, що краще згинути на полі бою, ніж рятувати своє життя ласкою ворога.

Становшце 3-ої дивізії, на передодні вирушення в Зимовий Похід, ускладнювало ще й те, що в найкритичний час свого існування, вона опинилася без свого Командира, полк. Удовиченка, якому не тільки беззастережно довіряла, але якого цінила й любила, якому була віддана. Хворого Комдива заступав його заступник, полк. В. Ольшевський, що його дивізія рівнож знала і цінила, як бойового командира. У Любарі 3-тю дивізію спіткала дуже прикра несподіванка: без жадних до того підстав, Командувач армії призначив новим командиром 3-ої дивізії полк В. Трутенка, б. начальника Юнацької Школи, залишивши полк. Ольшевського на становищі його заступника. Цим наказом скривджено не тільки полк. Ольшевського, але й всю дивізію. Була це фатальна помилка, що спричинилася до трагедії 3-ої дивізії.

В умовах партизанської війни, що до неї шикувалася вся армія, отже й 3-тя дивізія, коли в запіллі ворога на всіх учасників Зимового Походу чигала смертельна небезпека з усіх боків, командиром дивізії повинен був бути не лише кваліфікований старшина, але й такий командир, що його в дивізії добре знали й до якого мали б довір'я. Під командою командира дивізії вирішувалося питання бути чи не бути дивізії, питання життя й смерти довірених йому вояків дивізії. Таким власне командиром і був полк. Ольшевський.

Усе повище не було прийнято під увагу Командувачем Армії. У похід у незнане призначено командиром 3-ої дивізії цілком нову для неї людину. Невідомо чим саме керувався Командарм, коли підписував наказ про призначення командиром дивізії полковника Трутенка, але одне можна з певністю ствердити: керувався всім, тільки не добром славної дивізії… Він не міг не здавати собі справи, що провадження збройної боротьби в умовах партизанщини базується головним чином на довір'ї до командира; не міг не знати, що полк. Трутенко такого довір'я не мав, що, поминувши бойового полк. Ольшевського, який був у дивізії від самого першого дня її заснування, він тим самим вразив усю 3-тю дивізію. Одначе, хоч Командарм здавав собі справу, хоч знав, але дуже легко перейшов над цим до порядку денного. Правдоподібно головну ролю у призначенні заграла протекція.

Новопрнзначений командир 3-ої дивізії, полковник В. Трутенко, мав військові кваліфікації, але не мав бойового досвіду в специфічних умовах нашої визвольної війни того часу, коли та війна провадилася без суцільного фронту, не мавши відповідного забезпечення флангів і тилу, отже, в умовах напівпартизанського характеру провадження війни. Усе ж, головною хибою призначення полк. Трутенка командиром дивізії в Зимовому Поході було те, що він був для дивізії чужою, незнаною особою, що відразу насторожило не тільки командний склад дивізії, але й її вояків. Усі вичікували перших кроків нового Комдива, щоб ближче його пізнати. Кроки ці були негативного характеру, але годі про них згадувати. Вони настроїли всю дивізію неприхильно до полк. Трутенка. З таким командиром 3-тя дивізія мала йти в Зимовий Похід, назустріч своїй трагічній долі.