Третя Залізна дивізія

Розділ XXVI 3 дивізія після захоплення ст. Вапнярка: бойовий склад дивізії; санітарна служба; проблема амуніції й постачання; взаємини з селянами й румунами

Становище 3-ої дивізії, після здобуття нею ст. Вапнярка, було скрутне. 7-й Синій полк і 8-й Чорноморський понесли, в боях за посідання Вапнярського залізничного вузла, значні втрати раненими й забитими. Серед тих втрат кидався у вічі несумісно великий відсоток старшинського складу. Дивізія була перевтомлена. 7-й Синій полк., напр, пройшов із боєм за один день, до с. Марківка 11 кілометрів, від Марківки до с. Вербове, без бою, але на поготівлі, з мірами охорони, 6 кілометрів, і одним куренем від села Вербове до ст. Вапнярка з боєм — 3 кілометри і ще мав силу бравурно заатакувати станцію Вапнярка.

3-я дивізія потребувала заслуженого відпочинку, але не мала на те ані часу, ані можливости, бо ворог, як ми знали з досвіду, не був із тих, що дають противникові на те час і можливість… Недостатнє забезпечення дивізії амуніцією, все висіло над головою Комдива, як той "меч Дамокля". Бойовий склад дивізії зменшився; брак кінноти був той сам, що й перед тим. Чисельність піхоти можна було збільшити, але бракувало умундурування і взупя, а головне — узброєння; крім того, на перешкоді була тяжка до позитивного вирішення проблема харчування, бо полки не мали обозу 2-го розряду. Штаб армії скерував всю свою увагу в напрямку на Київ, а залишив 3-ю дивізію виключно на власні сили, на самовистачальність; вона мала сама турбуватися про амуніцію і взагалі про узброєння й водночас бути постійно в боях…

Гармат нам вистачало, щоб підтримати бойові акції піхоти, бо кожний полк мав свою легку батерію, що була міцно злютована із своїм полком. Не було випадку, щоб батерія покинула свою піхоту, навіть під безпосереднім рушничним огнем ворога. В самому початку свого існування дивізія мала лише одну "батерію" з двох гармат, під командою легендарного сот. Шури-Бури (розстріляний під Базаром у числі 359), що їх здобув 1-й полк Синьої дивізії в бою. На короткий час до дивізії був приділений кінний дивізіон гірських гармат полк. Алмазова, що відбився від свого Запорізького корпусу. Був це славетний бойовий дивізіон. На жаль, він мусів був повернутися до свого корпусу.

Основною артилерії дивізії, в повному розумінні цього слова, був 4-ий гарматний полк корпусу Січових Стрільців, під командою сотника М. Іванькова (кримський татарин). Як відомо організатором артилерії того корпусу був полковник (нині генерал) Дашкевич. Власне йому зобов'язана 3-я дивізія за приділення до неї 4-го гарматного полку, що мав бойовий досвід, досвідчених командирів і гармашів. Цей полк увійшов до складу 3-ої дивізії, під команду командира гарматної бригади, полк. Г. Чижевського, мавши 20 старшин, біля 450 підстаршим і козаків. Щодо коней, то їх було в полку до 400. Бойовий склад 4-го гарматного полку був наступний:

2 легкі батерії, по 4 гармати, разом 8 гармат;

1 гавбична батерія — 4 гармати;

Набійні скрині при батеріях;

18 набійних скринь в колоні амуніційній;

1 лікар і санітарний віз;

1 ветеринарний лікар і віз-амбулянс;

1 старшина господарчого відділу;

1 зв'язковий старшина;

1 старшина — гарматний технік;

2 німецькі польові кухні, кухонні й господарські вози — разом около 20 возів; кожна батерія мала свою окрему кухню.

Найліпше внвінувана і найкраще презентувалася 3-я батерія (легка) сот. В. Зарнцького, що був водночас заступником к-ра гарматного полку.

Одну легку батерію, під командою сот. В. Зарнцького, приділено до 9-го Стрілецького полку; другу, під командою сот. Альошина (росіянина), до 8-го Чорноморського полку, і гавбичну батерію, під командою сот. Кавалджі (азебрайжанця) — до диспозиції полк. Чижевського. Одним із старшин 4-го гарматного полку був пор. Є. Гловінський, пізніше науковець і член Президії УНРади (помер у Німеччині). Треба підкреслити, що чужинці в гарматному полку чесно виконували свої обов'язки. Під час війни з біло-російською армією ген. Денікіна, вони просили звільнити їх від функцій на бойовому фронті. Я розумів їхнє становище й кожному дав вільну руку — відійти, або залишитися.

Щождо дивізійної кінноти, то, хоч роля її в бойових акціях того часу могла бути величезною, а часом навіть вирішальною, то все ж, дивізія не мала спроможносте зфоркуватн в 1919 році якубудь кінну частину, бо бракувало коней. Всі коні, що надавалися під сідло, були реквізовані червоною армією. При полках дивізії були команди кінних розвідачів у невеликій кількості; лише 9-й Стрілецький полк мав до 40 коней. Часово ділений до 3-ої дивізії малочнсленннй кінний Лубенький полк, що був таким лише з назви, а по суті тільки ескадроном, мав свої накладені на нього спеціальні завдання.

Штаб дивізії мав коней тільки для оперативного відділу; решта штабу була змушена їхати на селянських возах. Відсутність дивізійної кіннота не раз спричинялася до критичного стану 3-ої дивізії, бо на фронті проти 3-ої дивізії діяла червова кінна бригада Котовського, бойовий склад якої доходив до 400 шабель. Ця кіннота справляла нам чимало клопоту — і то дошкульного — своїми обхідними рухами, а часом і фронтовою атакою. Ані ліве, ані праве крило дивізії не були забезпечені. Праве крило доходило до Дністра, коло м. Ямполя. У тому районі оперувала ворожа кіннота й окремі піші відділи. Скупчивши головні сили 3-ої дивізії на вапнярському фронті, ми могли протиставити червоним лише нечисленні сили, що складалися з Лубенського полку й різних відділів партизанського характеру. Щождо нашого лівого крила, то воно було тільки під безпосереднім дозором, а далі, на північ і північний схід, був простір, що в ньому не було ані наших, ані постійних ворожих сил, але який червоні могли повсякчасно використати, щоб заатакувати тил дивізії. Сталося це тому, що 3-я дивізія, як що була вже мова, діяла відірвана від решти армії на велику віддаль і тому її бойові акції, силою обставин, мусіли мати партизанський характер, бож ворог був з фронту, на крилах і в тилу, інакше кажучи — навколо… Коли, наприклад, 3-я дивізія адобула станцію Вапнярка, решта нашої армії була на Проскурівському фронті, а простір між нею і нами — біля 130 кілометрів — здано на "Божу ласку"…

Позитивне розв'язання проблеми харчування дивізії залежало головним чином від доброзичливости селян. Самочинні реквізиції рішуче заборонено. По селах скликалися збори й на них пояснювалася конечність допомоги харчами українським воякам, що воювали за визволення від московської "опіки" нашої Батьківщини-України. Селяни постачали живність і фураж для коней, а за це, замість грошей, воліли цукор і сіль. На цукор були ласі й румуни. На підставі договорення з румунською владою в м. Атаки, на Дністрі, румуни доставляли за цукор, вночі, в пачкарський спосіб, потрібний для дивізії крам. Уся ця справа була в руках румунських жидів, що спекулювали з притаманним їм здирством. Гірше стояла справа з постачанням хліба. Своїх власних хлібопекарень дивізія не мала. Хліб випікали в Кам'янці Подільському й пізніше в Новій Ушиці і привозили до дивізії селянськими возами, сливе за сто кілометрів від лінії фронту. Не краще стояла справа з постачанням амуніції, що її завжди бракувало. Для гармат корнсталися арт. знаряддям, що їх покинуто російською армією в районі м. Шаргороду, але рушничних набоїв не було. Постачання армії надсилало їх дуже рідко й то маленькими, невистачальними пачками. Командир дивізії іноді звертався до Командувача армії й просто благав його забезпечити дивізію набоями і все мав дуже різку відповідь: "Нема набоїв. Де я візьму їх"… Більше лагідною була відповідь ген. Капустянського: "Тяжко, але позбираю їх від охорони штабу". Часом щастило дістати набої від селян, що мали їх закопаними. Усе ж, головним джерелом постачання набоїв був ворог.

У м. Дунаївці існувала заснована нами майстерня для направи попсутої зброї, але єдиний комунікаційний шлях Кам'янець Подільський — Нова Ушиця, до лінії фронту, був без охорони. Конче треба було налагодити етапову службу. Етапові пункти формувалися під командою полк. О. Петлюри, брата Головного Отамана.

Санітарна служба: Дивізія мала тільки двох кваліфікованих лікарів — Добріяловського і Согологорського. У 7-му Синьому полку за лікаря була студентка останнього курсу медичного факультету Київського Університету. Її забилн червоні в липні 1919 року. Спочатку був цілковитий брак медикаментів, але пізніше пощастило дістати їх, знову в пачкарський спосіб, від румунських жидів. Харчування наших хорих і ранених у шпиталях Кам'янця Подільського, Нової Ушиці і Комаргорода, було за рахунок дивізії. Евакуація ранених і хорнх переводилася селянськими возами. Для ранених була це додаткова мука…

У такому стані була 3-я дивізія напередодні тяжких боїв за удержання в своєму посіданні станції Вапнярка, а потім на протязі всього часу нашого поновного наступу в напрямку на Бірзулу — Одесу, з рівно тяжкими боями. Хоч, не зважаючи на всі повищі недотягнення нашого військового міністерства, 3-я дивізія йшла переможно вперед, то все ж, повищий стан гальмував досягнення ще більших успіхів на полі бою.