Третя Залізна дивізія

Розділ ХХV Зміна на нашу користь на Проскурівському фронті. Перехід Української Галицької Армії р. Збруч. Наступ групи отамана Ю. Тютюника на ст. Жмеринка. 3-тя дивізія провадить бої за підступи до ст. Вапнярка. Захоплення станції Вапнярка

У другй полонині липня 1919 року тяжке становище на фронті нашої проскурівської групи, що складалася з Запорожців і Січових Стрільців, поволі тратить свій критичний характер. Успішний контр-наступ цих наших бойових частин змушує ворога до загального відступу. 24-го липня Запорожська група переслідує червоних у напрямку м. Ярмолинці, а Січові Стрільці — на м. Городок. У половині липня, того року, розпочався перехід УГА р. Збруч. Шикувався спільний наступ обох армій. УГА зосереджувалася за фронтом проскурівської групи. Один із її корпусів вже вирушив із м. Дунаївці до м. Нова Ушиця. Налагоджено зв'язок із штабом армії. Група от. Тютюника-Божка поволі наближалася з боями до ст. Жмеринка. Загальна ситуація на всьому фронті Армії УНР покращала, зміцнилася.

Комдив 3 рішив перейти до наступу. Ситуація вимагала скупчення всіх сил дивізії для міцного удару, але вона не була в стані заатакувати ворога всіма своїми силами, бо 9 полк мусів прикривати ліве крило 3-ої дивізії з боку Жмеринки. До червоних підійшли свіжі сили і тому Комдив просив Штаб Армії спонукати отамана Тютюника до пожвавлення його дій.

7-ий Синій полк усе ще тримався біля ст. Юрківка. Щодня він провадив бої з ворожими бронепотягами, успішно відбиваючи всі їхні спроби висадити десанти піхоти. Його новим завданням було захопити села — Горішківку і Жолоба. Здобувши ці села, 7-ий полк змушений був перейти до оборонних боїв проти ворожої піхоти, що її підвозили бронепотяги. І знову головну ролю в боротьбі з бронепотягами відігравала синя батерія. Цілий день, майже безперестанно, відбувався гримотливий артилерійський герць. У повітрі верескливий грохіт гармат і несамовите виття літаючих стрілен. Славетний командир синьої батерії, сот. Шура-Бура, влучним огвем змушує ворожі бронепотяги відійти до ст. Вапнярка.

Бої 3-ої Залізної дивізії за підступи до ст. Вапнярка.

Синя батерія стріляла півбатеріями. Перша вела бій з бронепотягами, а друга, під прикриттям піхоти, заходила, замаскованим обхідним рухом, в тил бронепотягам і зненацька відкривала огонь по залізниці. Така тактика змушувала червоні бронепотяги спішно відступати, під загрозою знищення тилового залізничного шляху, іноді під цільним нашим огнем. На протязі дня, один із бронепотягів так сильно ушкоджено нами, що його команда була змуяці рятуватися втечею. Покинутий брсшепотяг опинився в наших руках. Піхотні десанти, що вивантажувалися з бронспотягів, заганялися огнем нашої піхоти назад до вагонів, із великими для них втратами. До 200 червоноармійців взято в полон.

8-му Чорноморському полкові наказано вибити ворога з м. Комаргород. Під натиском Чорноморців, ворожа піхота відступила до міста, але біля земської лікарні прийшло до зустрічі з головними силами червоних Зав'язався упертий бій. Червоноармійці вживали ручні гранати, яких нам бракувало. Це затримало Чорноморців, але, коли запас тих гранат у червоних вичерпався, Чорноморці перейшли до атаки. У Комаргороді залунало: "Слава! Слава!"… На це комуністи, переходячи до контр-атаки, відповіли: "Ура-а-! Ура-а-!"… Зійшлися груди з грудьми. Розпочався рукопашний бій… Наші гармати мусіли припинити огонь, бо наші й червоні змішалися до купи в бою на багнети. З наказу Комдива, наша артилерія перенесла вогонь на тили ворога, а саме — на дорогу до Вапнярки. Раптом червона піхота розпочала відступ.

Енергійно переслідуючи відступаючих, Чорноморці взяли полонених, разом із зброєю. Несподівано, на східній околиці Комаргорода, Чорноморців заатакувано резервовими частинами ворога, водночас із двох напрямків: збоку Вапнярки й Антополя. Взяті в "кліщі", Чорноморці змушені були відступити до земської лікарні. Полк. Царенко доносить Комдиву про погіршену ситуацію й просить дати йому бодай одну свіжу сотню на допомогу. Комдив не мас такої до диспозиції і становище стає скрутним. Щоб рятувати полк, Комдив приймав ризиковне рішення: він забрав зайву обслугу батерій, їздових, обозних і, додавши два кулемети, повів цю збірну сотшо, під своїм командуванням, по південній околиці Комаргорода, в тил ворога.

Поява цього імпровізованого відділу в тилу червоних заскочила їх і вони почали відступати. Чорноморці негайно перейшли до контр-наступу й остаточно розбили тих червоноармів, що боронили м. Комаргород. Ворог зник. Змучені й голодні Чорноморці зайняли нарешті весь Комаргород. Дальше переслідуваная ворога припинилося, не було вже сил та й темрява стала в цьому на перешкоді. До ранку санітари підбирали ранених і забитих, як наших, так і ворожих. Не зважаючи на запеклий бій, втрати Чорноморців не були великі: до 15 забитих старшин і козаків і до 30-ти ранених, у тому числі й Комдив, якого легко поралено в плече. Трофеї полку: до 100 полонених, 10 кулеметів і непорахована кількість рушниць та набоїв.

Після блискучих перемог 7-го і 8-го полків, перед дивізією постало нове завдання: опанувати безпосередні підступи до станції Вапнярка — стратегічно важливого залізничного вузла; опанувавши — захопити станцію й найближчі до неї околиці. 7 Синій полк мав атакувати з півночі, а 8 Чорноморський — з заходу. 9-му Стрілецькому полкові, на фронті якого відбувалися лише сутички місцевого характеру, наказано наступати одним куренем уздовж залізниці Жмеринка — Вапнярка, з метою допомогти 7-му полкові під час його наступу. Водночас 9 полк мусів провадити інтенсивну розвідку в напрямку Жмеринки, щоб нав'язати контакт із групою отамана Ю. Тютюника.

До цього часу сили дивізії були занадто розкидані. Брак дроту і досвідчених телефонових команд унеможливлювали телефонне сполучення штабу дивізії із своїми частинами. При такому стані керування частинами було для штабу дивізії тяжкою проблемою. Комдив із своїм польовим штабом, мусів часом переїздити верхи по два рази від одного полку до другого, кожного разу від 20 до 30 кілометрів, на протязі одного дня. Штабові старшини, полкові ординарці та їхні коні були перемучені до крайности. Для коней не бракувало свіжої паші, але бракувало зерна. Тому, що вівса в селян дістати було неможливо, сили коней значно підупали. Штаб дивізії мав одно авто, але не міг дістати для нього бензини й тому його тягнули кіньми… Був це час гарячкової праці селян на полях і через те не можна було достатньо використати селянських коней.

У праці Комдива значну ролю відігравав його помічник, полковник В. Ольшевський. Був це кадровий старшина передреволюційної російської армії, з досвідом першої світової війни. По вдачі спокійний і витривалий, трохи млявий, але разом із тим, у потрібний мент завзятий. Своїм віком був значно старший від свого побратима зброї, командира дивізії. Його сиве волосся й завжди надзвичайне опанування під час найбільше критичних моментів бойового життя дивізії, викликали велику для нього повагу, як старшини, так і козаків. У той час він мав біля 50 років життя. Не менш імпонував дивізії і його кінь. Коли полковник наближався із своїм ординарцем до якогось полку, на своєму сивому коні, то на спостережних пунктах іще здалека пізнавали полк. Ольшевського: "це старий, на своєму сивому!" Кінь полк. Ольшевського був майже білий від старості. "Сивий" визнавав лише два ходи: кроком, або дрібним галопом. Робив це не з доброї волі, а під примусом. Як їздець, так і кінь були задоволені один одним. Злізши з коня, полк. Ольшевський залишав його на призволяще. Кінь зразу йшов шукати собі поживи. "Сивий" ніби знав, що його в дивізії поважають. З рук козаків поїдав однаково ласкаво цукор, хліб і сіль. Одного разу, на якомусь фільварку, де стояв штаб дивізії "сивого" забули голодного. Він вільно ходив по подвір'ї, обнюхуючи всі задвірки, козацькі похідні сумки з хлібом і салом. Козаки почали ремствувати, що хтось краде в них не тільки хліб, але й сало, Припадково вартовий козак спіймав "злодія" на гарячому. Був то "Сивий", що смачно їв у сумці одного з козаків не тільки хліб, але й сало… За це симпатія до "Сивого" ще збільшилася, бож козак, що любив свого коня більше ніж самого себе, не міг інакше реагувати на визватку "Сивого". "Хлопці! Підвішуйте свої торби, бо, Сивий’ їсть сало і хліб!" — гукав вартовий козак.

Одного дня я звернувся до полковника Ольшевського:

— Пане полковнику! Щось діється на відтинку 7-го Синього полку. Чуєте, яка стрілянина в Синіх? Телефонного зв’язку з полком нема, донесень також нема. Добре було б вислати до полку роз’їзд, щоб знати, що там діється.

— Та я сам проскочу, подивлюся, що там робиться. Хай козачки спочинуть. Василю! Сідлай Сивого!

Через кілька хвилин полк, Ольшевсьмий, із своїм ординарцем, без жадного конвою, "гнав" на своєму Сивому до небезпечного місця. Був це великий український патріот, відданий своєму обов'язкові бойовий і надійний старшина, лицар без остраху й закиду.

Після цього короткого спогаду про незабутнього, давно померлого на еміграції, товариша долі й недолі на спільному полі бою — переходимо до фронтових подій, на передодні досягнення нами нашої головної мети — здобуття станції Вапнярка.

7-ий Синій полк розпочав наступ на с. Вапнярка зранку, 17 липня 1919 року. Пристосовуючись до місцевости, полк наступав якийсь чає без стику з ворогом, але не доходячи до села, наткнувся на сторожеву охорону червоних. Розпочався бій. Полк опинився під рясним гарматним огнем бронепотягів і польових батерій. Синя бятерія поступово відганяла ворожі бронепотяги до станції Вапнярка. Бравурний наступ славного Синього полку, під ворожим огнем, так заскочив червоних, що вони виразно заме тушились і, відійшовши, зайняли позиції перед самим селом. Відступаючи до них, Сині, не давши червоноармійцям привести себе до ладу, прожогом кинулись в атаку і вдерлися до села. Відступивши, червоні командири привели свою піхоту до порядку й перейшли до контр-атаки. Зустрічний бій на фронті Синього полку тривав до пізнього вечора, коли темрява покрила землю й виснажилися сили, як черяоних, так і Синіх.

Того ж дня, рівнож ізранку, 8-ий Чорноморський полк повів наступ на с. Антопіль. По виході Чорноморців із Комаргорода, вони відразу опинилися під сильним ворожим огнем. Не зважаючи на всі зусилля Чорноморців вибити червоних із окопів, це їм не вдається. Ворог виявив себе упертим і стійким. Бій тягнувся зранку до вечора, але рушити ворога з місця не пощастило. Все ж, завдання своє полк виконав, бо від Чорноморців вимагалося тільки зв'язати ворога, щоб забезпечити полк від удару по його тилу, що він і виконав.

Наступ 7-ого і 8-ого полків відбувався в дуже тяжких умовах тактичного й топографічного характеру. Синій полк мав деяке укриття в складках місцевости, але терпів від ворожого гарматного вогню, а 8-ий полк мусів наступати майже рівним відкритим полем на ворога, що ховався в окопах, Треба підкреслити точне виконання обома полками директив Комдива, бравурність наступу і взаємність їх діянь. Фронтовий бій Чорноморського полку був би ще тяжчий, якби 7-ий полк не загрожував ударом у тил ворога, що з ним билися Чорноморці й навпаки.

9-й Стрілецький полк виконував покладене на нього завдання рівнож ретельно. Частина полку провадила демонстративні наступи в напрямку ст. Ярошенка й Шпитків, а один курінь, на чолі з полк. Чмілем, наступав за лівим крилом 7-го полку, по східньому боці залізниці Жмеринка — Вапнярка. Його завданням було забезпечити рух Синього полку з боку м. Тульчин, де, як повідомила наша розвідка, гуртувалися ворожі сили.

На другий день, після захоплення села Вапнярка, Синій полк розпочав наступ на с. Кислицьке. Згідно з агентурними відомостями, на станцію Вапнярка прибули нові ешелони червоної піхоти й бронепотяги з далекосяжними морськими гарматами. Загальна кількість прибувших — до 3 000 червоноармійців. Збивши передову охорону ворога, Сині ув'язалися в важкий бій за Кислицю й нарешті здобули його. На другий день, із самого ранку, ворожі гармати різного калібру й у великій кількості, обстрілювали с. Кислнцьке. Затяжним гарматним обстрілом червоне командування підготовляло своїх вояків до протинаступу, водночас намагаючись здеморалізувати свого ворога — в цьому випадку Синіх — силою свого вогню. Стійкість Синіх унеможливлювала кожноразові спроби червоних перейти до рішальної атаки.

Вже сутеніло, коли виявлено чисельну ворожу колону, що заходила в тил лівого крила позиції 7-го полку. Становище починало ставати загрозливим. Курінь 9-го полку, що був по другому боці залізниці, не міг бачитн ту колону, бо обабіч залізниці тягнувся ліс, а Синій полк не мав свіжої резерви, щоб ліквідувати обхідну ворожу колону. Щоб запобігти оточенню, полк. Вишнівський, зручно маневруючи, відступив до с. Жолоби. Після відступу Синього полку, большевики жорстоко розправилися з мешканцями с. Кислицьке за їхню прихильність до "петлюровців".

Здобуття станції Вапнярка — 26-го червня 1919 р.

Зранку другого дня стало відомим, що минулої ночі партизанський відділ Павловського заскочив червоних несподіваною атакою із ходу й вони панічно залишили Кислнцьке. Невгомонний полк. Вншнівський негайно підняв полк, рушив на Кислицьке й обсадив його. У той час 3-тя дивізія, згідно з наказом Комдива, відступила з району Томпшпіль — Комаргород до району сіл: Ружнатівка — Антонівка — Русава Мала й Велика для відпочинку й перегрупування. 7-ий Синій полк перейшов до с.с. Мала й Велика Русава. В бою за Кислицьке 7-ий полк втратив пораненими двох старшин, 18 козаків і забито двоє коней.

Останні наші бої ще раз ствердили, що сили 3-ої дивізії були за слабі в порівнянні з ворожими, щоб здобути "Вапнярську фортецю" фронтовою атакою. Тактичних успіхів можна було надалі осягнути лише обхідними рухами, ударами по тилах ворога й по залізничному його сполученню з Одесою. Такі думки постали в мене, коли 3-я дивізія була перед "порогом" ст. Вапнярка. На 25-го літня 1919 р., 3-я дивізія зайняла вихідне становище, пересунувшись головними своїми силами на лінію фронту: сіл Вапнярка — Кислнцьке — м. Томашпіль — м. Комаргород.

На другий день, 26-го літня, зранку, відновилися бої 3-ої дивізії за здобуття станції Вапнярка й її найближчих околиць. Ці бої мали бути рішального характеру: або ми переможемо, або большевики змусять нас до відступу. В останньому випадку, захоплення нами Вапнярського залізничого вузла вийшло б поза межі наших побожних бажань, а реальною дійсністю був би все дальший відступ 3-ої дивізії, щоб рятувати її від знищення відірванням від ворога…

Того дня большевики займали станцію Вапнярка і села: Цапівка, Колодника, Антопіль, Савчино та Нетребівка. З Одеси знову прнйшло до ст. Вапнярка підсилення червоним. У зв'язку з цим, згідно з наказом, 9-й Стрілецький полк мав наступати в напрямку на с.с. Цапівка — Колодника — ст. Вапнярка; 7-ий Синій полк — на с. Антопіль — м. Марківка; 8-ий Чорноморський — на с.с. Теклівка — Савчино — Нетребівка. Завданням 9-го полку було захоплення станції Вапнярка, а інші частини дивізії мали допомогти стрільцям обхідним маневром із заходу.

Після цілоденного бою, 9 полк вибивав червоних із с. Цапівка й займає с. Колодянка. Відступивши до станції Вапнярка, ворог, зміцнений резервою, завзято борониться і наступ Стрільців загальмовано.

7-ий полк розпочав бойову акцію біля 9-ої год. ранку. Бій затягувався. Давалася відчути перевага ворожого гарматного огню. Раптом небо заволоклося чорними хмарами й розпочалася злива. Ворог зменшив свій огонь. Скориставши з цього, полк. Вишнівський приспішив темп наступу. Сильний різкий вітер несе рясний дощ у напрямку Синіх. Не спиняючись, Сині дійшли до с. Антопіль і не затримуючись, заатакували село. Антопіль здобуто. Переслідуючи ворога, полк. Випшівський не дав червоним опам'ятатися й захоплює с. Марківка. Червоні спішно відступили до села Антонінва. Нашими трофеями були полонені, одна гармата, два бомбомети, тягарівка й дві польові кухні. Видно, ворогові було дуже спішно, коли все це добро він покинув напризволяще.

Чорноморці виконали своє завдання рівнож добре, але втрати їхні були значно більші ніж Синіх. Назагал втрати 7-го і 8-го полків, на протязі майже цілоденного бою, були: до 300 вояків забито й поранено, між ними 10 старшин.

Перебуваючи в с. Марківка, к-ир 7-ого Синього полку одержав донесення від свого начальника команди розвідачів, що село Вербове вільне від ворога; на ст. Вапнярка ворожа резерва; на північний захід від ст. Вапнярка позиція червоних проти 9-ого Стрілецького полку; один броневик курсує поміж ст. Вапнярка і селом Крижопіль.

Село Вербове прилягає до залізниці Вапнярка — Одеса і розкидане на пагірках, на віддалі трьох кілометрів від ст. Вапнярка. Полк. Вишнівський рішив використати помилку червоних (брак сторожової охорони в с. Вербове), щоб допомогти 9-му Стрілецькому полкові. Передавши Марківку під охорону Чорноморців, К-ир Синіх зручним, але ризнковннм маневром, займав село Вербове, непомітно для ворога, забезпечує себе одним куренем з півдня, один залишає в резерві, а командирові 1-го куреня, видатному старшині, сотн. С. Довгалеві, наказує підійти, маскуючись балкою, до залізничної лінії між Вапняркою й Крнжополем, пересікти її й розгорнутою лавою заатакувати станцію Вапнярка з півдня. Між Вербовим і залізницею курінь сот. Довгаля заскочив заставу червоних, яка, відстрілюючися, швидко відступила в напрямі залізниці. Змусивши її до дальшого відступу, сот. Довгаль рушив лавою в наступі на станцію Вапнярка. На віддалі біля одного кілометра від станції, Перший курінь обсадив залізничний переїзд і розпочав інтенсивний обстріл станції Вапнярка двома кулеметами, викликавши велике замітання-метушню серед чераоиоармійців на станції. Наблизившись до станції на віддаль 200–300 метрів. лави сот. Довгаля опинилися в безпосередньому тилу червоної частини, що тримала фронт проти наступаючого 9-ого Стрілецького полку. Рушничний та кулеметний огонь Синіх по станції з тилу червоних був для них "громом із ясного неба". Загальне збентження й панічну метушню ще збільшив сот. Шура-Бура своїми стрільнами, що почали вибухати над станцією. Два бронепотяги червоних біля села Крижопіль почали спішно відходити; один із них чомусь застряг, а другий, відійшовши до станції Крижопіль, відкрив звідтіля гарматний огонь. Большевицька залога ст. Вапнярка (резерви), після короткої спроби боронитися, рятується втечею як хто може; дехто з червоноармійців, обертаючись, стріляв на ходу. До них приєднуються ті лави червоних, що боронили Вапнярку від наступаючого куреня 9-ого Стрілецького полку. Всі вонн тікають уздовж залізниці на м. Христннівка. Нарешті Вапнярський залізничний вузол у наших руках. Крім невеликої кількости полонених, ми здобули чимало різного військового й залізничного майна. Стрільці 9-ого полку, почувши стрілянину в тилу червоних і крики "Слава!", заатакували станцію з північного заходу, але коли заспані Стрільці дійшли до станції Вапнярка, вона була вже в руках 7-го Синього полку. Вже добре стемніло, коли сот. Довгаль, з наказу полк. Вншнівського, передав станцію Стрільцям і повернув з 1-им куренем до свого полку в с. Вербове. Честь захоплення Вапнярського залізничного вузла впершу чергу належить полк. Вишнівському, за ініціативний відважний і ризикований маневр і атаку з тилу ворога й к-ру куреня 9-ого Стрілецького полку, полк. Чмілеві, за витривалість у наступі серед лісистої місцевости.

Отаман Ю. Тютюник, із своєю бойовою групою й 2-ою дивізією от. Божка, розпочав наступ на Жмеринку. Решта 9-го полку що була в районі ст. Рахни, підходила форсовним маршем до району станції Вапнярка. Передбачаючи тяжкі бої за удержання важливого залізничного вузла в своєму посіданні, дивізію зосереджено в цьому районі.