Тут баба ворожила (2006)

Сутичка в кав’ярні

Авенір Дейкало, репортер однієї з провідних київських газет, сидів у кав’ярні на Пушкінській, куди після закриття «Кулінарки» на Хрещатику перебралася вся київська богема. Він пив каву, мріючи про доповнення до неї — сто грамів коньяку, але не наважувався: на тротуарі перед кав’ярнею стояв його вірний «кінь» — скутер «Веспа» сріблястого кольору. Дейкало не хотів ризикувати з алкоголем та наражатися на інспектора ДАІ.

Стояла пізня київська осінь. Було сухо й тепло, але зранку і ввечері все частіше місто огортав туман. Авенір, користуючись сприятливою погодою, волів їздити на скутері, а не в метро. Він тяжко зітхав, думаючи про зиму, коли доведеться поставити «Веспу» до гаража. Хоча Авенірові було дещо за тридцять, він надавав перевагу молодіжному стилю життя й ревно стежив за всіма новинками техніки й моди.

Тепер він був одягнений у шкіряну куртку болотяного кольору, чорні вельветові джинси і грубезні черевики зі шнурівками. Шолом репортер сховав у шухлядку під сидінням. Довге темне волосся Авеніра було зібране у хвостик на потилиці, на щоках — триденна борідка, верхню губу прикривали темні вуса, а шия була обмотана шаликом.

У кав’ярні стояв напівморок, роздивитися щось було складно. Проте Авенір зауважив, що контингент відвідувачів становила здебільшого молодь, одягнута по-сучасному, але, як на його погляд, дещо неохайно. Деяким дівчатам не завадила б ванна. Що добре в таких місцях, то це те, що можна, не підводячись зі стільця, довідатися про останні новини у всіх сферах особистого життя представників цього класу. Встигай лише вуха нашорошуватити. Ось і зараз у кутку сиділи Ігор Римарук із Віктором Морозовим. Судячи з усього, вони мали якусь серйозну розмову й не збиралися найближчим часом залишати нагріте місце. До Авеніра долетів уривок вірша:

Дейкало здаля спостерігав за поетами, дослуховуючись до рядків, коли раптом за столик, який стояв між репортером та об’єктами його споглядання, всілася весела компанія — хлопець і дві дівчини.

Молодь була напідпитку, всі троє голосно балакали і сміялися. Вони закрили кругозір, і знічев’я Авенір переключився на них. Одна з дівчат мала довге біляве волосся, була вдягнута в розхристану норкову шубку, яка ледь сягала її стегон, і спідничку, не значно довшу від шубки. А друга, чорнява, з різкими рисами обличчя, куталася в пухнастий чорний шарф, пов’язаний поверх яскраво-червоної шкіряної куртки. Кавалера Дейкало не роздивився, бо чоловіки не входили до кола його зацікавлень. Спостерігати за підпилою компанією було не надто цікаво, але каву Авенір ще не допив, поспішати йому не було куди, тож він залишився за своїм столиком.

Дейкало не зауважив, коли дівоче хихотіння перетворилося на сварку. Розважливий кавалер намагався їх стримати, та дарма. Дівчата почали верещати, одна дала іншій ляпаса, а та стягла її зі стільця. Вони заходилися битися, як дві базарні торговки, вигукуючи непристойності та брудно лаючись. Відвідувачі, хто схвально, хто — ні, спостерігали за бійкою. Чулися вигуки:

— Так її! Наддай ще!

— Припиніть негайно!

Літня буфетниця з високою «халою» із знебарвленого волосся вибігла з-за шинквасу, щоб розборонити дівчат, які розійшлися не на жарт.

— Ану-но припиніть! Міліції мені тільки не вистачало!

Почувши це, Дейкало посміхнувся у вуса: міліція в нашому місті не поспішає навіть на виклики, не те що на галас у кав’ярні. Вочевидь, публіка у залі сприйняла ці слова так само іронічно, бо звідусіль почулися смішки.

Дівчат, зрештою, розняли. У чорнявки з кулака звисали косми білявого волосся. Вона переможно потрясла ними у повітрі та жбурнула їх на підлогу.

А відвідувачі, мабуть, зрозумівши занепокоєння буфетниці, почали виправдовувати бешкетниць:

— Та не зважайте!

— Дівчата просто розважаються!

— Це ж дружні стусани!

Кавалер ногою відкинув видерте волосся під столик і потяг дівчат до виходу. Коли вони проходили повз шинквас, буфетниця спитала в білявки:

— Як ви? Нічого? Вона вас добряче дістала, он скільки волосся видерла.

— А мені зовсім не боляче! — не зреагувала та на співчуття. І посміхнулася: — Даруйте за цей безлад.

Махнувши рукою, вона слідом за своїми супутниками вийшла з кав’ярні. За ними вийшло ще кілька людей. Непомітно зала спорожніла. А над столиками все ще линув голос Римарука:

— Ти ба, яка молодець — тримається, — схвально покивала головою буфетниця.

Вона покликала прибиральницю і поглядом показала їй на жмут волосся. Та узяла щітку і взялася підмітати підлогу.

— Мабуть, їй усе ж було дуже боляче, — зауважив Авенір.

— Ще б пак! Я б, мабуть, на її місці горлала на всю вулицю, — погодилася з ним буфетниця. — Але вона молодець. Молодець Тома!

— Ви її знаєте? — здивувався Дейкало.

— А хто ж її тут не знає, — у свою чергу здивувалася буфетниця. — Це ж Тома Оліяр. Вона майже щовечора тут тусується. Ви що, не чули цього прізвища? Не знаєте, ким був її батько? Та він же один із найбагатших людей — мав половину бензоколонок у цій країні! Нещодавно помер, бідолаха. Залишив Томці казна-скільки грошей! Тепер вона покинула вчитися, винаймає величезну стару квартиру на Подолі, живе там з купою таких самих нероб і розважається по кав’ярнях із ранку до вечора. Комуна у них там. А я вам так скажу — вони там займаються чортзна-чим. От якби мені таку спадщину…

— Що б ви з нею робили?

— Та вже знайшла б, що! До речі, шановний, вас удома не чекають?

Дейкало зрозумів натяк і підвівся, але перед тим, як вийти, спитав, через що виникла бійка.

— Та, друга дівка, відбиває у Томки дружка. Того самого, який був з ними. Але ж ви самі його бачили — він не вартий того, щоб через нього битися.

— Друга дівчина, схоже, думає, що вартий.

— Ну, таке зараз кохання.

Авенір кивнув, погоджуючись, і вийшов надвір, уже нетерпляче кидаючи оком на свого срібного «коня».

Наступного разу Дейкало потрапив до цієї кав’ярні не раніше, ніж за тиждень, а може, і за два. Знову була зміна буфетниці з «халою». Жіночка закивала йому, наче давньому знайомому. Дейкало був єдиним клієнтом у кав’ярні, тому вона вирішила трохи побалакати з ним, поки готувала еспресо.

— А ви знову самі? — буфетниця кокетливо стрельнула на нього густо нафарбованими очима.

— Що ж вдієш, коли такі дівчата, як Тома, не звертають на мене уваги, — пожартував Авенір.

Хоча насправді Дейкало б не знав, куди подітися, якби довелося потрапити з Томою до кафе або ресторану. Ще важче було уявити її в театрі.

— А Томка померла! — зраділа буфетниця нагоді повідомити сенсацію цього закладу людині, яка ще не чула такої новини.

— Та невже?

— Так-так, від запалення легень. Добігалася з голою дупою! Але шкода її, душевна дівка була, хоча й непутьова.

Авенірові теж було шкода непутьової Томки, а також численних інших непутьових Томок наших днів, але, можливо, подумав Дейкало, я неправий, можливо, їх не треба жаліти. На цій думці він викинув Томку з голови. Такою була коротка панахида у кав’ярні.

Дейкало поспішав. Він збирався відвідати Наталю Паняєву, відому авторку детективних романів. Її спокій охороняв шляхетний ердельтер’єр Тимур, проте покоївки вона не мала, тому сама відчинила двері своєї невеличкої квартири. Наталин затуманений погляд пояснив Дейкалу, що вона вирішує якесь важливе творче питання.

Відчинивши двері гостю, вона попрямувала на кухню, ввімкнула модернову кавоварку, яка, як запевняла Наталя, могла підключатися до Інтернету і скачувати звідти новітні рецепти приготування кави. У це Авенір не дуже вірив, хоча еспресо і капучино зарозуміла кавоварка готувала добре. Наталя подала йому пачку цигарок «Честерфілд», не вимовивши при цьому жодного слова, і подалася до кімнати. Ердель так само мовчки і зосереджено крокував за нею. Письменниця стукала дерев’яними підборами своїх сабо, які полюбляла носити, незважаючи на моду і сезон, — так само, як джинси і светри. Попелясте волосся, зібране на потилиці, куйовдилося їй на шию.

Дейкало, зрозумівши, що Наталя надто занурена у власні думки, щоб говорити, теж мовчки скинув свою незмінну шкірянку, повісив її у величезну стінну шафу в передпокої і прилаштувався третім у цій вервечці, яка снувала туди-сюди кімнатами.

Нарешті господиня помітила, що мовчанка затяглася.

— Добре, що прийшов ти, Веню, — не зовсім щиро сказала вона. — Могли ж припхатися мої сусіди-п’янички, наприклад, за гривнею або за сигаретами. А я ніяк не знайду правдоподібного пояснення, чому дівчина опинилася у фітнес-клубі вночі. Що вона там могла робити? Хто її впустив? Навіщо вона поперлася туди серед ночі?

— Може, я тобі заважаю? — спитав Авенір, але більше з чемності, бо Наталя не зважала на відвідувачів і продовжувала обмірковувати свої сюжети у будь-чиїй присутності. Крім того, він хотів все-таки випити гарячої кави.

— Ні, просто я думаю про те, що вбивці насправді завжди залишають сліди.

Мимохідь вона клацнула пультом і ввімкнула телевізор. Той завив так, що пес аж підскочив із переляку. Наталя так само мимохідь вимкнула його.

Продовжуючи мовчати, вона розлила каву у тонкі порцелянові чашки, поставила на стіл цукорницю і попільничку, поклала срібні ложечки і лляні серветки, запхнула Тимуру до пащі печиво, запалила сигарету, відповіла по телефону (але коротко!), витягла чарочки і пляшку найкращого литовського бренді, яке їй привезла у подарунок письменниця Ірена Алексайте з Вільнюса. При цьому вона разів вісім пройшлася кімнатами, а Авенір із псом — за нею.

— Я зайшла у глухий кут, — повідомила вона зовсім незасмучено. — Хоч плач, не розумію, як мій вбивця сховає сліди свого перебування у тому клятому клубі.

— Але ти вже придумала з десяток вбивств, — подобрішав Дейкало після чарки розкішного бренді. — Одним більше, одним менше…

— Ти не розумієш! Убивство вигадати легко, важко придумати, як приховати його. Мотиви вбивства придумати теж легко. У людини часто бувають причини вбити. Слава Богу, не всі їх втілюють, але багато хто подумки приміряється до цього. Зрештою, мотиви можуть бути абсолютно неймовірними для одних людей і зовсім елементарними для інших. Убивство — це найпростіша форма розв’язання конфліктів.

— Наталю, — удавано вжахнувся Авенір, — а як же Божі заповіді?

— Хіба якогось вбивцю зупинила віра в Бога? Я думаю, якби можна було вбивати на відстані, щоб не залишалося слідів, злочинів було б набагато більше. А так — багатьох зупиняє загроза суворого покарання. Саме покарання, а не сумління і віра у вічні муки в потойбічні.

Вона замислено накручувала на палець пасмо волосся.

— Припини, бо висмикнеш, — засміявся Дейкало, бажаючи вивести її із замріяності.

— Це не так легко, як здається. От коли я хворіла на кір у дитинстві, у мене від високої температури повилазило волосся, а потім довго не відростало. Я ходила така клочкаста, ти собі уявити не можеш… Знаєш, я оце недавно відвідувала у лікарні свою подругу Марину Балгіру. У неї зараз лізе волосся, як тоді в мене. Мабуть, їй доведеться носити перуку, коли одужає. Коли жінці за сорок, волосся так швидко не відростає.

— А я недавно бачив у кав’ярні, як побилися дві дівчини, і одна в іншої повисмикувала волосся. І чому це жінки завжди чіпляються одна одній в коси?

— Бо зручно, — засміялася Наталя. — Хапаєш за патли — і суперниця безпорадна.

— Наче ти знаєш з власного досвіду!

— Певно, що ні. Але все ж таки, чи можна вбити на відстані?

Дейкало мав невеликий досвід у галузі вбивств, але останніми роками все ж набув такого-сякого, бо регулярно дивився новини по телебаченню. Дня не проходило, щоб когось не вбили на відстані: натиснув кнопку — і машина в повітрі, або ще щось подібне. Він так і сказав Наталі.

— Ні, я маю на увазі дещо інше. Вибух — це все одно фізична дія. А якщо… Наприклад, вбивство за допомогою чорної магії.

— Ну, я не знаюся на чорній магії. Більше на білій. Подивись газети, у кожній рекламують якогось білого мага, екстрасенса, добру відьму чи дідуся-травника. Ось, наприклад, — Авенір витяг із купи газет на столику першу-ліпшу і погортав. — Ось. «Контактер із космосом Пьотр і його вірний друг легендарний кіт Дан в Києві. Пьотр і Дан рятують людей, продовжують життя і оновлюють внутрішні органи, провіщають і відвертають трагічні події, а також називають точні дати можливих трагедій». Або ще: «Відома ворожка, віщунка і провидиця, делегат Всесвітнього Конгресу психоаналітиків та медіумів у Відні». «Дідусь Віктор. Зняття пороблень і вроків. Не ходи ні до кого зі знахарів, окрім дідуся Віктора». Так що ми тепер точно знаємо, до кого треба ходити. А ти що маєш на увазі: воскові фігурки, голки в серце, чорного півня?

— Та ні, я маю на увазі зовсім інше. Ти чув колись такі слова, як «концентрація негативної субстанції біополя» або «нейтралізація геопатогенних структур, створених негативними емоціями у житловому приміщенні»? У мене самої під диваном розсипані каштани. Кажуть, саме вони нейтралізують таку зону. А про створення торсіонних генераторів ти чув?

— Чув, але вважаю це суцільними вигадками. Я не можу повірити, що ти не жартуєш.

— Звичайно, я й сама не вірю у це. Але, якщо чесно, коріння таких вірувань — у психології людини. Однією з причин потягу людини до магічного є те, що багато людей, слабких духом або тілом, мають нездорові ілюзії, начебто за допомогою магії можна добряче полегшити собі життя. Не зумів сам по собі привабити якусь жінку — прочитай приворотне замовляння чи дай їй випити приворотне зілля. Не треба стежити за собою, залицятися, робити дорогі подарунки. Не зумів добитися поваги від колег по роботі — проведи сеанс камлання і добийся бажаного через магічні сили. Таких прикладів можна навести багато.

— Ну, на мій погляд, такі суб’єкти — перші кандидати на посилений оздоровчий курс Павловської психлікарні, — посміхнувся Авенір.

— Я-то згодна з тобою, — кивнула головою Наталя. — Але ж дехто цілком серйозно вірить у це. Трапляються ж дивні речі. Якщо бабки знімають вроки, то хтось їх наводить, правда ж? Кажуть же: пороблено на хворобу, пороблено на смерть. Землю з цвинтаря підкидають, волосся з мертвої людини…

— Бр-р-р… Треба тікати від тебе, бо вночі почнеш шукати під ліжком не капці, а мертве тіло!

— Не перебільшуй, — посварилася Наталя пальцем на Авеніра. — Не роби з мене забобонну тітку. Але, справді, моя перерва закінчилася. Кажи, навіщо ти прийшов, і тікай.

— Я прийшов, щоб передати тобі запрошення пані Надії Мурченко взяти участь у доброчинному вечорі на користь юних музикантів.

— Та ти що! Нізащо! — відсахнулася Наталя. — Що я робитиму з юними музикантами? Співатиму хором?

— Та ні. Тобі не доведеться нічого робити. Єдине — сидіти і підписувати свої книжки по десять гривень за автограф.

— І ніяких промов виголошувати не доведеться?

— Ні, жодних промов, жодного хорового співу. І це все лише на годину або дві, — вмовляв її Авенір. — А потім, мабуть, почнуться змагання для дітей. Або маскарад, або конкурс на кращий виступ.

Тут Наталя підхопилася і замахала на Дейкала руками:

— Звичайно, вона готувалася до змагань, тому і залишалася у клубі пізніше за всіх! А зі сторожем домовилася…

Господиня негайно повернулася до Дейкала спиною і рушила до комп’ютера. Він чемно сказав «до побачення» її спині і Тимуру та сам причинив за собою двері.