Тут баба ворожила (2006)

Смерть священика

У середу по обіді Дейкало мав зустріч на Подолі у піцерії «Челентано» зі своїм приятелем, майором міліції Миколою Дементієм. Авенір сподівався вивідати у нього інформацію щодо справи про подвійне вбивство у під’їзді елітного будинку, проте відразу помітив, що майор чимось засмучений. А засмутити слідчого карного розшуку, як знав репортер, було не так вже й легко.

Дементій, високий худорлявий чоловік зі світлим волоссям і виразним обличчям, був у цивільному. Його одяг нагадував убрання Авеніра: зручна шкіряна куртка, темні джинси і черевики на грубезній підошві. Зазвичай його обличчя з тонкими рисами легко розпливалося у посмішці, він любив пожартувати, добре попоїсти, що, правда, ніяк не позначилося на його фігурі. А попоївши і випивши, майор залюбки співав народних пісень — особливо йому вдавалися сороміцькі.

Але сьогодні Микола навіть не поцікавився, яку саме піцу замовив Авенір, що було зовсім на нього не схоже. Дементій любив швидкі перекуски і завжди уважно роздивлявся, яку начинку натовкли у нутро його порції. Каву він теж ледь пригубив, буркнувши при цьому:

— Може бути, — хоча кава була зовсім непоганою.

— У тебе якісь неприємності? — спитав Авенір, не наважуючись потикатися з розпитуваннями про справу, яка його у цей момент цікавила найбільше. Просто він цінував Дементія як джерело своїх статтей і не бажав, щоб у того були неприємності.

— У мене немає, — лаконічно відповів Дементій, — а от у одного священика вони є. І великі. Його вбито, — він сердито засопів. — Це вже ні в які ворота. Щоб вбивати священиків… Геть оборзіли.

— Розкажи, — попрохав Дейкало, прикидаючись уважним слухачем, хоча насправді це його не дуже цікавило.

І ось що розповів Дементій…

Жінку у старому великому будинку на Нивках надвечір сполохав грюкіт у двері. Вона прочинила їх і сердито спитала:

— Чого тобі треба, шибенику?

Хлопчина років п’ятнадцяти, який стояв на порозі, спитав:

— Священик тут живе?

— Тобі потрібен отець Юрій?

— Мене за ним послали. Тут поруч, на вулиці Муромській, помирає якась жінка, а мене послали по священика.

Жінка, яка допомагала отцю Юрію по господарству, наказала хлопцю почекати і попрямувала до кімнати. За кілька хвилин священик, — літній, але досі кремезний чоловік, — вийшов із валізкою у руці.

— Я отець Юрій, — сказав він. — На Муромській? Це недалеко. Ти мене проведеш?

Хлопець кивнув.

— Хазяйка будинку тітка Варвара послала мене за вами. У неї помирає її мешканка.

— Не знаєш, як її звуть? — спитав отець Юрій.

— Ольга Іванівна. Прізвище, здається, Степаненко.

— Степаненко? Не пам’ятаю. Поширене прізвище. Та я всіх своїх парафіян за прізвищами і не знаю.

Вони швидко дісталися Муромської вулиці. Перед дверима одного з двоповерхових будинків хлопець зупинився:

— Ось тут.

Двері відчинилися: очевидно, хтось спостерігав за ними і, побачивши на подвір’ї, не став чекати, поки вони постукають.

— Прошу, проходьте. Їй зовсім зле. Треба завезти до лікарні, я вже викликала «швидку», але їх і досі немає. Хіба ж вони колись приїжджали вчасно?

Літня жінка провела священика до кімнати, де знаходилася її тяжко хвора мешканка. Перевальцем крокуючи попереду отця Юрія, тітка Варвара, як її назвав хлопець, теревенила про свою квартирантку.

— Що з нею? — спитав священик.

— Хворіє на грип. Уже кілька днів. Вчора їй наче стало краще, вона вийшла на роботу, а потім увечері повертається — страшно дивитися! Їсти не змогла, лягла, каже, лікаря не треба викликати. А сьогодні вранці бачу — їй геть погано. Мабуть, почалося запалення легенів. Попрохала, щоб священика покликали.

Тітка Варвара прочинила двері до кімнати своєї мешканки. На ліжку біля вікна лежала жінка. З-під ковдри виднілося лише скуйовджене волосся. Отець Юрій підійшов до хворої. Жінка на ліжку ледве спромоглася розплющити очі — священик відразу побачив, що вона помирає.

Хазяйка теж підійшла ближче і заспокійливо сказала:

— Бачите, прийшов отець Юрій. Тепер все буде гаразд.

І тут хвора жінка почала ледь чутно бурмотіти:

— Ви прийшли… У мене не залишилося часу… Злочинці… Я не можу так померти… Я хочу покаятися у своєму гріху… Злочин… Зупиніть їх… Обіцяйте…

Отець Юрій підійшов зовсім близько до вмираючої, а хазяйка, перехрестившись, залишила їх наодинці.

Коли за кілька хвилин отець Юрій, причастивши помираючу і відпустивши гріхи, заплющив їй очі та вийшов із кімнати, з’ясувалося, що тітка Варвара, очікуючи його, стояла у коридорі. Вона подякувала священику і провела його до хвіртки. Згодом під’їхала «швидка». Тітка Варвара зловтішно сказала:

— Як завжди, запізно! Хвора померла.

Отець Юрій повертався додому. Сутеніло. Священик похмуро крокував темною вулицею. Він думав про те, що йому розповіла померла жінка. Раптом піднявся різкий вітер і почалася злива. Священик зайшов до найближчої забігайлівки, щоб не промокнути. Він замовив собі чай, чим викликав подив у буфетниці: тут рідко хто замовляв чай. Проте вона помітила рясу під пальто і втрималася від зауважень.

Примостившись у дальньому кутку зали, священик записував на клаптику паперу прізвища, певно, розмірковуючи, що є правдою у словах жінки, а що — лише хворобливими мареннями помираючої.

Отець Юрій закінчив писати, склав папірець і сховав його за халяву чобота. Він зробив це механічно, як колись у семінарії, ховаючи від сторонніх очей особисті записки. Він вже давно не робив такого, але зараз, заклопотаний чужою таємницею, сам не помітив, як повторив рух зі свого юнацького минулого.

Людей все прибувало. У цій забігайлівці кожен знав один одного, тому всі з цікавістю позирали на священика, потім замовляли біля шинквасу випивку і сідали за бруднуваті мокрі столики. Один із відвідувачів пильно спостерігав за священиком, однак отець Юрій цього не помічав.

Допивши чай, він підвівся і вийшов надвір, вдячно відзначивши, що дощ закінчився. Він не зауважив, що відвідувач, який спостерігав за ним, теж підвівся і вийшов слідом.

Надворі було вже зовсім темно. Отець Юрій прискорив ходу, бо він таки промок, а вечір випав прохолодний. Якщо він і почув чиїсь кроки позаду, то не надав цьому значення.

Його оглушив важкий удар по голові ззаду. Отець Юрій захитався і впав…

Авенір уважно вислухав цю історію, міркуючи, чи зможе він її використати коли-небудь. І вирішив, що навряд чи, бо головному редактору більше до вподоби гучні вбивства, хоча їх ніколи не розкривали. Але вирішив тримати цю історію про запас.

— А що було далі?

Майор Дементій розповів про факти, які з’ясувалися у процесі розслідування. Дейкало лише зрідка перебивав його запитаннями.

Уранці до кабінета Дементія зайшов судмедексперт Михайло Гімпель. Авенір теж його знав. Вони частенько зустрічалися, коли Авенірові була потрібна інформація для статей. Цей невисокий, огрядний, трохи лисуватий чоловік із козацькими вусами був, на думку Дейкала, втіленням незворушності та спокою. Сам він казав, що його клієнти — найспокійніші у світі, тому він їх і обрав.

— Що ж, розібрався я з нашим батюшкою, — повідомив він.

— Є результати? — запитав Дементій.

— Лише попередні. Він убитий ударом важкого предмета по голові. Помер одразу, після першого удару, але вбивця гепнув кілька разів поспіль. Череп геть розтрощений.

Дементій пройшовся кабінетом, розмірковуючи, хоча нічого надзвичайного судмедексперт йому не повідомив.

— Убивство з пограбуванням… — проказав він.

— Хіба його пограбували? — здивувався Гімпель.

— Важко сказати, що він мав цікавого для грабіжника, але кишені у нього були вивернуті, підкладка порізана. Його валізка розкрита, речі розкидані по землі, розчавлені, побиті…

— Може, на нього напав якийсь божевільний? Що можна вкрасти у священика? Хоча тут можливі два варіанти. Перше: діяв якийсь підліток, для якого саме вбивство було метою, тобто злочин заради злочину. І друге: особиста помста. Може, цей отець комусь не відпустив гріхи?

Дементій заперечливо похитав головою.

— Навряд чи. Його добре знали у цьому районі, всі ставилися до нього прихильно. Ворогів він не мав. І грошей також… Хоча…

Гімпель перепитав:

— Хоча що?

— При ньому знайшли записку. Можливо, вбивця саме її шукав. Записка була схована у халяві.

— Якісь шпигунські пристрасті, — хмикнув Гімпель.

— Думаю, тут справа простіша. Мабуть, старий мав звичку ховати листи у чобіт.

— А вбивця про це не знав.

— Очевидно. Якщо він шукав саме цей папірець, то спіймав облизня, а якщо полював на мідяки — то тим більше.

Гімпель поцікавився:

— А що у записці?

— Кілька прізвищ без жодного коментаря, — Дементій простягнув записку колезі.

Судмедексперт зачитав:

— Павлиш, Терещенко, Кравець, Арнаут, Лагутенко, Мамчиць, Оліяр, Балгіра. Цілком звичайні прізвища. І що вони означають?

Майор замість відповіді спитав:

— Тобі знайомі ці прізвища?

— Ну, деякі прізвища досить-таки відомі. Наприклад, наш із тобою покійний начальник Арнаут. Або Оліяр. Хто ж не чув про Оліяра, який вибухнув разом зі своєю бензоколонкою! Але, можливо, йдеться про однофамільців, — судмедексперт із сумнівом похитав головою.

— Може, і про однофамільців. А може, це список людей, яких він сповідував. Або хто йому винен гроші. Або кому він винен. Відгадувати, що це за перелік, можна довго, — Дементій і сам відчував, що відштовхнутися немає від чого.

— Звичайно, тут можна робити різні припущення. Проте ти навіть не знаєш напевно, чи через цей список його вбили, — сумнівався Гімпель.

— Це точно. Мотив ми ще не встановили. Але мені чомусь здається, що грабіжник шукав саме цей папірець. Надто вже ретельно отець Юрій його ховав.

— Непереконливо. Хіба він знав, що цей папірець комусь знадобиться? Ти сам казав, що священик міг просто мати таку звичку, — заперечив судмедексперт.

— Навіть якщо це його звичка, то так він мусив ховати найцінніші папери. Розумієш? Значить, цей папірець чогось вартий. Можливо, помираюча жінка розповіла йому щось важливе. Я не маю іншої «пічки», від якої можна танцювати, — зітхнув Дементій.

Гімпель зітнув плечима:

— Але ця «пічка» суто гіпотетична.

— Згоден. Проте іншої немає.

Судмедексперт знову із сумнівом похитав головою:

— Чого ти так перейнявся цим старим? Тут он депутати безслідно зникають, а вже якийсь священик…

— Ось саме тому. Я не пам’ятаю подібного випадку. На священиків давно вже ніхто руку не підіймав.

— Єдине, що я можу тобі порадити, — зітхнув Гімпель, — перевір ці прізвища у базі даних. Може, щось і відкопаєш.

— Я і сам так думаю. Щось таки повинно об’єднувати всіх цих людей, — погодився Дементій.

Усе це і розповів тепер Дементій Авенірові. За столиком у піцерії запанувала тиша.

Поміркувавши якусь хвилину, Декайло спитав:

— Маєш якісь здогади щодо цих прізвищ? Дементій відгукнувся після недовгої паузи:

— Спробуємо об’єднати факти. Хлопець, якого ми вже знайшли, прийшов до отця Юрія з дорученням запросити священика сповідати і причастити помираючу жінку.

— Ви встановили її особу? — перебив Авенір.

— Так, встановили. Пішли за адресою, де вона жила. З’ясували, що нещасна насправді померла перед приїздом «швидкої». Хазяйка підтверджує, що на її прохання посилала за священиком.

— Зрозуміло, — кивнув головою Авенір.

— Далі ми пішли слідами отця Юрія. Вони привели нас до маленької пивнички, де відвідувачі, практично, лише постійні, — отже, його запам’ятали. Він замовив собі чай і заходився писати щось на клаптику паперу. Чай не допив, а папірець сховав у халяву.

— Хто ще був тоді у забігайлівці?

— Троє хлопців з дівчиною і ще якийсь чоловік середніх років. Він з’явився після отця Юрія, сидів у кутку. Замовив собі склянку вина. Невдовзі після того, як священик пішов, теж вийшов, — так докладно майор перебирав факти швидше для себе, ніж для Дейкала.

— Тобто він пішов за священиком?

— Не виключено. Але не виключено також, що він не має жодного стосунку до вбивства. Буфетниця не бачила, коли саме він пішов, але каже, що незабаром після священика. Вона описала його. Мав досить пристойний вигляд. Високий на зріст, у хорошому темному плащі. Ми його поки що не знайшли, і сам він не з’явився розповісти, що бачив священика у пивниці, хоча дільничий цілий день крутився у тому районі, просив усім, хто бачив отця у той день, переказувати, щоб зайшли до нас.

— А що ти думаєш про записку? — спитав Дейкало.

— Думаю, що це важливий доказ.

— Хвора жінка розповіла йому щось, після чого він записав кілька прізвищ, наче боявся забути. Ти вважаєш, він би записував, як би це була таємниця сповіді? — поцікавився журналіст.

— Не виключено, що жінка розповіла йому без умови зберегти таємницю, — відповів Дементій. — Можливо, це стосується якогось злочину, наприклад, шантажу чи крадіжки.

— Чому ти так думаєш?

— Поки що це просто здогади. Якщо старого вбили за цю записку, то можна припустити, що ці прізвища якимось чином пов’язані зі злочином. Найімовірніше, це шантаж, бо це у більшості випадків «жіночий» злочин. Припустімо, померла жінка когось шантажувала або знала про шантаж. Її мучило сумління, вона зізналася у всьому, щоб владнати справу за допомогою священика. Припустімо також, що отець Юрій узяв на себе цей тягар. Але хтось, хто мав від цього зиск, не схотів його втрачати. Цей хтось довідався, що Ольга Іванівна помирає, що до неї запросили священика. А далі все зрозуміло. Він вистежив священика, вбив його, щоб певні факти не було розголошено. Швидше за все, він стежив за помешканням помираючої жінки.

Дейкало уважно роздивлявся список.

— Тут деякі прізвища досить поширені, а деякі — рідкісні. Терещенків і Кравців дуже багато. А ось, наприклад, Арнаут. Я не знаю такого прізвища. Може, варто перевірити за довідником? Дозволиш, я перепишу собі цей список?

Дементій посміхнувся.

— Давай, перевіряй, приватний ти наш детективе. Та ми його добре знали.

Авенір не звернув уваги на останні слова майора. Він був надто занурений у думки про вбивство священика, швидко переписуючи прізвища у записник.

На цьому приятелі розійшлися, бо слідчому треба було повертатися до відділку. Дементій похапцем допив третю чашку кави і вискочив з піцерії.

Дейкало неквапом вийшов, осідлав свою «Весну» і помчав до редакції.

Там він провів цілий день, правлячи матеріал, який йшов до номера. Як завжди, не вистачало місця, статтю довелося скорочувати — Авенір цього не любив. Він вважав, що кожний його рядок — геніальний, тому настрій у репортера зіпсувався, він посварився з відповідальним секретарем і ввечері відмовився піти з колегами на пиво. Тільки повертаючись додому, він згадав про список.

Отож удома Авенір зручно вмостився у глибокому кріслі, набрав «09» і попрохав дати йому номер телефона Арнаута. За логікою речей ввечері легше застати вдома когось з цього списку. Отримавши номер, Авенір сміливо набрав його, навіть не вигадавши, що буде казати власникові.

— Слухаю вас, — відповів жіночий голос.

— Можна попросити пана Арнаута? — спитав Дейкало.

— На жаль, він помер, — байдуже відповів голос.

Авенір розгублено поклав трубку і замислився. Тоді підняв її знову і потелефонував на службу Дементію. Той досі був на робочому місці.

— Ти знав, що цей Арнаут уже помер? — не привітавшись, запитав Авенір.

Голос слідчого у трубці виразно промовляв: Дементій посміхається.

— Так, півроку тому.

— Тобто ти його знав?

— Відповідь знову позитивна. Це був один із великих цабе нашого міністерства.

— А від чого він помер? Самогубство?

— Ти що! Такі люди не накладають на себе руки. Він мав пухлину мозку.

Авенір тяжко зітхнув. Виходить, це прізвище нічого не прояснило. Арнаут помер природньою смертю. Отже: або є інший Арнаут, або список нічого не означає. Але варто спробувати розшукати інших людей зі списку. Декайло деякий час сидів, вивчаючи перелік у записнику. Перша невдала спроба засмутила його. Проте опускати руки було ще рано — втішав сам себе Дейкало, адже зовсім невідомо, чи мав якийсь стосунок папірець до вбивства священика. То міг бути просто нічний напад — тоді надії знайти вбивцю практично немає. Хіба що випадково пощастить. Проте Авеніру не хотілося полишати думку про таємницю. Він вирішив поміркувати над списком пізніше. «Я займуся іншими особами, — вирішив він. — Ось, наприклад, Балгіра або Лагутенко».

Авенір тяжко зітхнув і підвівся з крісла. Ввімкнув свою гордість — новенький телевізор із пласким екраном, мимохідь кинув погляд на годинник Swatch Access, яким він пишався не менше. Цей годинник йому подарувала одна відома російська акторка, в якої він брав інтерв’ю. Подарувала, як здогадувалися друзі, не за інтерв’ю. Годинник показував, що час вечірніх новин вже давно минув, а нічних — ще не настав. Авенір позіхнув, поплентався на кухню, нарізав собі бутербродів, витяг із холодильника пляшку «Оксамитового» оболонського пива і всівся перед телевізором.