Тут баба ворожила (2006)

Перші успіхи шукачів

Наступного дня Авенір вирішив завітати до кав’ярні на Пушкінській, де кількома тижнями раніше він спостерігав бійку між Томою Оліяр та іншою дівчиною. У глибині душі він сподівався знову застати там знайому буфетницю. І справді, йому пощастило. Та ж буфетниця стояла за стійкою, похитуючи пишною «бабеттою». Але людей було багато, тому Дейкало, узявши каву, примостився за столиком. З кутка знову долинав голос Ігоря Римарука:

Дейкало ще не допив свою каву, коли зал трохи спорожнів. Авенір підійшов до буфетниці.

— Як настрій? — спитав він.

Буфетниця широко посміхнулася:

— Мені аби виторг. Тоді і настрій з’явиться.

— Але ж ви працюєте з людьми. Тут всяке може трапитися.

— Та тут нічого ніколи не трапляється, — ще ширше посміхнулася буфетниця.

— А пам’ятаєте, тут колись сталася бійка?

Буфетниця напружила пам’ять: очевидно, бійки тут траплялися не так уже й рідко.

— Ну, Тома Оліяр побилася з іншою дівчиною. Пригадуєте?

— А-а-а, — з полегшенням зітхнула буфетниця. — Та то ж несерйозно. Подумаєш, дві дівки побилися через хлопця. Я б через такого і не билася б. Він — просто тварюка.

— Чогось саме такі подобаються жінкам… — сумно промовив Авенір.

Буфетниця щиро його пожаліла:

— Не перейматеся. І за вас ще битимуться.

— Краще не треба, — посміхнувся Авенір. — Цікаво, чому вони за нього билися?

— А він спочатку зустрічався з Лідкою, а тоді переметнувся до Томки. Лідка каже, він полював за Томкиними грошима. Словом, тут він кидає Лідку і зв’язується з Томкою. А Лідка, звичайно, образилася. Та вона потім казала, що сварка була несерйозна. Вони просто трохи поцапалися.

— Трохи поцапалися! Та ж Томкине волосся так і летіло на всі боки.

Буфетниця захихотіла, мабуть, згадавши ту картину.

— Мені Лідка сама розповідала потім, через що вони побилися.

— То вона ще й вихвалялася своїми подвигами?

— Та вони всі люблять побалакати про свої справи, — буфетниця воліла не зізнаватися, що вона ловить уривки розмов у черзі або за столиками. — Аби лише хтось слухав. Зараз ця історія вже забулася. Тепер Лідка має нового дружка, в неї просто дах їде через нього.

«Значить, — подумав Авенір, — їй не було потреби звертатися до Володарки. Залишається мачуха».

— Цей її дружок — теж той ще фрукт, — продовжувала буфетниця. — Але то вже така справа. А Томка мала серйозні наміри щодо того, першого. І він до неї хилився.

Далі Дейкалу було вже нецікаво.

Ввечері він потелефонував Русі й переповів новини про Лідку.

— А як щодо мачухи? — спитала Руся.

— Домовився зустрітися з нею завтра, — відзвітував Авенір.

— Чудово. Сподіватимемося, що далі справи підуть так само успішно.

— Сподіватимемося, — кисло відповів Авенір. У глибині душі він сподівався на зовсім інше — витягти кудись Русю ще сьогодні, але з її тону зрозумів, що нічого не вийде.

— До речі, — бадьоро продовжувала Руся, не помічаючи кислого тону співрозмовника, — повернімося до отця Юрія. Твій друг майор вважає, що та жінка перед смертю сказала священнику щось важливе, через що його вбили. А хто була та жінка? Може, її особа допоможе щось прояснити у нашій справі?

— Я про неї мало знаю. Здається, її прізвище було Степаненко.

— Але ти ж можеш довідатися про неї більше?

— Спробую. Це треба прохати Дементія, а він не вірить у мою інтуїцію.

— Але якщо ми довідаємося більше про цю Степаненко, можливо, ми довідаємося також, що вона знала і що вона розповіла священику.

— Зрозуміло. Я старатимусь.

Наступний ранок Дейкало розпочав із телефонних розмов. Він приїхав до редакції, знайшов у себе в комп’ютері перелік завдань від редактора, тоді прочитав перелік і випив кави у курилці. А потім заходився телефонувати. Спочатку він потелефонував Дементію і спитав, що відомо про Ольгу Степаненко.

— Нічого особливого. Вона жила у Житомирській області, тоді розлучилася з чоловіком і переїхала до Києва. Чоловік її був дрібним злодієм, крав потроху у крамницях. Двічі судимий.

— А де він зараз?

— Уже помер.

— Небагато ти про неї накопав.

— Справді, небагато. Мабуть, життя у неї не було наповнене подіями. У товаристві «Друг споживача», де вона працювала, теж про неї практично нічого не знають.

Авенір подякував і поклав слухавку, відчувши розчарування. Але треба було працювати, і він поринув у роботу, забувши про Володарку.

День видався метушливий. І тільки по обіді Авенір зміг зайнятися тим, що його найбільше цікавило.

Він уже подумки готувався до візиту до мачухи Томи Оліяр, намагаючись уявити, яка вона. Йому не дуже хотілося йти до цієї жінки, але він обіцяв Русі… Авенір, наприклад, вважав, що без цього візиту можна обійтися. Він не сумнівався, що зуміє зіграти роль інтерв’юера, та дуже сумнівався, чи вдасться щось вивідати від удови багатія Оліяра. Він ще раз потелефонував Русі.

Вона діловито, що дуже подобалося Авеніру в певні моменти, дала йому останні інструкції:

— Поговори з нею про її квартиру, про енергетику її квартири і будь-якого приміщення взагалі. Обов’язково вживай зарозумілі слова, припасуй кілька прізвищ відомих дизайнерів інтер’єру.

— Легко сказати — важко зробити. Я ж у цьому нічого не розумію.

— Тоді записуй, — наказала Руся. — По-перше, поговори з нею про дніпропетровського архітектора Олександра Дольника. Він має знамениту квартиру, фотки її інтер’єру друкувалися у кількох журналах із дизайну. Він зробив квартиру у чорно-білих тонах. Це дуже виразне лаконічне поєднання, такий собі декоративний аскетизм. Меблі підібрані таким чином, що вони прекрасно виглядають на білому тлі та надають інтер’єру смислової глибини. Записав?

— Так.

— Тепер ще. Якщо у неї в квартирі багато всіляких прикрас, то згадай французького дизайнера П’єра Фричетто. Він любить прикрашати інтер’єр пледами, вазами і квітами… Коротше кажучи, хвали все, що побачиш. А якщо вона почне розповідати про яких-небудь дизайнерів — притакуй. Зрозумів?

— Вона відчує, що все це брехня, — заперечив Авенір.

— Не страшно, — впевнено заявила Руся. — Зараз ніхто не знає, де брехня, а де — ні. Не може ж пані Оліяр стежити за всіма новими віяннями в дизайні. А навіть якщо стежить. Раптом з’явилося щось нове, про що вона не знає?

— Ти так добре знаєш, про що треба говорити. Може, тобі краще самій поїхати?

— Ні, — заперечила Руся, — вона може знати твоє прізвище, ймовірно, бачила його в газеті, а мене вона не знає, значить, може просто не впустити.

Авеніра цей доказ не переконав, але заперечити не було чим. Він і сам не розумів, чому намагається відкараскатися від цих відвідин. Мабуть, журналіст відчував, що вони вже підійшли дуже близько до критичної точки.

І ось Авенір стоїть перед дверима квартири пані Оліяр у фешенебельному будинку в «кукурудзі» на Лесі Українки. Він подзвонив у двері. Відчинила якась літня жінка, зовсім не схожа на вдову нафтового короля Оліяра.

— Пан Дейкало? — спитала вона. — Пані Оліяр чекає на вас.

Вона провела Авеніра до вітальні. Кімната справляла незатишне враження. У ній було мало меблів, але забагато коштовних ваз, вазочок, глечиків і статуеток у нішах по трьох стінах. Усі вони були підсвічені галогеновими світильниками. Ці пістряві стіни і пістрявий диван з фотелями, оббиті жовто-гарячою парчею, складали майже все умеблювання кімнати. В одному кутку ще стояв дорогий рояль, а в іншому — домашній кінотеатр. На стіні без ніш висіло багато картин, але одна-дві гарні губилися серед безлічі поганих. Авенір не сідав, очікуючи господиню.

Нарешті двері відчинилися, й увійшла жінка. Авенір здивувався, коли побачив її. Він очікував, що вдова багатія виявиться молодою, ефектною жінкою-вамп. Це ж була пані під сорок, дуже дорого вдягнута і доглянута, але на вигляд звичайна, навіть не дуже приваблива. Її псував злий вираз обличчя і тонкі вигнуті губи.

— Пане Дейкало? — вона улесливо посміхалася. — Я просто у захваті від вашого візиту! Я читаю всі ваші статті. А зараз, виходить, ви зацікавилися інтер’єрами?

Авенір вклонився.

— Розумієте, — почав він, — я цікавлюся не стільки інтер’єрами, скільки людьми в цих інтер’єрах. Хто що вибирає — ось тема моєї статті.

Та пані Оліяр його не дослухала.

— Я зовсім не розуміюся на дизайні. Я сподіваюся, ви пробачите мені мою неосвіченість.

Авенір охоче вибачив, позаяк і сам намагався не лізти в нетрі архітектурного інтер’єру (чи інтер’єрної архітектури?).

Проте вголос він сказав:

— Не йму віри! У вас так чудово! Будь-яка квартира наповнюється енергетикою тих, хто в ній живе і хто її відвідує. Це як церква, синагога чи мечеть. Адже їхні дивовижні сили також залежать від людей, які в них моляться. Цілюща сила ікон проявляється теж не просто так, а тільки коли вони вже намолені. Квартира також повинна наповнитися духовністю господарів і їхніх друзів.

Авенір зупинив тираду і принюхався до повітря.

— Так! Я відчуваю, що квартира сповнена духовності. І все це завдяки вам! Ви маєте чудовий смак!

Пані Оліяр зашарілася:

— Ну що ви. Це все мій чоловік. Він завжди купляв все наймодніше і найдорожче.

— Ніколи не повірю, — галантно заперечив Авенір, — що він не користувався вашими порадами.

— Звичайно, — попалася на гачок жінка, — я теж брала участь, але все це, — обвела вона рукою довкола себе, — цілком його заслуга.

Авенір теж роззирнувся накруги, наче віддаючи належне кімнаті.

— Може, ми спочатку вип’ємо кави, а потім ви оглянете квартиру? Чи краще навпаки — спочатку ви оглянете квартиру? — спитала господиня.

Авенір попрохав дозволу спочатку подивитися квартиру і дещо сфотографувати. Він дістав свою цифрову камеру і помахав нею у хазяйки перед носом, таким чином запитуючи дозволу.

— Звичайно, ви ж для того і прийшли, — люб’язно погодилася господиня.

Поки вони блукали величезною квартирою з кімнати до кімнати, проходячи під високими арками, господиня розважала гостя бесідою. Дейкало намагався відповідати своїй ролі, вставляючи зауваження типу:

— О, я бачу, ваші меблі — класика світового дизайну. Цей набір — стіл, стільці і комод, — він торкнувся рукою круглого обіднього столу, — очевидно, від Cassina, виготовлені за дизайном Чарльза Макінтоша.

Пані Оліяр кивала головою, погоджуючись. У іншій кімнаті Авенір вказав на журнальний столик:

— А це, вочевидь, дизайн Френка Ллойда Райта.

Хазяйка знову кивнула. Їй, певно, лестило, що знаменитий журналіст визначав її меблі як стильні та дизайнерські.

— Мені подобаються меблеві римейки, — глибокодумно заявив Авенір. — Вони надають інтер’єру смислової глибини. Ви дозволите це сфотографувати?

Пані Оліяр розцвіла у посмішці. Дейкало старанно клацав фотоапаратом на всі боки. А господиня тим часом без угаву балакала.

— Ця квартира стала завеликою для мене, — повідомила вона. — Я хочу її продати і купити щось менше і затишніше. Ви не глузуватимете з мене? Я мрію купити будиночок у Криму.

Авенір запевнив, що жити в Криму завжди було його мрією.

— А ще хочеться помандрувати світом. Подивитися різні країни.

Авенір сподівався, що його візит виглядає не надто підозріло.

Повернувшись до вітальні, господиня покликала жінку, яка відчиняла Дейкалу двері, і попросила подати каву.

За кавою пані Оліяр продовжувала говорити. Відчувалося, що вона любить побалакати, особливо про себе. Вочевидь, жінка не мала подруг, жила самотньо, тому Авенір був для неї просто знахідкою.

І Авенір залюбки слухав, чекаючи, коли вона пробалакається про головне.

Так він довідався, що пані Оліяр колись служила секретаркою у пана Оліяра. Овдовівши, він був таким самотнім! Вона співчувала йому, і якось так сталося, що вони одружилися. Його донька на той час вчилася в Англії у приватній школі. Він був зовсім самотній, а здоров’я вже не те, що у молодості. У обов’язки пані Оліяр входило нагадувати йому про ліки, про чисту сорочку, підбирати краватки, міняти носові хустинки… Вона була настільки віддана йому!

Авенір притакував, заохочуючи жінку до відвертості.

— Він загинув так нагло. Для мене це був страшенний удар. Я весь час присвячувала йому. Не мала навіть змоги бачитися з друзями.

«Або ж старий тобі не дозволяв, — подумки відмітив Авенір. — Мабуть, він тобі не дуже довіряв, ластівко, інакше не залишив би всі гроші дочці».

Дейкалу вдалося довідатися про умови заповіту. Про них йому розповів колега, якій вів рубрику світської хроніки у їхній газеті. Свого часу цей заповіт наробив галасу і зробив Тому Оліяр однією з найпривабливіших наречених країни. Але вона померла слідом за батьком, і тепер всі гроші перейшли у спадок мачусі. Інших родичів в Оліярів не було.

Точної кількості грошей колега Дейкала не знав, але шмат був ласий. А пані Оліяр, судячи з усього, полюбляла розкіш. Та й за старого вона інакше навряд би чи вийшла. Але між неї і грошима спочатку стояв старий чоловік, а потім пасербиця. Можливо, після смерті старого вона вже поклала око на багатство, коли з’ясувалося, що чоловік все залишив дочці.

Чи не така ситуація може примусити звернутися до Володарки?

Авенір вирішив зробити пробний постріл.

— А ви знаєте, — дочекавшись паузи у потоці слів, сказав він, — я був знайомий із вашою пасербицею.

— З Томою? — здивувалася господиня. — Що ви кажете!

— Бачився з нею у кав’ярні на Пушкінській.

— У кав’ярні? Звичайно, де ж іще…

Вона зітхнула.

— Тома була занадто самостійною. Винаймала на Подолі квартиру, там завжди ошивався всілякий набрід. До моїх порад вона не дослухалася. Батько дуже переживав за неї. Добре, що він не дожив… Ви знаєте, що вона померла?

— Так. Вам нелегко доводилося. Мабуть, прикривали її грішки перед батьком?

Пані Оліяр засміялася:

— Доводилося, щоб дуже не засмучувати його. Я багато на що заплющувала очі. Але вона зв’язалася з поганою компанією.

— Я це зрозумів, щойно зустрівши її.

Авенір підвівся.

— Дякую вам, пані Оліяр. Покваплюся доповісти редакторові, що завдання виконане. До побачення.

Господиня також підвелася', щоб провести Дейкала до дверей.

Вже стоячи на порозі, Авенір раптом спитав:

— Вам нелегко жилося, я бачу. Ви не пробували звернутися до Володарки?

Обличчя господині миттю спотворив жах. Воно побіліло під товстим шаром косметики. Проте жінка спромоглася вимовити:

— Якої Володарки? Я такої не знаю!

Авенір навіть пожалів її.

— Даруйте. Мені чогось здалося, що вам було б легше, якби хтось на кшталт Володарки допоміг вам. Адже вона прекрасний психоаналітик. Про її нетрадиційні методи розповідають багато цікавого…

Із цими словами він вийшов.