Наступного дня майор Дементій дзвонив у двері нового котеджа на Совках. Ще з вулиці він розгледів, що котедж недобудований, але ніяких будівельних робіт не зауважив.
«Можливо, колись тут і буде гарний садочок з пишними клумбами, — міркував Дементій, крокуючи доріжкою, — але поки що все пусто і голо. Та і не сезон зараз для клумб».
Козлов вийшов до хвіртки зустріти гостя. І знову він справив приємне враження на майора. Тепер свідок був одягнутий по-домашньому: у теплу куртку, картаті брюки і домашні капці.
Побачивши, хто прийшов до нього, він почервонів від задоволення.
— Майоре! Добридень! — вигукнув він. — А я думав, що ви не надали значення моєму повідомленню. Не чекав побачити вас знову. Проходьте, будь ласка.
Козлов провів Дементія до будинку. На всьому тут лежав відбиток професії господаря: висіли кольорові плакати, валялися зразки візитівок, стоси версток, книги, календарі. Проте новий будинок здавався ще напівпорожнім і необжитим. Умебльований він був теж сяк-так, старими, нестильними меблями. Господар справляв враження швидше квартиранта, аніж власника.
Козлов запропонував гостеві чаю:
— Справжній китайський, зелений із жасмином, — вмовляв він, проте Дементій рішуче відмовився.
Тоді Козлов спитав:
— Вам придалася моя інформація?
Дементій відповів досить різко:
— На жаль, не дуже, Сергію Миколайовичу.
— Дивно, — повільно мовив Козлов. — Я сподівався, що допоміг вам. Хоча, справді, той чоловік, що стежив за священиком, не обов’язково був вбивцею. Інакше справа виявилася б занадто легкою. Крім того, пан Картамиш — людина забезпечена і шанована, як я зрозумів.
— Не в тому справа. Річ у тім, — пояснив йому майор, — що пан Картамиш не може бути людиною, яку ви бачили у вечір убивства.
Козлов аж підстрибнув у кріслі:
— Ні, це був саме він! Я абсолютно певен. Я маю прекрасну пам’ять на обличчя і ніколи не помиляюся.
Майору вже набридло слухати про прекрасну пам’ять, тому він перебив Козлова:
— Значить, цього разу ви вперше помилилися. Пан Картамиш після автокатастрофи вже понад шість років спаралізований. Він не може ходити.
— Автокатастрофа! — вигукнув Козлов. — Нещасний випадок! Тоді, звичайно… Але я все ж певен… Даруйте, майоре, що я втручаюся не у свою справу, та скажіть, будь ласка, де це трапилося?
— Десь у Африці, під час сафарі.
— А наші лікарі його оглядали?
— Так, Сергію Миколайовичу, лікарі підтверджують цей діагноз.
— Шкода, шкода… Але ж ви не повинні ображатися на мене, правда? Я був переконаний, що це він. Тому і потурбував вас.
Дементій всміхнувся:
— Яка ж тут турбота. Ми вам щиро вдячні, що не залишилися байдужим. У всякому разі, ваша інформація все ж має певну цінність. Зрозуміло, що той чоловік дуже схожий на пана Картамиша — інакше б ви їх просто не переплутали. А позаяк зовнішність пана Картамиша досить примітна, то ваші спостереження стануть нам у пригоді.
Козлов трохи повеселішав від останніх слів майора.
— Так! — вигукнув він. — Я про це не подумав. Ви будете шукати злочинця, який схожий на Картамиша.
— Ну, можливо, то був зовсім не злочинець, — заперечив Дементій. — Ви ж самі кажете, що та людина може і не мати стосунку до вбивства отця Юрія.
Козлов знову засмутився:
— Тоді, виходить, це все просто мої вигадки… А зрештою, на суді я б під присягою засвідчив, що то був пан Картамиш. Мене б ніякі адвокати не збили з пантелику!
Дементій уважно розглядав співрозмовника:
— Сергію Миколайовичу, а чому ви такий переконаний? Чому ви вважаєте, що жоден адвокат не зіб’є вас із пантелику?
Козлов зітнув плечима:
— Бо я певен. Вас, мабуть, це дивує. Я і сам розумію, що пан Картамиш — не та людина. Але я таки певен і наполягаю на своєму.
Майор почухав кінчик носа і спитав:
— Сергію Миколайовичу, як ви вважаєте, чому я прийшов до вас? Я ж маю медичне свідоцтво про каліцтво пана Картамиша і все-таки прийшов до вас. Навіщо?
Тепер замислився Козлов. Деякий час він спантеличено дивився на майора.
— Не збагну. Але, певно, ви маєте якісь міркування щодо цього.
— Я тут, — поважно мовив майор, — тому, що ваша переконаність подіяла на мене. Я вирішив довідатися: можливо, ви маєте якісь факти, на котрих ґрунтується ваше переконання. Адже у вечір вбивства був туман. Я заходив до вашого офісу, постояв на порозі, подивився на другий бік вулиці. Мені здається, ввечері, тим більше в тумані, важко взагалі щось роздивитися на такій відстані, а вже риси обличчя і поготів.
— Маєте рацію, — погодився Козлов. — Але не забувайте, що у той вечір був ще й вітер, тому туман подеколи розвіювався. І час від часу з’являлися просвіти. Отець Юрій потрапив у такий просвіт, як і той чоловік, що йшов за ним. До того ж, він саме навпроти дверей запалив сигарету. Тому я так чітко розгледів його профіль. Я ще подумав: яка незвичайна зовнішність. Розумієте?
— Розумію, — кивнув головою Дементій.
— Може, це його брат? — з надією спитав Козлов. — Буває ж схожість між родичами?
— Буває, але пан Картамиш не має братів.
— Ви це точно знаєте? А може, якийсь побічний брат, позашлюбний?
Тут майор зареготав щиро і весело. Козлов помітно образився:
— Чим я вас так розвеселив? — сердито спитав він.
— Даруйте, Сергію Миколайовичу! Але ваша теорія про позашлюбного брата дуже нагадує сучасні кіношні пристрасті з їхніми двійниками, близнюками, привидами і всілякими іншими перевертнями.
— А ви розпитайте його самого. Може, він поділиться з вами якоюсь сімейною таємницею, — все ще обурено пробурмотів Козлов.
— А от цього ми не робитимемо, — твердо відказав майор. — Не маємо права, оскільки він не є підозрюваним. І ще одне запитання до вас. Якби не медичне свідоцтво пана Картамиша, ви б впевнено підтвердили свої свідчення?
— Так, — посміхнувся Козлов. — Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя. Я завжди запам’ятовую своїх клієнтів. Ну, знаєте, ім’я, по батькові, вид замовлення — візитівки чи календар, чи щось інше, коли приходив востаннє. Клієнтам подобається, коли їх пам’ятають.
Майор вирішив підсолодити пілюлю.
— Такий свідок, як ви, — просто скарб неоціненний. Особливо на суді. Звичайні свідки, як правило, плутаються. Бурмотять щось невизначене. «Так, це була молода жінка, тобто не дуже молода, але не стара. На ній був світлий плащ, тобто темний, волосся довге чи не дуже, а ніс кирпатий, тобто з горбиком».
Потішений Козлов засміявся:
— Справді, від таких свідчень небагато користі.
— Повторюю, такий свідок, як ви, — справжній скарб.
Козлов аж засяяв від задоволення:
— Я ж кажу, що маю виняткову пам’ять на обличчя. Це у мене від природи. А ще я розвивав цю здатність. Може, мені слід було стати приватним детективом?
— Ніколи не був приватним детективом, — знову засміявся Дементій, — але хочу вам сказати, що, очевидно, їхня робота не така романтична, як комусь здається на перший погляд. Вони не завжди ефектно ганяються за злочинцями. Здебільшого це рутинна щоденна праця.
Але Козлов наполягав на своєму.
— Звісно, вам краще знати, — сказав він, — проте багато людей у цьому таки знаходять своєрідну романтику. Просто ви вже звикли до своєї романтичної професії.
— А ви, — не залишився у боргу Дементій, — надивилися детективів.
За тим він розпрощався і пішов. Враження від розмови з Козловим у нього залишилося подвійне і непевне.
А тим часом Авенір Дейкало тинявся по квартирі, нишпорив у старих газетах і журналах, перекладав книжки, ввімкнув і вимкнув комп’ютер, спробував приготувати вечерю, — та все валилося у нього з рук. Новини його не цікавили, їсти не хотілося. Словом, журналіст не знаходив собі місця. Його мучили сумніви. Не знаючи про те, що майор Дементій все-таки вирішив розібратися з його, як він казав, «витворами бурхливої уяви», Авенір сумував і злився на майора і на Іринку, які не повірили йому і не захотіли допомогти.
Авеніру почало здаватися, що й насправді він — дурний і впертий віслюк, який діє усупереч здоровому глузду. Він вирішив більше не думати про цю справу. Але все одно подумки повертався до розмови з паном Картамишем і згадував його слова: «Треба зайнятися цим серйозно і негайно».
Непогана порада, але що саме він, Авенір, має робити? «Ви маєте друга, який може вам допомогти?» Авенір попрохав Іринку допомогти, але вона лише поглузувала з нього. Він просив Дементія, але той підняв його на кпини.
Тут Дейкалу дещо спало на думку, і він почимчикував до телефону.
Він набрав номер Наталі Паняєвої.
— Привіт, це Авенір.
— Впізнаю, — не дуже привітно відповіла Наталя. Очевидно, він знову відірвав її від роботи.
— Ти вже даруй мені, — лагідно промовив Авенір, — але скажи, будь ласка, чи не призначена у тебе зустріч із Русею?
— З якою Русею? — мабуть, Наталя досі перебувала серед своїх героїв, а там жодної Русі не було.
— З тою, з якою я познайомився у Надії Борисівни. Ти ж її знаєш.
— Знаю, — неохоче відповіла Наталя, — але я зараз пишу і ні з ким не зустрічаюся.
— А телефона її ти не маєш? — з надією спитав Дейкало.
— Не маю, на жаль, — Авенір зрозумів, що письменниця хоче позбутися його якомога швидше. — Та ти потелефонуй Надії Борисівні. Вона точно має.
— Мені незручно, — сором’язливо зізнався Авенір.
— Чого б то раптом? — щиро здивувалася Наталя. — Це ж дуже просто. Скажи, що загубив її номер, а мусиш віддати книжку. Або що позичав у неї гроші, і тепер вона чекає на борг. Або що хочеш запропонувати їй роботу. Ти що, сам не можеш придумати?
— Гаразд, — погодився Авенір, — щось вигадаю.
За хвилину він уже набирав номер Надії Борисівни. Вона охоче погодилася дати йому Русин телефон.
— Ви записуєте? Чотириста шістдесят вісім — двадцять вісім — дев’яносто один.
— А як її звуть? Тобто, як її повне ім’я та прізвище?
— Руслана Микитась. А що?
— Ні, нічого. Дякую, Надіє Борисівно.
Авенір поклав слухавку.