Тут баба ворожила (2006)

Візит до трьох відьом

Минуло ще кілька днів, перш ніж Надія Борисівна повела Авеніра до Тетяни Володарської. Попередній візит, до пана Картамиша, справив на нього приємне враження.

— Він, мабуть, має купу грошей, — сказав Дейкало, коли того вечора вони вийшли надвір. — Нефритові фігурки, африканські маски, коштовний посуд. Я вперше в житті пив із золотих чарочок! Вам, вельмишановна Надіє Борисівно, пощастило з сусідом.

— Так, — з ентузіазмом погодилася пані Мурченко. — Біля нас живуть люди небідні, але якісь нуднуваті. А пан Картамиш порівняно з рештою дуже колоритний. Хоча Тетяна ще колоритніша, — сміючись додала Надія Борисівна.

До Тетяни вони прихопили з собою Наталю Паняєву і — до особливої радості Авеніра — симпатичну Русю, яку насправді звали Русланою Микитась. По дорозі пані Мурченко трохи брала на кпини письменницю.

— От вам, Наталю, сюжет для роману — життєпис пана Картамиша.

Але Наталя образилася від натяку, що їй може забракнути сюжетів:

— Чомусь завжди люди пропонують мені зовсім непотрібні сюжети. Ну, який детектив можна зробити із життєпису пана Картамиша?

Коли вони підійшли до воріт великого будинку, суперечка вщухла сама собою.

Авенір був дещо розчарований виглядом будинку. То був гарний, але цілком звичайний двоповерховий котедж, нічого зловісного або таємничого в ньому журналіст не помітив. Він так і сказав на вушко Русі.

— Почекайте, подивитеся, як у них цікаво всередині, — теж пошепки відповіла вона.

Ворота розчинилися, коли компанія наблизилася до них.

Гостей зустріла Оксана Куліда. Цього дня вона вже не була обвішана намистом, але натомість на її великих безформних грудях сяяла величезна нікельована брошка, а на голові копицю рудуватого волосся вінчав такий самий нікельований обруч. Вдягнута вона була у синю сукню, схожу за кроєм на мішок. І взагалі, вся її фігура нагадувала лантух, хоча Оксана була ще досить молодою жінкою — десь між тридцятьма і сорока роками.

Вона провела гостей до холу, радісно всміхаючись, і там їх зустрічала Тетяна, з-за плеча якої визирало ще одне обличчя.

«Віта, — здогадався Авенір, — куховарка». Тетяна, — висока, худа і чорнява, — була вдягнута у чорний стриманий костюм, коротке чорне волосся гладенько зачісане, а очі з-під брів, які зрослися на переніссі, дивилися проникливо і суворо. На шиї в неї висів дивний блискучий кулон. Авенір намагався його роздивитися, але наштрикнувся на гострий погляд господині.

«Ось воно, — подумав Дейкало, — нас починають лякати».

Гості роззиралися довкола себе. Вони стояли посеред високого і світлого холу з крученими сходами, що вели на другий поверх. У кутку палав камін, над ним висіла велика картина, мальована олією. Посеред холу на товстому килимі перед диванами стояв низенький скляний столик, на ньому — шахова дошка з розставленими фігурами. Фігурки здалеку видалися Авеніру вирізьбленими із слонової кістки, але він не був певен, що це насправді так. На стіні темнів величезний плазменний екран на рухомих кріпленнях.

Усе це Авенір встиг помітити, поки йшов обмін вітаннями. Він також помітив замасковану шафку біля дверей і зрозумів, що там знаходиться універсальний пульт, який керує всією технікою у цьому домі.

«Ти ба, — подумав він, — старовинні традиції, поєднані з новітніми технологіями».

Товариству запропонували присісти. Всівшись на диванчики, гості із задоволенням ловили тепло живого вогню. Особливо насолоджувався Авенір, бо Руся сиділа поруч. Вона непомітно притислася до його плеча. З іншого боку сіла Тетяна.

Навпроти репортера сиділа Наталя Паняєва, вона робила якісь дивні знаки бровами, але Дейкало вирішив розпитати її згодом, що вони означають, — йому не хотілося зараз розгадувати ребуси.

Куховарка Віта принесла напої і каву. Розставляючи частування на столі, вона кинула швидкий погляд на Авеніра. У цьому миттєвому погляді відчулася якась злоба і прихована погроза. Він навіть на мить зіщулився.

— Щось не так? — помітила його реакцію Тетяна.

— Та ні, все гаразд.

— Я помітила, як вона на вас подивилася. Віта може налякати, чи не так?

Надія Борисівна підбадьорливо посміхнулася йому, теж зробивши дивний знак бровами. А письменниця очі пустила під лоба.

— Мене не так просто налякати, — Авенірові надавала відваги присутність Русі.

Тут до розмови приєдналася Оксана.

— Зізнайтеся, любий Авеніре, ви вже чули, що ми займаємося всілякими чаклунськими штучками. Про нас ходять такі чутки, — солодким голоском проспівала вона.

— І люди мають для цього підстави, — зауважила Тетяна. Здавалося, її це тішить.

— Так, так, я чула, що Оксана має надзвичайний талант, — мовила Надія Борисівна.

А Руся лише лагідно посміхнулася Авеніру.

Оксана, заохочена загальною увагою, продовжувала:

— Мене завжди притягала містика. Ще малою я усвідомила, що маю надприродній талант. Я завжди була дуже чутливою. На відстані відчувала біду і попереджала своїх подруг. Одного разу моя шкільна подружка показала мені фотографію свого брата, який поїхав за кордон на заробітки. Глянувши на фото, я знепритомніла. А потім ми дізналися, що у цей день її брат загинув під час шторму на морі, — вона переможно подивилася на присутніх.

— Надзвичайно, — байдуже мовила Надія Борисівна.

— Які у вас дивовижні прикраси, — лагідно сказала Наталя Паняєва, чим вельми потішила Оксану.

— Так, — Оксана засяяла ще дужче. — Це ось — амулет із хребта змії. Бачите? Це була отруйна, дуже рідкісна змія ефа. Подивіться, — вона простягнула свій амулет до рук Авеніру.

Той, приховуючи відразу, взяв огидну річ.

— Ви не вірите в те, про що вона говорить? — нахилившись до нього, спитала Тетяна. — Але ви повинні знати, що не все можна пояснити забобонами, традиціями або релігійним фанатизмом. Існують сили та істини, які не підлягають поясненню. Вони завжди були і завжди будуть. Таємне знання буде завжди — яких би успіхів не досягла наука, вона не знайде всьому раціонального пояснення…

— А я і не сперечаюся, — відповів Авенір.

— Магія — це застосування на практиці таких методів, принцип дії яких до кінця невідомий. Розумієте? — Тетяна зверталася лише до Авеніра. — Мабуть, усім відомо, що практичні знання людства завжди йшли попереду теорії. Люди проводили складні хімічні реакції задовго до виникнення хімії як науки, вони інтуїтивно відчували і використовували властивості матерії у ті часи, коли навіть слова «фізика» не було…

Вона помітила, що решта товариства не дослухається до її слів, і запропонувала Дейкалу:

— Хочете, я покажу вам будинок?

Кивнувши на знак згоди, Авенір підвівся і рушив за нею.

Вони йшли вздовж великих вікон, хитромудра система освітлення м’яко вмикала світло перед ними і вимикала позаду. Дейкало по дорозі зазирав у прочинені двері кімнат, повз які вони проходили. Він встиг зауважити потужну модерну техніку, якою були обладнані приміщення. Це його дещо здивувало; він думав, що відьми, навпаки, дотримуються духу старовини, щоб справити належне враження на клієнтів. Що вони носять давнє вбрання і сидять у кімнатах, освітлених свічками. Хоча, якщо врахувати, що клієнтами саме цих відьом є сучасні багатії (адже Надія Борисівна казала про дорогі авто), то і прибутки, і антураж мають бути відповідними — надсучасними і коштовними. Це десь із тих правил, що успішний бізнесмен зобов’язаний їздити на дорогому автомобілі останньої моделі.

Дорогою Тетяна продовжувала свою лекцію:

— Ви, мабуть, знаєте, що представники будь-якої професії: гончарі, ковалі, мисливці — у давні часи мали свої магічні прикмети й обряди. Ці обряди були начебто частиною ремесла. Люди думали, що без допомоги духів не можна зробити жодного якісного предмета, вполювати звіра, не можна навіть народити здорову дитину. Вам нудно? — перебила вона саму себе.

— Чому ж, — ввічливо відповів Авенір. — Це дуже пізнавально.

Мабуть, Тетяна вловила у його голосі іронію, бо квапливо додала:

— Я просто хочу пояснити вам, що у первісному суспільстві всі знання і вміння людей були магією. Спілкування з духами було обов’язковим елементом професії.

Нарешті вони дійшли до бібліотеки. Це була простора кімната, заставлена стелажами з книжками. Посередині стояв круглий великий стіл, на ньому — потужний комп’ютер. Крім того, стіл був завалений стосами журналів і газет.

Авенір засміявся:

— Навіщо мати стільки книжок, якщо все можна знайти в Інтернеті?

Тетяна теж посміхнулася:

— Звичка все мати під рукою.

Вона підвела Дейкала до великої шафи у кутку і маленьким ключиком відчинила замок.

Авенір побачив там не дуже старі і не дуже рідкісні книжки з чорної магії, видання Карлоса Кастанеди багатьма мовами і Алістера Кроулі, творця ордена східних тамплієрів. Поруч стояли книжки М. Крега «Сучасна магія», Р. Каведиша «Чорна магія», «Енциклопедія окультизму», «Старша Едда», потім — «Молодша Едда», «Підручник з ворожби» С. Каннінгема, книга Р. Гримассі «Вікка. Традиції чаклунських вчень». Дейкало зрозумів, що у шафі господиня зберігає найцінніші свої книги, але вид цього багатства не справив на Авеніра належного враження. Він бачив і кращі бібліотеки.

— А де ж у вас сатанинські книги? — спитав він.

Тетяна вдала, що образилася:

— Ми ж не сатаністи. Звідки у нас можуть бути такі книжки? — вона злегла ляснула Авеніра по руці. — Розглядайте це зібрання як колекцію історичних книжок.

Авенір придивився уважніше до медальйона у неї на шиї. На перший погляд, зовсім проста річ — нікельований обруч із маленьким екранчиком посередині. Але Авенір помітив, що зображення на цьому екранчику постійно змінюється.

Тетяна перехопила його погляд.

— Ніякої магії. Це просто фотографії з мобільника.

— Ви мене розчаровуєте. Я думав, це потойбічні видіння, — посміхнувся Авенір.

— Ви знову жартуєте, — докірливо похитала головою Тетяна.

— Але чому книги саме цієї тематики? — поцікавився Авенір, повертаючись до розмови про бібліотеку. — Чим вони вас приваблюють?

— Мені цікаво вивчати, як змінюються вірування людей. Знаєте, яке визначення я б дала самому поняттю «магія»? Магія — це фізичні процеси, які відбуваються в об’єктивній реальності, але їхнього механізму ми не розуміємо або розуміємо частково, проте можемо вплинути на перебіг цих процесів. Усі люди використовують магію у повсякденному житті. Тільки дехто навіть не замислюється про це. Такі люди використовують магію природно, як дихають або ходять. А дехто — замислюється і намагається її вивчити, щоб використовувати більш ефективно.

— Це можна, наприклад, порівняти з тим, як людина натискає кнопку і викликає ліфт, який повезе її на верхній поверх, не уявляючи собі, як працює механізм, як влаштований мотор і так далі. Чи не так? — підсипав дрівець у вогнище Авенір. А про себе подумав, що ефективність використання магії Володаркою аж в очі б’є з кожного кутка цього будинку дорогою сучасною технікою.

— Абсолютно точно. Кожна людина у щось вірить. Я давно почала цим цікавитися. Але я помітила, що вам це видається кумедним. Ви з такою іронією поглядали на бідаку Оксану. Звичайно, вона темна і досить обмежена жінка, але вона має особливу силу. Хоча і плутає чорну магію, окультні науки, містику і все на світі… — Тетяна хрипко засміялася.

— Яку ж особливу силу вона має? — перепитав Авенір.

— Вона медіум. Ви можете називати це як завгодно, але справді існують такі люди, які поєднують цей світ з іншим, таємничим і небезпечним. Вона має такий дар. Адже магія — це не лише наука, не лише якийсь набір ритуалів, а й мистецтво. І, як кожне мистецтво, вона вимагає таланту. Такий талант має далеко не кожний. Можна довго вивчати шедеври мистецтва, але сотворити їх за відсутності таланту неможливо. От і наша Віта…

Авенір посміхнувся:

— Третя сила? Так у вас ціла корпорація відьом?

— Смійтеся, смійтеся, от нашлемо на вас якусь погань!

Дейкало зітхнув:

— Яку ще погань? Навколо мене і так з ранку до вечора різна погань. То який дар має Віта?

Тетяна не відповіла, лише знову загадково посміхнулася.

Авенір взяв з полиці книгу і погортав:

— Невже ви у все це вірите?

Вона тихо відповіла:

— Не лише вірю. Знаю.

— Що ви знаєте? Звідки?

Тетяна кивнула на полиці:

— Не з них. У цих книжках зібрані основні постулати та історичні приклади. Але зараз наука може багато чого нового. Вона дала нам віру в силу думки, у її нові можливості. Знахарі викорисовували цю віру багато століть тому. Вони насилали смерть. Для цього зовсім не потрібно вбивати жертву фізично. Все, що треба, — це впевнити її, що загибель неминуча.

— Впевнити? Тобто навіяти? Але навіювання не подіє, якщо жертва не повірить.

— Психологи запевняють, що в кожній людині чаїться бажання померти. Отже, треба лише вміло його використати.

— Тобто ви примушуєте жертву покінчити із собою? — Авенір не вірив своїм вухам.

Тетяна тепер дивилася на нього без посмішки, у її високій кощавій поставі було щось лиховісне.

— Ви, зовсім відстали від життя. Хіба ви не чули про самонавіяні хвороби, про помисливість?

Авенірові вже хотілося, щоб хтось порушив цей дивний тет-а-тет.

Тим не менше він спокійно відповів:

— Звичайно, я читав про таке.

Тетяна продовжувала, наче не почувши його слів:

— Людина раптом захворює, бо вона починає думати, що захворіла. І от в абсолютно здорової людини виникають симптоми хвороби, біль у певних органах.

— Тепер я зрозумів, — наче про себе промовив Дейкало, — що ви маєте на увазі.

— Щоб знищити жертву, треба вплинути на її підсвідоме бажання померти, на підсвідомий намір залишити цей світ.

— І ви можете це зробити? — Авенір намагався, щоб іронія у його голосі пролунала якогомога виразніше.

Тетяна переможно глянула на нього:

— Хочете — вірте, хочете — ні, але цю таємницю я вам не довірю.

Авенір мовчав, мріючи, щоб зараз, як у кіно, відчинилися двері й хтось увійшов.

І наче у відповідь на його прохання двері бібліотеки безшумно розчахнулися. На порозі стояла Надія Борисівна з Русею, з-за їхніх спин визирала Наталя Паняєва. Маленьку процесію очолювала Оксана.

Авенір встиг подумати про те, що двері повинні відчинятися автоматично, за яким-небудь знаком. Але відразу здогадався, що, мабуть, Оксана і подала цей знак.

Надія Борисівна з цікавістю розглядала бібліотеку.

— То це тут ви проводите обряди чорної магії? — спитала вона.

— Ні, ходімте, я вам зараз покажу, де, — радісно запропонувала Оксана.

Вони рушили галереєю ще далі вглиб будинку.

Тетяна тим часом звернулася до письменниці:

— Хочете написати про вбивства за допомогою чорної магії? Я вам багато чого розповіла б…

— Нагадайте мені про це, коли я закінчу книгу, яку пишу зараз, — зверхньо кивнула Наталя.

— А про що ваша книга? — ввічливо поцікавилася Тетяна.

— Про вбивство актриси на фестивалі «Молодість».

— Сподіваємося скоро прочитати, — зауважила чаклунка. — Але книга про дійства чорної магії принесе вам великий успіх.

Почувши ці слова, Дейкало захихотів так весело і нечемно, що Руся злегка штовхнула його ліктем у бік. Вона теж знала, якої високої думки була письменниця про себе і про свої книжки.

У великій кімнаті з опущеними темними гардинами само по собі загорілося світло. В цілому її облаштування разюче відрізнялося від решти приміщень, якими вони проходили. Здавалося, вони повернулися у позаминуле століття. Стіл посеред кімнати був масивний, з горіхового дерева, застелений темним оксамитовим обрусом із вигаптуваними кабалістичними знаками. На кам’яній підставці стояла велика кришталева куля — обов’язковий атрибут всіх ворожок. Попід стіною примостилася низька тахта, теж накрита темним оксамитовим покривалом з кабалістичними знаками. Поряд з іншою стінкою стояло масивне крісло. Біля нього — бронзова жаровня, а поруч — старий мідний таз. Лампи не горіли, але звідкись із прихованого світильника лилося світло.

Раптом усі відчули, що у приміщенні стало дуже холодно. Наталя Паняєва отямилася першою:

— Надіє Борисівно, — доторкнулася вона рукою до ліктя пані Мурченко, — здається, вже час дякувати господарям…

— Так, так, ми справді зловживаємо вашою люб’язністю, — погодилася Надія Борисівна.

Господарки їх не затримували. Гості швидко, майже бігцем проминули довгу галерею і, попрощавшись, вийшли на вулицю.

— Не сподобалися мені ці жінки, — рішуче заявила Наталя Паняєва, щойно вони вийшли за ворота. — Хоч що робіть, не сподобалися.

— Ну, не слід сприймати їх так серйозно, — розважливо заперечила Надія Борисівна.

— А мені б хотілося якось потрапити на їхній сеанс, — зауважила Руся, труснувши русявою гривкою.

— Та ви що! — вдавано вжахнувшись, Авенір схопився за голову. — Вони з вас зроблять відьму! В жодному разі!

Руся засміялася. А Наталя Паняєва тяжко зітхнула:

— Усе це добре, але я завтра мушу йти на похорон. Померла Марина Балгіра, моя давня подруга.

Авенір застиг, як мисливський собака у стійці:

— Балгіра! О Боже!

Усі подивилися на нього з подивом.

— Вибачте, — отямився він, — просто я згадав, де чув це прізвище. Наталю, ти ж мені розповідала про неї. Казала, що мусиш відвідати її у лікарні, — він запитально подивився на письменницю.

— Цілком можливо, — невпевнено відповіла та.

— Від чого вона померла?

— Токсичний поліневрит.

Авенір, вдаючи, ніби не помічає запитального погляду Русі, почав прощатися:

— Я хочу пройтися пішки. Надто вже нас напоїли кавою, — швидко сказав він і, щоб його не затримали, різко повернувся і рушив в інший бік від будинку Надії Борисівни. Йому хотілося побути на самоті, щоб дати лад власним думкам.

Він ішов, не помічаючи калюж, — зрештою, він ніколи не помічав їх, хоча й мав добрий зір.

Розмахуючи руками, Авенір розмовляв сам із собою:

— У чому тут річ? — міркував він. — Усе почалося зі слів Віруні, що коли треба когось позбутися, то для цього є Володарка. Потім була розмова з Дементієм, який показав мені список, знайдений в отця Юрія. У списку були прізвища Арнаут і Оліяр, тоді я згадав про бійку у барі і Тому Оліяр. Арнаута знав Дементій. Прізвище Балгіра теж видалося мені знайомим. Його, як я тепер пригадую, називала Наталя Паняєва, коли розповідала про свою хвору подругу. А тепер ця подруга теж померла.

Після цього я пішов побалакати з Вірунею до парфумного магазину. І Віруня відмовилася від своїх слів, була налякана і сказала, що ніколи не чула про Володарку.

А сьогодні — знайомство з Тетяною Володарською, яку її клієнти (мабуть, вона сама це і вигадала) називають Володаркою. А якщо Віруня мала на увазі не містечко Володарку, як я тоді подумав, а саме Тетяну Володарку-Володарську? Раптом ці три дивні особи мають якийсь стосунок до вбивства отця Юрія і до списка, який у нього знайшли? Може, я роблю помилку, зв’язуючи всі ці події між собою? Чому мені здається, що між ними є зв’язок…

Дейкало йшов, не розбираючи дороги. Йому хотілося з кимось побалакати. З Дементієм. Або з Іринкою. Йому хотілося, щоб хтось розвіяв його неясні підозри.

Він ще з годину блукав вулицями, подумки прикидаючи, чи варто зайти до найближчої кав’ярні, коли помітив, що знаходиться неподалік від будинка пана Картамиша. Авенір майже бігцем рушив у той бік.

Дейкало нетерпляче подзенькав у дзвінок біля хвіртки, і та зненацька відчинилася. Авенір, невідомо кому гукнувши: «Спасибі!» — покрокував подвір’ям і зайшов до будинку.

Пан Картамиш зустрів його біля дверей. Очевидно, будинок було обладнано системою стеження, і хазяїн побачив Авеніра за допомогою камери. Він знову був одягнений ошатно — картатий пуловер і вишукана сорочка, на шиї — шовкова шалька вишневого кольору, з-під пледу визирали темні черевики.

— Дорогий друже, — урочисто промовив пан Картамиш, — я щиро радий бачити вас! Сподіваюся, ви повечеряєте зі мною?

Авенірові хотілося комусь вилити душу, тому він погодився. І, як виявилося пізніше, правильно зробив. Бо пан Картамиш був вишуканий та екстравагантний не лише стосовно одягу, але щодо їжі також.

Їдучи поперед Авеніра, він показував йому дорогу до їдальні. Це була невелика кімната, де, крім старовинної шафи для посуду (а посуд у ній був навдивовиж чудовий), стояв масивний стіл із закороткими ніжками. Авенір здогадався, що це зроблено для того, щоб панові Картамишу було зручно обідати, сидячи на візку. На столі вже стояли тарелі з кількома видами копченої риби і м’яса та велика ваза із салатом, який Дейкало ідентифікував як «грецький». Авенір дивувався, що досі не побачив жодної людини, яка б могла бути помічником пана Картамиша, коли раптом з’явився великий і дужий чолов’яга у білому фартусі, що ніс паруючий супник.

— Це мій помічник, Борис, — представив пан Картамиш. — Він займається господарством і водить мою машину. На додачу мені надзвичайно пощастило, що він — прекрасний кухар.

Чолов’яга посміхнувся, поставив супник на стіл і вийшов.

Авенір у цей момент жував маслину, тому лише кивнув головою вслід чоловікові.

— Спробуйте, це Магелланова юшка, — запропонував пан Картамиш, знімаючи покришку із супника. — Камбала, вустриці, краби і трохи білого портвейну… Знаєте, я зустрів Бориса, мандруючи Африкою. Він там опинився не з власної волі і був чимось на зразок білого раба. Я його викупив і привіз додому. Поки Борис тинявся світами, він навчився вправно куховарити. Ви ж знаєте, ми, українці, небайдужі до їжі.

Магелланова юшка виявилася такою смачною, що Авенір був просто не здатен підтримувати розмову, до того ж він відчув, що страшенно зголоднів, поки блукав вулицями. На всі слова пана Картамиша він лише кивав, тому господар дав йому спочатку насититися. Згодом Борис з’явився знову і приніс рулетики з індички із шинкою, омлет з сирним соусом і до нього різнобарвий салат, а також тушковану щуку. Назви страв та їхні складові пояснював Дейкалу господар. Сам Авенір нізащо не здогадався б, що їсть, хоча все було надзвичайно смачним. Коли Борис поставив на стіл каву і торт під назвою «Медове поліно з фруктами», а Дейкало сито відкинувся на стільці, пан Картамиш звернувся до гостя:

— Дорогий друже, вас щось бентежить?

— Я щойно від Тетяни Володарської, тобто від Володарки, — пояснив Авенір.

Пан Картамиш здогадався:

— Тепер розумію, що вас засмутило. Трійця не вельми приємних жінок. У мене після них теж був важкий осад.

— Ви, пане Картамиш, маєте багатий життєвий досвід. Ви повірили б у те, що людину можна знищити на відстані, без видимого втручання?

— Знищити? Ви маєте на увазі — вбити? — перепитав пан Картамиш.

— Так.

— Дурниці!

Дейкало з полегшенням зітхнув. Це була єдино можлива розумна відповідь.

— Тоді, — сказав він, — ця жінка, мабуть, мене загіпнотизувала.

— Не думаю, — зауважив пан Картамиш. — Ви не з тих людей, що легко піддаються гіпнозу. Мабуть, щось іще трапилося перед тим. Чи не так?

— Правильно, — зізнався Авенір.

І раптом він, як на одному подиху, розповів пану Картамишу про все: про вбивство отця Юрія, про те, як випадково у кав’ярні почув про Володарку. А потім показав список прізвищ, який йому майор Дементій дозволив переписати.

Пан Картамиш довго роздивлявся список, тоді трохи помовчав і спитав:

— А хто ці люди? Чи мають вони щось спільне?

— Звідки мені знати? Міліція думає, що це може бути шантаж… або наркотики…

— Дурниці, — різко заперечив пан Картамиш. — Вас зовсім не це бентежить. Ви просто боїтеся того, що всі ці люди — мертві.

Дейкало похнюпився.

— Так, — зізнався він. — Але напевно я не знаю. Троє з них вже точно вмерли. Це Арнаут, Тома Оліяр і Марина Балгіра. Але всі троє померли природною смертю. Правда… Тетяна Володарка розповідала, як цього можна досягти…

— Ви хочете сказати, вона стверджує, що може наслати таку смерть?

— Ні. Тетяна ні про що конкретно не казала. Так собі — просторікувала про якісь наукові можливості..

— На перший погляд це видається просто дурницями, — вставив пан Картамиш.

— Отож бо й воно, — погодився Дейкало. — Я б і сам перший посміявся, якби не було цієї дивної розмови про Володарку в кафе.

— Так, — погодився пан Картамиш, — «зайти до Володарки», «з’їздити до Володарки», «сама Володарка». Тут багато чого треба обміркувати.

Вони трохи помовчали. Потім пан Картамиш додав:

— Ця справа смердить. Що б там не було, це треба припинити. Ви, я думаю, самі це прекрасно розумієте.

— Я розумію, але навіть не знаю, з чого почати, — відверто зізнався Авенір.

— А це якраз і найважче — придумати, з чого почати, — закивав головою пан Картамиш. — Та не можна гаяти часу. Треба зайнятися цим серйозно і негайно. Ви маєте друга, який зможе вам допомагати?

Авенір замислився. Майор Дементій? Та він лише посміється з нього! Наталя Паняєва?

Вона заклопотана своїми романами й інших сюжетів не визнає. А Іринка Кириченко? Ось хто має гострий розум і прекрасне логічне мислення! Мабуть, вона і є таким другом.

Пан Картамиш спостерігав, як змінюється вираз обличчя Авеніра.

— Придумали? От і добре! Я буду стежити за подіями у будинку, який ми назвемо «будинком трьох відьом». Але відчуваю, що справа далеко не в цих трьох відьмах. Нам треба знайти ланку, якої зараз не вистачає. Зв’язок між одним із цих прізвищ і Володаркою. Це повинно бути щось реальне.

На цьому вони закінчили розмову і мовчки допили прохололу каву. Авенір невдовзі розпрощався і рушив, трохи заспокоєний, додому.