Новий «клієнт» букмекера

І ось Дейкало знову відправився на Рейтерську, до букмекерської контори Артеменка. Цього разу він зовсім не хвилювався, бо відчував за спиною підтримку майора Дементія.

Артеменко видався йому ще більш самозакоханим і зарозумілим. Побачивши Дейкала, він широко всміхнувся.

— Радий вас бачити, — сказав він і простягнув Авенірові пещену руку. — Ви все обміркували? Час терпить. Я ж вам казав.

— Та ні, — заперечив Авенір, — час якраз підтискає.

Артеменко уважно дивився на Авеніра. Дейкало вдав, що дуже хвилюється — він недоладу копирсався у кишенях, відводив очі.

— Що ж, — мовив Артеменко, — ви прийшли укласти парі? Я правильно вас зрозумів? Та не хвилюйтеся ви так! Знаєте, парі може заспокоїти азартну людину.

— Я просто не знаю, з чого розпочати.

— Ви мені дуже симпатичні, — солодко примружився Артеменко, скосивши очі. — Поділіться зі мною своїми неприємностями. Ви ж бачите, я вам щиро співчуваю. Я людина досвідчена і можу дати вам добру пораду. Прошу мені довіритися.

Авенір погодився на таку пропозицію і розповів Артеменку історію, яку вони вигадали з Русею. Секретарка, яка погрожує скандалом, бо він збирається одружитися. Та й втрата роботи зараз для нього — катастрофа.

Артеменко вислухав його, не перебиваючи, лише зрідка вставляв короткі зауваження, схвально кивав або супив брови у потрібному місці. Авенір виклав йому все про свого шефа, його секретарку і про свої плани на майбутнє.

— Зараз вона вам заважає?

— Вона не хоче, щоб я одружувався, і погрожує розповісти все шефові. А для мене це навіть страшніше, ніж якщо вона розкаже все моєму майбутньому тестеві. Шеф може не тільки викинути мене з роботи, а така робота, самі розумієте, на дорозі не валяється, — він може перекрити мені кисень, і я ніколи не знайду пристойної посади в Києві.

— А ви намагалися залагодити цю справу, так би мовити, по-хорошому?

— Звичайно, намагався. І вмовляв її, і подарунки робив. Вона ні на що не погоджується.

— А ваш майбутній тесть не зможе допомогти вам з іншою роботою? Можливо, ще вигіднішою?

— Боюся, він не схоче мати зятя з таким хвостом. Якби ми були вже одружені…

— Розумію. Людина старої закваски. А полякати цю жіночку трошки? Не пробували?

— Я думав про це, — розважливо сказав Авенір, — але вона непередбачувана. Боюся, що вийде на гірше. Може і до ментовки побігти. Та і де гарантія, що за кілька років вона не надумає знову здійснити свою погрозу?

— Маєте рацію, — погодився Артеменко. — Значить, ви хочете, щоб вона вас більше не турбувала? Хочете забути про неї назавжди?

— Абсолютно справедливо. Я хочу одружитися, а кому я потрібен без роботи, зате зі скандалом? І взагалі, я волію закрити цю історію раз і назавжди. І забути про неї.

Авенір не розповідав про свою теперішню пасію, але відчував, що Артеменко знає, про кого йдеться.

— Звичайно, — сказав він, — ви людина молода, перспективна. Вас цінують у газеті. А тепер ви знайшли достойну подругу. Вона освічена, начитана, з інтелігентної, заможної родини. Вона стане вам справжньою супутницею життя.

Дейкало зрозумів, що Артеменко має на увазі Іринку Кириченко. А це означало, що він збирав про Дейкала відомості. Крім того, вочевидь, він знав про Авеніра не лише це.

— Можливо, вам варто ще раз спробувати з нею домовитися? — лагідно спитав Артеменко.

— Ні. Нічого не вийде. Вона пронюхала, що в мене хтось є, і вчепилася, як п’явка, просто щоб попити крові, — скрушно похитав головою Дейкало.

— Ви кажете, вона любить відпочивати за кордоном? Може, вам варто почекати. З-за кордону можна привезти будь-яку хворобу…

— Вона ще молода і здорова. Сподіватися на це…

— А на Сході вона не була? Ви ж знаєте, там гуляє атипова пневмонія. А це така підла хвороба. Може чаїтися в організмі кілька років, а потім раптом — бац! Я знаю кілька таких випадків. Людина повертається з відпочинку в Гонконзі, живе спокійно кілька місяців, а потім захворює, і ніхто не розуміє, де вона підчепила цю заразу, — Артеменко говорив це, скосивши очі до невидимого дзеркала, через що вигляд у нього був геть шахрайський. — Давайте закладемося на невеличку суму.

Авенір заперечливо похитав головою.

— Я певен: вона ще довго проживе і крові з мене поп’є багато.

— А все ж давайте поб’ємося об заклад. Ми приблизно знаємо ваші прибутки, тому сума парі буде такою. Дві тисячі проти двох, що вона помре до Великодня. Доларів, звичайно.

— Це надто довго! — заперечив Авенір.

Він заходився розповідати, скільки грошей йому коштує зараз примусити мовчати цю жінку, як його це нервує, адже невідомо, що вона викине наступного дня. Артеменко начебто повірив, що справа невідкладна.

— Добре, — сказав він, — але в такому разі сума змінюється. Зробімо так: три з половиною проти трьох з половиною тисяч доларів, що за місяць цієї жінки не стане. Адже я маю таке передчуття.

Дейкало вирішив трохи поторгуватися для вигляду, але Артеменко наполягав на своєму: три з половиною тисячі доларів — і баста.

Нарешті Авенір погодився. Вбивче парі було укладено.

Дейкало підписав якісь папірці, навіть не прочитавши їх. Це було проти його правил, однак він почувався надто виснаженим, щоб до чогось прискіпуватися. Та й що б дало, якби він прочитав угоду? Далі йому залишалося лише платити.

— Я маю якісь юридичні зобов’язання перед вами? — для годиться спитав Дейкало.

— Жодних юридичних зобов’язань, — відповів Артеменко. — Парі є парі. Але якщо той, хто програв, не платить…

Дейкало правильно зрозумів його погрозу.

— Я не збираюсь уникати відповідальності, — з гідністю сказав він.

— Дуже мудре рішення, — все ще грізно мовив Артеменко. — Борги варто віддавати. Але поговорімо про справу. Де живе ця жінка? І як її прізвище, до речі?

— Я обов’язково мушу відповідати? — Авенір волів не надавати точних відомостей про Русю.

— Обов’язково, — підтвердив Артеменко.

— Її прізвище Вертянкіна Олена. Вона наймає квартиру у Святошині. Ось точна адреса.

— А далі я мушу влаштувати вам побачення з Володаркою. Ви ж знайомі з пані Володарською, чи не так? — перепитав шахрай.

— Так.

— Крім того, Володарці потрібна якась річ, що належить цій жінці. Щось із одягу: носовичок, шалик, рукавичка.

— Навіщо? — стрепенувся Дейкало.

— Шановний, не задавайте так багато питань. Я і сам не знаю. Я лише виконую вимоги Володарки. А вона не виказує своїх секретів.

— Але я хочу знати, що там відбувається. Що вона робить?

— Затямте: я нічого не знаю. Більше того, я не хочу нічого знати, — Артеменко помовчав, а потім додав зовсім іншим тоном: — І хочу дати вам пораду. Зустріньтеся з пані Вертянкіною. Заспокойте її, натякніть, що примирення можливе. Скажіть, що маєте дещо владнати, нехай почекає кілька тижнів, а тоді ви навік будете разом. Коротше кажучи, чого я вас вчу? Ви і самі знаєте, що у таких випадках плетуть дівчатам.

— А потім?

— Прихопіть якусь дрібничку з її одягу і вирушайте до Володарки. Здається, неподалік від неї живе ваша знайома, пані Мурченко?

— Так, Надія Борисівна.

— Зайдіть до неї, наче у справах. Скажіть, що хочете потрапити на сеанс до Володарки. Мовляв, це, звичайно, дурниці, але вам цікаво. Нехай все буде відкрито.

— А далі що?

— А далі ми будемо чекати результатів. Але краще буде, якщо ви опинитеся подалі від Києва. Можете взяти відрядження?

— Можу, але не розумію, навіщо.

— Довіртеся мені, так буде краще, — Артеменко простяг Авенірові свою білу руку на знак того, що візит закінчено.

Загрузка...