Тут баба ворожила (2006)

Розслідування не просувається

Наступного дня Дементій вирішив розпитати хазяйку будинку, в якому померла Ольга Степаненко. Хазяйка, Варвара Семенівна Потапенко, була щаслива з того, що опинилася у вирі подій. Звичайно, це не дуже добре, коли твоїми мешканцями цікавиться міліція, але тепер жінка почувалася поважною особою, хоч і намагалася приховати це від Дементія. Їй лестила увага майора.

— Та ні, Миколо Авксентійовичу, — з удаваною сором’язливістю казала вона. — Я вже все, що тільки знала, розповіла вашому співробітнику. Степаненко винаймала у мене кімнату десь півроку, жінка була тиха, вихована, платила вчасно. Віруюча. Часто ходила до церкви. Я у неї навіть розпитувала про церковні свята, про різні обряди. Про себе розповідати не любила. Я не знаю, звідки вона приїхала, — точно тільки, що не київська. Але і не сільська. Мабуть, із якогось великого міста. Ви ж знаєте, всіх тягне до Києва…

Варвара Семенівна зупинилася перевести дух. Вона розуміла, що незначні подробиці, наприклад, що приносила мешканка з найближчого магазину собі на вечерю, не цікавлять майора. Але що саме йому розповісти — не могла вгадати. Дементій подарував їй чарівну посмішку, яка, — що було багаторазово перевірено, — безвідмовно діяла на жінок будь-якого віку.

— Я б із задоволенням допомогла вам, якби знала, що треба, — зізналася Варвара Семенівна, мимохідь відповідаючи на посмішку майора.

— Це саме те, що треба, — підхопив Дементій, — ваша допомога. Жінки, як правило, помічають більше важливих деталей, ніж чоловіки, бо володіють якимось особливим чуттям.

Це був безпомилковий хід.

— Ой, — сплеснула руками Варвара Семенівна. — Шкода, що вас не чує мій покійний чоловік. Скільки він зі мною сперечався! Нічого чути не хотів, завжди казав: ти думаєш, що ти найрозумніша, а ти найдурніша; ти думаєш, ти все знаєш, а ти нічого не знаєш. А з десяти випадків я не помилялася у дев’яти.

— Це мене не дивує, — ще ширше посміхнувся майор. — Ось чому я і хочу почути саме вашу думку про Ольгу Степаненко. Як ви вважаєте, вона була нещаслива?

— Що вам сказати, — знизала плечима Варвара Семенівна. — Мабуть, не від хорошого життя подалася вона до Києва, — маленькі невиразні очки жінки раптом засяяли від самої думки про чиюсь любовну драму, але швидко згасли — адже драма пройшла повз неї, мешканка свого часу не розкрила секретів. — Проте по ній так і не скажеш, що вона від чогось потерпає. Ділова, завжди підібрана, з гарною зачіскою. На роботу ходила, як лялечка. Але ж учащала до церкви. Мабуть, таки не була щасливою…

— А ви знаєте, де вона працювала?

— У фірмі, яка… Не знаю точно, як це називається, — вони з’ясовують, які товари купляють більше, які менше, і чого так. Їхні працівники розпитують людей на вулицях, ходять по квартирах, питають, яким милом вони користуються, якою зубною пастою, де купляють пральні порошки, де борошно, скільки витрачають за тиждень, на що більше йде грошей. Тепер дуже модно проводити такі опитування. Хоча все давно відомо. Тільки людей турбують своїми питаннями. А Ольга, якщо чесно, дуже підходила для такої роботи. Вона мила була, не нахабна, куди не треба носа не пхала, по-діловому людей розпитає — і все. Мені сусіди казали, вона до них заходила.

— Вона мала родичів?

— Ні, вона була самотня, чоловік її давно помер, здається, він довго хворів — вона не дуже про це розводилася. Дітей не мала, а щодо інших родичів, так колись сама мені казала: «Ви, тітко Варваро, тепер моя єдина і найближча родичка», — Варвара Семенівна тихо схлипнула, але швидко оговталася.

— А ви не помічали за нею чогось такого… незвичного?

Дементій мав деякі сумніви у доцільності цього питання, адже якщо в жінки запрацює уява, то йому довго доведеться розбиратися у її фантазіях. Але Варвара Семенівна не скористалася нагодою. Вона навіть трохи образилася.

— Ні, не помічала. І від сусідів нічого такого про неї не чула. І сама вона ніколи не казала нічого дивного. Оце лише дивна у неї була валіза. Дуже дорога, але не нова. Хоча зараз у «секонд хенді» можна купити що хочеш. У неї ж речей було — одна валіза.

Дементій кивнув. Він знав це. Небіжчиця мала дуже мало речей. Серед них не було ні листів, ні фотографій, вона не мала кредитної картки та медичної страховки. Одяг її був добротний, скромного крою, майже новий.

— Вона здавалася вам задоволеною своїм життям? — спитав він.

— Та начебто.

Майор почув деяку непевність у словах хазяйки.

— Начебто?

— Відверто кажучи, — неохоче відповіла Варвара Семенівна, — я про це не замислювалася. Заробляла вона непогано, робота не важка, ніхто на шиї не висить. Чого ще людині треба? Вона не дуже любила ділитися своїми проблемами, але коли захворіла…

Варвара Семенівна надовго замовкла, а Дементій її не квапив. Коли пауза аж надто затяглася, він ризикнув підштовхнути думку жінки, обережно спитавши:

— То що трапилося, коли вона захворіла?

— Ну, спочатку вона дуже засмутилася, коли злягла від грипу, бо, казала, це їй всю роботу поламає. Але грип — це грип, не можна плювати на своє здоров’я. Довелося їй відлежуватися, пити гарячий чай, аспірин. Я пропонувала викликати лікаря, вона не погодилася, казала: — «Відлежуся у теплі». Полежала так кілька днів, а коли температура впала, то стала якась слабка, засмучена. Таке часто під час грипу буває. Лежить, було, на дивані і каже: «Погано, коли стільки вільного часу. Різні думки у голову лізуть. Я не люблю думати про життя, засмучуватися, перейматися проблемами. День минув — і добре».

Дементій нашорошив вуха. Він, як мисливський пес, відчув, що балаканина Варвари Семенівни веде врешті-решт до якоїсь конкретної інформації. Тому Дементій схвально кивав головою і заохочувально всміхався. А стара, добравши смаку, розтеревенилася ще дужче.

— Я дала їй старих журналів почитати — тут у мене залишилися від попередньої квартирантки, яка полюбляла читати жіночі журнали. Про моди, про любовні історії, плітки різні про знаменитостей. Тільки Ользі це не цікаво було. І от якось вона каже, це я точно запам’ятала: «Про багато речей краще не знати, правда?» А я їй відповідаю: «Мабуть, що так, дорогенька». А вона: «Не знаю, що треба робити у таких випадках. Та і певності я не маю». Я її заспокоїла, як могла, мовляв, нічого, нічого, якось воно буде. А вона: «Я нічого поганого не робила. Я просто виконувала свою роботу». Я її знову заспокоюю, а сама думаю, можливо: у неї на службі якісь махінації роблять, а вона знає, але якщо її це не стосується, не втручається.

— Можливо, і так, — погодився Дементій.

— Ну от, коли вона стала почуватися краще, вийшла на роботу, хоча я і попереджала, що треба вилежатися після грипу, посидіти вдома ще день-два. Вона мене не послухала, і дарма. Повертається додому на другий день, дивлюся — а вона аж палає, така температура. Ледь до ліжка добрела. Я кажу, треба лікаря покликати, але вона не схотіла. І їй стає все гірше і гірше, обличчя палає, важко дихати. А наступного дня ввечері шепоче ледь чутно: «Священика покличте до мене. І швидше, інакше буде пізно». Я і послала хлопця по батюшку, адже вона була така релігійна. Тільки я не знала, до якої церкви вона ходить, от і послала хлопця до отця Юрія. Я знала, що він неподалік живе. От послала хлопця за ним, а сама вирішила ще й «швидку» викликати, та тільки пізно вони приїхали.

— Ви самі провели до неї священика?

— Так, провела, а потім вийшла, залишила їх самих.

— Ви чули, про що вони говорили?

— Ні, — Варвара Семенівна трохи зніяковіла, а майор подумки подякував долі за незнищенність жіночої цікавості та віковічної традиції підслуховувати під дверима. — Але коли я причиняла двері, чула, як вона казала про злочин. І ще щось про Володарку, можливо, вона сама була звідти. Знаєте, таке містечко?

— Злочин, — повторив Дементій.

— Адже віруючі повинні зізнатися у гріхах перед смертю, правда ж? Ось вона і зізналася.

Майор не сумнівався, що це була передсмертна сповідь, але його свідомість зачепилася за слово «злочин». Мабуть, це страшний злочин, якщо священика, який довідався про нього не з власної волі, вистежили і вбили.

Дементій зайшов ще до кількох сусідів розпитати про Ольгу Степаненко, але нічого суттєвого не довідався. Мешканці сусідніх будинків ледве знали її в обличчя.

Жінка, яка того вечора бачила отця Юрія, теж нічого важливого не змогла розповісти. Вона добре знала священика, була його парафіянкою. Але тоді вона побачила лише, як він завернув до пивниці. Більше додати було нічого.

Цікавішими виявилися відомості, які надав Сергій Миколайович Козлов, власник копіювального центру на розі Краснодарської і Баумана.

Це був високий, трохи загладкий чоловік під сорок років із великим м’ясистим носом, що виказував його семітське походження, густими вусами за київською модою та вайлуватими рухами. Говорячи, він навмисно розтягував слова, наче трохи спотикався на них. А під час розмови щось крутив у пальцях, не зводячи погляду на майора.

Козлов запросив Дементія пройти до комірчини, ввічливо відкинувши перед ним прилавок. Майор пройшов до кімнати, де, крім двох крісел і столика, стояв ризограф, два ксерокси, стіл з великим комп’ютером, кілька лазерних принтерів, один з яких, як пояснив йому господар, був кольоровим. На столику і кріслах було навалено папери, листівки, буклети, невеличкі брошури і різнобарвні календарі.

— Ти ба! — кивнув Дементій на комп’ютер. — Така техніка. Мабуть, грубі гроші коштує?

— Звичайно. Особливо дорогий ризограф, — відповів Козлов. — Щоб заробляти добрі гроші, треба спочатку неабияк потратитися. Це закон бізнесу. Вам не треба зробити візитівки? Жартую, жартую… Сідайте, будь ласка.

Козлов переклав стоси паперу з крісла просто на підлогу і підсунув його майору, а сам вмостився за столом біля комп’ютера.

— Сідайте, — повторив він, — я думаю, що зможу вам допомогти.

Дементій вдячно розвалився у кріслі, простягнув ноги і приготувався слухати.

Розповідаючи, Козлов порпався у папірчиках на столі. Голос його уривався від збудження.

— Розумієте, того вечора я майже не мав відвідувачів, бо погода була кепською. Ми зачиняємося о восьмій. Перед зачиненням я стояв біля дверей і дивився на вулицю. Я, розумієте, справи закінчив, а зачинитися раніше не наважився, бо, таке діло, хтось може забігти в останній момент. Бачу — отець Юрій іде по вулиці. Я його, звичайно, одразу впізнав. Його тут усі знають. Він йшов від Муромської вулиці у напрямі до вулиці Баумана. А слідом за ним ще хтось. Мені і на думку не спало придивлятися до цього другого, але раптом він зупинився просто навпроти моїх дверей. Я ще подумав: чого це він зупинився? А тоді помітив, що отець Юрій теж зупинився трохи попереду — стояв такий замислений, наче його щось турбувало. Потім він схаменувся і швидко пішов уперед. Тоді той, інший чоловік, теж рушив за ним. Я подумав: може, він хоче наздогнати священика і щось йому сказати.

— А насправді цей чоловік, мабуть, просто стежив за ним?

— Так. Тепер я таки впевнений у цьому, але тоді мені і на думку це не спало!

— Ви можете описати цього чоловіка?

Дементій не розраховував, що Козлов зможе хоч скількись докладно описати невідому людину, але помилився. Козлов, вочевидь, був більш спостережливим, ніж буфетниця у пивниці.

— Думаю, що так, — впевнено відповів послужливий копіювальник. — Це був високого зросту чоловік…

— Приблизно якого?

— Мабуть, метр вісімдесят, не менше. Хоча він був дуже худий, тому міг просто здаватися вищим. Плечі похилі, сутулий, на шиї кадик, довге волосся, великий римський ніс, — заздрісно зітхнув Козлов, очевидно, думаючи про власний, гачкуватий. — Зовнішність дуже примітна. Шкода, я не розгледів його обличчя, кольору очей. Бачив його у профіль. Вік — приблизно п’ятдесят з гаком. Це я відчув по його ході — молоді люди рухаються інакше.

Майор уявив собі відстань від копіювального центру до протилежного тротуару і замислився. У нього виникли деякі сумніви.

Розповідь Козлова могла бути витвором уяви, таке траплялося часто, особливо коли свідками були жінки. У таких випадках виникали неймовірні деталі — вирячені очі, густі брови, страхітливий вираз обличчя. Але Козлов розповів про людину із звичайною зовнішністю. Та все ж, на думку майора, відстань між господарем копіювального центру і невідомим чоловіком була надто великою, щоб так детально його роздивитися.

Дементій замислено поглянув на Козлова.

— Ви змогли б упізнати цього чоловіка, якби зустріли його на вулиці?

— Звичайно, — впевнено відповів Козлов. — Я маю прекрасну пам’ять на обличчя. Це моє хобі. Якби хтось прийшов до мене і замовив листівки з компроматом, щоб комусь насолити, я б міг на суді стверджувати, що впізнав цього чоловіка.

— А що, вам доводилося друкувати листівки з компроматом? — поцікавився Дементій.

Господар трохи зам’явся.

— Доводилося друкувати різні речі, але нічого незаконного. І взагалі, я брутальні й образливі листівки не друкую.

— А виступати свідком на суді доводилося?

Козлов зізнався, що поки що не випадало, але він хотів би.

— Тепер, мабуть, ваше бажання збудеться, — зауважив майор.

— Ну, — ущіпливо відповів Козлов, — для цього ви повинні спершу знайти злочинця. Перепрошую, але вважаю, що це буде нелегко.

Майор не образився, лише відзначив про себе, що Козлов не вірить у те, що вбивцю буде знайдено.

— А якщо знайдемо? — спитав він.

— Я, звичайно, виконаю свій громадянський обов’язок, — так само ущіпливо відповів Козлов. — Але я збираюся переїжджати.

— Їдете з Києва?

— Ні. Збираюся купити будинок на Совках. Можливо, і центр туди переведу. А може, взагалі продам його. Хоча мені ще далеко до пенсії. Та я люблю грати в теніс, а при такій роботі часу завжди не вистачає. Якщо поставити керувати центром якогось хлопчину, вільного часу буде більше… Та хіба можна покластися на сторонню людину? Коли я купив цей заклад, він зовсім гибів. Дехто з працівників втік, а решта збиралися. Я налагодив роботу, я просто влив кров у це немічне тіло. Тепер ми маємо добрий прибуток. От тільки це забирає весь мій час. А хотілося б мати багато вільного часу і грати в теніс якомога частіше. Або мандрувати. Я мало де був за кордоном. Треба подивитися світ, поки молодий.

Майор підвівся, припиняючи потік відвертостей.

— Що ж, бажаю вам успіхів, — сказав він, намагаючись зазирнути в очі Козлову. — Але якщо ви раптом побачите цього чоловіка…

— Я неодмінно потелефоную вам, пане майоре. Можете на мене розраховувати.