Тюті

* * *

— Колосовська! Виходь на балкон, цілуватись будемо!

Вікна гуртожитку зарябіли обличчями. Усім хотілося бачити й чути, як рівно о шостій ранку студент геологічного факультету Василь Садиков, повернувшись зі своїми однокурсниками після тримісячної виробничої практики у польовій експедиції на Далекому Сході, вітатиметься з Аліною Колосовською, студенткою романо-гер-манської філології, однією з шести дівчат, що мешкали разом у кімнаті № 5 університетського гуртожитку по вулиці Освіти, 4. У такі хвилини людину не можуть не навідати мрії про вірність і вічну любов. У такі хвилини в небуття відходить усе земне, буденне, нікчемне. А які мистецькі шедеври народжуються! Мов до сонцесходу, ми звикли до цього священного ритуалу, що повторювався з року в рік.

Геологів у нашому ВНЗ обожнювали майже всі студенти, надто ми філологи, що навіть стіннівку "ГЕОЛОГ" перечитували, аби бува не пропустити чогось важливого. Це був час (кінець п'ятдесятих — початок шістдесятих років минулого сторіччя), коли престижно було навчатися на фізичному і радіофізичному, геологічному та ще хіба що на біологічному факультетах, престижно було бути відмінником, сталінським стипендіатом тощо. Престижно було брати участь у студентській художній самодіяльності, наукових гуртках, призначати побачення на Володи-мирській гірці, співати пісень, що їх писав твій однокурсник. Ну, хоча б такої:

Слова до цієї пісні написав студент 3-го курсу українського відділу філологічного факультету Василь Діденко, а музику — студент 5-го курсу географічного факультету Степан Музиченко. Не можна сказати, що це був такий уже шедевр, але одне те, що пісню створили саме студенти та ще й наші студенти, надавало їй неабиякого шарму. Адже то був час, коли здавалося, що разом з нами усе навкруг теж молоде, радісне і світле, а старості чи смерті взагалі не існує. Та повернемося до нашої подруги Аліни

Колосовської. Вона була найпомітніша з-поміж нас шістьох, а може, навіть з-поміж усіх гуртожитських дівчат. Вродлива, з вишуканим смаком, здібна до мов і добра на вдачу. Потрібний, мабуть, неабиякий хист, щоб змалювати її поставу, ходу, голос, жестикуляцію. Але спробувати можна.

На ту пору в гуртожитку співіснували два "вогнища культури": перший і, безперечно, головний — це Підвал, де два рази на тиждень, у суботу й неділю, відбувалися танці під радіолу. Друге, хоча з точки зору "начальства", саме воно мало бути першим, — це Ленкімната, з телевізором, стендами і підшивкою газети "За радянські кадри". Чесно кажучи, це "вогнище" нас мало гріло: телевізор не працював, гортання підшивки не приваблювало, бо газета, правду кажучи, була занудна, та ще там раз у раз можна було натрапити на власне прізвище у зведеннях про "невідвідування лекцій без поважних причин".

Утім траплялися й такі дні, коли Ленкімната вабила нас більше, ніж Підвал. Це, коли в Ленкімнаті відбувалися "комсомольські весілля". Отоді вже до Ленкімнати й не протовпишся. Авжеж, кожному хотілося почути, як декан факультету журналістики Матвій Шестопал на весіллі своїх студентів Кабаєва й Русової урочисто зичить безхмарного щастя Леонідові й Наталі! То була подія, що викликала не лише цікавість, а й захоплення, бо хто з дівчат не приміряв такий церемоніал і для себе. Не була, мабуть, винятком і Колосовська.

Так от, якою ж була хода Колосов-ської, як вона ступала до Ленкімнати чи до Підвалу? А так, як Мая Плісецька на сцену Великого театру. А ми вже дріботіли за нею, як курчата. У Підвалі усі розступалися, даючи їй пройти, стеля наче піднімалася, танці переставали бути човганням по підлозі під Ріо-ріту, а оберталися на щось подібне до медитації тибетських святих. Партнерів Колосовська обирала сама, а нам уже залишалося те, що вибраковувала подруга. Спасибі, як то кажуть, і на тому.

Вдячні ми були Колосовській не тільки за комісованих нею партнерів по танцях. На ній тримався порядок і охайність у кімнаті, вона шпетила нас за кожну цвілу шкоринку хліба, за кожну непомиту тарілку, була в неї і ще одна позитивна, а може, й негативна риса (це, як подивитися). Коли на кухні залишалася "нічийна" каструля або чорна, як чавун, пательня, Колосов-ська приносила її в кімнату і шкребла до блиску, приказуючи: "Ніякий дідько її тепер не впізнає". Дякуючи Алі, у нас завжди водився посуд, віник і навіть праска. Усе це ми радо позичали сусідам. От і судіть: хто ми в порівнянні з Колосовською? Тюті та й годі!

Взяти хоча б Тетяну Віяр, нашу молда-ваночку. Вона, здається, увесь час тільки й спала. Як вона примудрялася складати сесії, ніхто не догадувався. Про неї однокурсники навіть частівку склали і опублікували у стіннівці:

Тетяна, почувши це, прокидалася, цвяхом накручувала гривку і їхала на факультет. Демонстративно зривала стіннівку, тицяла дулі комсоргові, цитувала однокурсника поета Федю, який у передмові до власної книжки писав: "Як порядний письменник, встаю пізно. Причина одна: вчимося у другу зміну".

А от Зоя Михайленко, на відміну від Тані, жила за принципом: "Немає науки без муки". На лекціях усе сумлінно конспектувала, у читальні й у гуртожитку вдень і вночі читала, читала і прочитане конспектувала...

Третя, Клава Доцик, бігала то на хор, то на "Веснянку", перебігала з секції на секцію: з греблі на художню гімнастику. Та найбільше часу марнувала на різного роду зборах, суботниках... Усе це давно минуло, але як добре, що воно було.

У порівнянні з Колосовською ми були тютями ще й тому, що у нас не було Василя Садикова. Він, як той птах, ширяв у небесах і кликав за собою не тільки Алю, а й своїх однокурсників-геологів. Садиков був старший за нашу подругу. Після закінчення середньої школи кілька років працював у Житомирській геологічній експедиції тресту "Київгеологія". Його прізвищу відповідали риси обличчя, в яких було щось східне. Колосовська жартувала: "Вася — азіят і тиран, але я його кохаю".

Авжеж, відмінник, спортсмен, киянин. У наш час ці деталі, надто остання, мали магічне значення для дівчат. Аля, здається, не надавала цьому особливого значення, хоча всі казали: "Що ви хочете, Колосов-ська — дитя міста, і не просто міста, а столиці".

Вася-азіят жив з батьками у Дарниці. Жили скромно. Але в кімнату до нас, власне, до Аліни, він ніколи не приходив з порожніми руками. Алі — квіти, нам — цукерки, або печиво, або зелений чай. З виробничої практики Садиков щоразу привозив купу рідкісних камінців. Колосов-ська складала їх у торбу і ховала під ліжко. Тетяна Віяр іронізувала:

— Аля зі своїм романо-германським дипломом незабаром відкриє у Києві власний ювелірний магазин.

— Та спи вже ти, тютя, — гримала сердито Аліна.

Окрім камінців, у кімнаті раз у раз з'являлися книжки з власної бібліотеки Сади-кова, до яких у бібліотеці в нас не доходили руки: Олександр Олесь, Зеров, Булгаков, Скиталець...

— Читайте, тюті, Не мордуйте себе конспектуванням, бо заміж не вискочите, — радив наречений Колосовської.

Студент Садиков і його друзі, геологи та фізики правили нам за зразок мужності, ґрунтовності. А ще — радикальності в розумінні тих подій, що припали на початок шістдесятих років. Одного разу, коли ми студентською отарою поверталися з мітингу, присвяченого ХХ з'їздові КПРС, Садиков приголомшив нас новиною:

— Яке там у біса потепління. Ви хоч знаєте, тюті, що ніколи вже не почуєте від професора Минка отого звертання, що його ви так полюбляли: "розумниці"?

— Як це?

— А так. Професора Минка звільнено за звинуваченням у помилках, не сумісних зі статусом університетського викладача. Без будь-яких зборів, обговорень тощо.

Ми були шоковані, як сміливістю Сади-кова, так і самою новиною. Адже це був класичний університетський професор з властивим йому діапазоном знань, ерудицією, інтелігентністю, дисциплінованістю, часом до педантичності. Не метушливий, завжди урівноважений, з розвиненим почуттям власної гідності. Його зовнішність, увінчана сивою шевелюрою, довершувала образ, викликаючи в уяві портрети його славетних попередників, яким завдячує своєю славою столичний університет. Щойно закінчивши філологічний факультет у 1941 р., він опинився у вирі війни. Пишався тим, що на її останньому етапі брав участь у боях за визволення України. А ще довелося йому з боями пройти й шляхами Румунії, Болгарії та Югославії. Бог уберіг цю людину, і вона повернулася туди, звідки пішла на фронт, до рідного університету. Його наукові інтереси від самого початку були зосереджені на ґрунтовному дослідженні української літератури, а його свідомою метою було докласти свого таланту для створення істинної, непідробної, не кон'юнктурної картини "красного письменства" (як полюбляв він висловлюватися) нашого народу у ХХ сторіччі.

Що не кажіть, а справедливий, вимогливий викладач не кожному студентові до вподоби. А він наче наскрізь бачив кожного з тих, хто домагався стипендії не сумлінним навчанням, а спробами розжалобити викладача своїми, часом вигаданими негараздами. "Трійок" і "незадовільних" оцінок не шкодував, не боявся, що саме за це про нього думатимуть погано. "Знаю, не всі люблять. Пережили блокаду, переживемо й це". Його лекції стимулювали бажання самому розібратися у тому чи іншому літературному явищі. "Для історії літератури, — полюбляв він казати, — не існує особистостей, подій і творів, не вартих уваги, Для неї все має значення: і талановите, і посереднє, і сміливе, прогресивне, і конформістське, консервативне. Важливо правильно розставити акценти". Він вкраплював у свої лекції цитати чи згадки про заборонених тоді авторів, про літературну молодь, явище, що згодом дістане назву "шістдесятництва".

"Як же тепер без нього? Що ж тепер буде?"

А нічого. Літаки літатимуть. птахи співатимуть, буряки сапатимуть, заліки студенти складатимуть. З приводу звільнення професора Минка, як не дивно, особливих жалів не виникло. Дехто навіть запевняв: "Нарешті, на факультеті зросте успішність, побільшає студентів, що одержуватимуть стипендію". І та "більшість" була задоволена. Тільки не наша кімната. Ми сприйняли те звільнення, наче втрату своєї частки на спадщину. Особливо гострою була реакція байдужої до всього Тетяни Віяр:

— Таж він збуджував аудиторію самою своєю присутністю, що вже казати про його гуманітарні знання. Мені, дівчата, подобалося все, що він писав. А коли виникали суперечки, я завжди була на його боці. Особливо, коли це торкалося "моло-домузівців".

— Овва, наша засоня прокинулась після летаргії і підключилася до літературного процесу, — зреагувала ерудитка Зоя.

— Зою! А хто ж тепер напише нашій соні дипломну роботу?! — підштрикнула Аля, натякнувши на стару історію, коли ультрапринциповий професор особисто і навіть у присутності членів кафедри диктував висновки до курсової роботи, яку ніяк не могла завершити Тетяна. "Мені це дешевше обійдеться"! — виправдовувався тоді перед враженими колегами професор.

— Дівчата, бачите, яка вона жорстока, ця Колосовська! Ви всі мене не розумієте... — зайшлася плачем Тетяна.

— Вієчко, рідненька! Та я ж тільки пожартувала, — кинулась Аліна обціловувати нашу молдаваночку.

Кімната, дешевий зелений абажур, волога у чорних молдавських очах Тетяни, білість гарних рук Колосовської і чотири склянки чаю на столі, — усе змішалося в мої пам'яті. Усе таке дороге. Усе минуло. Але воно було. Дівчата одразу помирилися, бо все-таки вони були однодумцями. Пізніше факультет зазнає інших втрат у викладацькому складі, але... Літаки літатимуть, буряки сапатимуть, літню екзаменаційну сесію студенти складатимуть.

Склали й ми. Геологи надовго поїхали в експедицію на Далекий Схід, ми роз'їхалися навсібіч: хто піонервожатою до піонерського табору, хто до батьків на відпочинок, а я до баби Варки в село Касатови-чі на Дніпрі.

Яскрава мить мого дитинства, з якого я ступала у широкий світ, пов'язана з селом Касатовичі. Тож хочу отут, негайно освідчитися йому в своїй любові, як чоловіки освідчуються жінкам. Роблю це тому, що невдовзі воно стане дном Київського моря. Моє освідчення буде довге, як дорога від села до соснового лісу Кокори. Коли вмирає людина, від неї залишається горбик землі, від тебе, рідні Касатовичі залишиться тільки вода. Вчені-фольклористи і письменники-фантасти пишуть, що вода, земля і вогонь — живі істоти. Письменникам-фантастам не вірю, а от ученим... Адже ти, село моє, житимеш і під водою, як жило у голодні післявоєнні роки і під час окупації. Навіть ті корчі, що з'являться через багато років на обмілілому Київському морі, це не простягнені руки. Ні, милостиню в Касатовичах просили тільки зайди. Дніпрова риба, ягоди, гриби, всіляке зілля та шовковиця, що росла у кожному подвір'ї, рятували людей від голодної смерті. Жінки знали, де яку ягоду, яке зілля брати. Те в Кокорі, те в Боровиці, а ось ожину — тільки в Ровжах. Велику, як оливки, запашну. А дніпровська риба з нехитрими назвами: чехоня,виблиця,червонопірка, яку сушила баба Варка! Таку рибу ви знайдете тільки в Касатовичах.

У сусідньому селі Сваром'ї теж уміли сушити, але не так. Баба Варка одного разу частувала своєю рибою якогось відомого українського письменника, що заблукав під час полювання, то він назвав ту рибу "одним з реальних див України" і просив дати рецепт її сушіння. Баба не заперечувала, хоча застерегла: справа не лише в рибі, а й у печі, і висловила сумнів, що у міських печах, якщо вони взагалі там є, навряд чи вдасться посушити рибу так, як у неї. Утім рецепт все-таки дала.

Отже: на дерев'яну лопату кладеться соломка. На неї — валетом почищена й посолена риба. Жар у печі розгрібається на два боки до челюстей. А далі ловкенько, одним порухом — хоп! — скинути соломку з рибою з лопати так, щоб вона лягла на гарячий черінь. Заслінкою піч закривається на добу. Через добу риба стає прив'яленою. Але в нас любили суху, бо суха довше зберігається, а кісточки так перемлівають, що їх можна їсти як хліб. Тому доби для такої риби замало. Треба ще раз проробити ту саму процедуру. Тільки черінь має бути вже не такий гарячий.

Починаючи з червня місяця і до пізньої осені люди могли прожити на ягодах (суниця, брусниця, чорниця, мучниця, ожина і вже у заморозки — калина). У Касатови-чах не знали, що таке консервування. Не було цукру і книжок на кшталт "Домашнє консервування". Якщо чесно, просто не вміли консервувати, як сьогодні. Молотити у два ціпи, брати і тіпати коноплі уміли. А от маринувати чи консервувати — ні. Часто ягоди сушили. Але здебільшого усе принесене з лісу з'їдалося сім'єю, родичами та сусідами одразу. Гриби (сушені й сирі) ішли на Київ. Це ж яка не яка копійчина, а за неї можна купити дріжджів, батон, борошна, халви на гостинчик.

Село, що переборювало злидні й наругу, виживало і в голодні роки, і в окупацію, стане пустою водою після пуску останнього агрегату Київської ГЕС 25 жовтня 1968 року. Через багато років фахівці дійдуть висновку, що це "море" — ні більше, ні менше, як "грубе втручання в природний баланс", яке вже породило і ще породжуватиме багато проблем не лише екологічного характеру. Але я хочу розповісти не про монстра над Києвом, а про село Каса-товичі, де я народилася, і яке втопили у цвілій воді бездарні вчені й цинічні комуністичні владарі, ті, що через десять років збудують над Києвом ще й Чорнобильську АЕС...

Касатовичі — це передусім пісок. Пісок на вулицях, пісок на подвір'ї моєї баби Химки, пісок у сінцях і в хаті. Біля лісу він сірий, біля школи на березі Дніпра — білий, навіть золотавий. Хоч би який рясний дощ пройшов, у нашому селі вода ніколи не стояла. Вона одразу йшла в пісок. Щоб на Петра (12 липня) дістатися до великої орелі, що за школою на величезному дубові біля лікарні, треба було йти тільки босоніж, як би не хотілося пофорсити. Форси — не форси, а черевики знімай. Глибоко грузне в пісок боса нога, йдеш понад кручею. А далі — викладений з цегли і пофарбований у темносиній колір колишній монастир. Тепер це лікарня.

Липень, коли я в черговий раз приїхала до баби Химки, був чудовий. Липень — це малина, вишня, ореля. Для великої орелі лікарняний сторож виносив довгу драбину, ще довшу вірьовку і дощечку-сідало. І миттю зладналася гойдалка: то вгору, то вниз, то вгору, то вниз, як у прірву. А пароплав, мов звір, реве на Дніпрі. Назустріч йому баржа, навантажена тюками прив'ялої трави. Привіталися — пароплав з баржею — і розійшлися "як у морі кораблі". А ти гойдаєшся на орелі: угору — вниз, угору — вниз.

Касатівська велика ореля, або гойдалка — точнісінька подоба людського життя. І касатівського теж. Отак, то вгору, то вниз жили Касатовичі та його мешканці, які напевно зауважили б, а чому б не згадати тут принагідно ще й сосновий бір — Кокору, що тягнувся від села аж до районного центру. У цьому лісі ховалися люди й худоба, коли радянська армія форсувала Дніпро, за німців тут ховалися дівчата, щоб не втрапити в ешелон до Німеччини. А скільки побитого люду залишилося в тому лісі! Їхні кістки вимиє колись Київське море. Цією ж дорогою від Кокори поверталися до села щасливчики у 45-му році: хто на двох ногах, хто на милицях, хто з обома руками, а хто з одним рукавом. Та що це я... Кокора могла б більше за мене розказати.

"Жило", мабуть, село й під водою (бо ж кажуть, що вода — жива), жило ще двадцять років, а вмерло навіки у 1986 році, коли горів Чорнобиль. Це ж зовсім близько від Касатовичів. Вода стала мертва, і Кокора стала мертва.

А ще Касатовичі — це дивне слово "марієць", яке вперше почули мої односельці через кілька років після війни.

...Пинчук не признав онука. Чи розум стратив відтоді, як невістку Мотрю вислали з села не знати куди. Не признав, бо нікому тепер не вірив. ЗА ЩО?! Сина Федю у 1938-му забрали в Червону армію і — на Фінську! Потім воював під Ленінградом. Один лист за всі роки. Писав, про поранення й контузію. Сусіди на своїх хоч похоронки одержали чи оті три слова "пропав без вісті". Пинчуки про Федю — нічого. Якось прийшов був голова колгоспу Бабич (у Касатовичах півсела Бабичів) з двома у формі. Він і раніше натякав: "На синові вашому, діду, висить полон! Зрада!" А сьогодні знову:

— Збирайся! — це до дідової невістки.

— Бери тепле.

Мотря робила все механічно і на диво швидко. Запнула тернову хустку у яскраві квіти, поцілувала свекра, зазирнула чомусь у дзеркало і сіла на підводу, біля якої стояло мало не все село. Хто не прийшов

— виглядав або з вікна, або з-за воріт. Переважно діти чи кволі старі. Тільки курява піднялася за підводою, яку аж до Кокори проводжали двоє кошлатих Пинчукових собацюр.

З того часу дід Пинчук жив сам. Землі стало менше (відрізали двадцять соток), господарство ніяке: телятко, двоє собак, що повернулися з-під Кокори, кури. Порався сам... І ось з'являється чужа людина і називає себе онуком. Ви б повірили? Не повірив і дід Пинчук. На доказ родинних зв'язків хлопець простягнув побляклу тернову Мотрину хустку і свій паспорт. Хустку старий упізнав. Залоскотало всередині, камінь став у грудях. Видихнув. Узяв паспорта: Тишин Олексій", (по-батькові

— незрозуміле, але не Федорович).

"Національність — марієць".

— Який же ти мені онук?! — рвав собі серце дід. — Хто тебе прислав на моє горе?

— Мати моя, ваша невістка Мотря. Зласкавтеся, дідуню.

Від цих слів Пинчукові стало ще гірше.

— Іди собі з Богом, марійцю!

З того часу парубка в селі інакше, як "Марієць" не називали. Думали, що то дід Пинчук приліпив йому "вуличне", як у нас водилося. Касатовичани знали, що є українці, росіяни, німці. А щоб марійці?.. Про таких людей у Касатовичах ніхто не знав.

А Мотря, як помирала у чужому краю, сказала:

— Дитино! Таке скажу тобі, що враз дорослим станеш. Не з власної волі прийшла я сюди й оселилася. Заслали мене сюди за чоловіка Федора у 1946 році. А батько твій був марієць. Отже, й ти, виходить, марієць. То ж не соромся цього слова. Як помру, поплач за мною, поховай і йди туди, де тепла земля і вода. Знайди діда Пинчука. Скажи, що ти його онук. Пожалій мене, не дивися так на мене. Візьми ось це.

В руках парубка опинився клапоть пожовклого паперу з адресою, за якою можна дістатися туди, де "тепла земля і вода".

— Не для того я більше місяця діставався у цей теплий край, щоб дід Пинчук вирядив мене кудись з Богом. Нікуди не піду.

Оскільки в селі було чимало покинутих халуп, в одній з них і оселився Марієць. Спочатку люди сторонилися чужинця. Хто зна, що воно за людина. Ось і Пинчук не признав. А діда в селі поважали. Згодом цікавість і недовіра приглухли. і до приблуди звикли. А далі сталося таке, після чого парубка незручно вже було називати Марійцем. Одного разу пізно ввечері над халупою Марійця спалахнуло дивне сяйво. Таке було тільки в райцентрі і, звичайно, на Спаській пристані в Києві.

— А я — електрик, — пояснив хлопець людям. — Помалу-потроху усіх до світла приєднаю. Забудете про свічки та каганці.

Хлопець знайшов собі двох помічників, Віктора Ріпу та Івана Зайця. Перший з них пішов заради цікавості, а другий був не просто прихильником науково-технічного прогресу, а й мав неабиякі здібності щодо техніки. Лісу в наших краях багато, тож зі стовпами проблем не було, а дріт та інше причандалля звідкись діставав сам Марієць.

— Спочатку тільки одну вулицю засвітимо, оцю, що понад могилками, щоб не страшно було дітям ходити, а далі все село витягнемо з темного льоху, — хвалився невизнаний онук діда Пинчука. І народ одностайно перейшов на його бік.

— Це ж треба, такого онука не признати! Йолоп несусвітній цей Пинчук, — проголосив вирок Іван Заєць у сільському клубі перед початком кінофільму "Алітет уходить в гори". Народ заплескав у долоні.

За Зайцем на сцену потягло й голову колгоспу:

— Ми перші в районі впоралися з електрифікацією! Подумати тільки, що було. Як стемніє, дитину нікуди не пошлеш. До клубу ланкою, як на буряки, ходити доводилося. А тепер ходи, куди заманеться. Біля сільпо і хверми — ліхтарі. Краса та й годі!

Голову теж нагородили оплесками.

— Якби не Пинчук, — не бачити б нам світла, — гомоніло село. Хоча до чого тут Пинчук, ніхто пояснити б не зміг. Справа вся в електрикові, а електриком у селі був

Марієць. І не тільки електриком. Раптом зладнав собі радіо, слухає через навушники.

— Марійцю, які там новини у Києві чи в Москві? Яка погода? Про війну нічого не чути?

Невдовзі набув Марієць друзів. Халупу обернув на добротну хату: дах з бляхи, віконниці, пофарбовані у три кольори, веранда. Накупив у районі ночов цинкових, порізав і таких оздоб наробив на даху, на дверях та лутках — очі вбирають. Спиляв у дворі акації, посадив горіх, горобину, грушу, калину...

— Марійцю! Чого ти не женишся? Може, дехто гине за тобою.

— Ще рано...

Та через два роки у хаті Марійця з'явилася дружина. Весілля не гуляли, побралися тихо. "Мо' і не складеться в них, наче не пара", — пліткували заздрісники. — "Молода — зовсім дитина. Краще б якусь вдову ощасливив. Їх же он скільки в нас", — дорікав голова колгоспу.

А молодому подружжю байдуже. Щасливі. Надто Марієць. По стовпах, мов білка, і все виспівує своєю мовою. Пісні гарні, тільки у словах "ши" та "ши" багато. Наші українські кращі.

— Любить мене дуже Марієць, — не нахвалиться Нюра. Машинку швацьку ось купив. Бавить, як дитину.

І де то гроші беруться в того Марійця! Прийшов у Касатовичі з одним манюнім сундучком, обтягненим оленячою шкурою. У нашому селі таких не бачили. З бляхи, з дерева майстрували і скрині, і чемодани. У Марійця був інакший. Привіз він у сундучку дві шкурки соболя зі своєї далекої батьківщини, вдало продав у Києві. От і гроші. Нюра не питала, де брав гроші, не мала звички заглядати і в сундучок, який дуже оберігав чоловік. Та жіноча цікавість взяла-таки гору. Одного разу, коли Марійця не було вдома, відкрила. Матінко моя! Чорна сукня, дві дорогі ложки, зошит із записами і невеличкий цератовий клаптик. Їх прив'язують на руку породіллям. А на клаптику — ледь помітно: "Тишина Надежда. Мальчик — 3.700." Рік, число стерлися.

"Два роки одружені, а він таївся, — злостилася Нюра. — Ну, Марійцю, буде тобі сьогодні і електрика, і Надєжда, і соболі!"

Того вечора у добротному будинку довго не спали. Учора щасливе подружжя з'ясовувало стосунки, минуле. З'ясовувала, власне, Нюра. Марієць тільки й промовив: "Прости, що не сказав раніше, Померли вони обоє: і дружина, і дитина".

— Ох, нещасна я. Ти мені світ зав'язав, марієць вонючий. Потайний який, бігав із сундучком під Кокору, фоткою милувався! Іди, марійцю, з моїх очей!

І пішов...

Як тягнули високовольтну лінію під час будівництва Київської ГЕС. Марієць згорів на стовпі від замикання. Тільки гумові черевики й лишилися. Ховало Марійця усе село, багато й чужих було: з Івано-Франківська, Мінська, Москви. Це бригади, прислані для завершення "будови віку" — Київської ГЕС. Не було тільки жодного земляка небіжчика, з його холодної батьківщини. Шанобливо і жалісно говорили про "дорогого Альошу". Прийшов і дід Пинчук, Сказав усього п'ять слів:

— Це мій онук. Простіть старого.

Хтось із класиків писав, що най-сильнішу любов можна пізнати тільки уві сні. Погоджуватися з класиками не обов'язково. Проте в мої останні студентські канікули я вочевидь любила Кокору з її смолистим духом сосни, сушену рибу, прогріту сонцем солодку конюшину, бабу Варку. Та ближче до вересня навідувалися думки: "Як там мої Тюті? Хочу в Київ, у гуртожиток. Студента завжди, немов магнітом, тягне на перше вересня в аудиторії, на лекції. Потім хіть пропадає...

А ось і ми, Тюті!

Київ. Солом'янка. Гуртожиток. Яскраве світло у вестибулі, вимиті плафони, запах фарби після ремонту, піаніно в Лен-кімнаті, новий телевізор.

Якщо ви полюбляєте правду, то почуйте її. Тюті мали свою традицію: напередодні першого вересня ми їхали на Воло-димирську гірку, потім до пам'ятника Тарасові Шевченку. За наших студентських років Володимирська гірка була майже такою, як її знав і змалював Нечуй-Ле-вицький у своєму творі "Вечір на Владимирській горі". Кольори неба, хмарок над

Подолом і задніпровськими просторами нагадували йому "Швейцарію коло Люцерна". Це незвичайне місце в Києві. Сюди приходили й естети, й звичайні городяни, аби набратися позитивної енергетики. А найбільше полюбляли цю місцину студенти. Ходили легенди: ті, що на цій горі освідчуються, неодмінно поберуться. Тут незручно й непристойно голосно розмовляти, лузати насіння. Сюди приходили не задля прогулянки, "а ніби задля якоїсь молитви", задля очищення. Ми тут милувалися побаченим як у картинній галереї. І мріяли. Щоправда існувала іронічна студентська пісня про князя Володимира, але співали її тільки в гуртожитку та ще на кукурудзяному полі в Криму чи під Кіровоградом.

Отож, і цього разу напередодні навчального процесу ми відвідали наше улюблене місце. Пошкодували, що не було з нами геологів.

— Алю, чого це ти така сумна і мовчазна сьогодні?

— То вам здається. Хоча причина для поганого настрою в мене таки є: я більше не буду жити в гуртожитку.

Намагаючись приховати свій розпач, ми в три голоси закричали: "Чому?!"

— Так треба...

Запала неприємна пауза. Зоя Михайленко спробувала розрядити напружену паузу псевдофілософською сентенцією: "Кожна людина суверенна і має право чинити так, як їй заманеться".

Отож, до пам'ятника Шевченкові ми йшли понурі й небалакучі...

Як добре замислитися, то можна дійти висновку, що людям бракує якогось почуття орієнтації, такої, скажімо, що властива бодай птахам. Через те люди нерідко помиляються, зокрема, роблячи ставку на ту чи іншу людину, надаючи надмірного значення тій чи іншій пригоді, ситуації тощо. Саме це відбувалося на наших очах з Алі-ною Колосовською. Але зрозуміла вона це, як і ми, набагато пізніше. Так чи йнак, а незабаром Аліна зникла з гуртожитку. Наші зачіски стали сторчма від звістки, яку принесла Зоя: Колосовську переведено на заочне відділення, з огляду на одруження з її викладачем і наміром виїхати до Сполучених Штатів Америки, куди мають вирядити її чоловіка, призначеного членом одного з консультативних комітетів у ООН.

"А як же птах, що линув у небесну блакить і ніжним клекотом вабив за собою?" — промимрила я собі під ніс.

А тим часом доленосний жовтень був уже не те що за горами Уральськими, а простісінько на порозі. Геологи повернулися з експедиції...

— Колосовська! Виходь на балкон, цілуватись будемо!

Гуртожиток завмер. Гуртожиток знав, що Аліни тут уже давно немає. Але цього не знав геолог Садиков і вже не своїм голосом заволав:

— Колосовська! Виходь на балкон, цілуватись будемо!

Треба щось робити. Мало не босоніж біжу по сходах, на вулицю.

— Не кричіть так, заради Бога!

Садиков усе зрозумів. Згадав учорашній сон у потягові, повний солодких мрій, і з розпачу вдарив об асфальт торбою з любовно збираними, дбайливо виколупуваними з твердих скельних порід камінцями небаченої краси. Запала ніякова пауза. Здалося, ніби мене відхльоскали по лицях мокрим рушником. Садиков похилив голову. Засмаглий, аж чорний, міцний і завеликий проти мене, стояв геолог, мов одиноке дерево без листя у безмежному полі. Потім довгасте, трохи вилицювате, схоже на азійське обличчя рішуче скинуло маску напруги, Садиков ступив крок до мене і проказав:

— Візьміть, хай це буде вам.

Я й не завважила, коли він підняв торбу з асфальту, а про себе подумала: "Може, це якийсь добрий знак?" І щось тепле приємно промайнуло десь біля серця.

З того недобровісного ранку Василь Садиков у гуртожитку не з'являвся. Ми відчули порожнечу і деяке відчуження з боку геологів. Між нами немов постала невидима стіна. Ніхто нікому нічого не докоряв, але ми начебто почували за собою якусь провину. На кілька місяців навіть пропала хіть до танців. Найначитаніша з нас Зоя вирішила почати виводити нас із кризи.

— Я, — каже, — десь прочитала, що чоловіки, зазнавши першого кохання, переконані, що воно й останнє, а наразившися на останнє, упевнені, що воно перше. У Садикова, дівчата, все попереду.

Нас це начебто трохи заспокоїло, і ми знову посунули до Підвалу. Молодь — є молодь... Заходимо... Зирк — стоять двоє очкариків. Журналісти. Увесь вечір так і простояли, ні, простовбичили у кутку, склавши руки хрестиком. На жоден танець нікого не запросили. "Мабуть, не вміють. Чого ж тоді приперлися?!" Коли раптом підходять до нас (ми завжди купкою стоїмо), і той, що худий і довгий, голосом заступника секретаря парткому Цвєт-кова (тобто таким розумним чи менторським тоном) каже:

— Годі вже вам, дівчата, підлогу протирати, човгаючи ногами під "Ріо-Ріту". Приходьте завтра до зали клубу на усний журнал "Новини дня". Буде цікаво". І злиняли.

Піднявшись до себе в кімнату, ми трохи подискутували, а поскільки перебували в духовному вакуумі після розриву з геологами, одноголосно вирішили піти. І відтоді наша кімната не пропускала жодного випуску "Усного журналу", який завоював небачену популярність і серед студентів, і серед викладачів. За відсутності сучасних архівів, ЗМІ та інтернету, за того демагогічного мотлоху в суспільстві "Усний журнал" був цілющими ліками з живим голосом, живими цікавими людьми. "Огляди міжнародних новин з Г.М.Цвєтковим", хто їх не пам'ятає?! А четверта сторінка журналу — відомі поети й прозаїки, і то не тільки університетські, актори київських театрів, майстри спорту і на закінчення — кіножурнал з життя нашого університету.

А від Аліни Колосовської ні слуху, ні духу. Люди, як водиться, не озиваються у двох випадках: або коли їм дуже добре, або навпаки, коли дуже погано. "В Аліни не може бути погано", втішали ми себе в думці. Принаймні ми бажали цього. А тим часом... Одного вечора, доїдаючи смачний дуюн (передачу з дому) Клави Доцик, ми обережно запитали нашу подругу-молда-ванку:

Вієчко, тільки ти не ображайся, це правда, що ти навідуєшся до професора Минка?

— Хто вам таке набалакав? Я навіть не знаю, де він мешкає.

— Та ти ж їздила до нього додому, коли писала курсову роботу, — впіймали на слові.

— Не знаю! І чого ви причепилися до мене? — В чорних, гарненьких очах зблиснула волога.

— Вієчко, ми ж по-доброму. Тільки запитали і все. Хочеш, і ми з тобою поїдемо до нього. Може йому щось треба?

— Нічого йому не треба.

Того вечора ми іншими очима побачили нашу однокурсницю Тетяну Віяр. Нам видалося, що наша "соня" була доросліша, розумніша і навіть сміливіша за нас. Під-смішкувате слово "соня" того вечора було викреслене з нашого лексикону. Ми чекали, коли Вієчка сама розповість нам усе.

— Дівчата! Професор майже жебракує. На роботу не беруть, праці не друкують. Та й сам він не на все погоджується. Йому потрібна студентська аудиторія, кафедра, молоді, зацікавлені очі. До того ж живе одинаком. Дружина померла, син — у Москві.

А другого дня Тетяна принесла кілька аркушів паперу, списаних почерком нашого улюбленого викладача. То був не науковий трактат і не заява-засудження бузувірської кампанії тогочасного уряду проти творчої інтелігенції. То була розповідь про обдарованого педагога (в якому можна було впізнати і його самого), якого брутально позбавили роботи, і про хлопця з саморідним таланом і чудернацьким іменем Макизьон.

"Вечір читання вголос" — так ми назвали згодом ту подію. Читала Тетяна, а ми слухали, затамувавши подих. Послухай і ти, читачу:

"Професор любив свою роботу. Надто у червні. Гамір, гомін, багато квітів. У червні збігаються три університетські події: екзаменаційна сесія на стаціонарі, те саме на заочному відділенні і випуск, точніше вручення дипломів.

Колеги шанували його як бездоганного фахівця, народженого саме для такої діяльності. І це була, мабуть, правда. Безкорисливо й благородно дарувати знання, свою віру й любов тим, кого маєш за рівних собі. Упродовж багатьох років він віддавався своїй справі так, як це може лише справжній професіонал. А ціна? Він її не знає. А хіба обов'язково її знати. Чи любили його всі, кого він навчав? Напевно, ні. А хіба обов'язково, щоб усі?

Педагог звичайно прагне видітися тільки позитивним. Це вічна ілюзія. Іноді, справді, цю ілюзію треба підтримувати. Адже педагогічна праця — то своєрідна роль, і коли вже ти на неї погодився, треба грати до кінця. І ми граємо. Спробуйте, колеги, заперечити, сказати, що це не так. І водночас кожен з нас знає про власні негативи. Мої негативи також при мені. Та хоч ніхто з нас їх не декларує, студенти про них догадуються. І це, на мою думку, нормально. Але чого серед професорових негативів не було, то це поступок аморальності. "Я за міцну студентську мораль, "Я проти розпусти, зради, підлабузництва" -наголошував він раз у раз. І не тільки в побуті. У нього навіть лекція відповідна була: "Мораль і література".

Серед сентенцій видатних людей є й така: "Чим ближче до неба, тим холодніше". Професор це зрозумів уповні, коли йому минуло п'ятдесят, і він позбувся роботи. Перше враження — що "його пішли" з роботи саме в розпалі кипучої наукової праці. Перебрав у думці останнє, що зробив: монографія, посібник, а скільки методичних розробок, спецкурсів, аспірантських захистів... Солідна книга "Українське кіномистецтво", гонорар за яку слугує тепер невеличкою матеріальною підтримкою. Отож, сталося! Це раніше професор думав, що коли вийде на пенсію, станеться щось неймовірне. Дурниці! Літаки літають, потяги гудуть, буряки сапають, студенти заліки складають. А головне — Тарас Шевченко стоїть, як і стояв, навпроти Червоного корпусу університету. Зрештою, колись же в кожного має кінчатися ця метушня, що називається роботою. І навіщо вводити себе в оману, ніби ти виконуєш якийсь важливий обов'язок, без якого мало не загине все українське суспільство. А надто студентство. Перший час ловив себе на думці, що кудись треба йти, щоб не запізнитися. І йшов... Ішов вулицею, що веде до рідного факультету, Тільки на півдорозі згадував, що треба у протилежний бік. Далі став забувати про те, що в'язало його з попереднім буттям. Повністю урвалися всі нитки після одного казусу: зустрів колишню свою аспірантку, нині успішну доценткиню: "Що це ви зовсім пропали, Дмитре Івановичу? Хоча б зателефонували". Зателефонував. Дві-три банальні фрази. А тоді: "Вибачте, Дмитре Івановичу, син трубку вириває, терміново кудись має дзвінок зробити".

Нитки остаточно урвалися. Натомість наринули запитання, на які не було відповіді: як це так сталося, що усе, вчора високе, обов'язкове, невідкличне сьогодні видається таким вигаданим, штучним і неістотним? Піду краще в парк, до шахістів. Туди всі наші ходять після виходу на пенсію. Раніше в професора не було часу на таку розкіш, а тепер... Була неділя. У парку Шевченка людно: діти, няньки, пенсіонери, собаки. Сів на лаву навпроти пам'ятника поетові. Це святе. Професор ніколи не нехтував цим ритуалом, коли дозволяв його маршрут. Підвівшися, щоб рушати далі, поглянув на головний корпус: на риштуваннях рухалися постаті малярів, вони фарбували стіни й колони фасаду в густочервоний колір стиглої вишні. "А я казав — нічого не станеться". Професор завернув ліворуч, де на лавах довкола фонтану сиділи шахові фанати. Гру в шахи він поважав, але цю публіку недолюблював: вважав, занадто багато часу марнують, який краще було б пожертвувати на щось серйозніше. Недолюблював і через те, що серед цих шахових самоуків часом траплялися особи з брудними руками, нечесаними куделями на голові і синцями. Сів неподалік, щоб видно було маневри фігур, довгенько спостерігав за ними, потім несподівано підхопився і чомусь роздратований подався додому.

"Чого це я так? — картав себе дорогою. — Люди, як люди. Хіба що нігті не стрижуть та рідко голяться",

Зайшовши до хати, перебіг очима зсунуті в один куток меблі, стоси книжок, накриті газетами. бруд на підлозі... Ремонт! Він сам кілька днів тому ухопився за нього, як потопельник за корч. "Гарна пе-реключка, як раз для мене. Бо, як не зроблю ремонт, усе піде шкереберть. Це те, що треба; пісок, цемент, фарба, лак, плінтуси... Ого, як цікаво!"

— Пробачте, Дмитре Івановичу, як на мене, то на дорогий ремонт ви не потягнете, а на косметичний... порекомендую вам дуже совісну людину, — сказала сусідка Ніна. — Майор авіації у відставці, не літає по інвалідності. Отож і підробляє на ремонтах. Не п'є, обідає своїм, небалакучий і бере порівняно недорого.

Що таке косметичний ремонт професор не знав, але йому сподобалося, що майор не п'є і небалакучий. Настрій піднявся, професор повеселішав. По-перше, є нагода перебрати книжки. Господи! Скільки не прочитано через ті лекції! Подруге, з'явилося свіже почуття, почуття людини, що прагне заглибитися в невідомі досі нетрі життя.

Так чи інакше, а "процес пішов". Майор своє діло знав і не допікав професорові ні балачками, ні проблемами з будматеріалами та ліквідацією ремонтних відходів. Коли збиралося багато побитих ках-лів, цегли, сміття, майор приводив з собою парубка років двадцяти. Худий, блідий, очі запалі, мов ямки. Тягав цемент, крейду, кахлі. Відчувався якийсь дискомфорт, але ж якось кінчати ремонт треба. Краєм ока професор помітив, що худорлявий парубок раз у раз задивляється на книжки, яких було багато не тільки по кутках кімнати, а й у коридорі. Придивившись, пригадав, що, здається, бачив його не раз у парку за шахами, навіть холодної осені, коли руки клякнуть від холоду.

"І чого б це йому лупати очима на мої книжки. Що він там побачив цікавого для себе? Тобі, любчику, усе це таке недосяжне, як дідькові до раю", — подумав професор і враз зніяковів: "А чого це я з такою погордою до нього ставлюся? Якщо він очей не зводить з моїх книжок, то, може, щось у нього десь там у закутках свідомості ворушиться?"

Та ось ремонт як почався, так і скінчився. З майором розійшлися по-доброму, обоє залишилися задоволені. З хлопцем майор розраховувався сам. Той низько вклонився і непомітно зник.

Ремонт скінчився, а депресія і збайдужіння не минали. Тільки часом, як весняна ластівка, майне солодка думка і висвітяться в пам'яті молоді обличчя сотень дипломників, їхні жваві очі, загуготить сесійний гамір. Коли це було? Давно-давно... але ж було... З видавництва повернули рукопис. Отже щось треба робити. Пропозиції, що їх зрідка отримував, його не задовольняли. Сусідка Ніна зауважила, що в моду входить репетиторство, правда неофіційне. Так, щоб ніхто не знав. "Ні, це не для нього" — "Ні, то й ні!" — розвернулася й пішла. Але ж так і зледащіти можна. Або втратити сенс життя. Професор перелякався. "Стривай! А чого ж та публіка за шахами, яку я не дуже полюбляю, задоволена собою? Невже вони знають щось таке, чого не знаю я, професор?!" Від цієї думки йому стало ще гірше. "Піду. прогуляюся! Це корисно",

Він хутко накинув легеньку куртку, якось бездумно взяв під пахву шахівницю й подався до парку. "Знову ці..." Йому стало соромно за себе. Сів віддалік і став спостерігати. Трохи осторонь від шахістів сиділа трійця. Двоє з них перебирали якісь пожитки, а третій, наймолодший (професор придивився і впізнав у ньому майорового підсобника). схиливши голову, уп'явся очима в якусь знайому з обгортки книжку. З подивом професор таки упізнав: то був посібник для вступників до ВНЗ "Українська мова та література". У професорові озвався професіонал. Він став уважніше приглядатися до цього феномена. Хлопець не просто гортав аркуші, він щось підкреслював, навіть виписував у зошит.

— А це правда, Макизьон, що ти збираєшся поступати до університету? — запитав один із тих, що колупалися у своїх целофанових пакетах.

— Правда.

— А навіщо?

— Учитися хочеться.

— Таке скажеш...

"Ага... Отже звати його Макизьон. Видно, хтось із цієї публіки нагородив хлопця тим прізвиськом, а воно й прилипло. І вже відхрещуйся — не відхрещуйся, нічого не вдієш. Так Макизьоном і залишишся поки життя. Це ж у козаків на Січі такий звичай був: Хмель, Жбурляй, Граб чи то ще що".

Професор розсердився на себе: "До чого тут такі паралелі?" Але настрій трохи покращав, і він переніс свої спостереження на тих двох, що сиділи поруч з Маки-зьоном. Досвідчене око і зринулі з забуття елементи фізіогномики майже одразу привели його до категоричного висновку: ті двоє — пропащі. А от Макизьон — перспективний матеріал. З ним цікаво було б попрацювати. Професор підвівся, щоб іти, і раптом почув:

— Я вас упізнав. Це у вас багато книг. Скажіть, будь ласка, а чому так часто змінюється український правопис?

— Ви ще попросіть мене прочитати для вашої компанії лекцію "Про літературу і мораль", — невдоволено буркнув професор, узяв з колін шахівницю й посунув додому.

Уночі погано спалося, мабуть, через те, що звечора був невдоволений собою. А вранці його знову потягло чи то до шахістів, чи то до об'єкта учорашніх спостережень. Двоє і Макизьон сиділи на вчорашньому місці. Один з них щось жував, другий латав торбу, а Макизьон намагався розібрати якесь довге речення. Професор підсів ближче.

— Скажіть мені по-чесному, а що вас силує морочити собі голову?

— Учитись хочеться.

— Наш Макизьон до університету вступає, — пояснив той, що орудував голкою.

"Типові шизики", — знову прокинувся десь усередині професора монстр фахівця. — "А раптом ні? Раптом я помиляюся? "Вчитися хочеться!" — у цьому щось-таки є. А ну, як добре попрацювати з цим "самородком"?! До речі, треба зазирнути в етимологічний словник, що воно за слово "макизьон"? Багацько ж, видно, дав Господь цьому хлопцеві зі своєї щедрої руки, коли він у своєму становищі про університет думає. А що, коли в нього, як то мовиться серед студентів, "склеїться"?! Цієї ночі професорові спалося добре.

Наступного дня Дмитро Іванович рушив до парку, як на роботу. Зваживши усі "за" і "проти", з'ясувавши, що у хлопця лишилося в голові після школи, а також, що саме вабить його в майбутньому навчанні, вони погодили план підготовки в такий спосіб, щоб наступного року Маки-зьон був готовий подавати документи до вступу в університет. "Отже, у нас є літо, осінь, зима, весна і шматочок наступного літа. Так?" — уголос підсумував професор нараду, а десь усередині, мабуть, там, де живе душа, багатозначно забриніла бадьора струна.

Відтоді безцільне й одноманітне життя професора виповнилося якимось загадковим для нього самого змістом. Вони зустрічалися й працювали переважно в ранковий час, коли в парку майже не було отих витріщак і роззяв, що дратували самим своїм існуванням. Доки тривав теплий час, додому професор свого учня не запрошував. На це в нього були свої міркування, головним з яких було несподіване відкриття надзвичайної корисності свіжого повітря для акумуляції його розумової й педагогічної потуги, молодечого азарту, затятості, якої він давно не відчував. Його підбадьорював феномен "чистого аркуша" в особі цього загадково впертого і водночас піддатливого спудея, надихало навіть те, що їхні уроки щоразу заворожено спостерігали двійко Макизьонових друзів. Протягом цілого уроку вони тихо, мирно сиділи навпроти на лаві, зхрестивши руки на грудях, не колупалися в своїх торбах, навіть у шахи не грали.

"Хто вони, ті двоє?" Як з'ясував згодом професор, адміністрація парку залучала їх до прибирання чи впорядкування території після різноманітних мітингів, демонстрацій, інших масових заходів, а також сезонно: восени, коли треба згрібати листя, та взимку — чистити від снігу паркові алеї. Мешкали вони, виявляється в якомусь підвалі. Макизьон прибився до них кілька років тому холодної осінньої ночі. Більше ніякої інформації про тих двох професор не вивідав, та вона його не дуже й цікавила за наявності інтересу і приязні, що народилася до хлопця, бажання й надії, що він допоможе йому скласти вступні екзамени, стати студентом і, отже, змінити спосіб життя.

...Сипався на землю білий квіт магнолій у парку, цвіли тюльпани, буяла весна і наближався вирішальний етап, останній бій. Хлопець працював так надсадно, наче в праці хотів утопити свою затаєну тугу. Розповідати про своє минуле професор його ніколи не примушував. Програма одна: мова, література, історія, твір. Ї хоча школу Макизьон закінчив давно, але ви-моги на вступних екзаменах у той час були завжди одні й ті самі.

— Ти знаєш, Макизьоне, як заяву писати.

— Так.

— А як твоє прізвище?

— Ось паспорт.

— Микита Зіновійович Панасенко, — це за паспортом.

"Як усе просто, а я длубався у словниках, щоб розшифрувати оте дивне слово "макизьон".

У переддень екзаменів працювали з ранку до вечора, на квартирі професора. Лягаючи спати, Дмитро Іванович відчув страшну втому, підсилену хвилюванням. "Треба задрімати, перебити втому сном". Силився заснути, але сон не йшов. Підвівся, глянув у темінь ночі. "Скільки ж у моєму житті було вступних екзаменів. Чужі діти, діти колег, син. Але так хвилювався уперше. Професор бажав перемоги передусім для самого себе, а вже потім для Ма-кизьона, який без будь-чийого примусу, виснажливою працею і навчанням захотів поховати своє минуле..."

Коли удвох з Макизьоном і екзаменаційним листом, що засвідчував перемогу, вони вийшли до парку, їх зустріли ті двоє, причесані, поголені, без пакунків і пляшок. Підійшли до професора, соромливо вклонилися:

— Спасителю ви наш! І оборонець!

Більшого для себе професор і не бажав".

Тетяна Віяр закінчила читати, провела рукавом по очах і стала перевдягатися.

— Куди ти, Таню? Уже пізно.

— Поїду, відвезу це професорові, я ж без його дозволу взяла, щоб ви зрозуміли, в якому він стані. А у вас, мабуть, замість душі камінь.

— Та ти що, Таню, ми дуже зворушені. Ти й не помітила, як ми шморгали носом.

Віяр мовчки зібрала аркуші й поїхала.

— Молодчина Тетяна, — зреагувала Зоя.

— А мені чомусь неспокійно. Щось під серцем щемить, — озвалася юристка Волі-на, нова власниця ліжка Аліни Колосов-ської.

— Не псуй нам настрою проти ночі, Волю. Тетяна дівчина з характером. Ти ж бачиш: не ми, а вона знайшла в собі рішучість взяти близько до серця Минкову біду...

Тієї ночі Тетяна Віяр до гуртожитку не повернулася. Ми трохи попереживали, але, зрештою, вже звикли до того, що на останніх курсах багато хто з однокурсників раптом не те, щоб зникнути, а просто рідше потрапляє на очі: хтось одружився, хтось у декреті, хтось знайшов свою нішу і вже працює, заробляє на додаток до стипендії. Та й не кожного, зрештою, аж надто приємно зустрічати, як-от, наприклад, того ж таки поета Федю. Поет з нього, власне, непоганий, тільки за вдачею шпичакуватий. Без штрикачки нікого не пропустить:

— Привіт, тютьо! Угадай, хто це написав:

— Та ти ж сам, мабуть, і написав.

— Малишка не знаєш! А на носі дер-жекзамен. До речі, а це правда, що ваша молдаваночка з професором Минком спить?

— Як це?

— А так. Не валетом, звичайно.

— Це в тебе зневага до всіх говорить.

— Запам'ятайте, шановна. У поета зневаги не може бути. Тільки натхнення і гроші. А, може, і їх не бути.

"Щось таки він пронюхав. Бо вчора вона знов не ночувала в гуртожитку".

— До речі, тютьо, сьогодні я зайду до вас. Увечері латиніст чергує в гуртожитку, а я завжди його супроводжую...

Тебе тільки нам бракувало! Тут до попереднього захисту диплома треба готуватися, а не з поетом вечір збавляти. Хоча з латиністом не гріх було б побачитися. Він на першому курсі був у нас за керівника на сільгоспроботах у Криму. З роками події минулого визернюються, набувають більшої рельєфності. І хоча не все з того колишнього варте, щоб залишатися в пам'яті, проте богиня Мнемозіна раз у раз підкидає нам ту чи іншу пригоду. Отже, студентські колгоспи...

Без колгоспної епопеї, що мала офіційну назву "трудовий семестр", наше студентське життя у ті часи видавалося б неповним. Не тому що ми так його прагнули, а тому що "так було заведено". Усілякі відступи від академічного процесу викликали інтерес не самі по собі, а скоріше як офіційно дозволена розрядка після, або в очікуванні занудних лекцій деяких викладачів. Експериментів у ті часи було чимало. Хтось під час канікул їхав з будзагоном на цілину; хтось після закінчення юридичного факультету їхав працювати головою відсталого колгоспу... А той, кому бракувало відваги або місця в команді цілинників, міг бодай піти на факультет журналістики послухати лекцію голови артілі "Пам'яті Леніна" Черкаської області Г.Коваленка, про що з захопленням повідомляла офіційна студентська газета "За радянські кадри". А от на сільгоспроботи бажання ні в кого не питали. Їхати, і крапка! І їхали. Тюті теж. До Криму!

Разом зі студентами в Криму працювали шістдесят дев'ять викладачів. А студентів? Прикиньте самі, якщо Виконавчий комітет Кримської обласної ради по закінченні збирання кукурудзи оголосив подяку аж трьомстам вісімдесятьом студентам! От тільки незрозуміло, за що конкретно нам дякували, за саму участь у збиранні, чи за певну кількість центнерів? Ми самі своїми досягненнями не дуже пишалися. Хоча б тому, що і наша кукурудза, і наші побутові умови були... як вам сказати?.. Ні, краще, ніж наш керівник-латиніст написав у своєму листі до дружини, не скажеш: "Родная Сонечка! Здесь, как на войне, только не убивают... А кукуруза не крупнее, чем собачий хрен. Но ее очень много!.." Далі цитувати не можна. Листи — це інтим. Досить і того гріха, що ми вже взяли на душу. Але так сталося, що це недописане письмо латиніста знайшла Клава Доцик біля сільського клубу, в якому ми всі мешкали: хлопці на сцені, дівчата в залі. Усі на підлозі, а двоє кураторів — на лавах.

Якщо шанувальник латини виливав свою тугу з приводу тутешньої кукурудзи в листах до коханої Соні, то ми — горлаючи на всі заставки модну "Мучу", щоправда перелицьовану та ще й на російську мову.

Отже, зразок студентського фольклору у виконанні кукурудзяного ансамблю:

— Гарна пісня, — дослухавши до кінця, сказав другий наш керівник, — хоч і російськомовна".

Та попри все працювали ми сумлінно. Зважте самі — аж шестеро з нашої академічної групи були серед відзначених. Усіх не буду називати, але одного з них назву, хоча б тому, що сьогодні він видатний український поет, прозаїк і кіносценарист Олесь Лупій. Колгоспне начальство обіцяло, що за нашу роботу нам ще й заплатять по 3 карбованці за трудодень. Попри безкоштовне харчування. Але при кінці бригадир підсумував: грошей не буде, бо ніхто з вас трудодня не відробляв, а те, що з гріхом навпіл заробили, проїли. Дарма! Зате колгоспних кавунів наїлися досхочу. Маленькі, соковиті, рожеві й запашні, мов троянди. Носили їх з бахчі до клубу мішками, а їли, заюшуючись, рожевий сік струмками стікав по лицях.

Найпам'ятнішою подією тодішнього кукурудзобрання була травма, що її зазнала наша староста, Галя Король. Ото ще... Гасала, як причмелена, верхи на конях. Звідки це в неї?! Коні там були справжні татарські, не такі здохляки, як у баби Варки на фермі. Одного разу невдало проскакала у ворота, зачепивши ногою за стовпа. Коняка побігла далі, а в неї перелам ноги. Дуже складний. Добре, що нагодився

Олесь Лупій. До університету він трохи вчився на медика. Вчасно надав першу допомогу. А тоді місяць у Саках, у райлікар-ні. Загалом я ту Галю трохи не полюбляла, але тоді дуже співчувала.

Цікавіше було наступного року на Кіро-воградщині, у Великовиськівському районі. Місиво чорнозему, бурти картоплі і куратори — Андрій Олександрович Білець-кий і Тетяна Чернишова, двоє закоханих в античність і одне в одного. Вони тоді щойно побралися, і їхній медовий місяць збігся з кураторством у нашому трудсеместрі. Між собою наші куратори спілкувалися латинською та грецькою мовами не менше, ніж рідною, А ще за допомогою цитат і віршів. Вдягнені були по-фронтовому, у військових одностроях кольору хакі. Т.Чернишова з букетиком польових квітів, А.Білецький з томиком античної поезії.

Бригадир одразу зрозумів, що наші керівники не дуже тямлять у сільському господарстві, і тому встановлював для нас, як нам здавалося, надлюдські норми. Ми обурювалися, але ж не хотіли засмучувати закоханих викладачів, яких ми любили й поважали.

— Це знущання з бідних студентів. По три сотки картоплі на день, — увірвався терпець у поета Феді.

— А що таке сотка? — перепитав куратор. Федя й сам не знав, але впевнено сказав: — Багато.

— Гаразд, — переговорю з бригадиром, — пообіцяв професор.

Чи говорив він з ним, чи ні, але метико-вана Клава Доцик винайшла "обхідний маневр": "Треба бригадира задобрити самогонкою". Подіяло! Норми стали "людськими", і ми відробляли свій трудодень. А взагалі ми "вколювали", особливо хлопці на буртах. Знаєте, що таке "буртувати"? Краще не питайте. Надто у хлопців, бо почуєте таке, чого ще не чули.

Найприкметнішою подією у колгоспі на Кіровоградщині були наїзди професора І.П.Кучеренка, призначеного контролювати хід сільгоспробіт у студентському виконанні. Це з його ініціативи влаштовувалися унікальні змагання серед дівчачої половини.

— Хто краще з дівчат принесе з криниці два відра води на коромислі, тому додам півбала на екзамені з української мови!

Той, кому довелося вчитися у професора Кучеренка, пам'ятають його вимогливість і принциповість. Боженьку мій! Як же ми старалися підкорити те кляте коромисло! Особливо киянки, професорські доньки. Треба віддати належне тогочасній університетській справедливості: у колгоспи їздили всі без винятку студенти, тобто й діти викладачів, деканів, секретарів парткому і навіть проректора університету професора П.П. Удовиченка... Ой-ой! Хтось стукає у двері. Певно, латиніст із поетом Федєю.

— А ми вже давно чекаємо на вас. "У нас тут, як на війні, тільки не вбивають", — кімната вибухає реготом, а латиніст нібито ніяковіє. Чи то нам здається.

До викладачів, що приходили до нас у гуртожиток, ми завжди ставилися з повагою і цікавістю, бо, як і в колгоспі, в поза-академічний час вони ставали іншими, ближчими, не такими офіційними, як в аудиторії чи на зборах. Хоча, як на сьогодні, дистанція між викладачем і студентами була більш відчутною.

Нареготавшись досхочу біля відкритих дверей, перейшли до столу, почали вмощуватися на ліжках, стільців не вистачало, бо на наш регіт у кімнату один по одному посунули сусіди. Латиніст постав перед нами ще в одній іпостасі, неабиякого знавця українського фольклору, затягнувши несподівано:

Потім факультетський поет Федя засипав нас віршами українських класиків, своїми власними та однокурсників — членів літературної студії. Тоді враз зупинився:

— Що це я все вірші та вірші. Зараз буде проза про студента Цубу і доцента Трояна. Слухайте, тюті, бо ви завжди найцікавіше пропускаєте.

Поет Федя мав феноменальну пам'ять і неабиякий хист художнього домислу. Цу-ба — це наш однокурсник, а вчорашню лекцію доцента Трояна ми справді прогуляли. Тож нашорошили вуха.

— Троян учора був в ударі. Цуба також. Послухайте, чим це обернулося:

Розпочав доцент свою лекцію ефектно:

"Сила людського духу в епоху європейського Ренесансу сягнула таких висот, яких вона не могла сягнути раніше в тероризованій інквізицією Європі". В аудиторії, окрім вас, тюті, — "повний аншлаг", студент Цуба, як завжди, на своєму місці, на дошці поганих слів немає. "Як же сьогодні славно!" — подумав доцент Троян. І раптом ліворуч від кафедри, на підлозі доцент побачив довгастий чотирикутний папірець. Це, тюті, був не папірець. Це була купюра — 100 крб. Доцент і далі ще натхненніше продовжував лекцію. Але час від часу його погляд падав донизу. " Ні-ні, ці земні помисли не для мене, не для моєї дзеркальної душі", — так доцент подумки відганяв від себе спокусу. Але безуспішно. "Що б воно означало? Якби за цією кафедрою опинився Данте чи Петрарка, чи ходили б вони навшпиньки навколо злощасної купюри, як оце я? Яка бридота в голову лізе. Мораль і етика — кредо педагога. Але ж муляє!"

Він перебіг очима по перших рядах слухачів, погляд його раптом упав на Цубу, і його, мов ножем, різануло:

"Ця підступна пастка, мабуть, справа його рук. Студенти — народ жорстокий. Вони, напевно, усім викладачам підкидали: "візьме — не візьме; візьме — не візьме". Тільки всі мовчать.. Мовчатиму і я. Але ж де йому (погляд на Цубу!) взяти 100 карбованців (погляд на купюру!)? Це ж великі гроші (погляд на купюру!), половина доцентської зарплатні. Мабуть, фальшиві (погляд на Цубу!). Ну, чого воно мені так муляє?!"

— Так-так, тюті! А поміж цими позирками та міркуваннями Троян продовжував викладати своє бачення Ренесансу, — завважив Федя.

"Його робота! — тривав тяжкий розумовий процес у голові доцента.- Він! Цуба! Усе за це говорить. Сидить завжди на першій зліва парті, у жовтій кофті-бобочці. Ніколи нічого не конспектує і, здається, не слухає. Сидить і спить. А після лекції висипає стільки запитань та ідей, як маку до різдв'яної куті. Це він підкинув фальшивку. Минулого разу цей зух раптом питає: — А це правда, Анатолію Герасимовичу, що крокодили розмножуються тільки на волі? — А яке відношення це має до моєї лекції? — А я думав, що ви знаєте. До речі, Анатолію Герасимовичу, ваш годинник несправно ходить. — Як це? — Минулого разу ви нас відпустили на перерву на сім хвилин раніше. — Ви б любили таку людину?! Я, в усякому разі, нездатний... І чого це мене сьогодні все так дратує і відволікає. Ще й "Веснянка" в залі клубу почала репетицію: "О-о-черет лугом гуде, Сава рі-і-чкою бреде..." Треба зробити замислений вираз обличчя і прочитати напам'ять щось із Петрарки. Ну, хоча б оте:

Університетським викладачам у шістдесяті роки все важче і важче було зацікавити студентів. Надто вже вимогливі вони ставали. "Хоч у космос лети, щоб піднести свій авторитет, — міркував доцент Троян поміж дифірамбами на адресу Ренесансу та... — А що, як наступити черевиком на цю асигнацію і придушити, як блощицю?! Ну й гидота в голову лізе. От наслання мені цей Цуба. Він підкинув... Він і вітається не так, як усі студенти. Наче чекає, щоб доцент першим привітався... Вітання, як відомо, це магія єдності, запевнення в бажанні єдності. У способі Цуби-ного вітання не було й натяку на бажання єдності. Самі шпичаки. Ви б любили такого студента? Отож... І чого це так довго немає дзвоника на перерву?.."

У голові доцента щось клацнуло. Ні, не в голові. Це ручка від вхідних дверей до аудиторії. Не вибачаючись, не вітаючись (хоч так в університеті не заведено), на Трояна не посунула, а налетіла його колега, наша викладачка Риндя і розпачливим голосом запитала:

— Ви тут нічого не знаходили?

— Ви про що? — доцент Троян зробив вигляд, що нічого не розуміє.

— Ось вона! — Риндя шулікою впала на купюру. Схопивши її, промимрила Троя-нові: — Оце у методистки позичила, бо нічим за комунальні послуги заплатити. І, як на гріх, загубила. Але, видно, народ сьогодні або дуже багатий, або дуже совісний.

— Народ сьогодні і багатий, і совісний! — прокоментував Цуба, який один, мабуть, зі студентів почув Риндю.

Ті, що сиділи в останніх рядах подалися до нього за роз'ясненнями.

— Це неправда, що Риндя у методистки гроші позичила, — розтлумачував друзям Цуба. — Її чоловік санлікарем на Бесараб-ці працює. Там стільки грошви! А Вася Бугай з другого курсу просив два рублі позичити, сказала: "Живемо від зарплатні до зарплатні".

"Ренесанс" летів шкереберть. Щоправда, з'явлення колеги Ринді для доцента Трояна було майже порятунком. Але як тепер увійти в колію?! Колега Риндя швидко зникла, залишивши по собі нудотні пахощі парфумів.

— Навести лад в аудиторії після цього було не просто, — вів далі поет Федя. — Але доцент Троян враз припинив рейвах, попередивши: "По-перше, у моїй присутності плітки, поговори, обмови, чутки, а тим більше доноси категорично забороняються. А по-друге, годі вже про чуже й далеке! Нічого не конспектуйте, просто послухайте: "Український Ренесанс в особі Миколи Зерова в моєму виконанні".

— Час, що лишився до дзвінка, студенти, включно із Цубою, з розкритими ротами слухали поезію Миколи Зерова, що її напам'ять читав доцент Троян. Лекція була врятована!

Отак, майже урочисто завершив свою розповідь поет Федя і, помахавши ручкою, пішов проводжати латиніста додому, а ми одноголосно ухвалили: від завтрашнього дня не пропускати жодної лекції, жодного семінару, жодних комсомольських зборів. Отак. А Воліна на ці наші рожеві заміри відреагувала фрівольним анекдотом, що також починається зі слів: "і від завтрашнього дня.."

"Завтрашніх днів", проте, залишалося катастрофічно мало. Вони летіли, мов баскі коні. До лекцій та семінарів додалися турботи з дипломними роботами, підготовка до державних іспитів. Кімната в гуртожитку та читальний зал бібліотеки — тільки там і можна було нас знайти чи побачити. І в голові одне — встигнути надолужити те, що були недовчили, недочитали і ще багато недо...

Утім дехто не тільки "надолужував". Несподівано хтось із нас натрапив на "Щоденник Клави Доцик", саме так було написано на обкладинці грубенького зошита, який наша подруга, поспішаючи до університету, забула на столі під якоюсь газетою. Читати чужі щоденники, звичайно, не добре. Але що робити, коли він сам пхається тобі до рук. Серед буденних записів буденних подій, писаних твердою рукою, вирізнялися кілька нотаток начерканих поспіхом, якимсь нервовим почерком:

"Понеділок. Що вони собі там думають удома?! На таких харчах, хоча б диплом захистити. Який тут заміж! "

Примітка: Мати, передаючи Клаві з автобусом черговий дуюн (передачу з харчами), раз у раз тицяла в торбу записку: "Клавко, коли ти заміж вийдеш?"

"Середа. "Зоя захистила дипломну роботу на відмінно з відзнакою. Тема: "Українські поети в Канаді. 50-60-ті роки ХХ ст." Науковий керівник поет, журналіст і громадський діяч Микола Тарновський".

Примітка: А поет Федька чіплявся до Зої: "На біса вони тобі здалися ті канадські заблуди. Заріжуть, тютьо".

"П'ятниця. Без комсомольського бюро, без зборів і обговорень відраховано зі складу студентів Тетяну Віяр".

Примітка: Якщо вже когось відраховувати, то краще б Цубу (хоча і його шкода). А Таню...

"Неділя. Народ на танцях, а ми тужимо. Усі разом за Танею, а я ще й за Аліком. Ми з ним дружили з першого класу. Про це знала вся вулиця, на якій ми жили і виросли у Вінниці, школа, де ми навчалися в одному класі. Пам'ятаю, як на випускному вечорі ми відірвалися від своїх і пішли... Дві смішні рідні тіні — в нікуди. Він не зводив очей з мого обличчя, на яке впали, я це фізично відчувала, перші промені сонцесходу. Поглядами ми присягалися одне одному у вічному коханні. "Я переживаю такі щасливі дні, які Бог приберігає лише для своїх святих", — знаєш, чиї це слова? Гьоте. А я під ними розписався б власною кров'ю", казав, наче присягався Алік. Тепер тужу. А чи допоможе?"

Примітка: Алік був з письменницької родини, що жила нині у Києві. Чи не тому Клавчина печаль була ще гіркішою?! Щоб заспокоїти Клаву, я процитувала їй не своє: "...Темрявою можна зобразити сліпуче світло, а сміхом передати найчорні-шу трагедію"... Чи допоможе їй?

І ось він, нарешті, червень 1960-го року. Ми покидали університет, гуртожиток і першокурсника Макизьона. Покидали з сумом і тугою, а також з великими надіями на майбутнє. Ми не лише стали старшими, ми стали іншими. Ми з жалем відзначали, що між нами не стало тієї зворушливої гармонії, яку ми відчували п'ять років тому. Але й розуміли, що інакше й не могло бути, бо всі ми еволюціонували, але кожен на свій лад. Хіба не мало позначитися на кожній з нас те, що з нашого кола доля вирвала Аліну Ко-лосовську, Тетяну Віяр, Василя Садикова і геологів загалом. Нелегко Клаві Доцик шукати загадкові зоряні світи після розбитого першого кохання. Але ж "сміхом можна передати і найчорнішу трагедію". Тож, вперед і тільки вперед, тюті! З улюбленою студентською, хоча й російськомовною:

Дороги наші розійшлися. Зрідка писала Зоя. З червоним дипломом їй запропонували не Київ, не аспірантуру, а вчительську посаду в Кримській області. Потім замовкла. Спочатку озивалася й Клава Доцик. Богу дякувати, вдруге закохалася і, здається, назавжди. У кого б ви думали? У Федю, нашого поета. Вони побралися й переїхали до Вінниці. Клава — в музеї Михайла Коцюбинського, а поет, перебуваючи у постійному натхненні, пише не тільки вірші, а й прозу. А я повернулася до баби Варки, яка після побудови Київської ГЕС, переселилася у Вишгород. Стала до праці коректором у редакції районної газети. Вишгород — не Ка-сатовичі, де я зростала, де дітьми купалися у Дніпрі. Але близько і до Дніпра, і до Касато-вичів, які раз у раз озивалися до нас із глибин нелюбого нам моря.

Після чорнобильського вибуху і смерті баби Варки мене несподівано одвернуло і від моєї "районки", і від самого Вишгоро-да. Не давали спокою як у день, так і уві сні депресія, сумніви щодо цінності й важливості моєї коректорської діяльності, як наслідку напруженого (попри всі дрібниці) п'ятирічного університетського навчання, вартості власного існування як особистості. А тут ще сусідка:

— Поліно Олександрівно! Чого це ви ото все сидите. як ріпа на грядці у покійної баби Варки? Заміж давно пора.

— Я не сиджу, я перебираю.

— Еге ж, моя голубонько, у ваші-то роки не перебирають, а хапають те, що погано лежить. Це я вам кажу, як жінка з досвідом.

Після смерті моєї єдиної рідної душі, любої баби Варки та після слів "досвідченої" сусідки ви б заснули? Отак і я. Уперше за багато років перебираю подумки гуртожиток, лекції, дівчат, надто Колосов-ську з Садиковим. Нічні думки каменем лягають на душу. Я бездоганно, не даючи нікому приводу сумніватися, продовжувала виконувати свою коректорську роботу. Та ні коректура, ні бабині грядки не приносили задоволення. Вабив Київ. Притягував, мов магнітом. "А хто, власне, тобі заважає?! Півгодини двадцять другим номером автобуса, і ти там.

Як казала подруга Колосовська, я таки "тютя". Приїхала до Києва шукати роботу, а сама, мов причмелена, подалася на Воло-димирську гірку. Наче у Вишгороді бракувало мені такої панорами. А бракувало! Бо нема того присмаку, тої енергетики. А ще того, що має назву "традиція".

Уже ні з чим збиралася вертати додому і раптом, наче прокинувшись, побачила те, на що практично ніколи не звертала уваги — оголошення: на стовпах, деревах, стендах, стінах установ, підземних переходах, у метро. Де їх тільки немає! І чого в них тільки немає... Та ось же воно: "ПОТРІБНІ КВАЛІФІКОВАНІ: коректор, перекладач з англійської, геодезист". Адреса і телефон. Роздумів не було багато: "Коректор" ? — Це ж я! "Кваліфікований" ? — Тим більше!" Одне слово, місце нової роботи — Інститут геології Академії наук Української РСР. Перші дні, йдучи коридорами інституту, відчувала, як калатає серце. Якась особлива атмосфера виповнювала їх. "Що воно таке? Чому воно бентежить мене, зачіпає за душу? Може, тому, що тут багато чоловіків? А жінці "у свої-то роки", як казала досвідчена сусідка, давно хочеться заміж? Стоп! Та тут же самі геологи та географи, тютьо". Відчула, як запалали щоки. Стало соромно за себе. "Ти чого прийшла сюди? Чи не шукати відповіді на виклики підсвідомості щодо вартості власного існування, як особистості?! То й шукай. Уперто, настирно, сумлінно. Набравшись терпіння. Уяви собі, що ти розплутуєш клубок вовни. Якщо станеш квапитися й дратуватися, нитка рватиметься. А терпелива, урівноважена жінка розплутує повільно, не рвучи жодної нитки. Отже, робота передусім. І над усе".

Мені подобалося працювати в Інституті. Сучасна видавнича техніка. Ділова обстановка, інтенсивний ритм і переважно чоловічий колектив. Ось тільки термінологія: антропогенові відклади, палео-морфологічний аналіз, геоморфогенеза, палеогеографія. Але що то за проблема! Візьми в бібліотеці словник геологічних термінів і заглядай у нього. Як оце зараз я й роблю. Людина має голову не для того, щоб раз у раз обертати її назад. А для того, щоб думати і йти вперед. Отож, попри всі негаразди, тільки вперед, Поліно Олександрівно!

— У нас тут хтось новенький?

— Не новенький, а новенька, — відко-ригувала я, не зводячи голови.

— Резонно. Але хіба це привід гніватися?

"Голос !.. Що це? Галюцинація? Сон?

Слухова аберація?!.."

То був голос геолога Василя Садикова! Багато що в людині може змінитися з роками: посивіє чуприна, з'являться зморшки довкола очей, зміниться хода... А голос залишається тим самим...

Це був він. Не можна сказати, що зустріч була бурхливою, чи занадто емоційною. Скоріше діловою. Запитання — відповідь, запитання — відповідь. Про Колосовську — жодного слова. "Любить!.. А хіба може бути інакше?" Тепер Василь Садиков — доктор геологічних наук, професор столичного університету, де читає курси загальної геології та геоморфологічного картування. Читає і за кордоном. Отже, успішний, публічний і моложавий чоловік. А головне — директор наукового інституту, де я працюю. "Слава Богу, хоч в одного добре склалося!" Своїм жіночим нутром я відчула, що він не одружений. "Алю досі любить", верзлося в голові.

Робота і транспорт (мешкала я там же у Вишгороді, в бабиній хаті) забирали весь час, і погані думки навідувалися рідко. Трохи закрадалася заздрість, що Садиков і досі любить Колосовську. "Та що це ти?! Заміжжя тобі, жінко, мариться?! "Лис у господаря курей не краде. У подруг коханих не забирають", — нагадала собі, щоб тримати моральну планку. — "На всякий випадок теба напам'ять вивчити тему докторської дисертації Садикова. Воно, щап-равда, важко, а треба, щоб ненароком колись при ньому й зронити: "Регіональний палеогеоморфологічний аналіз давніх похованих рівнин Українського щита та Во-лино-Подільської плити". Хух!"

— Якщо маєте бажання, я запрошую вас.

— Куди?

— На чай. Після роботи. У моєму кабінеті.

Саме таким має бути кабінет у Садико-ва. Книги, преса — скрізь: на столі, на підвіконні, у шафі. Окрема величезна шафа з камінням. Це не шафа, це — музей. Чаї — різні, і всі дорогі. І цей "Чай" був діловим: запитання — відповідь, запитання — відповідь. І тільки, коли секретарка, заносячи чайник з окропом, несамовито крикнула комусь: "Ти чого прешся, тютьо? Не бачиш кип'яток у мене!" — ми з Садиковим так зайшлися реготом, що секретарка зніяковіла. А ми, наче заведені, ще не раз поверталися до цієї несподіваної оказії. Відтоді у наших стосунках настало якесь потепління, хоч не було мовлено жодного слова, що провіщало якусь переміну. Але в мене з'явилася надія. Утім вона зникла так само швидко, як і з'явилася.

На порозі хати баби Варки у Вишгороді стала Аліна Колосовська. Отак, як уже багато-пребагато років стоїть на бульварі Шевченка відомий пам'ятник.

— Полю! Ку-ку! Кинула все: Америку, свого другого чоловіка, роботу прес-сек-ретаря в посольстві; купила квартиру в Києві і, як бачиш, я тут, — виклала на одному подиху.

— Оце так комедія. А комедія без сміху, однаково, що весілля без музики, — зреагувала я і пригорнулася до подруги.

Ми пробалакали цілу ніч, а паузи заповнювали піснею:

— Пам'ятаєш, Алю, як ми на конкурсі художньої самодіяльності її виспівували. А коли ведучий оголосив: "Українська народна пісня "Над річкою", у залі озвався голос нашого однокурсника Володі Житника: — А слова до цієї пісні написав український поет і прозаїк Спиридон Черка-сенко.

— О. то був розумака! До речі, де він тепер?

— Світило в Києвомогилянці. Відомий поет.

— Воно й логічно. Не цінували ми своїх одокурсників, тюті, — додала скрушно Колосовська.

Під ранок заснули знеможені. Добре, що була якраз неділя, не треба нікуди поспішати, можна робити все, що заманеться, навіть дурниці. І я таку дурницю устругнула.

— А ти знаєш, я працюю в одному інституті разом із Садиковим. Він — наукова знаменитість, національна гордість. І не постарівся, — вибовкала я Аліні.

— Слухай, Полю, мене уважно. Завтра поцікавишся, чи немає у вас вакансій. Я взагалі-то зараз більше схильна до роботи в медіа, але перекладачем можу бути. Власне до вас я навіть прибиральницею погодилася б піти.

— Навіщо це тобі, Алю?

— Я хочу...

Пишуть, що Бальзак не розлучався з чорною кавою ні вдень, ні вночі і полюбляв тримати босі ноги на кам'яній підлозі. Аліна Колосовська і досі не розлучилася з постулатом, що красуням усе дозволено.

процитувала Поліна подумки колишнього однокурсника Володі Гайдая. А другого дні вранці вже була в кабінеті директора.

— Гаразд. Фахівці з англійської нам потрібні. У бюро перекладів є вакансія. Ми візьмемо, як ви сказали, професіонала.

Оце і все. Жоден м'яз на обличчі азіята Садикова не стріпнувся. " Авжеж! Любить і досі".

Зайве казати, як це мене засмутило. Проте здоровий глузд, слава Богу, був сильніший. "Тютьо! Та хіба це можна порівняти з чорнобильським вибухом або смертю баби Варки?! Людина має голову не для того, щоб раз у раз обертати її назад. А щоб думати і йти вперед. Отож, попри всі негаразди й напасті, вперед, Поліно Олександрівно! "

Тільки жінка, що потрапляла в таку халепу, могла б мені поспівчувати. Як це не просто за таких обставин "іти вперед".

Через три дні за наказом директора Ко-лосовську було зараховано перекладачем у бюро перекладів Інституту геології. Тиждень усе було спокійно. А потім таке почалося! Зі страдницьким виразом обличчя Колосовська раз у раз забігала до мене в кімнату в робочий час і тягла в коридор виливати душу.

— Це жах, Поліно! Я тобі зараз таке розповім... Виявляється, у Садикова роман з інститутською прибиральницею! А до того ж, коли він був у Криму в експедиції, то за сім кілометрів ходив до якоїсь доярки...

Мені так і свербіло сказати: "А яке тобі, власне, до того діло після всього, що поміж вами сталося?" Але Колосовська моя студентська подруга. І, хоча врода її вже потроху прив'ядала, вона все ще була дуже гарна.

— Алю, невже ти здатна повірити таким дешевим пліткам? Спитай у серйозних людей в Інституті, вони тобі скажуть, з яким самозабуттям віддається він своїй науковій роботі, що разом з керуванням Інститутом не залишає й крихти часу для якихось дурниць. А за сім кілометрів, мені розповідали, він ходив по парне молоко, Бо недужий був, сильно кашляв.

— Ну, гаразд, а чого він мене жодного разу не запросив до свого кабінету?! Розумієш, зіткнулися віч-на-віч у коридорі, а він, наче мужику, поклав мені руку на плече і каже: "Як жилося-булося, Аліно Володимирівно?" Таке нахабство. Наче між нами нічого не було.

Я заспокоювала Аліну, як могла. Та вона щодалі більше маячила не в кімнаті з елітною табличкою "Бюро перекладів", а в науковій частині, де я сиджу.

— Учора, віриш, приходить до бюро Садиков, кладе мені на стіл журнал і каже: "На завтра приготуйте, так би мовити, власне, перекладіть оці дві статті". — Уявляєш? Дві статті з його портретом і претензійною назвою: "Нове в геології. Україна". Ти ж знаєш, ця термінологія і все таке інше. Я цілу ніч працювала, щоб догодити, щоб оцінив мою ерудицію. А він зайшов, забрав, чемно подякував, навіть не поглянувши у мій бік. І шоколадки не подарував...

— А навіщо тобі це?

— Полю, мені всі дарують.

— Та не побивайся ти так. Адже ти сама знехтувала його свого часу. Навіщо це тобі зараз?!

— Поліно, ти таки тютя. Це вже принцип. Тобі цього не зрозуміти. До речі, ти хоч раз в житті цілувалася з чоловіком?

— Раз цілувалася.

— Це мало. Треба ще й переспати...

Нас перервала прибиральниця:

— Курити до вбиральні! Я вам уже не вперше кажу.

Удома я стала перебирати нашу розмову та поведінку Садикова і, хай мені пробачить моя студентська подруга Аліна Ко-лосовська, в душі у мене нараз зажевріла маленька, ні, зовсім малесенька, чи то мрія, чи то надія. А щоб вона мене не дуже спокушала, я пішла на бабину грядку поколупатися в землі. Це мене завжди повертало до рівноваги.

До кінця місяця в інституті було спокійно. Садиков полетів на симпозіум до Сполучених Штатів, а ми надолужували прогаяне, позбувалися службових боргів перед літніми відпустками.

— Поліно, у мене манаття до біса набралося. Я оце дещо тобі принесла. А то ти все в одному та одному.

— Е ні, подруго, ти чогось іншого прийшла.

— Ну, прийшла. Прийшла сказати, що я нашого директора на шматочки поріжу або отрую! Жартую. Не бійся.

— Погані жарти.

— А чого ти, Полю, захищаєш його? Га?

— Просто я об'єктивна.

— Слухай, об'єктивна. А краще читай сама. Хоча ти не знаєш англійської. Ну, я тобі прочитаю. Заголовок: "Наші жінки не гірші за українських". І фотка доктора Садикова і якоїсь хвойди зі Штатів.

— Та ти дочитай статтю до кінця. Це, мабуть, науковий партнер, а не хвойда.

— Яка різниця. Я йому таке влаштую. Я сама зараз піду до нього.

Колосовська була у нестямі й розпачу.

Я знову, як могла, заспокоювала. Намовляла не робити дурниць. А сама подумки шпетила себе: "І навіщо я її сюди привела, на свою і на її біду? Садикову вона з усього видно, стала байдужа. З жінками, яких люблять, — згадувала я їхню першу зустріч в інституті, — по-панібратському не вітаються".

Раптом у поведінці Колосовської відбулися зміни. Вона наче охолола. Трималася стримано, розмовляла чемно, не допікала дурними запитаннями. Щось мало статися...

І сталося! Садиков викликав мене по телефону до свого кабінету і сказав. Спокійно, майже по-науковому:

— Я вас запрошую.

— Куди?

— Вийти за мене заміж.

— Навіщо це вам?

— А ви подумайте. Якщо згодні — приходьте завтра до мене в кабінет.

Так не буває. Це, мабуть, на зло Коло-совській. Біжу раніше з роботи і відразу до сусідки, "досвідченої жінки".

— Ще й як буває, голубонько! Згорів ото чоловік, як волав під балконом. От тобі й усе. Це ваша доля, голубонько.

Ледве дочекалася ранку. Рівно о дев'ятій — до кабінету. Думала, першою буду. Садиков випередив.

— Подумали? Погоджуєтесь?

— Погоджуюся.

— Я старший за вас.

— Не набагато.

— Мене не люблять жінки за камінці і безлад у помешканні.

— Погоджуюся.

— Зі страв умію готувати тільки пшоняну кашу.

— Погоджуюся.

— Вживаю тільки дорогий англійський чай.

— Погоджуюся.

— Коли так, то завтра запишемося у ЗАГСі.

— Ви мене зовсім не знаєте.

— Знаю.

— А як же з коханням? Чи воно необов'язкове?

— Полюню! Невже ви ніколи не помічали мого погляду у ваші очі. Навіть тоді, коли я цілувався під гуртожитком з Коло-совською?!

— Яка жінка такого не помітить!

— Отож, до завтра...

Вихована на книжковому досвіді, вкотре звертаюся до художньої літератури: "Людина щаслива буває тільки на Таїті. Таїтяни живуть на початку світу, а європейці на кінці його", — писав Віктор Домонтович. Я ніколи не була на Таїті і навряд чи доведеться колись побувати. Але тоді в кабінеті директора Інституту геології Василя Садикова я почувалася так, наче живу на початку світу.

Наше одруження примирило всіх. Я безмежно раділа, що очі Колосовської не виказували тепер ані розпачу, ані злості. Незабаром Аліна подала заяву про звільнення. Наостанок сказала:

— Ти, Полю, не тютя! Ти молодець!

А Садиков процитував мені нашу начитану Зою, що виводила нас із кризи після розриву з геологами:

''При першому коханні чоловіки переконані, що воно й останнє. А при останньому — що воно перше".

А життя — то величезний клубок вовни. Уявіть собі, що ви розплутуєте його. Якщо терпеливо і врівноважено розплутувати, не порвеш жодної нитки, а якщо швидко й дражливо, можна сплутати й порвати.