Тюті

Петер

— Диви, Хряпині німчуру повели до річки купатися.

— Німецьке байстря, а люблять, як рідного.

— Так він же їм справді рідний.

— Однаково німчура...

Галя Хряпа мала вже трійко своїх, а четвертого зачала від німця. Жила вона під час окупації у Мейєровій хаті. Євреєць Мейєр вчасно втік із села. А хата в нього була... не хата, а добротний будинок. Отож, одну половину в ньому займала Галя з дітьми, а в другій умостився німецький штаб.

У селі гомоніли: "Галя — нечупара, погана мати і господиня. Якби не чоловік Мусій, то діти б ніколи не нюхали борщу".

Так це ж у добру, мирну годину. А тут війна, чоловік на фронті, німці, вважай, за стіною, діти голодні. Одне слово... нечува-не горе.

У штабних завжди залишалися якісь недоїдки. Собаки у Хряп не було, усе доїдали діти.

— Пане німцю! Дайте хлібця сиротам. Батько на фронті, сама нездужаю.

— Що ти плещеш, дурна?! Ти ще їм скажи, як твій Мусій трощить їхніх на фронті.

— Ну і вдача у цієї жінки. Як бідолашний Мусій жив із нею стільки років? Ще й троїх дітей придбали. Їсти готував чоловік, грядку обробляли діти. А вона...

— Пане німцю! Дайте хоч щось діткам.

Один таки змилостився. У нього було добре обличчя, трохи запалі, уважні блакитні очі, ніс із ледь помітною горбинкою і світле пасемце русявого волосся, що спадало на чоло. Він частенько, коли не бачив офіцер, підкидав дітям істивне. Галя знала ще один секрет білявого, вона любила підглядати за ним: часом, так само на самоті, він діставав з потаємної кишені фотокартку і довго-довго вдивлявся у неї. На картці було двійко дітей — хлопчик і дівчинка, і жінка середніх літ з буклями понад вухами. Жінка і хлопчик у панчішках Хря-пиху анітрохи не цікавили. А от дівчинка — це було справжнє диво: сукенька з коротким ліфом, а внизу — мереживо, на шийці стрічка, а на ній, якась, мабуть, дорога прикраса. "А моя Нюра така обідрана і некрасива. Вся у мене".

У ту мить, коли Галя замилувалася дівчинкою на фотокартці, німець спиною відчув чужий погляд. Обернувся. Цієї він не боявся. Нічого не сказав, тільки вище підняв руку з фотокарткою, аби Галі було видніше. У селі, звісно, ніхто не знав чужої німецької мови, так само, як і німці не знали української. Але всі добре один одного розуміли. Говорили погляди, руки, інтонації. Порозумілися й ці двоє — нечупара Хряпиха і вишуканий білявець німець.

Наприкінці жовтня 1943 року німці покинули Касатовичі. Тікали вони через Пірнове. Куди? Не знаю. Мала була. Збиралися швидко, зосереджено, пунктуально. Практично нічого не забували й не залишали в хатах, де мешкали.

На прощання німець з білявим пасем-цем на чолі подарував Галі ножиці "Puma", кілька банок консервів і губну гармоньку. Думала це все. Аж ні. Через дев'ять місяців Хряпиха народила хлопчика. Назвала Петером. "Зовсім сказилася жінка, — ляскали язиками баби. — Для всіх у Касато-вичах він Петро, а для неї Петер. Німчура, та й годі!"

Для сусідів, може, й німчура, а для Галі — синочок. Вже й підріс хлопчик настільки. що час від часу тітка Горпина кричить зі свого городу:

— Галю, знов твій Петро, окаянний, грушки мої трясе! Роби з ним що-небудь.

— Який він тобі Петро? Петер він! А груші — Божі, а не твої.

— З якого це часу ти стала така побожна? — зачиняла тітка Горпина хвіртку, йшла до хати: "Очі б мої не бачили голодранців цих. Хряп!"

Хлопець ріс, діти грядку обробляли, село потроху оживало. Стали чоловіки з фронту повертатися. Скалічені, а то й зовсім каліки, як-от Левко, без обох ніг.

Ще в Києві, на Спаській пристані, звідки катером "Павлик Морозов" повертався

додому Мусій Хряпа, односельці доповіли йому про Петера.

"Що ж його робити?" — думав чоловік. Мовчав і курив. Курив і мовчав. Коли катер причалив у Касатовичах, Мусій зійшов трапом на берег, перейшов Ве-реб'ївські луки, але додому не пішов. Натомість зайшов до крамниці, узяв пляшку горілки й завернув до діда Терешка.

— Що мені робити, Терентію Івановичу?

— Голову одрубати!

— Та ні.

Випили ще по одній.

— Терентію Івановичу! Що мені робити?

— Голову одрубати!

Піду я додому, до своїх.

Наступного дня він знову прийшов до

діда Терешка.

— Візьміть мене, Терентію Івановичу, сторожем на сінопункт.

Дід узяв. Мусій не тільки сторожував тюки з сіном, які щотижня переправляли баржами на Київ, а й постійно жив у будці на березі Дніпра, яку сам і спорудив власними руками.

"Дніпро!.. Вийдеш на берег — бодай один тільки раз — і на все життя непроми-нуще враження від імлисто-блакитної гладіні ріки, від оксамитно-шовкової трави на тому березі. Це треба бачити. І вміти побачити. Білий, як хустка, пісок на косі. У будці прив'яле пахуче сіно, під осінь — дикі качки і мисливці з Києва. А ось уже й сигнальні бакени серед Дніпра засвітилися. Краса! Дніпрова краса. Касатовичівська

краса... Тут не тільки про образи, про Петера, а й про рідного батька забудеш".

А Петер росте. Білявий, великі сині очі. А вії... Де той сантиметр, щоб поміряти їх?! Старші Хряпині діти годують, причісують, цілують, захищають Петера, а влітку водять до Вовчої річки купатися. Наше село не здивуєш тим, що хтось там має губну гармоньку. Після окупації вони були мало не в кожній хаті. Але добре грати на ній умів тільки п'ятирічний Петер.

— От бісеня! Увесь у батька свого, нім-чуру, — це Галя подрузі. — Пам'ятаєш, Зінько, як ми під ту маленьку музичку польку витанцьовували? А старший підійшов і каже: "Ето нє так. Ето фокстрот".

— Та не кричи, прицюцькувата, люди почують. Подумають, що в окупації ми тільки фокстроти танцювали.

— А що? Хіба не було? Ковдрами позакриваємо вікна, на стіл лампу і у два голоси: "На позицію дєвушка..."

— Про таке можеш кричати, хоч і до Києва. Ти, Галько, про окупацію не дуже одкровенничай. У тебе байстрюк, у мене любов. А люди які у нас? Не поймуть.

— Правда. Це я по дурості. Така одкро-венна...

А Мусій сторожує. Рибу з Дніпра носить своїм. Потім уже в будці рідше став ночувати, ні-ні та й додому шмаляє. Галя якось сказала йому: "Ну, вбий мене, якщо хочеш!" Не вбиває. Більше того, на перше вересня повів Петера за руку до першого класу. Здуріти можна! Звикайте, односельці: душогубства у Хряп не буде! "Нім-чура" став Мусієвим сином. Закінчив семирічку і вивчився у Києві на кухаря.

— О, тепер з Гальчиної хати не тільки борщовим духом віятиме., — глузували односельці...

Коли почалося "велике переселення народів" на догоду ГЕС та майбутньому морю, і Касатовичі "пішли на знос", родина Мусія й Галі Хряп перебралася до районного центру. Петер допомагав будівництву київськими заробітками. А згодом і сам переїхав до матері. Галька жила сама, Мусієчко помер, царство йому небесне, космічної доброти був чоловік. Старші діти порозліталися, хто куди. Тільки меншенький, Петер, залишився біля неї.

Працював хлопець у шкільній їдальні. Ходив дуже охайно, у вишиваній сорочці. Сам купив у художньому салоні в Києві. Ледача Галька нічого не вміла, навіть вишивати. Шкільне меню писав українською мовою. А вечорами над Десною грав на німецькій губній гармоньці. Та ще й як!

Роки великих змін привели на Україну багато чужоземних людей. До містечка, де замешкав Петер, прибула іноземна делегація з перекладачем. Містечко невелике, і через годину всі знали, чого завітали до них ті люди. Фабрику хочуть будувати неподалік від школи. Знов — "на знос"?! Кинув хтось здогад . І, хоча той здогад нічим не був умотивований, народ захвилювався: "Та доки, врешті, будуть досліди над нами робити?!"

— Та ви спочатку вислухайте, — благав місцевий чиновник.

— Вислухати можна.

На середину шкільного подвір'я вийшов чоловік, охайно і по-сучасному вдягнений. І хоч цей пан був підстаркуватий, але пещений і витончений. Поганенькою російською мовою він поділився з присутніми думками про те, що, оскільки від лісу, якого довкола так багато, користі їм майже ніякої немає, то він пропонує вигідний бізнес-проект: побудувати тут, за участі його капіталу, фабрику, яка дасть тутешньому люду багато робочих місць і прибутки до місцевого бюджету, від яких поліпшиться і їхній матеріальний стан.

Народ схвально загомонів.

— А що ж вироблятиме ваша фабрика? — запитав хтось із не байдужих, наляканих чорнобильською напастю та чутками й телепередачами про шкідливі для здоров'я підприємства, що, мов гриби після дощу, плодилися як близько, так і далеко.

Замість відповіді пан бізнесмен дістав з кишені губну гармоньку, точнісінько таку, як у Петера. Натовп спершу остовпів. а тоді зайшовся реготом. Районний чиновник замахав руками, закричав, намагаючись повернути збори у ділове русло. Згадки про робочі місця та прибутки до бюджету таки подіяли, і натовп угомонився. Тільки не всі.

Треба було бачити в цю мить стару Галю Хряпу, На збори її привела усім відома її вроджена цікавість, звичка, якої вона не позбулася й на старість. Побачивши в руках закордонного пана гармоньку, Галька пильніше придивилася до гостя. Попри старечі зміни, його обличчя було копією Петерового: трохи запалі великі сині очі, ніс з горбинкою, сиве, вже не біляве па-семко над чолом. Стара, беззуба Галя, ледве переставляючи ноги, подалася до нього:

— Петере! Це ти?

— О-о-о! Такіє нєщасниє старушкі тоже нє обідім...- Зробивши широкий жест рукою, запевнив він збори.

Але Гальчин "меншенький", що теж прийшов і уважно прислуховувався до промов з точки зору своєї професії, зачувши, що сказав чужоземний пан, зірвався з місця й кинувся до нього:

— Ніяка вона тобі не старушка, а моя мати. А якщо ти такий тупущий, що не впізнав у ній моєї матері, а у мені свого сина, то поганяй, німчуро, додому і там будуй свої фабрики. Які схочеш, такі й будуй! А тут не командуй!

Натовп закляк, шокований почутим.

Перекладач залопотів щось на вухо бізнесменові. Той шарпнувся був у бік обох Хряп, але районний чиновник, разом з перекладачем, вхопивши попід руки, потягли його до новенького "Фольксвагена", що стояв неподалік. Та курява, що знялася за машиною, вляглася досить швидко. Набагато швидше, аніж та, що зчинилася в головах збентежених учасників сходу...

д: Ну, як вам така любов під окупацією?

ж: Дуже несподівана і сама новелка, і всі перипетії. Можна навіть сказати — цілий спектр того явища, що зветься любов'ю: любов чоловіка і дружини, зрада, жадання розплати з одного боку, тривожне очікування з другого, перемога любові родинної. І все це на тлі ще не розвіяної атмосфери війни...

д: Ну, якщо вас так розчулює тема сільського, але далеко не пасторального кохання, то ось вам ще одна версія під назвою...