Тюті

Будинок з вікнами у двір

Ось уже другий день у Христини Олександрівни захрип голос. Та якби тільки це, а то й рухи якісь мляві, а головне у вухах нестерпний біль.

— Може, вдатися до того, що я вчора у газеті прочитала? — жалісливим голосочком звернулася до чоловіка.

— Роби, що хочеш.

Жінка вдягла окуляри, взяла учорашню газету, що називалася "Здоровеньки були" і стала читати вголос: "Взяти аркуш синього копіювального паперу, скрутити його у трубочку, засунути у вухо і підпалити. Коли вогонь буде майже коло вуха, легко вибити папір. Робити це треба, дотримуючись правил пожежної безпеки — краще у дворі. І все відразу пройде".

Христину Олександрівну все влаштовувало. Але проробити все це у нашому дворі, на очах у всього жіноцтва, що тільки й знає, що протирає вікна у двір, аби чогось не пропустити?! Ну, ні! Ще подумають, що чоловік ляща дав, і будуть не тільки пальцями показувати, а й фотографувати чи знімати на відео. Адже будинок — елітний! Посудіть самі:

Вікно перше: дружина лауреата Шевченківської премії;

Вікно друге: дружина народного депутата блоку "Наша Україна";

Вікно третє: дружина трудівника "Раф-файзен-банку Аваль";

Вікно четверте: офіс "Східні прикраси, сувеніри";

А на матовому склі п'ятого виблискує золотом напис: "Приватний юрист". У нього там, мабуть, не тільки дружина.

Не буду продовжувати цієї інвентаризації. Усе і так ясно, як удень.То ви наважилися б лікувати своє вухо за рецептом газети попід тими вікнами?!

Я також ні. Піду, мабуть, до дружини лауреата. Вона, правда, не лікар, але в медицині тямить. Біолог, працює в науково-дослідному інституті. Спробуйте уявити собі жінку, про яку йтиме мова. Хоча буває, що й через сорок років подружнього життя вдачу жінки розгадати важко.Дру-жина лауреата відчинила двері, потім запнула поли шовкового халата і запросила на кухню. Там смачно пахло кавою і цигарковим димом. Мася курила, ходила вдома у дорогих халатах. Не визнавала ні спортивних штанів, ні шортів, про які ми в один голос кажемо: охайно, практично і зручно. Її повне ім'я Матильда Василівна, але чоловік називає її Масею. Вона не киянка, з Волині.Має приємний голос і говорить вишуканою українською мовою.

— Завжди знаходиш те, чого не шукаєш, сказала Мася, дістаючи з кишені халата листа в конверті. — А вашому чоловікові пишуть?

— Нє-е, — ніяковіючи, відповіла гостя.

— Це тому, що не поет, Моєму пишуть і багато. Вдячні читачі. Правда, Василь їх не читає, віддає мені, а я відписую усім- усім.

— Ви ідеальна дружина.

— Та ні. Просто я його дуже люблю.

Завжди стримана і не дуже комунікабельна, Мася не рада була, що ні сіло, ні впало вдарилася у відвертість. Про Масю у будинку подейкували:

— Ця західнячка вітається через губу. Але чого вона така жаліслива до бомжів, котів і собак?

— Дітей немає. Треба ж когось іще жаліти, окрім Василька.

Хоча у Христини нестерпно боліло вухо, вона знала, що з Матильдою Василівною вести розмову треба тільки про високе: поезію, живопис, симфонічну музику тощо. Тому бовкнула:

— Оце кажуть, що підміна одного виду мистецтва іншим, наприклад, театр — кі-ном, телебачення — кіном, негативно впливає на мистецтво взагалі. А як ви думаєте, Матильдо Василівно?

— Ви прийшли до мене, щоб саме про це поговорити?

— Та ні, щось із вухом, — призналася Христя.

Мася ввічливо всміхнулася. Слоїк з рідиною, бинт і кашеміровий шарф господині в одну мить опинилися на столі. Рідина — не що інше, як борний спирт, з бинта, усі знають, робиться гнотик, шарф — на голову. І доки Мася показувала родинні фотографії, гостя відчула, як приємне тепло розлилося по всьому тілу.

На знак вдячності, вона знову вдарилася у "високе".

— А мій чоловік цього літа пасіку і курінь на дачі поставив.

— А до чого на дачі курінь? Пасіку — зрозуміло: бджілки літають, медок носять, А до чого тут курінь? — уже сердито запитала Мася.

— Час нам стати свідомими українцями. Нація гине, забуває свої традиції. Щось треба робити для рідного краю.

— Курені по городах поставити?

— Ви, Матильдо Василівно, хоч і волинянка, але якась далека від національних інтересів. Курінь — це національна атрибутика. Скільки ж у ньому рідного, степового, українського!

— Я вже готова заплакати від розчулення. А ви не думали у своїй квартирі паркет замінити на долівку?

— Ви жартуєте чи знущаєтесь?

— Я серйозно... До речі, як вухо?

— Ліпше. Таке млосне тепло пішло по всьому тілу. Ніби помолодшала. Знов жити хочеться. Як у того поета:

— То ви й Олеся знаєте?

— А ви, Матильдо Василівно, думали, якщо мій — прозаїк, то для мене поезія вже й не існує? Я багато читаю. Десь навіть вичитала, що подружжю пасує гармонійність. От я й стараюся. Як ми з вами, Матильдо Василівно, добре поспілкувалися. Піду вже. Мій зараз, окрім своєї прози, в теорію літератури вдарився, У педінституті запропонували курс лекцій прочитати з цієї галузі. А пасіка і молодь — то стихія мого прозаїка.

Мася замкнула двері за сусідкою.

— Прости Господи, яка ж вона... — хотіла додати погане слово, та стрималася, — ...обмежена.

У серйозному літературознавстві існує такий продуктивний прийом, як порівняльна характеристика образів, що полягає, зокрема, у співставленні спільного і відмінного. Застосувавши цей прийом до образів героїнь нашого будинку, можна сказати, що усе спільне у них перебуває на поверхні: Стать — жіноча, соціальний статус — дружини лауреатів, місцеперебування — не лише один і той самий будинок, а й той самий під'їзд. А от щодо відмінного....

Удома Христина Олександрівна зірвала з голови Масин кашеміровий шарф і без будь-якої передмови виклала:

— І де вони гроші беруть?! Петре, чуєш? Уже й євроремонт зробили "бідні поети". Двадцять дві тисячі баксів коштує той ремонт.

— Звідки ти знаєш?

— Це ти ніколи нічого не знаєш. Ледве до ста рахуєш, рівно стільки, скільки тобі у видавництві за твої новелки платять. А я прикид зробила правильний. Може, й не двадцять дві тисячі, а більше. Сьогодні там була. Правда, далі кухні не пустили.

— Нехай роблять і євро, і все інше, коли гроші люди мають.

— Це ти називаєш "мають"?.. У цього є й інша назва...

— Брехня! — захищав колегу по перу прозаїк Петро.

— Я ніколи не брешу. Звички такої не маю. Просто поінформована.

— Твоя інформація... Ти б краще роботу собі якусь пошукала. Здорова. Маєш диплом про вищу освіту. Діти дорослі. Ма-ся уже відділом керує...

— Керує... Знаю, як вони тепер керують. Он нашою Люсею добре покерували... А по-друге, я пенсіонерка, і чоловік у мене лауреат.

Петро зблід і замовк. "Погань", — хотів кинути уголос, але стримався. Сидів і мовчав, Довго мовчав. Тільки очі зайнялися якимсь дивним блиском. Так бувало завжди, коли в голову приходила цікава думка, вимальовувався оригінальний сюжет.

...Колись... На столі у прозорій склянці, виповненій по вінця водою, стояли настурції, простенькі, але такі любі квіти. Особливо темно-рожеві. Ті настурції щороку висівали у сусідньому садку. Росли там також ромашки і духмяний табак. А ще невідомі йому космея і кореопсис. У вимові власниці багатого садка космея оберталася на щось подібне до "змія". А грядки у садочку пололо дівча на ім'я Христинка, донька господині. Його завжди огортав туманець щастя, коли він споглядав той садок, квіти, дівчинку, що поралася у квітнику. У Петрової матері також росли квіти — чорнобривці, мальви. Але вони не викликали таких почуттів, не вражали красою свого існування. Може, тому, що біля них не було дівчини з довгою рудою косою? Рано-вранці він прокидався, і ноги самі несли його до тину, за яким починався сусідський садок.

"Моє серце давно вже полишило батьківську хату, ті місця, де минала юність. Але часом так хочеться наблизитися до сусідського садка, де вперше зачув звабливий шепіт кохання...

Що ж сталося з нами? Чому ми так часто не можемо дійти згоди з дружиною. Більше того. я навіть сам, бува, не можу дійти згоди з самим собою."

Глибоке переконання в тому, що все, чого людині бракує у житті, можна одержати з книжок, привело прозаїка зі світу реального у світ віртуальний, в якому жили не люди, а художні образи. Це у драмі герої діяльні, а в романі повинні домінувати не вчинки й події, а поглиблене обмірковування подій, їхній аналіз. Внаслідок тих розмірковувань прозаїк дійшов висновку, що герой роману має бути пасивний. "Але ж ти живеш у реальному житті!" — від року до року дедалі більше злостилася дружина. Отже, виходить, причина не лише в Христині та її рудій косі. Не лише у втраті вражень від омріяного прекрасного. Це завдавало прозаїкові тяжких мук. Від її неспокійної, дивацької вдачі перепадало всім, навіть друзям. А була ж янго-лом-охоронцем. Які недоречні ці душевні порухи. Надто тепер, коли мені треба дуже серйозно підготуватися до завтрашньої лекції.

— Христинко! Людина повинна задовольнятися малим, — прозаїкові чомусь видалося можливим у такий спосіб покінчити з неприємною дискусією.

А тим часом у старомодному фотелі з батьківської спадщини дружина поета Мася розбирала листи.

— Васильку! — Ти тільки послухай, що пише учителька з Черкас про твою останню добірку віршів у "Літературній Україні"!

— Не мороч мені голову. Читачі давно вже не пишуть листів поетам. Останній раз це було, здається, у сімдесятих роках, коли Сєню Гордєєва на перше травня закидали і листами, і квітами, і транспарантами, — пожартував поет. — А якщо серйозно, то зливу листів зафіксувала партійна преса у 1968 році, коли вийшов роман Олеся Гончара "Собор". Це тоді народилася унікальна форма засудження: "Я рома-ну не читав, але засуджую..." Слухай, а може, ці листи ти сама пишеш? Мало не пів-мішка назбиралося.

— Васильку! Чому ти так погано про мене думаєш? По-перше, епістолярія не мій жанр. А по-друге, мені просто ніколи. І все-таки напишу відповідь учительці з Черкас. Поет має бути пунктуальним. Але спершу покурю. Можна?

— Пали. Мені це не заважає.

Останнім часом Мася курила без міри.

Уже не ховалася від Василя та своїх колег. Сидить собі гарна жінка у шовковому халаті з цигаркою і мріє, як одна з героїнь Лесі Українки: "Мій ідеал — чоловік розумний".

— Василько?

— Так.

Тут не тільки листи писатимеш, а й пройдеш по вулиці Грушевського з транспарантом: "Мій — найрозумніший!"

Мася була другою у поета. Мала на Волині заможну родину, добре виховання, поетичну натуру, а головне — самозрече-ну любов до Василя Пікузи. Любила ще дорогі єдвабні халати індивідуального пошиву і свою роботу в науково-дослідному інституті. Одне погано: дітей у них не було. Очима стрілася з Васильком і якось зів'яла. Невже ніколи? Діти, цей ніжний рій, ввижаються їй скрізь: коли пише листи читачам, коли консультує аспірантів, і коли стрічає сусідського хлопчика.

— Я, Васильку, гину, коли бачу їхнього хлопчика. Чемний, розумний. Така рибонька.

— Його мати по сто разів на день згадує тебе в компанії чортів, а ти вдаєшся до телячих ніжностей.

— Дружину твого колеги-прозаїка пожаліти треба. А син у них — рибонька. До речі, сьогодні заходила полікувати вухо.

— Про євроремонт розмову не заводила?

— Та ні. Творча інтелектуальна бесіда.

— Так я тобі й повірив. Шкода Петра. На скіпку став схожий, а вона все гребе та поганяє. Ти бачила їхню поштову скриньку? Вона завжди відкрита. Жодної газети, окрім "Києва на долонях", що його безкоштовно усім на сміття кидають.

— Жити, Васильку, стало важко,

— Із солідарності "Літературну Україну" треба всім передплачувати, Не така вже вона й дорога.

— Все одно, їхній хлопчик — рибонька, — наполягала на своєму Мася.

Поет Василь Пікуза вкотре чудувався. Таки пощастило (хоча і вдруге) йому з дружиною. У музиці є такий термін "піано", тобто "тихо, ледве чутно". Отака вона за своєю вдачею. А кожна її розповідь — поезія. До речі, а яка різниця між поезією і прозою? І оскільки поет Пікуза був ще й дотепником, то сам собі і відповів: "Така сама, як між тим опудалом (дружиною прозаїка) і моєю Масею!" Учора виповзла у коридор у халаті: декольте до пупа, а на окуляри начепила золотий ланцюжок! Брудний халат і золотий ланцюжок! Гармонія.

— Чого це ви, мадам, так відверто вдягнені?

— Це природа. Її не треба соромитися, Нею люди милуються, тільки не Пікузи.

Гідність не дозволяла відплатити їй тим же. До того ж день тяжкий: жалоба в місті. У Львові під час авіа-шоу військовий літак упав у натовп глядачів. Вісім десятків людей загинуло, понад сто поранено. Навіть у кафе навпроти вимкнули музику, А я буду з Христиною скузуватися у такий день. Повернувся й рушив до ліфта. А оскільки поети за будь-якої ситуації залишаються поетами, то в думці процитував із "Марії Чурай":

д: Ось так, шановна Інно... не знаю, як вас по-батькові. Мабуть, настав час підсумувати усе набалакане про пенсіонерів і про пенсійне життя-буття. Що ми маємо? По-перше...

ж: Дзвонять у двері!

д: Кого це так пізно несе? Спитайте, будь ласка, не відкриваючи, хто там? Вам ближче до дверей.

ж: (стишеним голосом) Якась Ольга. д: Ця Ольга — торба з дустом. Але колега і теж пенсіонерка. Впустіть її. о: Полю, це я. д: Та вже бачу. Чого тобі? о: Полю! Завтра мітинг на Воровсько-го. Протест. Зносять Сінний ринок. Не проспи.

д: Я на мітинги не ходжу.

о: Як це? А під час помаранчевої хіба не бігала?

д: Таке буває раз на сто років. Усе, Ольго.

о: А що ви тут робите?

д: Інтерв'юємось!

о: О, я таке люблю. Ви, пані журналістко, цю Поліну не слухайте. Скритна дуже. А я інша. У мене вся правда на долоні. Наш суддя каже: "Якби, Ольго Антонівно, усі злодюги були такі, як ви, нам набагато легше б працювалося". Ходімте до мене! Душу відведу з розумною людиною. Живеш тут з лауреатами різних премій, а поговорити нема з ким. Та про це потім. Спочатку я розповім вам про те, як любив мене відомий на весь світ перекладач. Я й прізвище назву на всю Україну — Микола Лукаш. Я ж не Поліна. Та скритничає. На зло їй, на все буду дуже художньо відповідати. А то Поліна весь час дорікає: "Не захистила дисертацію, не захистила дисертацію..." Воно мені треба? д: Зараз буде співати. о: І заспіваю. Ось, у перекладі Миколи Лукаша:

д: А що я казала? Олю, годі вже. Іди собі. Тобі рано вставати.

ж: Оригіналка.

д: Торба з дустом, а не оригіналка. Це ж треба таке: закінчила філологічний факультет у Львівському університеті, аспірантуру. Працювала у школі, якихось редакціях, у столичному ВНЗ. А вийшла на пенсію, підробляє прибиральницею у райсуді. І це при чоловікові і трьох дорослих дітях. Але хай їй грець. Давайте про своє.

Отже підсумуємо набалакане, щоб ви мали краще уявлення про матеріал для вашого задуму на тему "Як там вам на пенсії?"

Перше: Нам завжди ніколи. Тільки поети нікуди не поспішають, бо дуже прислухаються до своїх почувань. А у нас мало часу.

Друге: Пенсіонери багато грошей витрачають на ліки.

Третє: Нам, пенсіонерам імпонують думки великого Гете про те, що люди менше б страждали, якби не так ятрили душу давно минулими прикрощами і жили собі тільки теперішнім. На нашому досвіді ви переконалися, що нам жити за постулатами Гете не вдається.

А от білоруський письменник Василь Биков вважав, що до старості треба готуватися, як до лекцій. Коли тихими вечорами повертаєшся додому (найчастіше це буває першого вересня), знаєш: до лекцій готуватися уже не треба. Але ти віриш, що нову сходинку, яка називається "пенсійний вік" або спокійне буття, ти подолаєш "під музику Вівальді, Вівальді, Вівальді..."

І насамкінець. Ваша, Інно, газета до дня людей похилого віку, що відзначається першого жовтня, оголосила конкурс на краще оповідання. Тож насмілюся передати вам з цією метою наступні два: "Я — шляхетного роду" і "Чому бичок повернувся".

Усім хочеться, хоч і маленького, успіху. Хіба це гріх?

Отже: