Тюті

"Погубить мене ступа"

У всіх учителів-чоловіків Касатовичівської середньої школи дружини, як дружини: або продавець, або зав-поштою, або медсестра, або теж учителька. А в Дмитра Івановича — працівник лісівництва. Усе життя Катерина збирала в Кокорі живицю — соснову смолу. Під могутніми кронами сосон дівчина знайшла покликання свого життя. Зайдеш у ліс — усе твоє. Думки й почуття, наче метелики біля вогню, в'ються навколо лісу. З ним бесіду вела, жила, любила.

Колишній підводник, капітан 3-го рангу, що в сухопутних військах дорівнює майорові, Дмитро Іванович Стригуб, з'явився у нашій школі одразу після війни Він став справжнім скарбом для тодішньої сільської освіти. Вів уроки математики, фізкультури, гурток співів.

Катерину запримітив у восьмому класі. Здорова, повнотіла, з червоними пухкенькими губами, темними косами і чорними, як вуглинки, очима. Більше мовчить, за неї розмовляють очі. Їй важко давалася шкільна наука. І, хоч сільські хлопці називали її Ступою, самі увивалися коло неї, мов джмелі у квітнику. Учитель математики і фізкультури — таке одразу помічається — прихильно ставився до Катерини. З усіма по-воєнному: встань, сядь, думай. А з нею інакше. На контрольній з математики стане близенько коло її парти і наче ненароком "умножить" ( спершу він розмовляв російською). Тоді цифру якусь назве. Теж ненароком.

— Так це ж відповідь! — раділи ми.

Скажіть, на милість, хіба цього мало, щоб хтось із шкільних лобурів крейдою на Катерининій парті намалював: "Ступа + Д. І. = Л."

Жила Катерина удвох з матір'ю-удо-вою, як і більшість наших учнів. Їхня хата стояла осторонь села, так що грядка з картоплею упиралася в сосняк. Капітан часто ходив до лісу: у його краях — усе степ та степ.

Була неділя. Учитель забрів на галявину: під деревом сидить Катерина, корову з телям пасе.

— Гуляєш?

— Аякже. Припасую теля, бо в череду йому рано.

— А чому без книжки?

— А навіщо?

Книги ніколи не викликали в неї зацікавлення. Вона й пробувала щось читати, та ніколи не могла зосередитися, тому й кидала. Може, не ту книгу їй давали.

"Тільки баки дітям забиває те читання",-скаржилася вона матері..

— Книга, доню, дуже корисна, навіть під старість. Ти тільки подумай ось, чому твоя мати до цього часу може співомовки Рудан-ського на пам'ять переказувати?! І не тільки Руданського! А Лесю Українку! Ой, якби не війна, далеко пішла б твоя мати Лисо-вета... Одного не можу зрозуміти, хто тобі заклав у душу таку нехіть до книжок...

Мовчазна, з засмаглим обличчям і великими, як на її вік, босими ногами, учениця восьмого класу викликала в Дмитра Івановича якісь незбагненні імпульси і неспокій, від яких завмирало серце, з'являлося почуття сорому. І, не знати звідки, висіялася думка: "Погубить мене Ступа".

У селі життя прозоре. За десять кілометрів відомо, у якій хаті вчора гнали самогон. Тому в понеділок побачення вчителя й Катерини у лісі жваво обговорювала не тільки школа. Проте, на носі був червень, а отже, у лісі суниці, а в школі іспити, тож новину, яку сорока на хвості принесла, швидко й забули. Окрім того, у школі Катерина більше не з'являлася. Покинула та й капець..

Тієї ночі у Лисоветиній хаті світилося мало не до ранку. Удова виховувала доньку.

— Я думала, Катю, ти вилікуєш мою душу. Вивчишся, людиною станеш. Ти ж бачиш, як я живу. Як трава. А цей колгосп з його трудоднями... Якби не грядка та не Лиска, давно б старцювати пішли. Згоряє душа моя, плавиться і тане остання надія.

Це вже, доню, я не з тобою балакаю, а з твоїм батьком, якого ти у вічі ніколи не бачила. Найстаранніші та найздібніші незабаром повернуться у село. Якщо не назавжди, то хоч у гості. Повернуться шанованими людьми — лікарями, вчителями, агрономами. Чи не пошкодуєш тоді?

— Ні! — сердито одрізала дівчина.

Тоді підійшла до матері, пригорнулася і

більше очима сказала: "Не треба побиватися, мамо. Важко мені і незрозуміло з тими книжками. У лісі — інша справа: над кронами сосон ясніє високе небо, а долі — зарості пахучої черемхи. А скільки на привіллі квітів! Сині, жовті, червоні, а головне — живі". Катерина знала в Кокорі кожну стежку, дорогу, кожен брід, кожне дерево. Ось недавно зрубано, а це всохло від старості, а цьому болять, мабуть, якісь вавки, бо шишки на стовбурі. Дівчина вчувала попри лісовий гомін то притлумлений стогін, то гірке голосіння. То озивалися братські могили. Їх у лісі було дві і одна в самому селі, біля сільського цвинтаря.

То була остання педагогічна спроба матері. Безсила мудра Лисовета змирилася з вибором дочки.

— Ти б, Катю, занесла колись молока вчителю Кажуть, на скоромному перебивається чоловік. А робота ж у нього важка, умственна. Він, — гомоніла мати, — гарна людина. Має шану в селі, хвалять дуже люди.

Офіцер, капітан 3-го рангу і в запасі залишався офіцером. На уроках фізкультури вимотував учнів "стройовою підготовкою". Але його другою любов'ю після математики був співочий гурток. Йому він віддавався зі щирою пристрастю і наполегливістю. І так запалював гуртківців, що ті аж надривалися виспівуючи, очевидно, його улюблену часів юності:

Дякувати Богові, дід Терешко роз'яснив народу, що таке "піка". Бо спочатку, як доходило до слова "піка", реготу було на все село, і репетиція мало не зривалася. Зате пізніше, завдяки йому ж, улюбленою піснею не тільки гуртківців, а й багатьох дорослих касатовичан, недавніх фронтовиків, а особливо вдів, усіх, хто не забув ані 1941-й, ані 1945-й рік, стала інша пісня:

Тогочасні ЗМІ (Засоби масової інформації): радіоприймач "Родина", що стояв у кабінеті директора школи, радіоточка, яку слухав через навушники дід Терешко, один примірник газети "Ленінським шляхом", який курці не встигли порвати на цигарки, не могли повною мірою вдовольнити культурно-естетичні потреби села і школи, зокрема. Надолужували лекціями, гуртками, бесідами на колодах. Отож, співочий гурток, під керівництвом Дмитра Івановича, був вагомим внеском у культурну революцію в нашому, "окремо взятому", селі.

У тітки Лисовети тліла надія: "Може, вчитель візьме Катю? Хоч і старший, зате освічений і надійний". Тому часто нахвалювала його у присутності дочки і передавала свіженького молочка. Учитель пив молоко, ганяв учнів до Кокори "похідним та стройовим кроком" і мусолив нав'язливу думку, що не знати, з якого дива взялася: "Погубить мене Ступа".

Після нічної розмови з матір'ю Катерина стала працювати в лісівництві. Людям здавалася протиприродною ота хіть молодої дівчини до важкої праці в лісі. Про неї казали: "Дере Катя живицю живцем". Та робота важка навіть для чоловіка. Щодня тільки ходи шість кілометрів: три туди та три назад. У дощ, спеку, заметіль іде дівчина, як на варту. Сокира, торба з різноманітним причандаллям: стамески, ножі, металевий гак, карнавки для живиці. А ще хліб і пляшка молока. Працювала Катерина старанно, смоли щодня наточувала багато. Її дух приносила з лісу додому. Він стояв у хаті. в коморі, навіть у хліві. З кож-ним роком грубішали руки, шкіра. Кух-вайка і чоботи робили Катрю дебелою і старшою, ніж насправді. Лисовета побивалася за нею. А тут ще й сама занедужала. З'явився сухий кашель, марніла з кожним днем, самі вилиці стирчали. Не допомагало й зілля, що його мішками приносила дочка з лісу й запарювала для неї.

— Хоч би ти пару собі знайшла, Катре, то я б і вмерла спокійно.

Накаркала. Приходить голова сільської ради і каже:

— Ти, Лисовето, у поле негожа ходити, нездужаєш. Хата в тебе простора. Візьми на постій водолаза. З Києва приїхала велика бригада для виконання особливих робіт під водою.

Тоді, після війни, не тільки в Касатови-чах, по всьому Дніпру піднімали з дна ріки невеличкі судна, катери, човни, пороми плоти тощо. Одне слово розчищали фарватер від різних перешкод. Чого тільки тоді не приносили водолази в село: губні гармоньки, каски, зброю, набої — усього було. Дідові Терешку, наприклад, його пос-тоялець-водолаз подарував срібну ложку, німецьку, бо літери на ній були не наші: "ZS". Дітлахи й старі баби днями сиділи на березі Дніпра — дивись, може, щось і перепаде.

— То він сьогодні й прийде, — сказав голова, не дочекавшись відповіді.

То був хворобливий молодий чоловік років тридцяти. Стриманий, ввічливий, а головне — добрий. Водолази мали непоганий пайок. У хаті Лисовети, окрім картоплі й молока, з'явилися, дякуючи постояльцеві, і м'ясні страви з консервних банок.

Усе вийшло саме по собі: удень Катерина в лісі, водолаз на Дніпрі, а вночі — разом у Лисоветиній хаті. Ніяких освідчень у коханні, ніяких ЗАГСів не було, просто так, ненароком, Катерина стала жінкою водолаза з Києва. А капітан 3-го рангу все ганяв учнів "стройовим кроком", готував новий репертуар до концерту з нагоди річниці Жовтневої революції, пив молоко від корови Лиски і... тужив: "Таки погубила ти мене, Ступо!.."

Сталося непередбачене. Раптово помер водолаз, зять тітки Лисовети. Лікар написав висновок — кесонна хвороба. Професійне захворювання тих, хто працює на глибині, внаслідок швидкої зміни атмосферного тиску під час підйому на поверхню. Дуже шкода було чужого, не старого ще чоловіка. Але великого розпачу в душі Катрі, здається, не було. Треба жити...

Сонце вже стало високо, птахи розспівалися на всі голоси, ліс шумить, зелений, ласкавий. "Таки добре, що наша грядка упирається в сосняк", — раз у раз з радістю відзначала дівчина. — "Треба жити..."

Не знайшла Катерина сподіваного щастя і в другому шлюбі з колишнім однокласником Романом. Тому швидке розлучення видалося їй таким справедливим і правильним. Як з'ясувалося, не було в житті нічого, що б могло їх поєднувати. Дітей Бог не дав. Ні Катрю, ні ліс Роман ніколи не любив. Провчившись рік у культосвітньому технікумі у Києві, Роман став дорікати дружині браком освіти. Робилося це нібито жартома. Був з нього такий собі сільський жартівник, у якого завжди на похваті якийсь анекдот, дотеп або штрикач-ка. Особливо полюбляв приповідку: "Коли людина вип'є, у неї усього стає удвічі".

Мовчить Катря, Дере живицю живцем, носить суниці й чорниці Романові. Та одного разу не витримала. Збиралася на роботу, а він: "Щасливого вам повернення, мадам". Защеміло серце в Катерини. Щодня ризикуєш життям, а йому все глум та посміх. Скількох у бригаді вже поховали. Нещодавно подругу Катрину сосна прибила, інша калікою стала — дикий вепр накинувся. А йому все жарти! Навіть "Ступу" вибачила. Але цього разу вже ні.

— Годі, паскудо! Згинь з моєї хати, щоб і сліду не лишилося!

На цих словах і обірвався другий шлюб Катерини. Ніяких сподівань у дівчини вже не залишалося. З Романом розлучилася, матір поховала. Але ж тяжко самій-самі-сінькій у хаті. Коли минув рік по смерті матері, прийшла Катерина увечері до школи. Не на репетицію, звісно, бо ніколи не співала. Прийшла послухати. "Птахів щодня слухаю, а людських голосів таки бракує". Отак і зустрілися з учителем. А він, наче його підмінили, відкинув геть колишню скутість, нерішучість, і того ж вечора висипав усе, що переповнювало його душу:

— Твоїм навіки хочу бути, для тебе жити. Зробити твоє життя кращим, теплішим, цікавішим. Хочу, щоб і ти мене полюбила... Якщо не так, як я тебе усі ці роки, то так, як ти вмієш і забажаєш.

— Дякую вам, Дмитре Івановичу. Такого мені ще ніхто в житті не говорив... Окрім лісу... Мабуть, такі слова пишуться в тих книгах, які ви читаєте, і яких у вас так багато... Оце, либонь, уперше я подумала, як погано, що книжки мене не цікавили. Це ж який той світ у них, що обдарував вас такими словами.

— Я й тобі той світ відкрию, і ти його полюбиш. Ще не пізно, Катю.

Стали жити разом. Шкода, що не бачить їх удвох удова Лисовета. Як би вона раділа.

Дмитро Іванович умовив Катерину покинути роботу в лісівництві. Довго шкребла Катря руки й ноги від живиці. Весь одяг її просяк тим духом, уся вона. Соромилася, хоч і даремно. Бо капітан 3-го рангу, хоча й знав пахощі дорогих парфумів, але цей від Каті й лісу видавався йому найприємнішим.

— Вийду ще на якийсь час у лісівництво, — більше очима, ніж словами, сказала Катерина десь років через два чоловікові, з яким їй було і тепло, і затишно.

Відмовляв, переконував, прохав, наче чогось боявся...

Того дня у школі скасували всі уроки. Таке було тільки у 1953-му, коли помер Сталін. Школа, усі Касатовичі любили

Дмитра Івановича і хотіли в цей день бути разом з ним. З великої висоти зірвалася Катря, не втрималася і загинула в Кокорі...

— Ти таки згубила мене, моя люба, — тужив літній чоловік, капітан 3-го рангу, підводник, і наш улюблений учитель.

д: Ну, що скажете, пані журналістко? А можна я вас називатиму так, як колись в Інституті журналістики: Інна?

ж: Звичайно, Поліно Олександрівно, звичайно. До речі, я хотіла б вас запитати... до ваших новел ми ще, сподіваюся, повернемось, а тим часом, тільки пробачте, якщо вам видасться моє запитання некоректним...

д: Та кажіть уже, питайте без церемоній.

ж: Як вам там на пенсії? Тобто, як вам ведеться? Що ви почуваєте?

д: О-о!.. Багато чого почуваю... На пенсії, Інно, все летить повз тебе вихором. У неділю чи в святкові дні на Майдан незалежності, де пахне гулянням, не хочеться. А свят, Іннусю, як вам відомо, у нас багато. Надто у травні, коли вони затягуються аж до червня, до Трійці. Та й січневі, вважайте, розпочинаються ще у грудні, від католицького різдва. Відсвяткувавши, українці з полегшенням кажуть: "Хвала Богові відпочили". Але ж це трудящого люду стосується. А пенсіонерові, дякуючи тим, хто випхав його "на заслужений відпочинок", можна байдики бити до самого скону. Щоправда є небезпека наразитися на самотність, про яку один поет-радикаліст сказав, що немає нічого небезпечнішого від неї. Буває, раптом накотиться хвилею бажання поспілкуватися, зайти до когось. А до кого? Будинок великий, Київ ще більший. А коло друзів, знайомців вужчає, меншає, стискається. Одні пішли не знати куди назавжди, другі не знати куди виїхали чи переїхали, треті забагатіли. Та в душі не стирається, не забувається поезія юнацьких хвилювань: перше кохання, перший крик дитини, перша лекція. А згодом — щастя спілкування з найдорожчими тобі людьми — чоловіком, дітьми, онуками...

ж: Поліно Олександрівно! Може, каву-сю зготуємо разом? Чи я й сама. Де тут у вас кухонне причандалля? Маю рецепт... І касету, до речі, треба поміняти.

"Гарна дівчина, ця Інна. Розумна, самодостатня. Мої випускники — усі такі. Взяти хоча б "Україну молоду". Їх там ціла фракція. Так і називають — "Фракція Інституту журналістики в газеті "Україна молода". Газета мені подобається, а ще більше ті, що її роблять. Чоловік кепкує: "Що ти носишся з тими своїми журналістами? Вони давно позабували й тебе, і те, чого ти їх вчила. Бути добрим журналістом може навчити тільки інтенсивна щоденна, а може, й щонічна журналістська робота". Мабуть, що так, а що ж тоді залишається такій, як я, пенсіонерці? Може, косу причепити? Лежить без діла русява дівоцька коса уже років тридцять, а мо' й сорок. Викласти її короною, як у Юлії Тимошенко... Колись, за молодих років я так її викладала. Подобалося багатьом, майбутньому чоловікові теж. Так то ж за молодих років. А зараз спробуй... Засміють. Ні, щось таки треба робити... А може, не треба? Проти долі й проти віку не попреш? То що ж тоді: сидіти і всихати? А якщо в душі у мене й, досі, як не вулкан, то бодай паровий казан клекотить, якщо душа не може змиритися з прихованими, а коли й відвертими кепкуваннями не обтяжених тактовністю речників нових поколінь на тему, що, мовляв, усі пенсіонери старі, дурні й негарні.

Ну, чого б ото інакше молодий водій "Тойоти" бовкнув: "На таких, як ви, контроль в електричці не обращає вниманія!"

Поглинувши у спогад, Поліна Олександрівна несподівано для себе вимовила репліку шофера вголос. Журналістка Інна, що саме заходила з кавою на таці, спитала: ж: Це ви мені щось сказали? д: Та ні, це я так замислилася з приводу вашого запитання, що почала уголос згадувати.

ж: О, так це дуже цікаво. Розкажіть і мені, що вам згадалося. Тільки потроху сьорбайте каву, бо гаряча.

д: Розумієте, Інно, ви мимоволі зачепили доволі вразливу для таких, як я, тему. Вмикайте свій диктофон. З цього може вийти експромт, ще одна новелка, або такий собі шкіц. Отож....