Тюті

Від Полтави до Києва

"Ну, чого б ото молодий водій "Тойоти" бовкнув жінці: "На таких, як ви, контроль в електричці не об-ращає вниманія!"

То був хлопець років двадцяти. Жінка не образилася. Спасибі, що зупинився на її безнадійно підняту руку на трасі Полтава-Київ.

— Мені до Києва.

— Можу тільки до Яготина. Прямо під електричку.

— Скільки?

— Скільки дасте.

Виснажена і знеможена, жінка вмостилася поряд з водієм. Нога спухла і дуже боліла. Та по якійсь хвилі смутні очі По-ліни Олександрівни оживилися, постать випросталася, жінка дістала гребінець і стала чесати густу, кольору сіна куштру. Наче й нога стала менше боліти. Пасажирці раптом здалося, що вона таки має певну вартість і гідність. А молодий водій, не помічаючи цих змін, продовжував давати літній жінці, доценту з тридцятирічним стажем уроки педагогіки та практичні поради.

— Припхаю вас прямо під електричку. Через два часа будете в Києві. Білета не беріть. Можна, правда, контролеру дати руб. А взагалі, на таких, як ви, контроль вниманія не обращає.

"Невже я така стара і страшна? Треба щось робити. Може, натякнути, що я "БУ" доцент. Німб величі і впевненості нараз пропав. Поліна Олександрівна замовкла.

— Приїхали!

Жінка розрахувалася. сказала завчене "дуже дякую" і, накульгуючи, пошкандибала на четверту колію. Нога набрякла ще більше, ламало кістки, нестерпно боліло тепер уже все тіло.

— Абрикоси, грушки, кукурудза! Жіночко не проходьте! Купіть. Усього сім гривень за відерце. Це ж, вважай, задурно. О, пішла і ця, каліка.

Жінка вперше в Яготині. Чому це містечко обрав Шевченко? Через Варвару Репніну чи з якоїсь іншої причини? Оце б побродити по місту, роздивитися все. Де там. Нога! Та вже й до електрички якихось десять хвилин залишилося. Присісти ніде. А вона ж з п'ятої години ранку на ногах. Дістається з дачі до Києва.

..."Що з ногою?"

"Оси покусали".

"Це у вас, Олександрівно, якесь тіло погане, — зробив висновок сусіда по дачі. — Мене два рази кусала, б-дь. Почухався й минуло. А у вас, все-таки, погане тіло, бач, який дебеляк на нозі вискочив. Правда, цього року оси якісь отруйні й дуже люті. Вчора мого собаку вкусила. Не повірите: разів п'ятнадцять перекинулося бідолашне собача. Не брешу, п'ятнадцять разів. Стояв і рахував. То я пішов, бо зараз моя, б-дь, Химка прибіжить і буде узивати мене п'яничкою. Візьміть, Олександрівно, на дорогу п'ять яєчок. Чогось б-ді курки погано несуться."

Щоб підняти собі настрій, Поліна Олександрівна й собі дозволила вульгарно пожартувати, чого не любила в інших:

"То, може, тому й не несуться, що б-ді?"

На вокзалі почувся гугнявий, ледве зрозумілий голос: "На четверту колію прибуває електропоїзд "Гребінка — Петрівка". Кошики, кравчучки, торби, велосипеди й люди, — усе рвонуло по вагонах.

Коли потяг рушив, на Поліну Олександрівну повіяло з вікна свіжим повітрям. Вона наче прокинулася, але за мить її раптом охопило якесь незбагненно неприємне почуття. Вона скулилася, мов зламана пальма, згадавши про ногу і біль. Сиділа жінка у вагоні електрички і смертельно тужила. Сиділа приголомшена, заклякла й заніміла. "Невже я, справді, така стара і страшна, що водій "Тойоти" так мене ошелешив".

У цей час до вагону зайшов чоловік. Його чорна чуприна, підстрижена до брів, закривала чоло, від чого обличчя здавалося квадратним. В одній руці він тримав черевика, у другій — шило. Груди і шия були увішані дешевими ланцюжками, за широким поясним ременем стирчало ще одне шило.

— Диво-шило! — озвався чоловік баритоном. Усього три гривні. Саме латає, шиє, зі старих шкарбанів робить нові черевики. Кому цікаво — підходь, одним махом навчу. Усе так просто, що простіше не буває.

— Боже правий! З якою аристократичною гідністю рекламує чоловік свій нехитрий товар, що називається "шило". — зачудувалася Поліна Олександрівна. — Як високо цінує свій товар і свій соціальний стан.

Охочих латати власні або чужі черевики не виявилося. Чоловік гордо оглянув вагонну публіку і ще раз обдарував її своїм баритоном:

— У кого, питаю, зі взуттям негаразд? Моє шило з ходу зробить його цілком пристойним!

Треба думати, взуття у всіх було бездоганне, тож чоловік неквапною ходою рушив до тамбура. Так урочисто-неквапно ступають хіба що міністри або найбагатші бізнесмени.

За вікном промайнули буйні Бортни-чівські зеленощі. Приголомшена пишною красою ліса і гонором продавця шила, пенсіонерка на якийсь час забула про травмовану ногу і про те, яка вона "стара і страшна". У голові роїлися фантастичні задуми: "Ось тільки одужаю, я таке...."

Аж тут у вагоні повіяло таким густим духом пиріжків з горохом і капустою, що це могла відчути навіть людина з нежит-тю. Станція Бортничі. У прочинені двері вагону спочатку з'являється величезна картата у рожеву клітинку торба, а тоді вона сама, володарка пиріжків з горохом і капустою. Поліні Олександрівні здалося, що за віком вони, певне, ровесниці, але водій "Тойоти" про цю, мабуть, не сказав би того, що так її збентежило. Красуня? Та ні, мала на зріст, дебела. Руки? Хтозна-які вони там у рукавах, а от кулаки, як у доброго мужика. Відверте декольте і... пиріжки. Ні, це ще не все. Голос ! Її голос був голосом щасливої жінки.

— Кому пиріжки з горохом, з капустою? Ну, кому пиріжки з горохом, з капустою?

— Нікому? Я так і знала. І на якого біса я їх стільки настрочила?! — відлунював на весь вагон голос щасливої жінки. Розвернулася, схопила торбу в клітинку і щезла.

КИЇВ... У ногах ніякої сили. Чомусь пропало гарячкувате прагнення швидше потрапити додому. Натомість забаглося йти на голос щасливої жінки, яка вже загубилася у натовпі. Йти, як сліпому за видющим, бо голос... У Поліни Олександрівни він був не самопевний, якийсь поблажливий. Попри гарну поставу, ходити звикла з похиленою головою, стуливши лопатки до купи. "Дарма... Ось тільки одужаю, — на обличчі заграв вираз мрійної задуми, усміх торкнув вуста. — Тільки одужаю... напевне знаю, що мені робити!"

д: Завелася, забалакалася, і кава прочахла. Зробіть, Інно, гаряченької.

ж: Чудовий експромт, Поліно Олександрівно. Зараз кава буде. Власне, вже є. Давайте філіжанку.

д: А що ж ви, Інно, не частуєтесь? Беріть ось хачапурі до кави: борошняно-сирний продукт. Калорійний, смачний, натуральний. Це приятель мого чоловіка часом заносить нам до хати. Я тоді жартую: "Пощастило тобі, любий, з дружбою. Майже щотижня — свіже хачапурі".

Зійшлися вони на ґрунті східного сен-тименту: письменник і бізнесмен — власник кафетерію на Ярославовім Валу. Обидва українці, тільки схиблені на всьому східному. "Хачапурі, — каже приятель, — казково вигідний бізнес. На прийомах, весіллях, ювілеях столи у кафетерії заставляємо тацями з хачапурі, що ніби волають до гостей: "Ви тільки покуштуйте нас, така смакота вам і не снилася. Довірливі гості делікатно куштують, а тоді буквально накидаються на смачні чужинські делікатеси. Природно, що на іншу їжу вже менше місця лишається в організмі". Взагалі той приятель великий дотепник, тому вірити у все, що він набалакує, остерігаюся.

Я особисто байдужа до східних витребеньок, але покуштувати вам, Інно, рекомендую. Їжте, не соромтеся, а я тим часом терну оте вікно. Страх не люблю, брудних шибок. Вимиєш — на душі свято, наче тобі пенсію підвищили. Усе видно: на лаві пенсіонери сидять, про політику гомонять, довкола різномасті песики гасають та гавкають. Лава, на якій письменники "сидять на заслуженому відпочинку", — веселенька: одна дошка синя, друга — зелена, третя — червона. У нас двірник — естет, уміє фарбувати... От бачите, тернула шибку раз, два і дивитися хочеться. Хоча у відчинене вікно і видно, і чути ще краще. О! Чуєте?

— Ненсі, клята, знову на клумбу сць... справляти потребу пішла?! Геть звідти!" — це голос відомого літературного критика і науковця. За ним назирці треба ходити і все записувати. Кожна думка на валюту. Аристократія духу!

Хоча час від часу в будь-якого пенсіонера таки зринає підступна думка про власну непотрібність, надто, коли на ту думку ще й якась недуга накладається. Тоді пенсіонер клює на поради у пресі під рубрикою "Здоров'я". Тут вам і рецепти, і копійчані поради, а головне разючі наслідки спілкування хворого зі знахарками-ці-лительками. Не є винятком і мешканці нашого будинку. Отже...