Тюті

2. Чому бичок повернувся?

— Нарешті не треба нікуди поспішати й казати: "Катастрофічно запізнююсь". Займусь тією спадщиною, яку залишив покійний дід неподалік від Вишгорода.

"Найдорожчому, що було в моєму житті, онукові Миті" — така приписка стояла в кінці заповіту. Займусь, а то стоїть (власне, не стоїть, а похилилася) хатина ось уже кілька років самотою.

До "Чорнобиля" доцент їздив туди часто, брав гриби, ті, що з дитинства навчив його брати дід: дубовики, лисички, рижики, маслюки і, звичайно, білі гриби. Їх знаходив під вологими кущами, мокрими дубами, соснами, порослими мохом.

Дід пік гриби, настромивши на патички. Немиті, пісок хрускотів на зубах,, а йому дарма. Смакував. Доцент, він же дідів онук, хоч і випорхнув з того самого гнізда, що й дід, такої "смакоти" не любив. Мариновані, сушені, в юшці або в соусі — це справді смакота. Попередньо гриби ретельно витирав від піску, листя і соснових голок чистою фланелькою, потім довго промивав під краном. А тоді вже готував грибну страву.

Але це було давно. Подих чорнобильського вибуху взяв дідове обійстя в облогу. "Буйна трава, буйні зеленощі... Хай би були кволі, та чисті від клятої радіації, — уголос казав доцент. — У лісі гриби, як решето, на грядках городина у людський зріст... І скрізь начебто причаїлася небезпека".

З цієї причини Дмитра Петровича на дідову спадщину не поривало. А головне — ніколи: лекції, вчені ради, студентські дипломні роботи. Тепер можна.

— Ану пішла б-дь!

Доцент і через сто років упізнав би голос цього чолов'яги з перлами "народної лексики". Сусіда. Він тягнув за собою на ланцюгу якусь істоту до моєї, давно не ораної, але зарослої бур'янами в людський зріст, грядки. Ні. Це не якась там істота. Навіть моя гуманітарна освіта дозволяла визначити її вид і стать: бичок, сумирний рябий бичок.

"Чого ж це дід Маган перевів його у жіночий рід? Та ще й так агресивно налаттт-тований".

— Це ви, Дмитре Петровичу? Нарешті приїхали. А я тут стеріг вашу хатину. Усе поросло, то я косю. Бичка, б-дь, вивів оце. Чужих тут немає і сліду. Стережу, наглядаю.

Інстинкт підказав доценту: пора частувати цигарками і пляшкою. Йому б дякувати сусідові, але, крім огиди, нічого не відчув, хоч довелося разом розпити "Мєр-ную".

— То я пішов, б-дь, а то Васька (повне ім'я дружини — Василина) незабаром прибіжить, п'яничкою обзиватиме.

— Гаразд, — задоволено промимрив доцент. — До речі, а чого ви кажете "пішла", коли це бичок.

— А яка разниця?!

— Ага.

Доцент зійшов на горб, набрав хмизу, прихопив гілляку для жару, розтопив грубу. Довго не міг заснути: спочатку від того, що постіль була вогка і смерділа цвіллю. А далі нахлинули спогади-думи.

Прокинувся від якоїсь метушні і тяганини за вікном. Глянув: дві постаті: Маган і бичок на ланцюгу.

— Чого, б-дь, вирячився?! Стій! — Сусіда намагався припнути рябого бичка до якоїсь залізяки, устромленої в землю. Кляв його вже в чоловічому роді.

Спадщина доцента у ярку. Окрім родини діда Магана поблизу нікого більше не було. Дмитру Петровичу таке подобалося. Кілька днів сидів на порозі, очі вбирали зе-ленощі, а два рази на день (уранці й увечері) спостерігав знайому картину: сусіда з дубовим києм напохваті тягнув то на грядку, то з грядки рябого бичка на ланцюгу. Цілісінький день бичок трощив траву разом з якимись колючками, пив погане пійло і терпів дику наругу з боку розлюченого господаря.

Доцент дивувався: як худобина усе це терпить? Чому не копне ногою, не буцне маленькими ріжками?

— Ану, б-дь! — замірився києм Маган. Бичок спокійнісінько скуб траву.

"Ну, гад, — подумав доцент про сусіда. Ось я навчу бичка бодай трохи розуміти. Втовкмачу йому, що його господар сам б-дь. Не таких навчав. Я тут відпочиваю? Відпочиваю. Отже, маю право робити, що хочу? Маю. Тоді так. Щодня на грядку до бичка. Беру жмут запашного зілля, кладу перед ним і перевиховую.

— Не жери так. Твій господар на моїй траві випасає тебе на заріз! Доцент удавався до всіляких хитрощів (носив чисту колодязну воду, конюшину, скибку хліба), аби переконати бичка, що його господар-душогуб. Проте Рябий спокійно жер і пив і набирав вагу.

Прикро робилося онукові, з дипломом кандидата наук, від того, що сита паша подобалася бичкові більше, аніж його педагогіка.

Маган приніс серед дня у відрі якусь колотуху і завів розмову про ціни.

— Кажуть, у Києві м'ясо подорожчало. Скоро, б-дь, рябого під ніж пустимо, бо Котькові (сину) мотоцикла купуватимем. Щодня, б-дь, зважую.

Він наче самого доцента мав намір зарізати.

Дмитру Петровичу стало ще болячіше:

— І не хвицне ж, і не втече.Жере і терпить. Можна, правда, самому відчепити ланцюга. Хай біжить на всі чотири сторони, З яру бігом до лісу, за лісом луки, чагарі у бік Чорнобиля. Словом, є куди бігти. Проте доцент — людина порядна, на таке не зважиться.

— Піду до ставка, якогось вугра зловлю, а то все набридло.

Ішов дорогою сумний: педагогіка не спрацьовувала. Повернувся, затопив грубу, поласував рибою, повеселішав. Інстинкт підказував: "Ще трохи, зовсім трохи". Тож знов і знов теліпався до бичка із запашною скибкою хліба, аби довести істоті, що її господар — душогуб. Бичок з'їдав хліб, скуб пашу і набирав вагу.

Сідало сонце. Доцент плюнув на свій замір. Присів на порозі. Хвилею набігли спогади про минуле. Окремі епізоди, мов учорашні... Пізно вночі дід проводжав його на пристань до катера. Зустріли вовка, а може, то й не вовк був , а собака з вовчими очима. Дід запалив сірника, тицьнув межи очі тварині, та загарчала і втекла.

— Ні, не вовк. Собака з очима вовка.

Або, скажімо, таке: малим зі школи вертати доводилося повз хату Чарабані. Страх огортав щоразу. Про неї йшов поговір: може заманути до себе і з'їсти. Роки були голодні. Хто зна, що на умі у тієї Ча-рабані? Стоїть посеред двору, сміється: іди-іди, дитино, грушку дам.

— Еге ж, грушку. Заманить і з'їсть. Страшно.

Потім таки стався жахливий випадок у Касатовичах. Заманила у 1946 році жінка мого однокласника і...з'їла. Не Чарабаня. Інша. Про неї у селі ніколи нічого поганого не говорили, і дітей нею не страхали.

Думки урвав рев бичка.

— Невже бунтує?

Та ні. Небо на заході закрила раптом чорна хмара., і вдарив грім. Бичок ще не знав такого звіра, тому й ревнув, задерши голову з маленькими ріжками.

— Ану пішов! — потяг Маган рябого на ночівлю у хлів.

Доцентові здалося, що бичок рушив був на господаря. А той — києм його, києм! Звірячий зойк і тварина смирно потюпала за господарем. Доцент чекав нападу, бунту. Та сподівання були марні. І, опанований невдачею, він вирішив їхати додому.

"Хіба я не на пенсії? На пенсії! Отож, роблю, що заманеться. Їду додому. Завтра ж, до Києва.

Зайшов до хати, розтопив грубу, вкинув у рота яблуко-кислицю. Відчув себе знесиленим і вичерпаним. Послухав новини і заснув міцним сном. Уранці яр заполонив густий туман. Проте й крізь нього доцент упізнав рябу істоту. Жере. Ноги самі, без взувачки, подалися на зарошену грядку. Ступив, наче у річку, морозом пробрало спину. Бр-р-р... "Зате корисно", — ледве подумав і враз зарепетував, немов ошпарений:

— Тварюко найнижчого щаблю розвитку! Нездатна ані на помсту, ані на гнів! Ти тільки й розумієш мову кийка та сороміцьку лексику. Тобі б тільки набити черево, сховатися від дощу у хлів та підставити писок під шерехаті губи матері-корови.

У відповідь на весь яр розляглося гучне ревище, в якому були і сила, і лютість. Бичок задер голову догори й вищирив великі грубі зуби.

"Невже пробився до його свідомості?! — з надією подумав доцент. — Крапка. Сьогодні не поїду до Києва. Хіба що завтра. Ще день перебуду: вигребу сажу, порубаю трохи акації, щоб у хату не лізла."-А з голови все не йшов бичок: — "Вони ж, мабуть, теж бувають мстиві. Як ведмеді. Або оті бики, що їм у боки шпагами штрикають під час кориди. Так то ж дорослі бики, а це бичок, дитина, що не відає нічого про зло та помсту.

Другого дня удосвіта, щойно півні проспівали, у двері загупав Маган:

— Петровичу! Чи не буде у вас зайвих п'ятдесят грам? Уходоркався! .. Рябий, б-дь, спочатку вирячив свої вирла, тоді заревів по-звірячому й кинувся прямо на мене. Наче на роги взяти хотів, хоча, які там у нього роги , горбики та й годі. Я його києм, києм. Тільки сопе. Чуєте? От звірота! Опирається сьогодні, як ніколи.

— Зайвого у мене нічого немає, але я вам дам з не зайвого, і не 50, а всі сто грамів, — відказав, не приховуючи несподіваного вдоволення.

— Дякувати вам. бо втомився дуже, та ще шлунок болить. Сто грам — це ж вважай ліки. Правда?

— Правда.

— Сусіда "прийняв на груди" сто грам, сказав своє: "Я пішов", а доцент подумав: "Щасливий випадок чи перемога?

Дмитру Петровичу стало ніяково: "Виходить, я свою неприязнь до сусіда вгамовую за допомогою бичка. Яка ганьба! У людини завжди є спосіб домогтися того, чого їй заманулося. Захотів — образив, захотів — ударив, захотів — зненавидів. Ні. Це я — звірина, а не бичок. Птахи сваряться тільки в пору кохання. А люди? Ну, не люблю я Магана, і не втручайтеся в мою незалежну волю. Хтось же і мене не любить."

Тільки диявол не знає втоми, а доцент, та ще за такого навантаження: сажа, димар, акація, клямки на дверях, неодмінно втомиться. От і Дмитро Петрович таки втомився та ще так, що й про бичка забув. Аж тут!..

— Петровичу! Горе в нас. Бичок утік. От звірина! Цеп же який! А він порвав і утік. Може, хто поміг? Так, окрім вас, тут нікого немає. А ви не такий. Дайте, хоч наперсток отого, що вчора, бо таке ж горе!

Село, як загально відомо, живе плодами своєї землі і домашнього господарства (гуси, гиндики, кури, худоба), що вимагають постійних витрат і тяжкої до самозабуття праці. Доцент випурхнув колись із того самого гнізда, з якого вилупився й покійний дід і цей Маган. Тож не дивно, що у нього в душі нараз забриніли відповідні струни. Серед його студентів чимало було таких, як чисте джерело. І, як правило, усі вони були з села.

Сцена розпачу Магана присоромила і навіть пригнітила Дмитра Петровича. Він часто уявляв собі картину, в якій бичок накидається на Магана, і той стоїть з розбитою щелепою, розкраяною губою, заюшеним носом тощо. Уявляв сусіда скривавленим, потоптаним. А коли виглядав у вікно, бачив, що господар і бичок стоять поряд і мало не обіймаються.

А сьогодні сцена розпачу Магана присоромила доцента, хоч якийсь хробачок у душі попискував: "Не підкорився таки бичок, не забоявся ані кийка, ані дідових матюків. Зачув замах на його свободу і втік. Молодець! А може, це мої уроки? Пхе... Бридня!

На березі безжурно свистів дрізд, у кущах заклопотано озивалася сойка, а у сусіда — горе. Треба негайно їхати додому. Швиденько зібрав речі, вимкнув радіо, викрутив пробки на електролічильнику, поправив рушника на дідовому портреті, обвів поглядом ще раз хату-пустку, лишилося тільки замкнути. Спустився на грядку нарвати нагідок і вкляк... На його, дідовій, грядці мирно скуб траву Маганів бичок, а за ним без брязкоту волочився, як висловлювався господар, цеп...

Доцент, вхопивши свою валізу, мало не бігцем подався на гору. За нею — траса. В автобусі обсіли думки: "От і добре, що рябий повернувся. Моя совість тепер чиста. Зрештою, нікому не приємно бути призвідцею чужого нещастя". На душі стало спокійніше. Щоправда, одна думка, одне запитання усе ще точило мозок, мов шашіль дерево:

"І чого той дурний бичок все-таки вернувся?!"