Тюті

Гріх баби Варки

Їх гонили, як худобу... Через Ве-реб'ївські луки до Дніпра, на переправу. Вони йшли мокрі до пояса, необмун-дировані, а головне — нечувана річ! — неозброєні! Навіть мала Поля чудувалася: "Гуркотить війна, а ці хлоп'ята-вояки — в куценьких сільських піджачках і... без зброї.

Стояв холодний, вітряний жовтень 1943 року, переддень форсування Дніпра радянською армією. Чавкала примерзла земля, яку місили шкарбани новобранців. Село Касатовичі стояло на лівому березі Дніпра, Ясногородка — на правому. Над Дніпром щодня гуркотіла стрілянина, готувалося форсування. Потім настала невеличка пауза, і в селі спинилася на перепочинок чимала колона мобілізованих. Молоденький солдатик обережно підступив до хвіртки бабиного обійстя, й одразу якийсь начальник ревнув захриплим голосом: "Назад!"

— Мо' дитина їсти хоче, а ви в крик, — заступилася баба Варка.

Дозволив. Баба приступила ближче, заглянула в очі, тоді запитала чомусь, чи не стрічав її сина? Роками солдатик був, мабуть, молодший вд бабиного сина. Зовсім дитина.

— Ні, не доводилося.

На стіл поставила все, що було в хаті їс-тивного.

— Не турбуйтеся, їсти мені не хочеться.

Баба метнулася ще раз до комори, винесла кілька яєчок. Картопля й огірки, що стояли на столі, видалися їй скупим частуванням.

Від яєчок також відмовився.

— Синку, що з тобою? Не рви мою душу. З'їж, будь ласка, чого-небудь. Глянь на вулицю: біля кожної хвіртки ваші щось жують. Поїж, прошу тебе. Мені легше стане.

Аби не відтягувати час, солдатик раптом сказав голосом, який буває тільки в тих, що йдуть на шибеницю:

— Тітонько, сховайте мене де-небудь. Через кілька днів усе тут закінчиться. Ви ж бачите, і машин з пораненими в селі менше стало. Нас женуть на вірну смерть. А жити... я ж іще й не жив... так хочеться...

Баба Варка скам'яніла і перелякано подивилася на приреченого. Його начальник уже тупцяв біля хвіртки.

— Куди ж я тебе, бідолашного сховаю? Дивись! — показала на хвіртку, де стояв командир. — Ідіть з Богом! — чомусь на Ви мовила хлопцеві.

Хитнувшись, мов напідпитку, взявши зі столу одну лише картоплину, несподіваний гість вийшов з хати. Трохи постояв у дворі, картоплина у жмені обернулася на м'якушку. Хлопець був без шапки, в чорній сорочці й сільському піджачку на ваті. Баба Варка помітила, що сині губи в хлопця наче розтулилися. Мо' ще хотів щось сказати. Не сказав.

— У колону становись! — почулося.

— Равняйсь! Смирно!

"Смирно" не виходило. Бо, коли ведуть на шибеницю, голова сама хилиться додолу.

Баба зачинила двері, зайшла до хати й заголосила:

— Ой, буде біда з моїм Мишею! Чує моє серце. Побоялася, злякалася. Невже і цей, свій, приставив би автомата до грудей, як ото німець, коли боронила собаку, Рекса? — "Приставив би, бабо Варко, і не здригнулася б рука "за приховування дезертира. Таке вже було в селі." — Але ж як тяжко, як тяженько!

Баба Варка була жінкою побожною і забобонною, тож молінням її після того дня не було кінця. "Ой, не проститься мені той гріх", — приголошувала вона по кілька разів на добу.

Людина від народження не добра й не лиха. Але час і обставини раз у раз підштовхують її чи в один, чи в другий бік. Під час окупації нашу хату уподобали німецькі офіцери й розташувалися у ній з комфортом. А нас трьох — бабу Варку, її неповнолітню доньку і без малого п'ятирічну мене — випхали у пристьобник. Це така собі шопа над льохом. Не раз я бачила, як баба, впавши навколішки, випрошувала в когось із офіцерів щось їстивне: "Паночку, дай сироті сухарика". І той, коли був у доброму гуморі, кидав межі очі якийсь недоїдок.

Баба Варка боялася, як німців, так і своїх. Приходили німці — вішали і спалювали партизанів і тих, хто їм допомагав. Приходили свої, червоноармійці, вішали тих, хто був помічений у зв'язках з окупантами...

Молодий солдатик, що просив сховати його, помилився. Не "кілька днів" ще над Дніпром і Касатовичами гуркотіли гармати й гули над головами літаки. Аж до початку листопада точилися бої, що мали підготувати й забезпечити визволення Києва. Розривали гладінь Дніпра вибухи бомб і снарядів, злітала до неба скривавлена земля. Чим вона завинила перед людьми?! Чого не поділили між собою зверхни-ки двох країн?! Що може приборкати цю руйнівну людську зваду?! Нічого цього не могла збагнути баба Варка, що все життя, замість підпису, ставила хрестика, бо була неписьменна.

— Що ж з тим хлопцем-солдатиком сумним сталося? Чи вцілів він, чи загинув? Піду, мабуть, до ворожки Йовмини-хи. Чує моє серце, що не побачу я Михайла. І все через отой мій гріх.

Боялася... А ви б не боялися?!

"12 лютого 1943 року вдосвіта карателі оточили село Ошитки — розповідала згодом баба Варка і своїм, і чужим. — І згоріла того дня живцем уся родина діда Мок-ренича: донька, троє її дітей, сам дід і його дружина. Серед тих трьох дітей була й моя невістка Дуня. Прийшла перевідати рідню. Пам'ятаю, довго вмовляла її не ходити: зима люта, вітрюган, завії. Не послухала, Закатували душогуби мою Дуню. Зойки було чути в кінці села".

Свого часу Томас Манн писав: "Смерть близької людини завжди звертає наші думки до високого, неземного". А така?! Така смерть може спричинити божевілля навіть у того, хто має серце з каменю. Серце кам'яне не буває. Це лише метафора. А ви гадаєте, чого баба Варка злякалася? У народі кажуть: найгірше тому, хто помирає. Для родичів і близьких є ліки, серед них може бути багато чого, для декого, приміром, мистецтво, але всеохопніші ліки — то, звісно, час. У мертвих такого шансу немає.

Життя у молодої Дуні (їй було неповних дев'ятнадцять) забрали нелюди, у яких не було обличчя, бо було... багато облич.... Була потвора з багатьма обличчями. Забрали життя у молодої жінки, що любила працювати і співати:

За гіркими думками баба Варка почула, як брязнула клямка в дверях. Онука прийшла.

— Не верне, Полю, мій Миша, а твій батько. І все через мій гріх.

— То треба було заховати отого черво-ноармійця.

— Розумна дуже... Піду краще до Йов-минихи. Понесу яєчок. Тільки її карти правду кажуть.

— Нема чого до неї ходити. Онук баби Йовминихи тою колодою у підкидного дурня з хлопцями грає. Краще б ті яєчка мені дали, бо в голові паморочиться, — дратувалася онука.

— Розумна дуже... Краще полізь на калину та пошукай ягоду, поки птиця не склювала. А я піду-таки до Йовминихи.

"Живий, Варко, твій Миша. Моя карта не збреше", завчено бубоніла Йовминиха, а баба Варка клала яєчка, кланялася низенько і птахою летіла додому.

"Живий"... звичайно, живий. Адже й листи були. Три письомця; одне до сільської ради, двоє додому, з них одне для Полі".

Баба Варка не знала грамоти, тому всі листи перечитувала їй онука. Два листи були писані 1943 року, останній — другого січня 1944 — го. На всіх трьох — печатка: "Просмотрено. Военный цензор 1378". Найчастіше Поля читала той, що був адресований їй:

"Якщо не знайдеш коли для себе розради, дитино, піди до Дніпра, сядь у човен (обов'язково з бабою Варкою, бо течія), попливи на той берег. Звідти краще видно красу нашого села. (банально) Пильнуй, Полю руки. Мий часто і натирай лопухом. Руки в жінки повинні бути роботящі і красиві. Тримайся матері і баби Варки, бо мене, вважай нема. А так додому хочеться, хоч слідок твій поцілувати, доню. Та не можу. Горить усе мені всередині. У танкові завжди так. Горимо. Горіли і жита, і залізо, горів і я з ними. Думаєш, залізо не горить? Горить... Плавиться... Ось, нарешті, підмога... Але мене, вважай, вже немає..." "Польова пошта 13972 "ж".

— Полю, наче хтось стукає у двері.

— Листоноша.

І враз усе попливло у баби Варки: онука, село, Кокора...

"Пропав безвісти"...

— Бреше... Бреше й карта, як брешуть люди. Не простився мені, Полю, той гріх, про який ти знаєш, — казала баба Варка, вмираючи.

д: — Ось така історія... Шкода, все-таки, що не умовила я того прозаїка взяти цей сюжет собі.

ж: — Навіщо, коли ви самі добре упоралися з ним?

д: — Та все думаю, що в нього вийшло б яскравіше і переконливіше. Бо одне діло життєвий факт, а друге його художня інтерпретація.

ж: — Тут я б не погодилася з вами. По-перше, ніякого сумніву щодо наявності справді художньої інтерпретації у вашому тексті немає. А по-друге, ваша інтерпретація виграє від того, про що ви самі казали на початку, про особистісність вашого сприйняття певного життєвого факту. В усякому разі, мене ваш текст настільки зацікавив, що я хотіла б познайомитися й з іншими художніми інтерпретаціями ваших життєвих фактів часів війни та й пізніших.

д: Гаразд. Тоді спочатку... Спочатку буде...