Тюті

1. "Я шляхетного роду"

Ранні промені вересневого сонця падали на пожухлу траву, на осінні квіти, що вже наготувалися згорнути свої пелюстки у передчутті близької холоднечі. А тут така тобі теплінь! Вдячні кияни чуду-валися з несподіваного, але жаданого дарунка сонця і у вільні від роботи дні тікали з помешкань на природу, хоча б у Ботанічний сад, де жаркі промені щедрого сонця перемежовувалися з делікатним затінком від лапатого гілля дерев. На майданчику, де колись розсипав сріблясті струмені водограй, — лавки, декоровані пеньки, люди. Літні — в затінку, молодь — на сонці. Дві студентки з підручниками в руках, компанія з пивом "Оболонь", сімейна пара з газетою "Факти", старенька бабуся з недов'язаною шкарпеткою, дівуля з виразними ознаками алкогольної залежності; купкою цупкої макулатури, старанно перев'язаної синтетичною поворозкою, порожньою пивною пляшкою, травмою на обличчі. Червоняста здертина почина-лася від шиї і далі перетворювалася на темно-синю, кольору вовчої ягоди пляму під правим оком. На ній були широкі, зеленої барви, штани, оперізана великою зимовою хусткою подерта шкіряна куртка. В руках рукавиці і складаний ніж.

Що то виробляє час і спосіб життя! Лишився маленький слід, що у свої шістнадцять вона була красунею. Про таких казали: "Грації стояли над її колискою". Природа дала їй багато. А лишився тільки маленький слід, слідок, хоч була ще не стара на виду, років тридцяти п'яти. На це вказувало густе каштанове волосся. Його було багато, природного кольору і без сивини.

Час від часу дівчина покидала насиджене місце, збирала неподалік ягоди глоду, ними була всипана земля довкруж високого куща, немов охопленого полум'ям. Ягоди вона носила жменями і кидала в целофановий кульок з рекламою "Хелен Марлен. Взуття".

Зосереджена на своєму публіка майже не звертала на дівулю жодної уваги. Хто надолужував засмагу, хто смоктав "Оболонь", хто читав пресу, хто куняв. А вона носила й носила жменями глід. Не додалося до неї цікавості навіть тоді, коли, вмостившись на лаві, вона почала розмовляти сама із собою. У літературознавстві це називається внутрішній монолог. Ні... Спочатку вона з'їла жменю густочервоних ягід глоду, утерлася рукавицею, а тоді:

— Господи! Що ж це таке робиться?! Одні грішми бавляться, як іграшками, а тут і на хліб немає. Одні каністрами вина п'ють, ті що по 1000 у.о. за пляшку, а тут і рисочки не скуштувала за свій вік нічого алькогольного, навіть пива. Не знаю, яке воно й на смак. Сама я принципово нічого алкогольного не вживаю. Горілку просто ненавиджу, бо знаю, яку шкоду вона приносить людям. Хоча мій шеф каже: "Спиртне викликає лагідність безкраю. Алкоголіки стають чулими, як мімоза, вони не мають ворожнечі ані до влади, ані до народних депутатів, ані до Юлі, ані до Ющенка чи Януковича".

Публіка прикидалася, що нічого не чує. Насправді ж, усе чула й бачила. Дівуля зробила паузу, засипала в рота ще одну жменю Божого дару, тобто глоду, пережувала й продовжила свій монолог:

— Скільки цього добра (згребла ще одну жменю) тут у Ботсаду під ногами валяється! — І без будь-якого переходу: — Я, може, моделлю хотіла стати! Батьківський дім продала, щоб стати моделлю! Який же то дім був! У Святошиному... "Дім полковника!", — казали про нього люди. Я і мої батьки — шляхетного походження. Ви, може, і слова такого не знаєте, — якось глибокодумно промовила вона.

Зробила паузу. Стала чухати, ні, скоріше, дряпати набряклі ноги. Вірилося, що дівчина почувала при тому страшенний біль у ногах.

— Воно і видно, що "шляхетного походження", — гигикали студентки, підставляючи юні уходжені личка сонячним променям, ловлячи останнє вересневе тепло.

— Один тільки разок вийшла на подіум оцими ніжками . Дівчина стала загортати холоші штанів. — Ботсадівська публіка робила вигляд, що нічого не бачить і не чує. Але всі бачили й чули. І сімейна пара з "Фактами", і студенточки, не припиняючи хапати засмагу, і стара бабуся, що плела шкарпетки, і компашка з пивом "Оболонь". Пили, заїдали, розмовляли про своє, але все бачили й чули. "Може, й справді, шляхетного роду: бокал на пиво біля неї стоїть порожній, а "Оболоні" не просить. Або гордячка, або, справді, не знає, яке воно на смак те пиво".

— А який же дім був батьківський у Святошиному! Продала, щоб моделлю стати. Один тільки раз і пройшлася подіу-мом оцими ніжками, — вище і вище задираючи холоші широких штанів, — вела далі дівчина. — Господи! А яке відчуття!!! Як квітка до сонця, так моя душа на мить розкрилася у всій красі й розкоші. Я виходила тоді "на поклін" разів п'ять або й шість. Була щаслива, багата, безтурботна і все позувала фотографам. А які на мені хутра були! І ніяких активісток із нині знаменитої організації "ПЕТА". Не вірять. Та ось блуза на мені, подарована Донателою Версаче. Хочеш, подарую? — звернулася вона раптом до однієї зі студенток.

— Ще чого! Вошей твоїх не бачила?!

Ексмодель, ніяк не зреагувавши на образу, — продовжувала сипати прізвищами супермоделей, їхніх бойфрендів, дорогих готелів і курортів, називати відомі світові компанії, не забуваючи згадати про свою участь у рекламних акціях тих компаній.

— Здуріти можна! — Це я сама собі. А решта публіки все ще робила вигляд, що нічого не чує й не бачить, усе, природно, чуючи й бачачи.

Наостанок дівчина театрально встала, відгорнула холоші штанів, застебнула куртку і, на весь Ботсад, голосом диспетчера аеропорта оголосила:

— Голлівудський актор Бред Пітт саме в цю хвилину приземлився у Борисполі! — і підкріпила це повідомлення частівкою:

— Людоньки! Надя Бабкіна у Ботсаду опинилася! — це стара з недов'язаною шкарпеткою. А один іх тих, що з пивом "Оболонь", похвалив:

— Геніально сучка бреше. Дім! А може, вона й справді зі шляхетних? Пива й тари не канючила.

Другий, либонь, з пильніших спостерігачів людської моралі, гарикнув:

— Замовкни, брехло, Трухлява нікчемо! Не заважай людям відпочивати.

— Не брехло, а донька полковника, — внесла ясність дама з порядної сімейної пари.

— Ти ж наче "Факти" читала? — штрикнув її чоловік.

— Ну, то й що?! Хіба я їх вухами читаю?!

— Та ні, я думав, що ти зосереджена тільки на пресі.

— Звичайно, зосереджена, — сердито відказала дружина.

Компанія з пивом розреготалася. А дівчина, що, мабуть, звикла і до образ і до прокльонів, підвелася холодна і незворушна.

— Я зі шляхетного роду. Ідіть собі, тільки не заважайте мені, — і посунула в глибину саду.

Одна українська письменниця писала: "Життя не йде так!.. Воно йде шматками, пасмами, не все однаково барвисте чи однаково чорне; і кінець іншого життя одсовується часом так на далеко, що його наче й нема, чи він зовсім не примітний; бува й так, що в житті зовсім незначної людини видається одна смуга яскрава, палка... та тільки вона й має вартість і для того життя і для світу..."

А може, подумала я, у цієї божевільної і справді була ця яскрава мить, той п'яти — чи шестиразовий "уклін"?!

Допоки я цитувала письменницю, дівчини на лаві вже не стало, залишився лише кульок "Хелен Марлен. Взуття". Заглиблюючись у нетрі ботанічного саду, ‘'модель'', напевне, відчула себе скривдженою, самотньою, а може, й змученою. Всяке зло має фатальну згубну силу, що передається на відстань у незбагненний спосіб. На дівчину, либонь. подіяли не стільки глумливі репліки її сусідів, скільки те, що їй відмовлялися вірити. Щоб заспокоїтись, вона дістала з кишені жменю глоду і вкинула у рота.

— Смачно?

— Смачно.

Невідчепні думи про власну долю, про успіх на подіумі, модну тусовку в центрі Лондона, про чоловіка, який тішив їй такими ніжними, такими лагідними словами, не дозволяли їй адекватно поцінувати людей, схильних до недовіри й образи. "Невже усього того, про що я казала, справді не було?!" У голові в неї щось ніби порушилося, стався якийсь нелад: угору-вниз, угору-вниз застрибали квіти, у вухах загуло, задзвонило, закалатало... "Це, мабуть, від голоду", — подумала вона, бо, справді, вже кілька місяців не харчувалася як треба. Вона знов дістала з кишені кілька ягід, вкинула у рота і прилягла на траві. Дух спокою огорнув її на якусь мить. Але наступної хвилини вона знову підвелася.

— Чого я лежу? Господи, стільки ж добра всілякого у цьому саду!

Поряд з височезним гіллястим каштаном горіло полум'я горобини. Горіло, бо листя на ній не було видно за рясними жовтогарячими гронами. Дівчина зривала їх, спинаючись навшпиньки. Але діставати їх ставало дедалі важче, й вона видряпалася на стовбур. Лізти було, на диво, легко, "мов іти подіумом", — подумала вона і не помітила, як опинилася неподалік від самої верхівки.

— Дитино! Чого ти туди вибралася?! Ягоди ще не спілі, гіркі й терпкі. Їм ще грітися та грітися на сонці, — застерігала старенька бабуся, що минала горобину з онучком.

— А я таке люблю! — почулося з дерева.

— Ну, любиш, то й люби.

"Ісусе небесний! Яка ж то розкіш, яка насолода сидіти оце так на дереві, коли голова мало не сягає хмар, а руки так і тягнуться у далечінь. Ягід тьма тьмуща, ніхто не заважає. а головне не треба голову хилити на руки і мордувати себе згадками про той перший подіум. Спокій угорі, спокій унизу. І ніде ні якого горя.

— Іди-но сюди ближче! Маю для тебе щось смачне! — гукнула вона згори п'ятирічному хлопчику, що збирав у траві каштани. Та не встигла дитина навіть сказати "Не хочу", як щось хруснуло вгорі і впало на землю. Перелякана дитина побігла до дорослих.

— Там тьотя помирає...- пробелькотало дитя.

Умить люди обступили її колом. Хтось видирався на пеньок, щоб видніше було. Хтось приніс кульок "Хелен Марлен. Взуття". Один із пивної компанії констатував:

— Погано впала...

Другий витяг мобільника і став набирати "Швидку".

А з обличчя й душі дівчини враз пропало все негарне, неприємне, що досі дратувало відпочивальників. Видно, таки справді "Грації стояли над її колискою". Це побачили всі, окрім студенток, які ще раніше подалися кудись інде.

Жінка, що читала "Факти" схлипнула й пригорнулася до чоловіка. Той, що викликав "Швидку", висловив здогад: "Може, й справді зі шляхетних? Дім! Подіум! Можливо, й не вигадувала..."

"Що то за дивний дзвін гуде у Ботанічному саду? — марилося дівчині. — Кудись іде, кудись лине, в якусь далечінь... А тепер у вухах гуде. Ні, це не від голоду... Це моя свічка догоряє..."

— Тепер цій бомжисі одна дорога у морг, — пробуркотів лікар зі "Швидкої".

— Я не бомжиха, я шляхетного роду!...

— Жива! — зраділа публіка, що хвилину тому гидувала навіть дивитися у бік "шляхтянки!"