Тюті

* * *

I. Я часто повертаюся подумки до тих берегів, від яких рушала колись у життєву плавбу: село Тарасовичи, де я народилася (нині воно на дні Київського моря), і Національний університет імені Тараса Шевченка, в якому навчалася і працювала усе допенсійне життя на посаді доцента і завідувача кафедри.

II. Я шанобливо ставлюся до людей, які пишаються своїми і чужими успіхами.

III. Я доволі легко заприязнююся з людьми і боляче пориваю з ними стосунки.

IV. Я не завжди готова боротися за справедливість і правду. Звідси, мабуть, мій легковажний і неприпустимий для викладача лібералізм під час іспитів, коли чую: „сирота", „батько — алкоголік", „мати — інвалід". Згодом методист з'ясовує, що все це — безбожна неправда. Таку себе ненавиджу.

V. Є в мене постійна внутрішня потреба дізнатися з друкованих джерел або від колег чи навіть випадкових людей про те, що може знадобитися під час навчального чи виховного процесу, звичайного спілкування або побуту.

VI. Мабуть, як кожна літня людина, часом потерпаю від запізнілого каяття: "не вислухала... не розпитала... не перевідала..."