У відкритому морі

Розділ дев'ятий

Мічману Савелієві Кльоцку було дуже погано. Він лежав на постелі Тремихача і тихенько стогнав. Обличчя було бліде, дихання ставало уривчастим.

А часом старе, натруджене серце мічмана, здавалося, переставало битися: пульсу не чутно було, на повіки лягати фіолетові тіні.

В такі хвилини Восьмьоркін і Чижеєв перелякано трясли старого, не давали йому поринути в забуття.

— Горілочки б, — починав Восьмьоркін.

— Ні, краще камфори впорснути, — пропонував Чижеєв.

— Медичного спирту треба, ось що! — з виглядом знавця твердив своє Восьмьоркін.

Він вважав, що спирт з магічною приставкою «медичний» і є той рятівний засіб, який підбадьорить і поставить на ноги старого.

Дівчата возилися в кладовій, шукаючи шприци та збудливе. А двоє чорноморців, сперечаючись, тим часом термосили і струшували мічмана з таким відчаєм, що той, бідолаха, не витримавши, скривився від болю, розплющив очі і прохрипів:

— Припинити аврал… Дроб!

Але друзі не переставали. Тоді старий зібрався з останніми силами і, задихаючись, промовив:

— Ліки ваші мені вже не поможуть. Видно, прийшов час до підводного баталера на харч ставати. Дерев'яний бушлат ладнайте… Вірніше буде…

Мічман відчував страшенну втому і вже не міг, вірніше, не хотів опиратися силі, що зупиняла його серце.

Так нерідко трапляється з вольовими людьми. У них досить буває сил, щоб до краю напружити організм, без стогону витерпіти муки і вразити невичерпною могутністю духу найзапеклішого ворога, але коли приходить порятунок, вони раптом розпускають тісно затягнуті вузли, розслаблюють м'язи і нерви; дається взнаки все — і вік, і біль зарубцьоваиих ран. Навіть уперте серце — і те починає, наче мотор, що вичерпав ресурси, перегріватися, давати перебої, загрожувати аварією.

Тихі слова Кльоцка приголомшили друзів. У перші секунди вони не знали, як триматися далі, і розгублено перезиралися один з одним.

— Товаришу мічман, — хитрувато звернувся до нього Чижеєв, — може, корветтен-капітана допитаєте?

Це були хитрощі. Сеня сподівався, що ненависть до мучителя підбадьорить старого, розсіє його думки про смерть.

— Не маю бажання… Совісті не хочу брудниш в останню годину… Падло це, — стомлено промовив Кльоцко. — Самі допитайте і не забудьте все на карту нанести… Олівець і папір мені дістаньте. Заповіт диктуватиму.

— Єсть дістати папір і олівець…

Кость Чупчуренко лежав поряд з боцманом і марив, його розбиті губи запеклися, обличчя розчервонілося, очі неприродно блищали. Та ось у них з'явився осмислений вираз. Погляд спинився на Каті, і Кость викрикнув:

— Фашистська вона. Не вірте їй! Хапайте її, хлопці! Топіть разом з гітлерівцем. І другу не відпускайте. Дайте мені автомат, я сам…

Він знову почав марити і в гарячці намагався зірвати пов'язки.

Дівчата наказали Восьмьоркіну міцніше тримати Чупчуренка, а самі почали знімати з нього одяг і розбинтовувати рани.

Короткий погляд показав, що хвороба проходить нормально. Фашистські медики, точно виконуючи наказ зондерфюрера, непогано обробили Чупчуренка: рани не кровоточили, і загрозливих пухлин не було видно.

— Якщо температура спаде, рани швидко загояться, — сказала Катя. — Коли він трохи прийде до пам'яті, то прошу, поясніть йому, хто я така, щоб він не схоплювався і не нервував. Бідолаха, він зовсім юний, і губи, як у хлопчика, пухкі.

Дівчина так жалісливо дивилася на Костя, що Восьмьоркін мимоволі позаздрив салаженяті: «Щастить же хлопцям. Хоч би мене поранило абощо! Люблять дівчата кволих жаліти!»

Із сумом прислухаючись до хрипкого шепоту мічмана, Чижеєв записував на аркуші паперу:

У Савелія Тихоновича за сорок років служби на флоті було немало учнів. Чудові з них виходили старшини й офіцери. Багато їх давно перегнали старого по службі, носили погони з великими зірочками і командували кораблями.

Мічман згадав себе дванадцятирічним юнгою, коли ще одержував ляпаси на паруснику, і прошепотів: «Грамоти бракувало. Ех, доле наша сирітська!» Не було в нього ні рідних, пі дружини, ні діточок. Все життя він провів у морі, в походах, у труднощах. Скільки разів тонув, скільки солоної води ковтнув на палубах кораблів! Чоловіча матроська компанія була не дуже-то схильна до звірення душевних почуттів. Тому всю свою ніжність Савелій Тихонович виливав на товаришів. А хіба ж відкрито це зробиш? Ховав її за вдаваною грубістю, за причіпливим бурчанням. Багато, ой як багато дорогих і рідних друзів втратив він за війну! «От тільки чи зрозуміли вони мою любов до них?» подумав Кльоцко.

Мічман схлипнув і продовжував:

Кльоцко суворо глянув на Чижеєва і одразу ж виправився:

— Тільки ти, товаришу Чижеєв, не думай, що боцман Кльоцко соромиться свого характеру. Характер у нього істинно боцманський і виправлень не потребує. Про це, звичайно, не пиши, — сказав він, — це так, до слова прийнялося. Пиши далі.

Мічман із зусиллям стиснув олівець поперебиваними, але окремо перебинтованими пальцями і тремтячою рукою вивів: «Савелій Кльоцко». Тоді звелів покликати Восьмьоркіна і вголос прочитати йому заповіт.

Степан, читаючи, якось весь обм'як, почервонів і зашморгав носом. Стримуючи ридання, він розписався і, різко одвернувшись, хотів піти, але мічман жестом зупинив його.

— Не сумуйте, матроси, на війні про помсту думають, а моя пісенька скінчена.

— Клянуся не повертатися на крейсер, поки п'ятнадцять фашистів не прикінчу! — здавленим голосом поклявся Восьмьоркін.

— А я — двадцять, — додав Чижеєв.

— Вірю вам, спасибі, голуб'ята мої, — зворушено сказав Кльоцко і зажмурився, потім майже по-дитячому попросив:

— Хлопці!.. Я б оце глянув на море востаннє. Не важко вам, га?

— Сам «Дельфіна» поведу, — сказав Чижеєв.

О другій годині ночі з-під склепіння печери виплив «Дельфін». За ним вийшла шлюпка з носилками, приладнаними з ковдр, на яких нерухомо лежав Кльоцко.

Мічмана обережно підняли на борт і поклали на палубі коло ходової рубки. Поруч з Кльоцком сіли Катя і Восьмьоркін з автоматами. Тут же й Чижеєв склав полотнину і придавив її великим каменем, обмотаним тонким конопляним тросом.

У печері зосталися на вахті і для охорони полоненого корветтен-капітана Ніна і Калузький. Вітя був у шлюпці. Йому страшенно хотілося в похід, і він сказав Тремихачу:

— Шлюпку я прив'яжу під скелею. Дозвольте йти помічником з вами?

— Тут і так досить божевільних, — суворо сказав Віктор Михайлович. — Неси вахту біля печери. Як побачиш, що ми вертаємося, блимни ліхтариком. Небезпека — червоним, спокійно — зеленим. Ясно?

— Ясно.

Вітя відійшов од катера.

— Можна запускати двигун, — повідомив Чижеєв, стаючи до штурвала. — Піду на середніх.

— Безглузду річ ми затіяли, — похмуро сказав Тремихач. — Ідем на ризиковану прогулянку. Чи не краще в бухточці дожидатися неминучого? Мічману — то все одно, аби море було.

— Ні, ми дали слово сходити з ним у відкрите море. Треба уважити останню просьбу.

— Глядіть, нарікайте потім на себе. — І, продовжуючи ще щось бурчати, він пробрався в машинне відділення. Там спалахнуло блакитне світло. Незабаром почулось дзижчання мотора і запрацювали бортові двигуни.

Сеня натяг на голову шолом і дав малий хід.

Ніч була темна. Тільки дві крихітні зірочки мерехтіли в недосяжній висоті. Майже все небо затягли неспокійні купчасті хмари.

Катер з приглушеними моторами вислизнув з бухточки і пішов у тіні навислої скелі. Море дихало спокійно, воно лише глухо гомоніло і пінилося біля каменів. Десь вдалині, за мисом, ліниво злетіла бліда освітлювальна ракета. І знову навкруги запала зеленастосиня імла.

Чижеєв розвернувся вліво і перевів ричажок телеграфу на «повний вперед». Катер здригнувся, набираючи швидкість, трохи піднявся на редан і, розкидаючи воду, помчав у безмежний простір.

Здригаючись усім корпусом, здіймаючи рій бризок, катер мчав, немов заворожений птах, який, широко розпластавши охоплені сріблястим полум'ям крила, не міг відірватися від хвилі, не міг злетіти.

Це живе дрижання судна, звихрений вітер і холодні бризки вивели мічмана з забуття. Він захотів підвестися, але не зміг і почав шукати під рукою опори. Восьмьоркін, збагнувши бажання знесиленого мічмана, швидко скрутив свій водонепроникний плащ і підклав його під спину Кльоцкові так, що старий опинився в напівсидячій позі.

Мічманові здалося, що катер, подзвонюючи, летить між зорями й водою у зеленій млі. Надокучливий ниючий біль у грудях і в покалічених руках пройшов, настав блаженний спокій. «Кінець усьому», йому захотілося востаннє надихатися морем, усім своїм єством відчути його бадьорливу свіжість. Він розкрив рот, намагаючись побільше ковтнути повітря, і… поперхнувся вітром. Сильний вітер забив подих, заповнив і, здалося, розірвав легені. Старий схопився забинтованою рукою за груди.

Помітивши щось недобре, Восьмьоркін кинувся до рубки і закричав Сені:

— Збавляй ходу!.. Мічман вмирає!

Катя при світлі кишенькового ліхтарика привела до пам'яті мічмана, закутала тепліше і ще зручніше підмостила опору для спини.

Палуба вже не вібрувала, катер спокійно й легко розсікав воду, залишаючи за собою мерехтливий слід.

Восьмьоркіна тішив щасливий вираз на обличчі боцмана. Степан разів кілька крадькома наводив на нього приглушене світло ліхтарика і в думці собі говорив: «Оживає… Нібито веселішає. Може, спирту йому дати?» Він про всяк випадок прихопив із собою невеличку пляшечку медичного спирту.

— Савелію Тихоновичу, — боязко поглядаючи на Катю, шепнув Восьмьоркін на вухо хворому. — Може, щоб тепліше… Є спиртик медичний.

А хто із старих боцманів коли-небудь відмовлявся в нічному поході від добрячого ковтка міцного чаю або спирту? Кльоцко на знак згоди кивнув головою.

Восьмьоркін зубами витяг затичку з пляшечки, потім, немов закутуючи хворого, закрив його від Каті і впхнув з рукава під боцманські вуса скляне горло. Кльоцко ковтнув разів зо два. Спирт був нерозведений, старому перехопило подих. Він розтулив рот і замахав руками.

Побачивши, що мічманові знову погано, дівчина схопилась, але боцман жестом зупинив її.

Море було напрочуд спокійне й чисте. Якісь променисті струмочки пробігали по його глибині, освітлюючи сріблистозеленастим світлом темпу безодню. Восьмьоркін глянув на горизонт, і йому раптом здалося, що прямо на катер мчать три торпеди. Він ясно бачив вогняноголубі смуги, що мчали напереріз курсу. Степан тільки збирався було крикнути про небезпеку, як помітив сплеск, потім вигин однієї із смуг і зрозумів, що це наближається табунець мирних дельфінів.

— Товаришу мічман, до нас пришвартовується три дельфіни. Що воно за знак?

— До щастя, — відповів Кльоцко зміцнілим голосом. — Коли дельфін з вогником іде, значить, можна розгулятися… Попереду чисто — ні рифів, ні мін, ні підводних човнів…

Дельфіни, швидко тягнучи за собою фосфоресціюючі шлейфи, разів зо три промчали під кілем катера, пройшли, поблискуючи черевами, вздовж борту, шубовснули, розігравшись, попереду і так само раптово, як з'явилися, щезли. На морі немов аж темніше стало.

— А це вже недобре віщує, — пробурмотів Кльоцко, стривожено оглядаючись на всі боки.

Восьмьоркін підійшов до Чижеєва і весело сказав:

— Може, завернемо? Дідуган так ніби оживає, он уже до дельфінів прискіпується. Я йому спирту дав.

— Ти з глузду з'їхав! — зашипів на нього Сеня. — Доконати хочеш? Він ледве дише. Ти й сам — ото ніби…

— Атож!.. докінчив.

— Шкода, що боцман хворий, він би тебе докінчив! — розсердився Чижеєв. — Говорити з тобою противно.

Різко перевівши руль, він наддав швидкості.

— Ну й не треба, — відповів Восьмьоркін. — Я краще з Катею поговорю.

Але дівчина була небалакуча. Її закачувало навіть на легкій хвилі. А тепер, коли катер, кренячись, почав описувати дугу, Катя ледве переборювала нестерпну нудоту.

Степана образила її мовчанка. Важко зітхнувши, він сів самотньо біля зрізу^[15] і засвистів.

Перед світанком темрява ще більше згустилася над морем. У небі зникли останні зорі. Подув вологий вітер, стало холодно. Кльоцко неспокійно завовтузився і раптом закричав:

— Восьмьоркін! Як вахту несеш! — У голосі його відчувалась тривога. — Бачив за кормою невідомий вогонь?

— Наче вогню й не було. Привиділося, певно, від бризків таке буває.

— Я тобі покажу — бризки! Дивись краще!

Восьмьоркін, напружуючи зір, почав вдивлятися в темряву. За кормою він нічого підозрілого не помітив, зате вдалині, справа по носу, побачив два білих буруни. В цей час і зліва за кормою, немов від ракети, освітився шматок неба: десь дуже далеко заблимала зелена цятка.

«Попалися, — подумав Восьмьоркін. — Катер в стрій чужих кораблів влетів».

— Ну що? — обізвався до нього боцман.

— Бачу торпедні катери справа по носу. За кормою невідомі кораблі вимагають розпізнавальні.

— От тобі й привиділося! — глумливо сказав Кльоцко. — Все на світі проморгаєте без мене. Допоможи пройти до рубки.

Восьмьоркін, картаючи себе страшенно, підхопив старого попід пахви, майже на вису переніс його до рубки і посадив поряд із Сенею.

— Давай хід! Тікати треба! — закричав він.

— Та стривай ти! Не кричи на вухо! — з досадою перепинив його Кльоцко. — Далеко втечеш тепер, коли попереду і з корми торпедні катери йдуть. Глянь: чи й тепер вони вимагають розпізнавальні?

Восьмьоркін подивився в бінокль.

— Вимагають.

— Що за сигнал?

— Так ніби наш «како».

— Придивися краще.

Кльоцко підвівся і сам оглянув горизонт. Тепер він виразно бачив далекі буруни справа і настійливе миготіння зліва. Кораблі помітно наближалися, вони наздоганяли катер. «У нас навіть поганенької гарматки нема, — стурбовано думав мічман. — Кулеметик поставили… Що ним зробиш?»

Миготіння обірвалося.

— Ану засвіти ліхтарик на зелений і просигналь вправо таке саме «како»! — наказав Кльоцко.

Восьмьоркін блискавично ввімкнув сигнальний ліхтар і заблимав у правий бік.

Якусь мить всі напружено вдивлялися в пітьму. «Буде відповідь чи ні? Хоч би Восьмьоркін нічого не наплутав», непокоїла Чижеєва і Кльоцка одна думка. Але Восьмьоркін уже роздивився в бінокль ледве помітне блимання у відповідь.

— Відповідають!.. Ніби «вєді» наше пишуть.

— Правильно! Зараз же відрапортуй такий самий сигнал наліво.

— Єсть сигналити вліво!

Восьмьоркін повернув ліхтар, прикрив його своїм тілом і тричі відкладав потрібну відповідь.

Його, мабуть, не зрозуміли. Невідомий сигнальник знову посипав навздогін настирливе неруське «како».

— От диявол! Відчуває, видно. Відклацай ще разок, тільки чіткіше!

Восьмьоркін просигналив ще раз чіткіше. І це, видно, заспокоїло тих, що наздоганяли. Вони вже більше не питали пароль, ішли деякий час тим самим курсом, а тоді поволі почали повертати правіше і зникли в темряві.

— Відчепилися, — з полегшенням зітхнув Кльоцко. — Ні, братки, видно, мені ще рано вмирати, пропадете ви без мене. Повертайте додому. Повний уперед!