У відкритому морі

Розділ шістнадцятий

В листопаді війська Радянської Армії, які наступали між Дніпром і Сивашем, несподіваним маневром увірвалися на Перекопський перешийок, захопили Турецький вал і надійно закрили всі сухопутні виходи з Криму.

Для окупантів, що засіли в Криму, гул цієї навальної атаки прозвучав, як стук пастки, що зачинилася. З півострова вони могли втекти лише морем або перелетіти на літаках.

Становище окупаційних військ було важке, а з Берліна вимагали за всяку ціну утримати Крим. Далеко висунутий в море півострів прикривав тили і фланги фашистських армій, заміняв собою десятки найдосконаліших авіаносців. З кримських аеродромів близько було до всіх важливих портів Чорного моря. Правда, настійні вимоги ставки підкріплювалися не лише словами та погрозами, в Крим на кораблях прибували нові війська, танки, гармати та боєприпаси.

Окупантам треба було міцніше засісти на зиму; нарощувати укріплення, оперізуватися новими рядами надовбів, протитанкових рівчаків та колючого дроту. А головне — уникнути внутрішньої загрози з глибини гір та лісів. Партизани не тільки утруднювали пересування частин і тримали в постійному страху солдатів, але на випадок нового наступу радянського флоту й армії могли виявитися грізною силою, спроможною перервати зв'язок і розчленувати окремі гарнізони.

Фашистське командування вже посилало цілі дивізії для прочісування лісів. Партизанів витісняли з обжитих місць, руйнували їх склади, спалювали табори, але виловити всіх не могли. Вони, немов привиди, розвіювалися в горах, а потім знову заповняли ліси, і з ще більшим завзяттям стріляли в окупантів кущі, камені, бугри і міжгір'я. На фашистів чигали завали, міни, вовчі ями. Кожного дня то злітав у повітря міст, то зникав патруль, то горіли будинки поліцаїв і жандармерії.

Всередині, здавалось, цілком підкореного, півострова тривала нескінченна війна з населенням.

Щоб подолати цю небезпеку, необхідно було кинути на боротьбу з партизанами величезні сили з танками, гірськими гарматами, мінометами й авіацією. Не можна було тримати за спиною цілу армію месників.

Партизани, окрилені перемогами Радянської Армії, теж готувалися до останніх боїв: приводили в порядок зброю, будували укріплення, навчалися діяти великими загонами.

По всьому Криму відчувалася напружена тиша, яка буває лише перед грозою.

Та ось із різних місць почали надходити вісті про підготовку фашистських військ до великої облави, про оточення лісів, про просування в гори мотомеханізованих частин. Сили явно були нерівні. Партизани поспішно почали закопувати в землю, замуровувати в печери запаси продуктів і готувати нові табори в глибині гір, у зручних місцях неприступних круч.

В печері Калузького нічого не знали про навислу загрозу. Всі чоловіки були зайняті переозброєнням «Дельфіна» і ремонтом трофейного катера. Одночасно відбувалося й навчання. Восьмьоркін з Чупчуренком під керівництвом боцмана опановували тонкощі професії рульових і готувалися стати комендорами на швидкострільній гарматі, а Чижеєв, Вітя й Тремихач розбирали, змазували і заново збирали механізми фашистського торпедного катера.

Катя вела господарство, а Калузький усе возився з боєприпасами, біля зброї і ніс радіовахти.

Під час чергування він прийняв по радіо несподівану шифровку. Штаб наказував командирові печерної групи негайно прибути на «Дельфіні» до скелі Пустельник. Вимагати пояснень заборонялося: фашисти могли запеленгувати район дії печерної рації.

— Пароль — два зелених. Відзив — білий, — бурмотів Калузький, розглядаючи карту і лоцію власного виробу. — Дивне рандеву.

— Все дуже доречно, — сказав Тремихач. — Нам не завадить перевірити механізми обважнілого «Дельфіна». Боюсь, що гармати і новий кулемет змінили його центр ваги.

Перед виходом у море Кльоцко завжди був у трохи піднесеному настрої.

— Механіками з нагоди випробування Віктор Михайлович і Чижеєв підуть, — сказав він. — Комендорами — Чупчуренко з Вітею. Восьмьоркін зростом не підходить. Хай підожде, поки крейсер для нього збудують. Призначаю Восьмьоркіна головним по охороні, спостереженню та сигналізації.

Восьмьоркіну, звичайно, не хотілося лишатися на березі, але думка, що й Катя буде з ним, трохи його втішила.

Провівши катерників, він піднявся на верхню галерею, розсунув щити, які захищали печеру од вітру, і вибрався на спостережний майданчик, де за розколотою брилою сиділа на саморобній лавочці Катя. Вона спостерігала в бінокль за морем.

Степан підсів поруч і залюбувався:

— Ех, на якому ходу йдуть! От нам би так…

І більше нічого не міг придумати моряк для задушевної розмови. Він тільки зважився запропонувати Каті половину свого реглана. Дівчина промерзла на вітрі і з задоволенням сховалася під широкою хутряною полою.

Вони сиділи поруч так щільно, що у Восьмьоркіна серце завмирало. Отак, мовчки, він ладен був просидіти цілу ніч, аби тільки плечем своїм відчувати поряд м'яке дівоче плече.

Дівчина перша порушила мовчанку.

— Про що ви так розмріялися, Стьопо?

— Про різне думаю… Про майбутнє, — тихо відповів Восьмьоркін, продовжуючи напружено дивитися поперед себе, хоч катер давно вже зник у темряві.

— А що ви думаєте робити після війни?

— Оженюся, — раптом випалив він і завмер, вражений своєю хоробрістю.

Відповідь була така несподівана, що дівчина не могла не розсміятися.

— Ну, якщо це головне у ваших мріях, то ви дуже скоро досягнете своєї мети, — запевнила вона і, зазирнувши йому в очі, запитала: — А на кому? Якщо це не секрет?

Каті подобався дужий, по-дитячому сором'язливий і добродушний моряк. Дівчині дуже хотілося, щоб ніякого іншого імені, крім її власного, він не назвав. А в Степана язик не повертався.

— Чого ж ви мовчите? Видно, жорстока, зла вона? — допитувалася дівчина. — Вередлива чи така, що про неї не можна нікому й слова сказати?

— Ні! — запротестував Восьмьоркін. Він так стиснув Катину руку, що дівчина мимоволі скрикнула.

— Стьопо, любий, так же можна пальці розчавити. Не можна ж через кохання до іншої у мене сльози видушувати!

Степан, не знаючи, як спокутувати свою провину, почав дмухати на онімілу руку дівчини.

— Пробачте… Я ненавмисне… І не через іншу. Я люблю вас, Катю.

Мічман Кльоцко від задоволення аж крякнув. Після команди «Повний вперед!» катер немов вискочив із води і, зі свистом розсікаючи воду, понісся по гребенях хвиль з такою швидкістю, що в боцмана перехопило подих і зарябіло в очах. Катер не здіймався на редан, ні, він мчав, як нестримно мчить дельфін, то злітаючи на поверхню, то пірнаючи в піну. Треба було лише добре тримати руль.

«Дельфін», як ножем, розпорював темряву ночі. Білясті вихори мчали за кормою, і повітря, немов розпікаючись, ледь примітно світилося.

— Ну і пре ж, диявол! — захоплено бурмотів боцман. — Хоч би нам не проскочити. Двадцять миль вмить пролетимо.

— Перейти на нормальний! — гукнув він униз і клацнув ручкою телеграфу. — Чудова машина!

Катер помітно збавляв швидкість.

Кльоцко відкинув ковпак. Дрібні бризки обдали розігріте обличчя. Старий моряк мотнув головою, набрав повні груди повітря і, гучно видихнувши його, запитав у комендора, що висунувся із свого гнізда:

— Ну, як воно, Чупчуренко?

— Здорово! Краще торпеди промчали!

— Дай два зелених проблиски наліво.

Чупчуренко виконав наказ, і зразу, майже на траверзі, з боку берега блиснув короткий, мов блискавка, білий вогник.

Катер зробив півколо і, опустивши глушителі в воду, обережно попрямував до урвистої гори, що темніла попереду.

Коли він зупинився під тінню Пустельникової гори, від берега відчалила резинова шлюпка з трьома гребцями.

Незабаром на борт катера піднялися начальник партизанського загону, Пунчонок і з ними ще якийсь худорлявий чоловік у шкіряній куртці. Побачивши перед собою Кльоцка, вони привітались до нього по-військовому і попросили викликати знизу Віктора Михайловича.

Як тільки старий показався нагорі, Пунчонок найперше сповістив, що Ніну знайдено, що вона працює в німецькому госпіталі і зв'язана з партизанами.

— Ось і записка від неї, — він передав аркушик гладенького паперу, згорнутого в трубочку, подібну до сигарети.

В записці було всього кілька рядків.

— Ця звістка, як ви розумієте, не головна мета нашого прибуття на ваш броненосець, — сказав начальник штабу — Знайомтесь: мій помічник — товариш Василь, — назвав він чоловіка в шкіряній куртці. — Так і називайте. Для нього і для наших хворих ми розсекретимо печеру. Іншого виходу немає. Не сьогодні-завтра дві есесівські дивізії почнуть прочісувати нашу ділянку. Усі зручні підходи вже ними зайняті. Склади ми закопали, а людей перед вирішальними днями втрачати не хочемо. Бої будуть вести лише летючі загони. Решта ж, як тільки карателі пройдуть вглиб, мають непомітно просочитися їм в тил і йти так по п'ятах цепу облави. Хитрість, щоправда, невелика, але гітлерівці нескоро розкриють маневр. У цій справі ми сподіваємося на вирішальну допомогу від вас.

— У нас більше інвалідів, ніж вояк, — збентежено зауважив Тремихач.

— Нам досвідчені і сміливі моряки потрібні, — не зважаючи на ці слова, продовжував начальник штабу, — доведеться морем перекидати замалим не всіх людей. Якщо в вас недостатньо сил, можемо дати шаланду і рибалок на підмогу.

— Тихоходи нам тільки заважатимуть, — втрутився в розмову Кльоцко. — Шаланду швидше помітять, і морока з нею. Без рибалок обійдемося. Введемо в стрій трофейний торпедний катер. Він майже на ходу. Скільки чоловік треба буде перекидати за піч?

— Сотень дві-три.

— Кількома рейсами заберемо. Ну, в разі нападу з моря — бій приймемо.

— Ні, постарайтеся якось без бою, — заперечив начальник штабу. — В цих операціях наш основний козир — скритність. Товариш Василь залишається з вами. Він буде керувати операціями по перекиданню та підтримуватиме зв'язок з нами і воюючими загонами. З ним залишаємо вам і короткохвильову рацію. Ця рація повинна діяти не з печери, а з моря або з берега. Ясно, товариші?

— Цілком.

— Забирайте з берега трьох хворих, матраци, медикаменти, шість бочок пального і чекайте сигналу. Пам'ятайте: стара печерна радіостанція нічого не передає в ефір. Питання до мене будуть?

— Ви бува з Військовою Радою не зв'язані? — запитав Кльоцко.

— З Військовою Радою зв'язаний лише командуючий усіма партизанськими загонами.

— Тоді прошу передати через нього на ескадру, що мічман Кльоцко і матроси Чижеєв, Восьмьоркін і Чупчуренко не загинули і не пропали безвісти, а воюють.

— Це вже ми зробили самі.

— Коли так, спасибі. Більше в мене нема ніяких прохань. Воювати й тут можна.