У відкритому морі

Розділ перший

Із-за повороту каламутної колхідської річки вилетів сіросвинцевого кольору баркас. Він перемахнув через піняву смугу затоки, де бурхливо зливалася прісна вода з солоною, і, вистукуючи мотором, помчав широким простором моря.

Це був звичайнісінький широкобокий і міцно збитий мотобаркас Чорноморської ескадри. Троє матросів, що сиділи в ньому, були одягнені в роби — полотняні штани і такі самі сорочки з чотиризначними номерами на нагрудних кишенях, і лише командир — п'ятдесятирічний мічман Савелій Кльоцко — сидів у темносиньому кітелі, з начищеними-до блиску ґудзиками.

Вечоріло. Мічман хмурив рудуваті, настовбурчені брови і заклопотано поглядав на годинник. До бази треба було потрапити завидна, бо, як сонце сяде, прохід між бонами закривався і пост охорони рейду вже нікого не пропускав у бухту. А баркасові ще треба було пройти миль з двадцять. Куди подінешся, як не встигнеш? У морі тинятися до ранку чи на пляжі висідати з оцими колодами свіжообтесаного дуба та ясена?

— І надало ж мені так далеко піднятися по капосній річці! — картав себе мічман. — Міг же й ближче знайти ясена, та й дубки добрячі за Козиним болотом росли.

Савелій Кльоцко любив сам вибирати, морити й підсушувати дерево для такелажного інструмента^[1] й інших корабельних потреб. Столярна справа була таємною пристрастю головного боцмана крейсера «Н».

Щоб вигадати час, мічман скерував баркас мористіше^[2]. Він хотів зрізати кут і вийти до скелястого миска, від якого до бази ходу не більше години.

— Збільшити оберти! — наказав мічман смуглолицьому кремезному мотористові Семену Чижеєву.

— Єсть іти парадним ходом! — відповів той, кумедно кривлячи рот посмішкою.

Верхня губа у Чижеєва була розбита, і ліве око майже закрите синястою пухлиною. Здавалося, що з такими «прикрасами» важко бути веселим, а моторист всю дорогу намагався жартувати та ще й підморгувати своєму широкоплечому рослому другові — гаковому^[3] Степану Восьмьоркіну. У гакового на вилиці теж красувався синець, а на носі було підозріле потовщення.

Ось за ці не передбачені статутом «ліхтарі», які майже не сходили з фізіономій Чижеєва і Восьмьоркіна, а тільки міняли місця і відтінки, мічман не полюбляв кмітливих і на диво моторних приятелів. Він посилав їх на найгірші роботи і на верхній палубі завжди тримав біля вантажопідйомників та промаслених тросів. Бо ж не поставиш забіяк біля парадного трапа. Що подумають гості про корабель? Скажуть: «Не гвардійці, а жителі гауптвахти — бешкетники якісь».

— І на якого біса вам оцей клятий бокс? — запитав одного разу головний боцман у друзів. — Всю красу чоловічу псуєте. Вас же і в строй ставити незручно: один сигналить «ліхтарями» на правому фланзі, другий — на лівому.

Приятелі по цій мові лиш весело перезирнулися, і гостроязикий Чижеєв з невинним виглядом відказав:

— Синець для боксера не ганьба, а почесна прикраса, так як ваші вуса, товаришу мічман. І статут не забороняє.

Вуса в мічмана були схожі на рудувату, наче вискубану щітку і не додавали краси його мідночервоному обличчю. Мічман образився за свої вуса і перестав картати непоправних забіяк. Зате ж тепер віи намагався тримати їх у «чорному тілі».

Четвертою і найскромнішою людиною на баркасі було біляве, з пухкеньким обличчям салаженя^[4] Кость Чупчуренко. На флот він потрапив недавно, під час війни. Матроська роба на ньому ще стовбурчилася, а безкозирка стриміла на голові, як той кухарський ковпак. Чупчуренко, очевидно, звик під матусиним крильцем довго ніжитися в ліжку і тому не висипався на кораблі, де замалим не цілу добу лунали дзвінки тривоги, скрізь чутно було з рупорів уривчасті команди й пронизливо свистіли боцманські дудки. Він і зараз сидів з посоловілими очима і час від часу клював носом.

Величезне сонце, схоже на переспілий плід кавказької хурми, котилося до горизонту, підфарбовуючи морську далечінь в жовтогарячий колір. Гори вкутав фіолетовий вечірній серпанок.

На кораблі, звичайно, давно відзвучала команда: «Руки мити, вечеряти!» Розхід^[5] перекипів у кока і, холонучи, затягся масною плівкою. Кльоцко ковтнув голодну слину і сердито примружився на призахідне сонце,

«Сяде раніш, ніж ми доберемося. І червонява оця не к добру. Наче суриком по хвилі маже», з досадою думав боцман. І раптом він стрепенувся, сірі очі його округлилися.

— Ге! А що це там за чортовиння?

На відстані не більше кабельтова^[6] в морі бовванів чорний предмет, схожий на гадючу голову, що обережно виткнулася з глибини.

Мічман, думаючи, що йому привиділося, протер очі, але гадюча голівка не зникла. Вона поверталася на всібоки і зловісно поблискувала на сонці своїм єдиним червонястим оком.

— Справа по носу перископ підводного човна! — тримаючи руку дашком над очима, доповів Восьмьоркін.

Сумніву не могло бути. За перископом тягнувся пінявий слід. Невідомий підводний човен, виткнувши з води своє жердковидне око, йшов напереріз курсу баркаса.

«Свій чи чужий? — витягтись на весь зріст, міркував Кльоцко. — Якщо свій, то чого б це йому раптом відрізувати нам ніс? Німці… Звичайно, вони! Живцем хочуть нас згребти».

На баркасі, крім двох сокир, лома й пилки, ніякої зброї не було. Повернути й тікати не було рації: підводний човен легко міг наздогнати тихохідне суденце. Лишалося тільки йти на зближення і готуватися до нерівного бою.

Підводний човен помітно уповільнював хід. На поверхні моря завирували бульки, і перископ поліз вгору.

«Як тільки спливе — піду на таран, — вирішив Кльоцко, міцно стискаючи румпель^[7], але одразу й передумав — Нерозумно, Савелію Тихоновичу! Баркас в цурки розіб'єш, а підводному човну твій таран — ніби комар брикнув. Усіх, як мокрих цуценят, повитягають з води і в трюм запхнуть. Ласо їм на морі язика прихопити».

Мічман крикнув:

— Слухати команду: Восьмьоркіну з Чупчуренком вискочити на човен першими! Знешкодити гармату і нікого не випускати з люка бойової рубки! Чижеєву стежити навколо! Швартуватися буду я!

Метрів за п'ятнадцять від баркаса з пінистого шумовиння почала виростати і ширшати блискуча від води, наче та дельфіняча спина, рубка невідомих мічманові обрисів. Показався чорний з білими обводами хрест.

«Гітлерівці!» розгледів Кльоцко і спрямував баркас прямо на рубку.

— Брати на абордаж!

Восьмьоркін, вдало зачепившись гаком за поручні рубки, підтягнув баркас і вискочив на пологу залізну палубу. Опинившись на барбеті^[8], одним ударом сокири він зім'яв гарматний приціл. Чупчуренко не розрахував своїх рухів. Він стрибнув і трохи не скотився з палуби у воду, але вчасно встиг схопитися за леєрний стовпець^[9] і повиснути.

Мічман з важким залізним румпелем у руці кинувся до рубки. Але момент було пропущено. Кришка люка з металічним стуком відчинилась, із рубки виткнулася бліда фізіономія командира підводного човна. Офіцер звів пістолет і націлився в Чупчуренка, який у цей час видирався на місток.

Чупчуренко скам'янів. Дуло пістолета, націлене на нього темною і порожньою зіницею, гіпнотизувало його. І лише коли пролунав несамовитий крик Чижеєва: «Глуши офіцера!» — він кинувся вперед.

Він не чув пострілу і не помітив пекучого удару в плече, йому здалося, що на обрії луснуло гаряче сонце і збурене море облило його окропом. Непритомніючи, вік плигнув на фашиста, конвульсійно вхопив його за горло і повалив на спину… Мічман кинувся йому на підмогу, але в цей час із люка показався коричньовий берет другого підводника. Кльоцко замахнувся румпелем і, крякнувши, з усієї сили вдарив по берету.

Фашистський матрос зірвався зі скоби і зник у горловині. З глибини підводного човна чутно було крики і лайку. Матрос, падаючи, мабуть, вагою тіла збив німецьких комендорів, які зібралися на трапі, і потяг їх униз за собою.

Мічман негайно зачинив люк і сів зверху на нього.

А тим часом кремезний і жилавий офіцер встиг відірвати від себе ослаблі руки Чупчуренка й ударом ноги скинути його в море. Але в цю ж мить він дістав від Восьмьоркіна добрячий удар по потилиці і сам упав слідом за Чупчуренком.

— Швартуйте баркас і рятуйте Костя! — крикнув мічман.

Восьмьоркін, не роздумуючи, кинувся в воду.

Отямившись у холодній воді, фашистський офіцер виплив і зарепетував. Чижеєв так огрів його веслом, що він каменем пішов на дно і більше вже не показувався,

Восьмьоркін уже під водою впіймав Чупчуренка за комір. Трьома сильними гребками він виплив разом з ним наверх.

Чупчуренко дуже обважнів. Чижеєв насилу втягнув його на баркас і допоміг видряпатися Восьмьоркіну. Потім вони заходилися відходжувати салаженя.

Кость був блідий і не дихав. Восьмьоркін з Чижеєвим щосили труснули його кілька разів і так енергійно взялися відновлювати дихання, що, мабуть, і мертвий закричав би від болю і поспішив би воскреснути.

Гострий біль у плечі змусив молодого матроса розплющити очі і застогнати. Добре, що боцман своєчасно догадався зупинити запопадливих рятівників, а то б гаковий з мотористом закачали товариша до непритомності.

Поки Чижеєв вправно перебинтовував пораненого, Восьмьоркін, за наказом мічмана, обрубав антену на підводному човні і вивів з ладу гармату.

Поклавши Чупчуренка на кормі баркаса, Чижеєв перебрався на площадку. Не можна було гаятися. Підводний човен щохвилини міг зануритися і потягти їх на дно.

— Там я примітив кранець з боєприпасами для гармати, — сказав Восьмьоркін. — Давайте кинемо хоч один снаряд в люк.

Мічман спробував відчинити люк, але кришка була задраєна зсередини.

— От тобі й кинув! А вони зараз зануряться, спливуть в іншому місці і за вуха нас із води повитягають.

— Виходить, що не ми їх, а вони нас перехитрили?

— Виходить, — похмуро підтвердив Кльоцко. — А втім… Ось що, Восьмьоркін, тягни сюди колоду, та поважну. Припремо нею люк і спробуємо тросом антенним принайтовити до чого-небудь. А ти, Чижеєв, на баркас і нарощуй буксирний кінець. Коли човен зануриться, ми на буксирі, ніби поплавок, підемо. Може, якраз «морського мисливця» зустрінемо.

Чижеєв з Восьмьоркіним кинулися викопувати наказ боцмана, але нічого не встигли зробити. Підводники, очевидно втративши надію на повернення свого командира, почали діяти рішучіше. Кльоцко відчув, як під його ногами задрижала палуба і поповзла вниз.

Підводний човен швидко поринав у воду.

— Звільнити кінець і потравлювати! — гукнув Кльоцко.

Хвилі вже зімкнулися на палубі. Мічман, занурившись до пояса в воду, ледве встиг ухопитися за борт. Восьмьоркін ривком втягнув його в баркас.

Чижеєв звільняв буксирний кінець, який швидко уповзав за човном на глибину.

«Манільського троса може невистачити, — зметикував Кльоцко і, знайшовши під банкою запасну бухту, почав зв'язувати кінці. — Хоч би нас у воронку не затягло…»

— Стоп! Не треба нарощувати! Вниз уже не тягне, — крикнув Чижеєв.

Кльоцко проте не розігнувся доти, поки міцно не зв'язав обидва троси. Тоді він помінявся з Чижеєвим місцями.

— Запас, як і мудрий розум, ніколи не завадить. Страхуватися та думати в нашому становищі треба, товаришу Чижеєв.

— Єсть думати про життя на дні морському, — спокійно відповів Чижеєв і перейшов до мотора. Розпухла губа його кумедно віддувалася.

Підводний човен, увійшовши в глибину метрів на п'ять, дав хід і потягнув за собою баркас у відкрите море. За ним, праворуч від баркаса, то перевертались на хвилястій поверхні, то пірнали під воду якісь чудернацькі буйки. Мічман зрадів: «Підводники, мабуть, в рибальські сіті залізли і за собою потягли? Тепер повного ходу човен не дасть. На гвинти намотає або рулі заклинить!»